Ювіляри 2019. Серпень

До вашої уваги інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів серпня.

4 серпня

165 років від дня народження Заньковецької (справж. – Адасовська) Марії Костянтинівни, української актриси, театральної та громадської діячки, народної артистки України. Народилася в дворянській сім’ї Адасовських у родовому маєтку в с. Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині.  Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому у Заньках сімейні концерти. З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. З юних років Марія виступала в аматорських виставах і концертах, дуже любила імпровізувати. Першу роль дівчинки-сирітки з казки “Донька Кащея” дав їй сам Леонід Іванович Глібов, знаменитий байкар, що тоді очолював драматичний гурток Чернігівського пансіону. Дівчина робить перші кроки на аматорській сцені у Ніжині, дебютує в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, виступає в ро сійських водевілях. Марія всіх вражала особливою артистичністю. Професійну освіту співачка здобула у філії Петербурзької консерваторії у м. Гельсінгфорсі; уроки акторської майстерності отримала у «батька українського театру» – актора, режисера, драматурга Марка Кропивницького. 1876-го вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв’язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932. На одній із вистав ніжинського дворянського клубу був присутній молодий капітан артилерії Олексій Хлистов. Закохавшись у Марію, пропонує їй руку і серце. 1875 року вони одружуються. Чоловік не схвалював захоплення своєї дружини театром. Подорожуючи разом з чоловіком, у Бендерах Марія знайомиться з Миколою Садовським, який запропонував їй влитися до першої української драматичної групи. Ця зустріч виявилась фатальною для обох людей. Через деякий час найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім’єю і присвятити всю себе сцені. 27 жовтня 1882 у міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) під керівництвом Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Cтавши зіркою першої величини і заслуживши світове визнання, Марія Заньковецька ніколи не цуралася і не забувала рідної землі, багато зробивши для становлення і розвитку театрального мистецтва Чернігівщини. Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві. Померла 4 жовтня 1934. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

6 серпня

75 років від дня народження Ітигілова Олександра Атайовича, українського кінооператора, кінорежисера, сценариста, заслуженого діяча мистецтв. Народився 1944 року в селі Петропавловці Бурятської АРСР в родині службовців. В 1967 році закінчив операторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії, в 1978 році — Вищі режисерські курси (майстерня Гліба Панфілова). Працював на кіностудії «Білорусьфільм», в 1967–1969 роках — на Пермському телебаченні, в 1970–1990 роках — оператором і режисером Київської кіностудії художніх фільмів імені О. П. Довженка. Операторські роботи:«Іду до тебе...» (1971); «Як гартувалась сталь» (1974);«Каштанка» (1975, т/ф, реж. Р. Балаян); «Театр невідомого актора» (1976); «Продається ведмежа шкура» (1980, т/ф, у співавт. з Е. Тімліним); «Це ми, Господи!...» (1990, т/ф, у співавт. з С. Рябцем). Режисерські роботи: «Зустріч» (1980, к/м);  «Продається ведмежа шкура» (1980, т/ф, також автор  сценарію); «Побачення» (1982); «Якщо можеш, прости...» (1984); «Звинувачується весілля» (1986); «Смиренне кладовище» (1989); «Це ми, Господи!...» (1990). Жив у Києві. Помер 25 червня 1990 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

7 серпня

200 років від дня народження Куліша Пантелеймона Олександровича, українського письменника, перекладача, фольклориста, етнографа, критика, редактора, видавця, культурно-освітнього діяча. Народився в містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Панько Куліш, так він згодом підписуватиметься, був дитиною від другого шлюбу заможного селянина Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Дитинство хлопця пройшло на хуторі під Воронежем, де в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, казок, легенд, переказів формувався характер майбутнього письменника. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та в Київському університеті. Учителював переважно в дворянських училищах та гімназіях. З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу на декілька років, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». Перекладацька діяльність П. Куліша була великим внеском в українську літературу. У 1897 році вийшла збірка його перекладів «Позичена кобза». До неї увійшли твори світової культури – Ф. Шиллера, Г. Гейне, Дж. Байрона, Й. Гете, 13 п’єс В. Шекспіра. Цикл творів російських поетів він назвав «Переспіви з великоруських співів». Заслуга П. Куліша в тому, що він намагався передати як зміст, так і форму творів зарубіжних класиків. І. Франко вказував, що Куліш «дав нам переклад «Гамлета», з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладів великого британця». П. Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою. П. Куліш водночас займався видавничою діяльністю, був активним співробітником в українському журналі «Основа». Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 р.

