Багато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттів

ПОДЯКА

ВИСЛОВЛЮЄМО ЩИРУ ПОДЯКУ НАШИМ ЧИТАЧАМ ТА ВІДВІДУВУЧАМ ЗА УЧАСТЬ В АКЦІЯХ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ УКРАЇНИ, ПОРАНЕНИХ ТА БІЙЦІВ АТО

середа, 1 грудня 2021 р.

СНІД: подумай про майбутнє-обери життя

Всесвітній день боротьби зі СНІДом відзначається щороку 1 грудня відповідно до рішення Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та рішення Генеральної Асамблеї ООН, прийнятими 1988 року. З того часу минуло більше 30 років, але проблема боротьби з поширенням ВІЛ інфекції/СНІДу залишається досить актуальною для багатьох країн світу. Метою Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом є підвищення обізнаності населення про ВІЛ-інфекцію/СНІД і демонстрація міжнародної солідарності перед загрозою пандемії. Всесвітній день боротьби зі СНІДом – це ще одна можливість дізнатися про факти щодо поширеності ВІЛ-інфекції і втілити знання у практику. Якщо люди розуміють, як передається ВІЛ-інфекція, як їй можна запобігти та усвідомлюють сьогоднішню реальність життя з ВІЛ – вони можуть за допомогою цих знань дбати про власне здоров’я і здоров’я інших та толерантно ставитися до тих, хто живе з ВІЛ-інфекцією. Заходи, що традиційно проводяться в цей день, традиційно відбуваються із символом – Червоною стрічкою. Її вигадав художник Франк Мур. У 1991 році цей символ був використаний вперше. Тепер кожен, хто надягає Червону стрічку 1 грудня, висловлює свою надію на майбутнє без СНІДу. В нашій бібліотеці користувачі мали змогу ознайомитися із виставкою-застереженням "СНІД: подумай про майбутнє-обери життя" та взяти собі Червону стрічку.

Референдум за незалежність України. Як це було

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України. Бюлетень референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Було запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» із двома варіантами відповіді: «Так, підтверджую» або «Ні, не підтверджую». Український народ підтвердив прагнення жити в незалежній державі – 90,32% учасників референдуму відповіло: «Так, підтверджую». Загалом в голосуванні взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України. Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі. У Києві незалежність України підтримали 92,88 відсотка виборців, у Донецькій області – 83,9%, в Луганській – 83,86%. А в Автономній республіці Крим сказали «Так» незалежності Української держави 54,19% виборців, тоді як у Севастополі показник був вищим – 57,07%. До уваги наших користувачів тематична викладка "Всеукраїнський референдум за незалежність України. Як це було"

вівторок, 30 листопада 2021 р.

Ювіляри-2021. Грудень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів грудня.
1 грудня
125 років від дня народження Василя Ілліча Касіяна-
українського графіка, мистецтвознавця, педагога, громадського діяча. Народився в селі Микулинцях Івано-Франківської області в багатодітній селянській родині. З дитинства виявляв здібності до малювання. Після Першої світової війни навчався в Празькій академії образотворчих мистецтв , яку закінчив у 1926-у році. Повернувшись у лютому 1927-о року в Україну, Василь Касіян почав свою діяльність на посаді професора Київського художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). У 1930-у році переїхав до Харкова, де брав участь в організації Українського поліграфічного інституту. Багато в той час створював ілюстрацій до творів класиків української літератури. У роки Другої світової війни разом з інститутом був евакуйований до міста Самарканд, де активно працював над плакатами військової, патріотичної тематики. Після повернення до Києва у 1944-у році продовжив працювати на посаді професора Київського художнього інституту. У 1964-у році за створення портретів, плакатів та ілюстрування п’яти видань “Кобзаря” Василю Іллічу, першому серед художників, за створену ним шевченкіану присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. “Шевченківська тема в моїй багаторічній творчості завжди була нерозривно пов`язана з сучасністю поруч з арсенальцями, героями Жовтня та Дніпрельстану, героями фронту, й тилу, і відбудови, – казав Василь Ілліч. – Аж до київських метробудівців йшов переможним кроком образ Тараса Шевченка”. У 1971-у році за участь у створенні шеститомної “Історії українського мистецтва” художнику присуджено Державну премію УРСР. З 1962-о по 1968-й роки Василь Касіян був головою правління Спілки художників УРСР. Також обирався депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. За творче життя художник створив близько 10 тисяч робіт: гравюр, офортів, плакатів, ілюстрацій.

