Ювіляри-2021. Грудень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів грудня.

1 грудня

125 років від дня народження Василя Ілліча Касіяна-українського графіка, мистецтвознавця, педагога, громадського діяча. Народився в селі Микулинцях Івано-Франківської області в багатодітній селянській родині. З дитинства виявляв здібності до малювання. Після Першої світової війни навчався в Празькій академії образотворчих мистецтв , яку закінчив у 1926-у році. Повернувшись у лютому 1927-о року в Україну, Василь Касіян почав свою діяльність на посаді професора Київського художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). У 1930-у році переїхав до Харкова, де брав участь в організації Українського поліграфічного інституту. Багато в той час створював ілюстрацій до творів класиків української літератури. У роки Другої світової війни разом з інститутом був евакуйований до міста Самарканд, де активно працював над плакатами військової, патріотичної тематики. Після повернення до Києва у 1944-у році продовжив працювати на посаді професора Київського художнього інституту. У 1964-у році за створення портретів, плакатів та ілюстрування п’яти видань “Кобзаря” Василю Іллічу, першому серед художників, за створену ним шевченкіану присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. “Шевченківська тема в моїй багаторічній творчості завжди була нерозривно пов`язана з сучасністю поруч з арсенальцями, героями Жовтня та Дніпрельстану, героями фронту, й тилу, і відбудови, – казав Василь Ілліч. – Аж до київських метробудівців йшов переможним кроком образ Тараса Шевченка”. У 1971-у році за участь у створенні шеститомної “Історії українського мистецтва” художнику присуджено Державну премію УРСР. З 1962-о по 1968-й роки Василь Касіян був головою правління Спілки художників УРСР. Також обирався депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. За творче життя художник створив близько 10 тисяч робіт: гравюр, офортів, плакатів, ілюстрацій.

2 грудня

115 років від дня народження Ярослава Васильовича Гримайла-українського поета, прозаїка. Народився 2 грудня 1906 року в с.Рогинці Хмільницького району Вінницької області. В роки громадянської війни потрапив до дитячого будинку на Вінниччині. Самостійне трудове життя почав у 13 років. У 1920 почав навчатись в Уманській профшколі, потім у технікумі. Саме там доля звела з викладачем Є.М.Рудницьким, який був добре обізнаний з художньою літературою. З спогадів письменника цей учитель “ під негласною опікою” вивів його у люди. Друкуватися почав з 1926 року. З 1930 року Ярослав Васильович почав працювати літературним працівником журналу “Молодняк”. В цей період виходить його перша збірка “Вітрила піднято”. Ось, що писали про книгу критики:”Буяння молодих сил, кипіння нестриманої творчої енергії- ось основні мотиви книжки Я,Гримайла “Вітрила піднято”. В 1931 р. перша поема “Вугільні барикади” . Ярослав Гримайло критично поставився до своєї поезії...”я зробив категоричний висновок стати пліч -о - пліч зі справжніми поетами мені не судилось”. Розпочались перші прозові спроби. З 1934 року Ярослав Гримайло член Спілки письменників України ( по деяким виданням Член СП СРСР з 1934 року..) .З 1936 по 1940 рр. У журналі “Піонерія”. Під час другої світової війни Гримайло працює в редакції газети “Большевик Алтая” м.Усть — Каменогорськ, а після звільненя Харкова- в обласній газеті “Соціалістична Харківщина”.

5 грудня

90 років від дня народження Григора Михайловича Тютюнника-українського прозаїка. Народився в селі Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Перша зустріч письменника з читачем (за підписом "Григорий Тютюнник-Ташанский") — оповідання "В сутінки" (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5). Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pокаї працює в редакції газети "Літературна Україна", публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: "Дивак", "Рожевий морок", "Кленовий пагін", "Сито, сито...". Молодіжні журнали "Дніпро" та "Зміна" вміщують новели "Місячної ночі", "Зав'язь", "На згарищі", "У сутінки", "Чудасія", "Смерть кавалера". Зацікавившись кінематографом, Григір Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника "Вир", рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості. 1966 pоку вийшла перша його книжка "Зав'язь" (вид-во "Молодь"). "Зав'язь" була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Григора Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді. Журнал "Дружба народов" відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р. У 1968р. "Литературная газета" оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання "Деревій". Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість "Облога" та кілька оповідань. У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській ("Вітчизна", "Дніпро", "Ранок") та всесоюзній ("Дружба народов", "Сельская молодежь", "Студенческий меридиан") нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал "Сельская молодежь" у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю "Золоте перо" — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки "Батьківські пороги", "Крайнебо" (Київ, 1972, 1975), "Отчие пороги" (Москва, 1975), "Коріння" (Київ, 1978). Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві "Молодь" вийшла збірка оповідань та кіноповістей "Калина червона"; він перекладав і твори М. Горького ("Серце Данко"), І. Соколова-Микитова ("Рік у лісі") та ін. На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві "Веселка". Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей "Дванадцять місяців" (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань "Ласочка" (1970), казок "Степова казка" (1973), які по-новому розкрили талант письменника. За книги "Климко" (1976) і "Вогник далеко в степу" (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p. В останні місяці життя письменник працював над повістю "Житіє Артема Безвіконного". Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 року Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. 1989 року його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