8 серпня

185 років від дня народження Федьковича Юрія (Осип) Адальбертовича, українського письменника, етнографа-фольклориста, драматурга, громадського діяча. Народився в с. Сторонець-Путилів (тепер смт Путила Чернівецької обл.). Батько його — спольщений шляхтич — займав на час народження сина та пізніше незначні урядові посади. Мати походила з сім'ї українського священника, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв — цю рису перейняв від неї й майбутній письменник. У 1846 — 1848 рр. Федькович навчається у нижній реальній школі у Чернівцях. Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання “Der Renegat” (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії “Довбуш”, лишилися в рукописах. У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. З листопада 1852р. до лютого 1863р. Федькович перебуває на службі у цісарській армії. Представники молодої західноукраїнської інтелігенції заохотили офіцера австрійської армії почати писати також рідною мовою. Перші українські вірші Федьковича були опубліковані в брошурі А. Кобилянського “Slovo na slovo do redaktora “Slova”” (1861) і захоплено сприйняті читачами. У 1863р. у львівському тижневику “Вечерниці” (ідея його заснування належала Федьковичу) вміщено перші його українські оповідання — “Люба — згуба”, “Серце не навчити”, “Штефан Славич”. Останнє з них уже написано по виході з армійської служби. 1876р. Ю. Федькович завершує поетичний цикл “Дикі думи”, що являє собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії. З січня 1885р. Федькович як редактор підписує новостворену газету “Буковина”, де друкує кілька нових своїх творів. Наступного року місцева громадськість відзначила 25-річний ювілей літературної діяльності Федьковича, що стало певним заохоченням його до подальшої праці. Помер письменник 11 січня 1888 року.

15 серпня

200 років від дня народження Галагана Григорія Павловича, українського громадського та культурно-освітнього діяча, мецената. Народився Григорій Ґалаґан в селі Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтавщині (нині Срібнянський район Чернігівської області) у родині заможного дворянина. Початкову освіту Григорій Ґалаґан отримав удома, вищу – в Санкт-Петербурзькому університеті. По завершенні навчання подорожував країнами Західної Європи, переймаючи досвід найсучаснішого сільського господарювання, що його згодом застосував у своїх численних маєтках. 1847 р. Григорій Ґалаґан очолив дворянство Борзенського повіту на Чернігівщині. 1858 р. увійшов до чернігівського губернського комітету із селянських справ, зокрема, займався питаннями покращення життя селян. Не раз організовував власним коштом допомогу селянам, потерпілим від неврожаю. Активно домагався скасування кріпацтва, тож його запросили до участі в редакційній колегії з опрацювання селянської реформи. Після скасування кріпацтва був призначений одним із двох представників уряду до Чернігівського губернського комітету у справах селян, вимагав цілковитого звільнення колишніх кріпаків від цензових обмежень у правах. Призначений царським указом на посаду віце-президента комісії з улаштування побуту селян Південно-західного краю при київському генерал-губернаторі, гідно працював на цій посаді — всупереч перепонам, що їх чинив генерал-губернатор М.Анненков, який цю комісію очолював. З 1865 р. Григорій Ґалаґан активно зайнявся меценатством. Ініціював та фінансував створення гімназії в Прилуках, цілої низки народних шкіл. Підтримував власними коштами видання журналу «Київська старовина». 1871 р. створив перше в Україні ощадно-позикове товариство (ім.Павла Ґалаґана) в Сокиринцях для допомоги селянам-погорільцям та потерпілим через неврожаї. 1873–75 рр. Г.П.Ґалаґан очолював Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Був одним із чільних засновників бібліотеки в Києві (нині Національна парламентська бібліотека України). У грудні 1871 р. Г.П.Ґалаґан був обраний головою Прилуцького дворянства. Працював на цій посаді до 1882 р. і за цей час домігся значного збільшення бюджетного фінансування народної освіти, в тому числі – для гідної оплати праці вчителів. 1876 р. Григорій Павлович пожертвував свою садибу в с.Дігтярі для організації ремісничого училища. 1880 р. був обраний почесним громадянином міста Прилуки.У 1869 -82 рр. – голова З’їзду мирових суддів у Прилуках.  Григорій Павлович Ґалаґан помер 25 вересня 1888 р. в рідному маєтку Сокиринці. Там і був похований.