2 грудня
115 років від дня народження Ярослава Васильовича Гримайла
-українського поета, прозаїка. Народився 2 грудня 1906 року в с.Рогинці Хмільницького району Вінницької області. В роки громадянської війни потрапив до дитячого будинку на Вінниччині. Самостійне трудове життя почав у 13 років. У 1920 почав навчатись в Уманській профшколі, потім у технікумі. Саме там доля звела з викладачем Є.М.Рудницьким, який був добре обізнаний з художньою літературою. З спогадів письменника цей учитель “ під негласною опікою” вивів його у люди. Друкуватися почав з 1926 року. З 1930 року Ярослав Васильович почав працювати літературним працівником журналу “Молодняк”. В цей період виходить його перша збірка “Вітрила піднято”. Ось, що писали про книгу критики:”Буяння молодих сил, кипіння нестриманої творчої енергії- ось основні мотиви книжки Я,Гримайла “Вітрила піднято”. В 1931 р. перша поема “Вугільні барикади” . Ярослав Гримайло критично поставився до своєї поезії...”я зробив категоричний висновок стати пліч -о - пліч зі справжніми поетами мені не судилось”. Розпочались перші прозові спроби. З 1934 року Ярослав Гримайло член Спілки письменників України ( по деяким виданням Член СП СРСР з 1934 року..) .З 1936 по 1940 рр. У журналі “Піонерія”. Під час другої світової війни Гримайло працює в редакції газети “Большевик Алтая” м.Усть — Каменогорськ, а після звільненя Харкова- в обласній газеті “Соціалістична Харківщина”.

5 грудня
90 років від дня народження Григора Михайловича Тютюнника-
українського прозаїка. Народився в селі Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Перша зустріч письменника з читачем (за підписом "Григорий Тютюнник-Ташанский") — оповідання "В сутінки" (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5). Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pокаї працює в редакції газети "Літературна Україна", публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: "Дивак", "Рожевий морок", "Кленовий пагін", "Сито, сито...". Молодіжні журнали "Дніпро" та "Зміна" вміщують новели "Місячної ночі", "Зав'язь", "На згарищі", "У сутінки", "Чудасія", "Смерть кавалера". Зацікавившись кінематографом, Григір Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника "Вир", рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості. 1966 pоку вийшла перша його книжка "Зав'язь" (вид-во "Молодь"). "Зав'язь" була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Григора Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді. Журнал "Дружба народов" відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р. У 1968р. "Литературная газета" оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання "Деревій". Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість "Облога" та кілька оповідань. У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській ("Вітчизна", "Дніпро", "Ранок") та всесоюзній ("Дружба народов", "Сельская молодежь", "Студенческий меридиан") нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал "Сельская молодежь" у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю "Золоте перо" — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки "Батьківські пороги", "Крайнебо" (Київ, 1972, 1975), "Отчие пороги" (Москва, 1975), "Коріння" (Київ, 1978). Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві "Молодь" вийшла збірка оповідань та кіноповістей "Калина червона"; він перекладав і твори М. Горького ("Серце Данко"), І. Соколова-Микитова ("Рік у лісі") та ін. На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві "Веселка". Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей "Дванадцять місяців" (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань "Ласочка" (1970), казок "Степова казка" (1973), які по-новому розкрили талант письменника. За книги "Климко" (1976) і "Вогник далеко в степу" (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p. В останні місяці життя письменник працював над повістю "Житіє Артема Безвіконного". Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 року Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. 1989 року його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