6 грудня

150 років від дня народження Миколи Кіндратовича Вороного-українського поета, перекладача. Народився на Катеринославщині в сім’ї ремісника. Навчався в Харківському і Ростовському реальних училищах, згодом – у гімназії в Ростові-на-Дону. Ще гімназистом почав писати вірші, захопився творчістю Т.Шевченка, театром М.Кропивницького, політичною літературою. Потрапив у поле зору поліції. Вороному заборонили вступати до університету, проживати в Петербурзі та університетських містах. З драгомановцем С.Єрастовим організував у Ростові-на-Дону “Українську громаду”. У Харкові перебував під впливом таємного “Братства тарасівців”. Навчався у Віденському університеті, потім у Львівському, заприязнився з І.Франком, входив до редколегії журналу “Жите і слово”, працював режисером у театрі “Руська бесіда”. З 1897 по 1900 рік – актор трупи М Кропивницького. Видав збірки віршів “Ліричні поезії” (1911), “В сяйві мрій” (1913), виступав з театрознавчими статтями. Змучений і виснажений, поет у 1920 році емігрував до Варшави де працював “старшим аташе з правами радника” при УНР-івському уряді. У Варшаві видав збірку поезій “За Україну” (1921). Переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книги “Режисер”, “Драматична примадонна”‘, мистецтвознавчу – “Пензлем і пером”. Повернувся на Радянську Україну 1926 року. В тодішній пресі творчість поета розглядалася в основному у вульгарно-соціологічному трактуванні, йому закидали “модернізм” і “буржуазність”. Працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Переїхав до Києва, працював у ВУФКУ, в Укртеатрокіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібретто. 28 березня 1934 року уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Акимов (Егідес) виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М.К.Вороного, якому інкримінувалася “контрреволюційна діяльність”. Того ж дня в ДПУ на Вороного було заповнено анкету звинуваченого, допитали його, а також (як свідків) Любомира Дмитерка, Аркадія Добровольського, Івана Ле, Петра Колесника – всі вони поцінували творчість поета як “буржуазно-естетську і націоналістичну”, а його самого назвали “трубадуром націоналістичної контрреволюції”, їхні “свідчення” фігурують в обвинувальному висновку. 31 березня 1934 року особлива нарада колегії ДПУ УРСР ухвалила: “Вороного Миколу Кіндратовича ув’язнити у виправтрудтабір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком”. Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року несподівано зглянулася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк – із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській та Ленінградській областях. Отже, Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше у Бежиці. Улітку 1937 року він з’явився в селі Глиняне Піщанобрідського району на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до міста Новоукраїнка. Тут почав працювати коректором у районній газеті, але невдовзі його було звільнено. Останній акт трагедії Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі №3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова. Як і всіх його посправників (12 селян Глиняного та інших сіл), Воронового було заарештовано «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення були вигадані й неконкретні. Усім тринадцяти винесли вирок «розстріляти», який було виконано 7 червня 1938 року о 24.00. 1989 року Миколу Вороного, за клопотанням Спілки письменників України, було реабілітовано. Після реабілітації Вороного вийшли такі його книги: «Вибрані поезії», «Твори», «Театр і драма».

80 років від дня народження Ганни ТанасівниЧубач-української поетеси. Народилася Ганна Танасівна Чубач у переддень Різдва, 6 січня 1941 року, в селі Плоске Муровано-Куриловецького району на Вінниччині в сім'ї хліборобів. Закінчила вечірню школу робітничої молоді, факультет журналістики Українського поліграфічного інститут та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві. Працювала в редакціях газети "Літературна Україна" та журналу "Дніпро". Авторка 30 поетичних збірок ("Журавка" (1970), "Жниця" (1974), "Ожинові береги" (1977), "Заповіти землі" (1978), "Срібна шибка" (1980), "Святкую день" (1982), "Житня зоря" (1983), "Листя в криниці" (1984), "Літо без осені" (1986) та інших) й понад 200 естрадних пісень. За назвою першої ліричної збірки друзі одразу ж стали називати її ясноокою Журавкою. За ці роки в поетеси вийшло понад сорок книжок. Кілька з них адресовані дітям: "Вивчаймо самі", "Сонячна абетка", "Алфавітні усмішки", "Жук малий і волохатий", "Черепаха Аха", "Прикмети — не секрети" та інші. Дітям полюбилися її вірші, скоромовки, лічилки для дошкільнят і молодших учнів. Нині малята залюбки вивчають у садочках і школах літери за її "Абетками" та весело-виразні вірші. Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами. Ганна Чубач — лауреат премій ім. П. Усенка, Марусі Чурай, Міжнародної премії "Дружба"; заслужений діяч мистецтв України.Померла 19 лютого 2019 року. Похована на Байковому кладовищі разом із чоловіком.