17 серпня

80 років від дня народження Буніної Ірини Олексіївни, української та російської актриси театру і кіно, народної артистки України. Народилася в Магнітогорську 17 серпня 1939 року. Її батьки так само були акторами, і в той час бралися майже за будь-яку роботу. Тому майже всі юні роки дівчинки проходили в різних театрах СРСР. Незважаючи на таку перенасиченість гастролями ще з ранніх років, бажання Ірини Буніною стати актрисою не тільки не зникло, а стало головною мрією. Саме тому в 1961 році вона закінчила Московське театральне училище ім. Б. Щукіна . Після цього Ірина ще вступила в театр Вахтангова, але через особисті проблеми, вона покинула його до закінчення навчання.Це сталося в 1966 році, після чого вона відразу ж переїхала в Київ. У столиці України Ірина Буніна почала грати в Київському національному російському драматичному театрі імені Лесі Українки, і зніматися на кіностудії Довженка. Саме тут вона і відкрила всій країні свій неймовірний талант і стала однією з найвідоміших актрис того часу. У 1974 році стала заслуженою артисткою Української РСР, а після прийняття незалежності країни, у 1992 отримала звання народної актриси України. Буніна знялася більш ніж в 50 фільмах. Найвідоміші з них: "Артист із Коханівки", "Граки", "Вічний поклик", "День народження Буржуя", "Повернення Мухтара", "Мати й мачуха", "Сьоме небо". І крім цього, акторка виконала понад 20 десятків ролей в театрі. Ірина Буніна померла у віці 77 років, внаслідок тривалої хвороби.

19 серпня

100 років від дня народження Швідлер Мальвіни Зіновіївни, української актриси театру і кіно, народної артистки України. Народилася 19 серпня 1919 року в Одесі. Закінчила Одеське театральне училище. Була актрисою Одеського театру мініатюр, в 1939-1941 роках - актриса Львівської філармонії (з 1940 року - в Львівському джазі під керівництвом Генріха Варса), в 1941-1944 роках - актриса Ташкентського академічного російського драматичного театру імені Горького. З 1945 року - актриса Київського державного театру російської драми імені Лесі Українки. ТЕАТРАЛЬНІ РОБОТИ: "І все це було ... і все це буде ..." (2001) "Двері грюкають" (1996) "Генерали в спідницях" (1993) "Метеор" (1992) "Без вини винуваті" (1991) "Самогубець" (1989) "Криваве весілля" (1988) "Перламутрова Зінаїда" (1988) "Священні чудовиська" (1987) "Матінка Кураж та її діти" (1986) "ОБЕЖ" (1985) "Паперовий патефон (Щастя моє)" (1984) "Філумена Мартурано" (1983) "Гравець" (1982) "П'ять днів в липні" (1980) "Господиня" (1978) "Кремлівські куранти" (1977) "Як важливо бути серйозним" (1976) "Дивний доктор" (1975) "Без труб і барабанів" (1975) "Останні дні" (1974) "Влада темряви" (1974) "Добряки" (1973) "Безприданниця" (1973) "Друге побачення" (1972) "Велікоманіев" (1971) "Затюканий апостол" (1971) "Камінний господар" (1971) "Розгром" (1970) "Марія" (1970) "Діти Ванюшина" (1970) "Правду! Нічого, крім правди !!!" (1969) "На всякого мудреця досить простоти" (1969) "Дивна місіс Севідж" (1968) та інші. 