6 грудня
150 років від дня народження Миколи Кіндратовича Вороного
-українського поета, перекладача. Народився на Катеринославщині в сім’ї ремісника. Навчався в Харківському і Ростовському реальних училищах, згодом – у гімназії в Ростові-на-Дону. Ще гімназистом почав писати вірші, захопився творчістю Т.Шевченка, театром М.Кропивницького, політичною літературою. Потрапив у поле зору поліції. Вороному заборонили вступати до університету, проживати в Петербурзі та університетських містах. З драгомановцем С.Єрастовим організував у Ростові-на-Дону “Українську громаду”. У Харкові перебував під впливом таємного “Братства тарасівців”. Навчався у Віденському університеті, потім у Львівському, заприязнився з І.Франком, входив до редколегії журналу “Жите і слово”, працював режисером у театрі “Руська бесіда”. З 1897 по 1900 рік – актор трупи М Кропивницького. Видав збірки віршів “Ліричні поезії” (1911), “В сяйві мрій” (1913), виступав з театрознавчими статтями. Змучений і виснажений, поет у 1920 році емігрував до Варшави де працював “старшим аташе з правами радника” при УНР-івському уряді. У Варшаві видав збірку поезій “За Україну” (1921). Переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книги “Режисер”, “Драматична примадонна”‘, мистецтвознавчу – “Пензлем і пером”. Повернувся на Радянську Україну 1926 року. В тодішній пресі творчість поета розглядалася в основному у вульгарно-соціологічному трактуванні, йому закидали “модернізм” і “буржуазність”. Працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Переїхав до Києва, працював у ВУФКУ, в Укртеатрокіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібретто. 28 березня 1934 року уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Акимов (Егідес) виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М.К.Вороного, якому інкримінувалася “контрреволюційна діяльність”. Того ж дня в ДПУ на Вороного було заповнено анкету звинуваченого, допитали його, а також (як свідків) Любомира Дмитерка, Аркадія Добровольського, Івана Ле, Петра Колесника – всі вони поцінували творчість поета як “буржуазно-естетську і націоналістичну”, а його самого назвали “трубадуром націоналістичної контрреволюції”, їхні “свідчення” фігурують в обвинувальному висновку. 31 березня 1934 року особлива нарада колегії ДПУ УРСР ухвалила: “Вороного Миколу Кіндратовича ув’язнити у виправтрудтабір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком”. Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року несподівано зглянулася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк – із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській та Ленінградській областях. Отже, Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше у Бежиці. Улітку 1937 року він з’явився в селі Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до міста Новоукраїнка. Тут почав працювати коректором у районній газеті, але невдовзі його було звільнено. Останній акт трагедії Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі №3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова. Як і всіх його посправників (12 селян Глиняного та інших сіл), Воронового було заарештовано «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення були вигадані й неконкретні. Усім тринадцяти винесли вирок «розстріляти», який було виконано 7 червня 1938 року о 24.00. 1989 року Миколу Вороного, за клопотанням Спілки письменників України, було реабілітовано. Після реабілітації Вороного вийшли такі його книги: «Вибрані поезії», «Твори», «Театр і драма».

80 років від дня народження Ганни ТанасівниЧубач-
української поетеси. Народилася Ганна Танасівна Чубач у переддень Різдва, 6 січня 1941 року, в селі Плоске Муровано-Куриловецького району на Вінниччині в сім'ї хліборобів. Закінчила вечірню школу робітничої молоді, факультет журналістики Українського поліграфічного інститут та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві. Працювала в редакціях газети "Літературна Україна" та журналу "Дніпро". Авторка 30 поетичних збірок ("Журавка" (1970), "Жниця" (1974), "Ожинові береги" (1977), "Заповіти землі" (1978), "Срібна шибка" (1980), "Святкую день" (1982), "Житня зоря" (1983), "Листя в криниці" (1984), "Літо без осені" (1986) та інших) й понад 200 естрадних пісень. За назвою першої ліричної збірки друзі одразу ж стали називати її ясноокою Журавкою. За ці роки в поетеси вийшло понад сорок книжок. Кілька з них адресовані дітям: "Вивчаймо самі", "Сонячна абетка", "Алфавітні усмішки", "Жук малий і волохатий", "Черепаха Аха", "Прикмети — не секрети" та інші. Дітям полюбилися її вірші, скоромовки, лічилки для дошкільнят і молодших учнів. Нині малята залюбки вивчають у садочках і школах літери за її "Абетками" та весело-виразні вірші. Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами. Ганна Чубач — лауреат премій ім. П. Усенка, Марусі Чурай, Міжнародної премії "Дружба"; заслужений діяч мистецтв України.Померла 19 лютого 2019 року. Похована на Байковому кладовищі разом із чоловіком.