8 грудня

110 років від дня народження Степана Андрійовича Крижанівського-українського поета, літературознавця, критика, перекладача. Народився 8 в місті Новий Буг Миколаївської області. 1925 року, після закінчення семирічки навчався в Одеській торгівельно-промисловій профшколі. 1928 року вступив до Миколаївського інституту народної освіти, а через рiк перевівся до Харківського інституту педпрофосвіти, який закінчив 1933 року. Перед війною він закінчив аспірантуру, встиг захистити кандидатську дисертацію. 1940 р. переїхав до Києва, почав працювати в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (нині Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України). 1941 року був мобілізований, брав участь у бойових діях, закінчив війну майором. Протягом 1941-1943 рр. – кореспондент фронтових газет. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2 ступеня та Червоної Зірки, а також медалями за участь у Другій Світовій війні. Із 1943 року працював у газеті «Правда України», з 1945 року і до виходу на пенсію – Інституті літератури, а з 1976 року – науковий консультант цього інституту.1928 року Степан Крижанівський дебютував у одеському журналі «Блиски». Упродовж усього життя Степан Крижанівський видав два десятки поетичних збірок, декілька книг спогадів. У післявоєнні роки працював у галузі українського літературознавства. Його творчим доробком стали нариси про творчість В. Стефаника, А. Малишка, М. Бажана, М. Рильського; спогади про письменників «розстріляного Відродження» Майка Йогансена та Валер’яна Поліщука; статті-розвідки про В. Чумака, В. Кобилянського, І. Кулика та праці з теорії літератури. Був членом літературної організації «Молодняк». Переклав твори О. Пушкіна, Я. Купала, M. Нєкрасова, М. Горького, В. Маяковського, Петруся Бровки. Були цікаві експерименти у формі сонета, балади. Написав кілька пісень, найвідоміша з них – «Берізка» («Чекання»). Степан Андрійович Крижанівський – лауреат республіканської премії м. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1980), доктор філологічних наук (з 1962 року), професор (з 1963 року). Член Національної спілки письменників України (з 1934 року). Помер 17 липня 2002 року у Києві.

9 грудня

110 років від дня народження Василя Федоровича Мироненка-українського графіка. Народився у селі Оріхівці, тепер Лубенського району Полтавської області України. По закінченні школи вступив до Харківського художнього інституту (1931). Навчався у художника-графіка Василя Касіяна. Закінчив інститут 1936 року. По закінченню інституту викладав у ньому, потім став завідувачем кафедри графіки. 1961 року обраний професором. Після реорганізації (1963) Харківського художнього інституту у Харківський Художньо-Промисловий Інститут працював у ньому. Брав участь у республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставках з 1932. Його персональні виставки відбулися у Харкові (1940,1944,1954,1975), Москві (1946), Сумах (1953), Києві (1958). Творче життя Василя Мироненка було пов'язане з Харковом і Харківським художнім інститутом. Він був одним з найкращих офортистів УРСР. Завдяки його творчості та педагогічній діяльності довгий час Харків у світі образотворчого мистецтва представляла саме графіка. Головною темою творчості художника були усі різновиди пейзажу: сільський, міський, індустріальний. Найкращі роботи майстра присвячені природі України, часу індустріалізації, повоєнного відродження України. Ним створені серії офортів «Українські пейзажі» (1936—1941), «Донбас» (1947—1950), «Нова Каховка» (1952—1953), «Приазов'я» (1954—1956), «Індустріально-колгоспна України» (1958—1960), «Мальовнича Україна» (1960). Як майстер міського пейзажу, окрім пейзажів скверів і площ Харкова, художник створив офорти, присвячені містам Болгарії та Польщі, гравюри італійських міст. Роботи В. Мироненка зберігаються у Національному художньому музеї України, Харківському художньому музеї, в інших музеях України та приватних колекціях.

12 грудня

110 років від дня народження Ольги Йосифівни Юровської-української акторки. Народилась в творчій сім'ї. Її батько, Йосип Адамович Юровський, мав музичну освіту, працював піаністом, був антрепренером театральної трупи. Мати, Катерина Миколаївна Юровська, була видатною артисткою радянської естради, славилася як виконавиця пісень і романсів. Сестра Ольги Йосипівни, Ганна Юровська стала оперною співачкою, багато років співала на оперних сценах Львова і Новосибірська. В 1934 році Ольга Юровська закінчила Київську консерваторію, де навчалась вокалу і сценічній майстерності в класі відомої в минулому оперної співачки і вокального педагога Клари Брун, у якої навчалась також її сестра Ганна. 1934–1960 — cолістка Київського театру музичної комедії. В молоді роки вона грала ролі юних героїнь, серед яких найбільшою популярністю у глядачів користувалися Сільва в однойменній опереті, Вікторія в «Останньому Чардаші», Маріца в однойменній опереті, Віолетта в «Холопці», Маріон у «Блакитній мазурці», Теодора в «Принцесі цирку», Аніна в «Ночі у Венеції», Яринка у «Весіллі в Малинівці». Пізніше Ольга Йосипівна грала характерні ролі, серед яких найбільш пам'ятні: Секлета в комедії «За двома зайцями», Одарка в «Сватанні на Гончарівці», Комариха у «Весіллі в Малинівці» та ін. Ольга Юровська пішла з життя 1 березня 1977 року в Києві. Похована на Берковецькому кладовищі. Незважаючи на популярність і плідну багаторічну працю, її заслуги за радянських часів так і не були відзначені ні урядовими нагородами, ні почесним званням. 2011 року на честь Ольги Юровської названо одну з вулиць у Голосіївськомі районі міста Києва.