20 серпня

125 років від дня народження Радченка Олександра Марковича, українського композитора, диригента, педагога, заслуженого артиста УРСР. Народився в селі Лохвиця, нині Полтавська область. 1911 року закінчив Одеське музичне училище. Навчався в Одеській консерваторії. Від 1919 року капельмайстер у Червоній армії, від 1923 року диригент самодіяльних гуртків у Одесі. Від 1930 року завідувач музичної частини в театрі імені Марії Заньковецької у Запоріжжі й Львові (1944—1964). Учитель і диригент музичних шкіл Запоріжжя та Дніпра. Є автором творів для симфонічного оркестру: «Трагічна поема», «Увертюра-фантазія на українські народні теми», численні твори для духового оркестру, обробки народних пісень, музика до драматичних вистав (близько 500). Помер 20 січня 1975 року у Львові.

24 серпня

125 років від дня народження Крижанівського Богдана Володимировича, українського диригента, композитора, педагога, заслуженого артиста УРСР. Народився він  у Львові в родині адвоката. Мати – прекрасна музикантка, вчила своїх дітей грі на фортепіано та віолончелі. У Львові минули дитячі та гімназійні роки, там Бодя виявив захоплення скрипкою, віолончеллю, фортепіано, закінчив Вищий музичний інститут ім. М. В. Лисенка, за класом фортепіано. У 1916 р. Богдан подався до Відня продовжувати навчання з теорії музики і композиції у Кайзерівській Академії музики й виконавського мистецтва у О. Недбаля.Через несподівану смерть батька повернувся до рідного міста. Під час Першої світової війни (1916-го) вступив до лав УСС — увійшов до складу 1-ї січової оркестри організованої Михайлом Гайворонським. У 1918 р. разом з Левом Ґецом та Василем Бобинським уклав «Антольогію стрілецької творчости». Навесні 1918 р. при вишколі УСС у ранзі диригента очолив 2-ий січовий оркестр, працював піаністом і хормейстером у Новому Львівському театрі. 1926—1930 рр. у Харкові Богдан Володимирович працював диригентом, завідувачем музичної частини театру «Березіль», а 1930 організував 1-й Український театр музичної комедії. Він написав оперу, музику до оперети «Мікадо» (співавтор О. Вишня), кілька музичних комедій («Із-за гори кам’яної» та інші), симфонії, романси, сюїту для фортепіано з оркестром, танцювальні мелодії. 1931—1932 рр. робота в Хабаровську, Ташкенті, Владивостоці.У 1934—1945 рр. знову у Харкові. Робота без відпочинку, творчість, будівництво власної хати призвели до туберкульозу. Після написання Крижанівським музики до поеми М. Бажана «Данило Галицький» (1942) композитора зацькували. 24 серпня 1954 року готувалися відзначити 40-річчя творчої праці і 60-річчя від дня народження, уряд відзначив тим, що у Богдана Крижанівського позбавили звання заслуженого артиста України, зароблене в 1943 р.Помер Богдан Володимирович 20 квітня 1955 р., похований на центральному кладовищі у Чернівцях.

25 серпня

95 років від дня народження Загребельного Павла Архиповича, українського письменника, сценариста, драматурга, Героя України, лауреата Державної премії СРСР та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. 1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в Битві за Київ, у серпні 1941 р. був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори смерті. У 1945 p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946 p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченню (1951 p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі. У 1961–1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). У 1964–1979 — секретар, 1979—1986 — 1-й секретар правління Спілки письменників України. Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979–1987). Депутат ВР СРСР 10-11 скликання (1979—1989), ВР УРСР 9 скликання (1974—1979). Член КПРС (1960—1990), кандидат у члени ЦК КПУ (1974–1979), член ЦК КПУ (1979–1989). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005). Помер 3 лютого 2009 року у віці 84 років після затяжного туберкульозу. Похований в Києві на Байковому кладовищі.