8 грудня
110 років від дня народження Степана Андрійовича Крижанівського
-українського поета, літературознавця, критика, перекладача. Народився 8 в місті Новий Буг Миколаївської області. 1925 року, після закінчення семирічки навчався в Одеській торгівельно-промисловій профшколі. 1928 року вступив до Миколаївського інституту народної освіти, а через рiк перевівся до Харківського інституту педпрофосвіти, який закінчив 1933 року. Перед війною він закінчив аспірантуру, встиг захистити кандидатську дисертацію. 1940 р. переїхав до Києва, почав працювати в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (нині Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України). 1941 року був мобілізований, брав участь у бойових діях, закінчив війну майором. Протягом 1941-1943 рр. – кореспондент фронтових газет. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2 ступеня та Червоної Зірки, а також медалями за участь у Другій Світовій війні. Із 1943 року працював у газеті «Правда України», з 1945 року і до виходу на пенсію – Інституті літератури, а з 1976 року – науковий консультант цього інституту.1928 року Степан Крижанівський дебютував у одеському журналі «Блиски». Упродовж усього життя Степан Крижанівський видав два десятки поетичних збірок, декілька книг спогадів. У післявоєнні роки працював у галузі українського літературознавства. Його творчим доробком стали нариси про творчість В. Стефаника, А. Малишка, М. Бажана, М. Рильського; спогади про письменників «розстріляного Відродження» Майка Йогансена та Валер’яна Поліщука; статті-розвідки про В. Чумака, В. Кобилянського, І. Кулика та праці з теорії літератури. Був членом літературної організації «Молодняк». Переклав твори О. Пушкіна, Я. Купала, M. Нєкрасова, М. Горького, В. Маяковського, Петруся Бровки. Були цікаві експерименти у формі сонета, балади. Написав кілька пісень, найвідоміша з них – «Берізка» («Чекання»). Степан Андрійович Крижанівський – лауреат республіканської премії м. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1980), доктор філологічних наук (з 1962 року), професор (з 1963 року). Член Національної спілки письменників України (з 1934 року). Помер 17 липня 2002 року у Києві.

9 грудня
110 років від дня народження Василя Федоровича Мироненка-
українського графіка. Народився у селі Оріхівці, тепер Лубенського району Полтавської області України. По закінченні школи вступив до Харківського художнього інституту (1931). Навчався у художника-графіка Василя Касіяна. Закінчив інститут 1936 року. По закінченню інституту викладав у ньому, потім став завідувачем кафедри графіки. 1961 року обраний професором. Після реорганізації (1963) Харківського художнього інституту у Харківський Художньо-Промисловий Інститут працював у ньому. Брав участь у республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставках з 1932. Його персональні виставки відбулися у Харкові (1940,1944,1954,1975), Москві (1946), Сумах (1953), Києві (1958). Творче життя Василя Мироненка було пов'язане з Харковом і Харківським художнім інститутом. Він був одним з найкращих офортистів УРСР. Завдяки його творчості та педагогічній діяльності довгий час Харків у світі образотворчого мистецтва представляла саме графіка. Головною темою творчості художника були усі різновиди пейзажу: сільський, міський, індустріальний. Найкращі роботи майстра присвячені природі України, часу індустріалізації, повоєнного відродження України. Ним створені серії офортів «Українські пейзажі» (1936—1941), «Донбас» (1947—1950), «Нова Каховка» (1952—1953), «Приазов'я» (1954—1956), «Індустріально-колгоспна України» (1958—1960), «Мальовнича Україна» (1960). Як майстер міського пейзажу, окрім пейзажів скверів і площ Харкова, художник створив офорти, присвячені містам Болгарії та Польщі, гравюри італійських міст. Роботи В. Мироненка зберігаються у Національному художньому музеї України, Харківському художньому музеї, в інших музеях України та приватних колекціях.