13 грудня

140 років від дня народження Антіна Львовича Лотоцького-українського письменника, публіциста, історика, видавця, педагога, громадського діяча. Народився в селі Вільховець, нині — Бережанського району, в сім’ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького. Уже під час навчання в Бережанській українській гімназії він разом з братом Володимиром видав гумористичний журнал “Небелиці”. Вступив на філософський факультет Львівського університету, слухав курс лекцій з історії України, співпрацював з редакцією щоденника “Діло”, продовжував займатися літературною працею. Тоді вийшли з друку його перші книжки, оповідань, легенд і переказів (“Цвіти з поля” 1907), “Ведмедівська попівна” (1909), його історична повість з часів Хмельниччини “Триліси” (1910). Переклав повість “Месть Умерия” Владислава Оркана. У 1911 р. А. Лотоцький став учителем гімназії у Рогатині. Працюючи тут, продовжував постійно займатися літературною творчістю. Опублікував книжку нотаток “Пішки на гору Маркіяна” (1912), дослідження “Тарас Шевченко в німецьких перекладах” (1914), що й досі не втратило своєї вартості. Після вибуху Першої світової війни у 1914 року створив ідеологічний, культурно-просвітницький відділ легіону Українських Січових Стрільців під назвою “Пресова кватира”. Після війни Лотоцький повернувся у гімназію в Рогатині. Вчителюючи, видав кілька своїх книжечок: “Пан Коцький”, “Вільгельм Тель” (обидві — 1920), “Смертне зілля”, “Червона Шапочка”, “Чорнокнижник з Чорногори” (всі — 1921), український вертеп “Віфлеємська зоря”, сценічний образок “Гостина св. Миколая”, сценічну гру “Коник-стрибунець” (всі — 1922) та ін. У 1923 року залишив вчительську працю, щоб займатися насамперед письменницькою і видавничою діяльністю. Свої вірші він підписував псевдонімом “Я. Вільшанко”, публіцистичні твори на потребу дня — “Лотон”, байки і сатири — псевдонімом “Тото-Долото”. Неоціненною заслугою Антіна Лотоцького була його участь у львівському часописі “Світ дитини”. Напередодні Другої світової війни Антін Лотоцький написав одну з найкращих своїх книжок — “Княжа слава”. Вийшла вона вже під час німецької окупації — 1942 р. в “Українському видавництві” (Краків — Львів). Крім того, у творчому доробку письменника — низка літературно-критичних та мовознавчих досліджень, науково-популярні, публіцистичні статті та інші твори. Повернення творчості Лотоцького до сучасних читачів активно розпочалось у 1991 р. Приємно, що до цього причетні тернополяни. 1946 року Лотоцького прийняли у Львові до Спілки письменників України. Помер письменник 28 травня 1949 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

16 грудня

125 років від дня народження Варвари Іванівни Чередниченко-українського прозаїка, педагога. Народилася в Києві в сім’ї робітника-революционера. Тут закінчила гімназію. Родина Чередниченків змушена в пошуках заробітка переїхати з початку до Катеринослава, а потім у 1908 році – до Москви. Там дівчина склала іспити за середню школу і вступила на вищі жіночі курси (бестужевські) на історико-філологічний факультет. Одночасно вона вивчала природознавство в Московському народному університеті ім. Шанявського, а влітку слухала цикли педагогічних курсів Всеросійського учительського з’їзду. Першим друкованим твором Варвари Чередниченко було оповідання «Почтальон обманул», написане російською мовою й опубліковане в журналі «Копейка» за вересень 1909 року. Варвара мріяла здобути гідну освіту і тому їде до Києва. Заробляє на життя шістнядцятирічна дівчина тим, що служить у господарській конторі Олександрівської лікарні, а у 1913 році стає студенткою Фребелівського інституту – жіночого педагогічного учбового закладу, де навчається до 1915 року. З 1917 до 1921 року письменниця мешкала у Полтаві, працюючи на ниві соціального та позашкільного виховання, а з осені 1922 – читала курс історії в Полтавському інституті народної освіти, однак через хворобу в квітні 1923 року змушена була залишити роботу. Варвара Іванівна повертається до письменницької діяльності. У 1922 році вона стає членом письменницької організації «Плуг». На сторінках журналу «Червоний шлях» у 1926 році друкується її роман «За плугом». Можливо, її від’їзд на Кавказ у 1928 році – Варвара Чередниченко вийшла заміж за письменника-осетина Чермена Бегізова – і допоміг їй уціліти в період масових репресій в Україні, в горнилі якого пішли в небуття багато її колег. Вона швидко адаптувалася на новій землі. Вивчила мову. Розпочала перекладацьку діяльність. Восени 1937 року чоловіка В. Чередниченко було заарештовано, а у 1938 розстріляно як осетинського «буржуазного» націоналіста. Того ж року письменниця повернулася до Києва. Другий раз Варвара Чередниченко повернулася в Україну до Києва з евакуації у сорок четвертому. Під час війни працювала статистиком у шпиталі, а також в Українському радіокомітеті в Саратові. У Києві Варвара Іванівна жила у будинку «Роліт» (нині «будинок письменників» по вулиці Б. Хмельницкого), де мала кооперативну квартиру на першому поверсі. Продовжували критикувати і за історичний роман про Семена Палія «Фастів», що був написанний у воєнні і перші повоєнні роки. Втомившись від «товариської критики», в знак протесту 22 квітня 1949 року письменниця пішла у вічність.

23 грудня

95 років від дня народження Лариси Володимирівни Іванової-української художниці-ілюстраторки. Народилася в селі Безбородькове, нині Солонянського районуну Дніпропетровської області. Закінчила Київський художній інститут. Відтоді – учасниця міських та зарубіжних мистецьких виставок. Основні галузі – книжкова і станкова графіка. Оформляла книги для видавництв «Молодь», «Веселка», «Радянська школа», «Мистецтво» (усі – Київ), «Каменяр» (Львів). Для творчості Ірини характерні прагнення до гармонії, щирість та емоційність. Окремі роботи зберігаються у Музеї видатних діячів української культури (Київ), Чернівський літературно-меморіальний музеї О. Кобилянської.

60 років від дня народження Василя Дмитровича Слапчука-українського поета, прозаїка. Народився в селі Новий Зборишів Горохівського району Волинської області. Після закінчення Лобачівської середньої школи навчався професії шліфувальника у Луцькому технічному училищі № 1, після якого працював на автозаводі «Комунар» м. Запоріжжя. Військовий обов'язок відбував у Афганістані. Закінчив факультет української філології Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки (1988-1993). Кандидат філологічних наук 2011. Кандидатська дисертація: «Національний образ світу у творчості поетів-шістдесятників (М. Вінграновський і А. Вознесенський)». Голова Комітету Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень». Член Комітету з Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша Одружений. Дружина – Наталія Гранич. Діти – Іван (від першого шлюбу), Дмитро. Літературну діяльність Слапчук розпочав на початку 90-х. Його ранні вірші публікувалися в обласній молодіжній газеті «Молодий ленінець» (тепер «Віче») (1984), журналі «Перець» та у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») (1989). Перша поетична збірка «Як довго ця війна тривала» виходить у 1991 й разом із повістю «Прокляття» (1991) та книжкою віршів «Німа зозуля» (1994) утворює об'єднане афганською тематикою трикнижжя. У 2002 обидві поетичні збірки та повість «Прокляття» перевидаються книгою «Птах з обпаленим крилом», назву якої узято з вірша «Скотилось сонце кулею згори…» (зі збірки «Як довго ця війна тривала»).

24 грудня

145 років від дня народження Спиридона Феодосійовича Черкасенка (Псевдоніми і криптоніми: К. С, П. С, С. Т., С. Ч., П-л, С-ко, Ч-енко Ч., Черкасен, Аматор, Викторович С, Грицько Г., Дід, Киянин, Кіпчук Віктор, Педагог, Подолянин, Провінціал, Свій, Скептик, Спостережливий, Стах Петро, Стеценко К., Театрал, Тодосієнко С. та ін.)-прозаїка, драматурга, педагога українського зарубіжжя. Народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг Херсонського повіту в селянській родині. Закінчив двокласну школу, потім Новобузьку вчительську семінарію, з 1895 року працював в школі вчителем. Семінарія була російськомовною, ніяких знань з української мови та літератури не давала, тому перші вірші С. Черкасенка були російською мовою. Знання української мови він виніс з рідної домівки, українською літературою зацікавився пізніше, коли прочитав «Кобзар» і познайомився з українським письменником Миколою Чернявським. Черкасенко викладав в різних народних школах Катеринославщини (Новопавлівка, Василівка, Ульянівка, Юхів). У 1901 році переведений на посаду вчителя на Лідіївські рудники (колишня Юзівка), там він прожив дев’ять років, навчаючи шахтарських дітей і проводячи серед шахтарів культурно-освітню роботу. Багаторічна вчительська робота в шахтарському середовищі дала письменнику великий запас життєвих спостережень, які були відображені в його віршах, оповіданнях і п’єсах з шахтарського життя. З 1910 року Спиридон Черкасенко – в Києві, працює в редакції педагогічного журналу «Світло» (Світло), в суспільстві «Українська школа», пише фейлетони, оповідання та статті в газету «Рада», в ній веде рубрику «З газет і журналів» і «З сучасних настроїв», в журналі «Літературно-науковий вісник» – «З українського життя», входить до редакції журналу «Дзвін». У 1917-1918 роках С. Черкасенко виступає упорядником книг для читання ( «читанок») і букварів для українських шкіл. Отримавши в березні 1939 року звістка про загибель сина, Спиридон Черкасенко тяжко захворів. Доглядали його ченці. 8 лютого 1940 письменника не стало. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.