12 грудня
110 років від дня народження Ольги Йосифівни Юровської-
української акторки. Народилась в творчій сім'ї. Її батько, Йосип Адамович Юровський, мав музичну освіту, працював піаністом, був антрепренером театральної трупи. Мати, Катерина Миколаївна Юровська, була видатною артисткою радянської естради, славилася як виконавиця пісень і романсів. Сестра Ольги Йосипівни, Ганна Юровська стала оперною співачкою, багато років співала на оперних сценах Львова і Новосибірська. В 1934 році Ольга Юровська закінчила Київську консерваторію, де навчалась вокалу і сценічній майстерності в класі відомої в минулому оперної співачки і вокального педагога Клари Брун, у якої навчалась також її сестра Ганна. 1934–1960 — cолістка Київського театру музичної комедії. В молоді роки вона грала ролі юних героїнь, серед яких найбільшою популярністю у глядачів користувалися Сільва в однойменній опереті, Вікторія в «Останньому Чардаші», Маріца в однойменній опереті, Віолетта в «Холопці», Маріон у «Блакитній мазурці», Теодора в «Принцесі цирку», Аніна в «Ночі у Венеції», Яринка у «Весіллі в Малинівці». Пізніше Ольга Йосипівна грала характерні ролі, серед яких найбільш пам'ятні: Секлета в комедії «За двома зайцями», Одарка в «Сватанні на Гончарівці», Комариха у «Весіллі в Малинівці» та ін. Ольга Юровська пішла з життя 1 березня 1977 року в Києві. Похована на Берковецькому кладовищі. Незважаючи на популярність і плідну багаторічну працю, її заслуги за радянських часів так і не були відзначені ні урядовими нагородами, ні почесним званням. 2011 року на честь Ольги Юровської названо одну з вулиць у Голосіївськомі районі міста Києва.

13 грудня
140 років від дня народження Антіна Львовича Лотоцького-
українського письменника, публіциста, історика, видавця, педагога, громадського діяча. Народився в селі Вільховець, нині — Бережанського району, в сім’ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького. Уже під час навчання в Бережанській українській гімназії він разом з братом Володимиром видав гумористичний журнал “Небелиці”. Вступив на філософський факультет Львівського університету, слухав курс лекцій з історії України, співпрацював з редакцією щоденника “Діло”, продовжував займатися літературною працею. Тоді вийшли з друку його перші книжки, оповідань, легенд і переказів (“Цвіти з поля” 1907), “Ведмедівська попівна” (1909), його історична повість з часів Хмельниччини “Триліси” (1910). Переклав повість “Месть Умерия” Владислава Оркана. У 1911 р. А. Лотоцький став учителем гімназії у Рогатині. Працюючи тут, продовжував постійно займатися літературною творчістю. Опублікував книжку нотаток “Пішки на гору Маркіяна” (1912), дослідження “Тарас Шевченко в німецьких перекладах” (1914), що й досі не втратило своєї вартості. Після вибуху Першої світової війни у 1914 року створив ідеологічний, культурно-просвітницький відділ легіону Українських Січових Стрільців під назвою “Пресова кватира”. Після війни Лотоцький повернувся у гімназію в Рогатині. Вчителюючи, видав кілька своїх книжечок: “Пан Коцький”, “Вільгельм Тель” (обидві — 1920), “Смертне зілля”, “Червона Шапочка”, “Чорнокнижник з Чорногори” (всі — 1921), український вертеп “Віфлеємська зоря”, сценічний образок “Гостина св. Миколая”, сценічну гру “Коник-стрибунець” (всі — 1922) та ін. У 1923 року залишив вчительську працю, щоб займатися насамперед письменницькою і видавничою діяльністю. Свої вірші він підписував псевдонімом “Я. Вільшанко”, публіцистичні твори на потребу дня — “Лотон”, байки і сатири — псевдонімом “Тото-Долото”. Неоціненною заслугою Антіна Лотоцького була його участь у львівському часописі “Світ дитини”. Напередодні Другої світової війни Антін Лотоцький написав одну з найкращих своїх книжок — “Княжа слава”. Вийшла вона вже під час німецької окупації — 1942 р. в “Українському видавництві” (Краків — Львів). Крім того, у творчому доробку письменника — низка літературно-критичних та мовознавчих досліджень, науково-популярні, публіцистичні статті та інші твори. Повернення творчості Лотоцького до сучасних читачів активно розпочалось у 1991 р. Приємно, що до цього причетні тернополяни. 1946 року Лотоцького прийняли у Львові до Спілки письменників України. Помер письменник 28 травня 1949 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