60 років від дня народження Олександра Васильовича Ірванця-українського письменника, драматурга, перекладача. Народився у місті Львові. У Рівному провів кращі роки свого дитинства, юності і молодості.  Закінчив 8 класів Рівненської СШ №18 (1976 року). Навчався в Дубенському педучилищі, тоді ж ходив на літературну студію при дубенській районній газеті «Червона зірка». Свою поетичну творчість Олександр розпочав з епіграм на однокурсників та викладачів педучилища. В останні місяці навчання в педучилищі Олександр Ірванець поїхав до Рівного на засідання обласної літературної студії «Червоні сурми». Там він прочитав свої вірші і справив гарне враження. Після закінчення Дубенського педучилища працював вчителем на Поліссі, потім була армія, де писались серйозні вірші. В 22 роки вступив до Московського Літературного інституту на заочне відділення. Одночасно почав працювати учителем в середній школі № 24 міста Рівного, де заробив 8 років педагогічного стажу. Цими роками Ірванець пишається. В 1985 році приймає участь у республіканському творчому семінарі молодих літераторів в Ірпені на Київщині. А ще Олександр – драматург, до того ж щасливий: його п’єси видані та перекладені багатьма іноземними мовами, ідуть у театрах Польщі, Німеччини, Люксембургу, Казахстану і звичайно, в Україні.За останні роки його драматургічні знахідки поставили харківський театр-студія «Арабески», київський Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Штатс-Театр в Штутгарті і Казематтен-театр в Люксембурзі. Олександр Ірванець пише також прозу. Свій ухил до прозової творчості він пояснює так: «Є речі, які важко описати в поезії. Вони вимагають або поеми чи роману у віршах, чого я ніколи в житті не напишу. Не все піддається поезії, і тому кілька останніх років я пишу п'єси і прозу». Перший «нібито роман» «Рівне/Ровно» написаний у жанрі антиутопії, хоча там є і утопія східного (соціалістичного) Рівного. Друга назва роману «Стіна», яка ділить місто на два сектори: східне «Ровно» і західне «Рівне». Сьогодні кожне місто, як і будь-яке село в Україні, розділене на східний та західний сектори в широкому значенні, і цілком може навіть у кожної людини є ця внутрішня стіна. Фантастично реалістичний нібито роман...

30 грудня

115 років від дня народження Святослава Ярославовича Гординського-поета, перекладача, художника-ілюстратора, графіка. Народився у Коломиї у родині викладача Львівської класичної гімназії, згодом відомого літературознавця Ярослава Гординського. Відвідував Берлінську академію мистецтв, курс візантології в Українському науковому інституті (Берлін). У Парижі навчався в академії Жульєна і Модерній академії Фернана Леже. У 1931 повернувся до Львова, де заснував Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ), став редактором її журналу «Мистецтво». Виставлявся на міжнародних виставках у Римі, Берліні, Празі. У 1930-і неодноразово перебував у селі Сновидові в тестя — пароха села отця Івана Шлемкевича, на відпочинку у Заліщиках, на Борщівщині створив картини «Над Дністром», «Сільська дівчина». Знаючи добре візантійсько-київську українську традиції, поєднував її з новітніми конструктивними досягненнями і зумів майстерно подати українську ментальність у стилістиці свого часу. У часи Другої світової війни згуртував близько 400 художників, видав каталог, який тривалий час був чи не єдиним енциклопедичним довідником про життя і творчість українських митців. У 1944 емігрував на Захід. У Мюнхені заснував Спілку праці українських образотворчих митців. Згодом переїхав до США, заснував Об'єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА), організував велетенську виставку українських митців-американців і опублікував її каталог — своєрідну енциклопедію українського малярства у Штатах. На початку 1990-х відвідав незалежну Україну. Свою колекцію мистецьких творів заповів Національному музеєві у Львові.

80 років від дня народження Василя Івановича Фольварочного-українського поета, прозаїка, драматурга, громадського діяча. Народився 30 січня 1941 року на Тернопільщині. Закінчив Львівський Національний університет ім. І. Я. Франка. Працював вчителем, журналістом в газетах Буковини і Житомирщини, завідував літературною частиною Житомирського муздрамтеатру, був заступником начальника обласного управління культури, заступником голови облвиконкому, заступником глави Чернівецької обласної державної адміністрації. Майже двадцять років очолював Чернівецьку обласну організацію Національної спілки письменників України. Член Національних творчих спілок письменників та театральних діячів України. Лауреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, Заслужений діяч мистецтв України. Обирався депутатом обласної Ради, головою обласної організації Конгресу Української інтелігенції. Як активіст Всеукраїнського товариства "Просвіта" нагороджений Почесною відзнакою "Будівничий України". Обраний першим заступником голови Київської організації, головою об'єднання драматургів Національної спілки письменників України. Працює директором Будинку письменників НСПУ.

Вовк, собака та кіт Українська народна казка

Традиції та правила привітань

Будь-яке знайомство, та і спілкування взагалі, починається з привітання. А чи знаєш ти, що щорічно, починаючи з 1973 року, 21 листопада відзначається Всесвітній день вітань? Його придумали два брати-американці (Майкл і Браєн Маккомаки) в самий розпал холодної війни, на знак протесту проти посилення міжнародної напруженості. В цей день всі, хто знає про це свято, обіймають одне одного. І обов’язково посміхаються при зустрічі. Вітання – це жест, словосполучення або ритуал для контакту з іншою людиною. Привітом людина демонструє своє ставлення до іншої. Кожен вітається по-різному. «Скільки разів на день ми здороваємося? "Добрий день!" – привітаємо ми клієнта. "Привіт!" – говоримо подрузі. "Здрастуйте!" – говоримо по телефону.А чи знаєте ви, що значать ці слова? Звідки узявся звичай привітати один одного? Якщо подивитися, як прийнято здороватися в різних країнах, то просто напрошується висновок про те, що вітання має якийсь глибинний зміст:

• От, наприклад, у Франції говорять: "Comment ca va", – що можна перевести: "Як це йде?"
• А італійці привітають один одного словами: "Come sta",– що значить: "Як коштуєш? (Чи – «Як стоїш», «Чи вартий»? – не знаю як перекласти)"
• Араб сказав би тобі: "Salaam alei–kun!", – "Мир вам!"
• Англієць би запитав: "How do you do?", – що буквально значить: "Як ти робиш?"
• А от в Індії, приміром, ранком у тебе поцікавилися б: "Чи не занадто турбували Вас комарі в цю ніч?"
• «Традиційне вітання в Таїланді — іменоване “вай”, при якому складені разом долоні прикладаються до голови або грудей, причому положення рук і тривалість усього жесту визначається соціальним станом того, до якого вітаються: чим значніше статус персони, тим вище піднімаються долоні, і тем довше триває “вай”.

Ясна справа – люди різних народів у вітанні підкреслюють, що є найбільш важливим у їхньому житті. Для слов'ян – здоров’я, від якого й відбувається наше "Здраствуй!", тобто живи в здоров’ї, будь здоровий. Для англійців і американців – це праця. Для італійців – стабільність, а для французів, навпаки, – зміни. Для арабів, так само, як і для деяких африканських народів – мир. А якщо постаратися, то напевно можна знайти підтвердження цьому в історії країн. Крім слів і виражень, для вітання ми використовуємо й жести:

• В індіанців було прийнято підбігати друг до друга й тертися носами. Так вони виражали свої радість від зустрічі з людиною й гарне до нього ставлення.
• Звичай здороваючись, знімати капелюх, прийшов до нас ще з лицарських часів, коли два лицарі, вітаючи один одного, піднімали забрало шолома, або взагалі знімали його, щоб відкрити особу. Так вони демонстрували щирість і чистоту намірів.
• У Європі й Новій Гвінеї розповсюджений звичай привітати один одного на відстані "зльотом" брів, коли обидві брови одночасно піднімаються, злітають нагору. Тільки в Європі цей жест використовують для вітання гарних друзів і рідних, у Новій Гвінеї – для вітання іноземців.
• В древні часи в плем’я туарег, що живе в пустелях, було дуже складне й довге вітання. Воно починалося, коли ще два чоловіки перебували метрів за сто один від одного й могло тривати цілих півгодини! Туареги кланялися, стрибали, кривлялися... Туареги намагалися в такий спосіб розпізнати, а не чи чужинець наближається до нього, щоб підготуватися, у випадку небезпеки, до оборони.
• «Memento more – «помни про смерть». Знаменита фраза, виявляється, теж була вітанням: так здоровалися в Середні століття члени ордена траппистів. Ченці нагадували один одному про те, що людина повинен жити гідно, щоб уникнути кари за гріхи на тім світлі.»
• «Вітання жителів острова Великодня: стати прямо, стиснути руки в кулаків, витягнути їх перед собою, підняти над головою, розтиснути кулаки й дати рукам спокійно впасти. У деяких індійських племен прийнято побачивши незнайомої людини сидіти навпочіпках доти, поки незнайомець не наблизиться й не помітить вас.»
• Тибетці при зустрічі знімають головний убір правою рукою, ліву руку закладають за вухо й висувають язика. 
• У новогвінейському племені коири при зустрічі лоскочуть один одного підборіддям.
• У Самоа вас неправильно зрозуміють, якщо ви при зустрічі не обнюхаєте свого приятеля.
• Вітання аборигенів Нової Зеландії: при зустрічі вони спочатку викрикують слова в лютій і уривчастій манері, потім ляскають долонями по стегнах, потім з усією сили тупотять ногами й згинають коліна, і, нарешті, роздмухують грудні клітки, витріщають очі й час від часу висувають мови.»