16 грудня
125 років від дня народження Варвари Іванівни Чередниченко-
українського прозаїка, педагога. Народилася в Києві в сім’ї робітника-революционера. Тут закінчила гімназію. Родина Чередниченків змушена в пошуках заробітка переїхати з початку до Катеринослава, а потім у 1908 році – до Москви. Там дівчина склала іспити за середню школу і вступила на вищі жіночі курси (бестужевські) на історико-філологічний факультет. Одночасно вона вивчала природознавство в Московському народному університеті ім. Шанявського, а влітку слухала цикли педагогічних курсів Всеросійського учительського з’їзду. Першим друкованим твором Варвари Чередниченко було оповідання «Почтальон обманул», написане російською мовою й опубліковане в журналі «Копейка» за вересень 1909 року. Варвара мріяла здобути гідну освіту і тому їде до Києва. Заробляє на життя шістнядцятирічна дівчина тим, що служить у господарській конторі Олександрівської лікарні, а у 1913 році стає студенткою Фребелівського інституту – жіночого педагогічного учбового закладу, де навчається до 1915 року. З 1917 до 1921 року письменниця мешкала у Полтаві, працюючи на ниві соціального та позашкільного виховання, а з осені 1922 – читала курс історії в Полтавському інституті народної освіти, однак через хворобу в квітні 1923 року змушена була залишити роботу. Варвара Іванівна повертається до письменницької діяльності. У 1922 році вона стає членом письменницької організації «Плуг». На сторінках журналу «Червоний шлях» у 1926 році друкується її роман «За плугом». Можливо, її від’їзд на Кавказ у 1928 році – Варвара Чередниченко вийшла заміж за письменника-осетина Чермена Бегізова – і допоміг їй уціліти в період масових репресій в Україні, в горнилі якого пішли в небуття багато її колег. Вона швидко адаптувалася на новій землі. Вивчила мову. Розпочала перекладацьку діяльність. Восени 1937 року чоловіка В. Чередниченко було заарештовано, а у 1938 розстріляно як осетинського «буржуазного» націоналіста. Того ж року письменниця повернулася до Києва. Другий раз Варвара Чередниченко повернулася в Україну до Києва з евакуації у сорок четвертому. Під час війни працювала статистиком у шпиталі, а також в Українському радіокомітеті в Саратові. У Києві Варвара Іванівна жила у будинку «Роліт» (нині «будинок письменників» по вулиці Б. Хмельницкого), де мала кооперативну квартиру на першому поверсі. Продовжували критикувати і за історичний роман про Семена Палія «Фастів», що був написанний у воєнні і перші повоєнні роки. Втомившись від «товариської критики», в знак протесту 22 квітня 1949 року письменниця пішла у вічність.

23 грудня
95 років від дня народження Лариси Володимирівни Іванової
-української художниці-ілюстраторки. Народилася в селі Безбородькове, нині Солонянського районуну Дніпропетровської області. Закінчила Київський художній інститут. Відтоді – учасниця міських та зарубіжних мистецьких виставок. Основні галузі – книжкова і станкова графіка. Оформляла книги для видавництв «Молодь», «Веселка», «Радянська школа», «Мистецтво» (усі – Київ), «Каменяр» (Львів). Для творчості Ірини характерні прагнення до гармонії, щирість та емоційність. Окремі роботи зберігаються у Музеї видатних діячів української культури (Київ), Чернівський літературно-меморіальний музеї О. Кобилянської.

60 років від дня народження Василя Дмитровича Слапчука
-українського поета, прозаїка. Народився в селі Новий Зборишів Горохівського району Волинської області. Після закінчення Лобачівської середньої школи навчався професії шліфувальника у Луцькому технічному училищі № 1, після якого працював на автозаводі «Комунар» м. Запоріжжя. Військовий обов'язок відбував у Афганістані. Закінчив факультет української філології Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки (1988-1993). Кандидат філологічних наук 2011. Кандидатська дисертація: «Національний образ світу у творчості поетів-шістдесятників (М. Вінграновський і А. Вознесенський)». Голова Комітету Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень». Член Комітету з Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша Одружений. Дружина – Наталія Гранич. Діти – Іван (від першого шлюбу), Дмитро. Літературну діяльність Слапчук розпочав на початку 90-х. Його ранні вірші публікувалися в обласній молодіжній газеті «Молодий ленінець» (тепер «Віче») (1984), журналі «Перець» та у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») (1989). Перша поетична збірка «Як довго ця війна тривала» виходить у 1991 й разом із повістю «Прокляття» (1991) та книжкою віршів «Німа зозуля» (1994) утворює об'єднане афганською тематикою трикнижжя. У 2002 обидві поетичні збірки та повість «Прокляття» перевидаються книгою «Птах з обпаленим крилом», назву якої узято з вірша «Скотилось сонце кулею згори…» (зі збірки «Як довго ця війна тривала»).

24 грудня
145 років від дня народження Спиридона Феодосійовича Черкасенка (Псевдоніми і криптоніми: К. С, П. С, С. Т., С. Ч., П-л, С-ко, Ч-енко Ч., Черкасен, Аматор, Викторович С, Грицько Г., Дід, Киянин, Кіпчук Віктор, Педагог, Подолянин, Провінціал, Свій, Скептик, Спостережливий, Стах Петро, Стеценко К., Театрал, Тодосієнко С. та ін.)
-прозаїка, драматурга, педагога українського зарубіжжя. Народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг Херсонського повіту в селянській родині. Закінчив двокласну школу, потім Новобузьку вчительську семінарію, з 1895 року працював в школі вчителем. Семінарія була російськомовною, ніяких знань з української мови та літератури не давала, тому перші вірші С. Черкасенка були російською мовою. Знання української мови він виніс з рідної домівки, українською літературою зацікавився пізніше, коли прочитав «Кобзар» і познайомився з українським письменником Миколою Чернявським. Черкасенко викладав в різних народних школах Катеринославщини (Новопавлівка, Василівка, Ульянівка, Юхів). У 1901 році переведений на посаду вчителя на Лідіївські рудники (колишня Юзівка), там він прожив дев’ять років, навчаючи шахтарських дітей і проводячи серед шахтарів культурно-освітню роботу. Багаторічна вчительська робота в шахтарському середовищі дала письменнику великий запас життєвих спостережень, які були відображені в його віршах, оповіданнях і п’єсах з шахтарського життя. З 1910 року Спиридон Черкасенко – в Києві, працює в редакції педагогічного журналу «Світло» (Світло), в суспільстві «Українська школа», пише фейлетони, оповідання та статті в газету «Рада», в ній веде рубрику «З газет і журналів» і «З сучасних настроїв», в журналі «Літературно-науковий вісник» – «З українського життя», входить до редакції журналу «Дзвін». У 1917-1918 роках С. Черкасенко виступає упорядником книг для читання ( «читанок») і букварів для українських шкіл. Отримавши в березні 1939 року звістка про загибель сина, Спиридон Черкасенко тяжко захворів. Доглядали його ченці. 8 лютого 1940 письменника не стало. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.

60 років від дня народження Олександра Васильовича Ірванця
-українського письменника, драматурга, перекладача. Народився у місті Львові. У Рівному провів кращі роки свого дитинства, юності і молодості.  Закінчив 8 класів Рівненської СШ №18 (1976 року). Навчався в Дубенському педучилищі, тоді ж ходив на літературну студію при дубенській районній газеті «Червона зірка». Свою поетичну творчість Олександр розпочав з епіграм на однокурсників та викладачів педучилища. В останні місяці навчання в педучилищі Олександр Ірванець поїхав до Рівного на засідання обласної літературної студії «Червоні сурми». Там він прочитав свої вірші і справив гарне враження. Після закінчення Дубенського педучилища працював вчителем на Поліссі, потім була армія, де писались серйозні вірші. В 22 роки вступив до Московського Літературного інституту на заочне відділення. Одночасно почав працювати учителем в середній школі № 24 міста Рівного, де заробив 8 років педагогічного стажу. Цими роками Ірванець пишається. В 1985 році приймає участь у республіканському творчому семінарі молодих літераторів в Ірпені на Київщині. А ще Олександр – драматург, до того ж щасливий: його п’єси видані та перекладені багатьма іноземними мовами, ідуть у театрах Польщі, Німеччини, Люксембургу, Казахстану і звичайно, в Україні.За останні роки його драматургічні знахідки поставили харківський театр-студія «Арабески», київський Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Штатс-Театр в Штутгарті і Казематтен-театр в Люксембурзі. Олександр Ірванець пише також прозу. Свій ухил до прозової творчості він пояснює так: «Є речі, які важко описати в поезії. Вони вимагають або поеми чи роману у віршах, чого я ніколи в житті не напишу. Не все піддається поезії, і тому кілька останніх років я пишу п'єси і прозу». Перший «нібито роман» «Рівне/Ровно» написаний у жанрі антиутопії, хоча там є і утопія східного (соціалістичного) Рівного. Друга назва роману «Стіна», яка ділить місто на два сектори: східне «Ровно» і західне «Рівне». Сьогодні кожне місто, як і будь-яке село в Україні, розділене на східний та західний сектори в широкому значенні, і цілком може навіть у кожної людини є ця внутрішня стіна. Фантастично реалістичний нібито роман...

30 грудня
115 років від дня народження Святослава Ярославовича Гординського
-поета, перекладача, художника-ілюстратора, графіка. Народився у Коломиї у родині викладача Львівської класичної гімназії, згодом відомого літературознавця Ярослава Гординського. Відвідував Берлінську академію мистецтв, курс візантології в Українському науковому інституті (Берлін). У Парижі навчався в академії Жульєна і Модерній академії Фернана Леже. У 1931 повернувся до Львова, де заснував Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ), став редактором її журналу «Мистецтво». Виставлявся на міжнародних виставках у Римі, Берліні, Празі. У 1930-і неодноразово перебував у селі Сновидові в тестя — пароха села отця Івана Шлемкевича, на відпочинку у Заліщиках, на Борщівщині створив картини «Над Дністром», «Сільська дівчина». Знаючи добре візантійсько-київську українську традиції, поєднував її з новітніми конструктивними досягненнями і зумів майстерно подати українську ментальність у стилістиці свого часу. У часи Другої світової війни згуртував близько 400 художників, видав каталог, який тривалий час був чи не єдиним енциклопедичним довідником про життя і творчість українських митців. У 1944 емігрував на Захід. У Мюнхені заснував Спілку праці українських образотворчих митців. Згодом переїхав до США, заснував Об'єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА), організував велетенську виставку українських митців-американців і опублікував її каталог — своєрідну енциклопедію українського малярства у Штатах. На початку 1990-х відвідав незалежну Україну. Свою колекцію мистецьких творів заповів Національному музеєві у Львові.

80 років від дня народження Василя Івановича Фольварочного-
українського поета, прозаїка, драматурга, громадського діяча. Народився 30 січня 1941 року на Тернопільщині. Закінчив Львівський Національний університет ім. І. Я. Франка. Працював вчителем, журналістом в газетах Буковини і Житомирщини, завідував літературною частиною Житомирського муздрамтеатру, був заступником начальника обласного управління культури, заступником голови облвиконкому, заступником глави Чернівецької обласної державної адміністрації. Майже двадцять років очолював Чернівецьку обласну організацію Національної спілки письменників України. Член Національних творчих спілок письменників та театральних діячів України. Лауреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, Заслужений діяч мистецтв України. Обирався депутатом обласної Ради, головою обласної організації Конгресу Української інтелігенції. Як активіст Всеукраїнського товариства "Просвіта" нагороджений Почесною відзнакою "Будівничий України". Обраний першим заступником голови Київської організації, головою об'єднання драматургів Національної спілки письменників України. Працює директором Будинку письменників НСПУ.