Як ти знаєш казки?

20 листопада — Всесвітній день дитини. Офіційно це свято з'явилося в 1954 році завдяки відповідному рішенню Генеральної Асамблеї ООН, яка звернула увагу всього людства на необхідність досягнення взаєморозуміння з дітьми та забезпечення благополучних умов для їх життя. Майже афоризмом стали слова «Без свят не буває дитинства!». Свята духовно збагачують дитину, розширюють її знання про навколишній світ, допомагають відновлювати старі й добрі традиції, об’єднують і спонукають до творчості. Сьогодні ми пропонуємо виграти свій "перший мільйон" нашим дітлахам. Знадобиться лише дати правильні відповіді на питання "Як ти знаєш казки?", та віртуальний мільйон буде ваш.

 

Летючий корабель Українеська народна казка

Книги, які знають все

Постійно, читаючи, спілкуючись чи дивлячись телевізор ми отримуємо багато різноманітної інформації, зустрічаємо слова, вирази, значення яких нам незрозумілі. Що ж ми робимо в таких випадках? Запитуємо батьків, друзів, знайомих, але корисніше і цікавіше самому знайти потрібну інформацію. А отримати її можна з дуже цікавої довідкової літератури. Саме для тих, хто бажає поглибити свої знання, в нашій бібліотеці представлена вітринна виставка-рекомендація «Книги, які знають все». В книгах, представлених на виставці ви знайдете відповіді на будь-які питання.

Розмовляй українською! Будь собою!

Кожен народ має свою мову і прославляє її. Український люд — один із великих слов’янських народів, який має свою історію, який має чим пишатися. За допомогою писемних документів, праці істориків, етнографів, громадських діячів та лінгвістів ми можемо вивчати історію нашого рідного краю, віднайти відповіді на свої запитання. Наш міцний, як скеля, народ має славетну мову солов’їну, яка наймилозвучніша, наймиліша, найцінніша у всьому світі. Сьогодні багато російськомовних громадян України, які проживають в основному на сході країни і у великих містах, демонстративно переходять на українську мову, яка стала ознакою їх самоідентифікації. Розмовляти українською мовою вже не дорівнює розписатися в неосвіченості чи сільському походженні, а якраз навпаки – засвідчити власну належність до соціально активної групи населення, що старається рухатися в ногу із часом. А для того, щоб ми знали, вивчали і не забували своєї рідної мови, щоб підвищували її значимість для майбутнього, наш національний календар поповнився ще однією важливою датою для кожного справжнього українця – 9 листопада. В цей день Україна святкує День української писемності та мови. Це велике свято, бо на вівтар української державності багато поколінь українців поклали своє життя. І тому ми дуже багаті духом своїх свободолюбивих предків, багаті своєю історією. В цей день в нашій бібліотеці проходила акція-заклик "Розмовляй українською! Будь собою!"

Бібліоновинки для читаючих батьків

Для батьків наших юних користувачів, які читають разом з ними,  пропонуємо нові книги з фонду нашої бібліотеки.

Джіо, С. Остання камелія : роман / С. Джіо; пер. з англ. Т. Скрипник. - Харків: Віват, 2020. - 318 с.

Англія, 1940 рік. Останній у всьому світі екземпляр камелії сорту «міддлберійська рожева» росте на території сільського маєтку в Англії. Американка Флора напередодні Другої світової війни укладає угоду зі злодієм. Її завдання — проникнути в маєток і відшукати камелію. Шлях до цієї мети виявляється сповненим одночасно радості й страху… Нью-Йорк, наш час. Еддісон, яка працює ландшафтним дизайнером, разом із чоловіком Рексом приїжджає до того самого маєтку. Тепер цей будинок — власність Рексових батьків. Він, як і його дружина, обожнює детективні історії, тож, знайшовши в старовинному будинку альбом із засушеними квітками камелій, подружжя вирішує провести розслідування. Але ж раптом небезпека, з якою колись зіткнулася Флора, іще не минула? Чи спіткає Еддісон така сама доля, як і ту дівчину?

Леві, М. Усе, що не було сказано: роман / М. Леві; пер з франц. В. Шовкуна. - Київ: Махаон-Україна, 2009. - 366 с.

Джулія давно вже звикла до того, що її батько - успішний і заможний бізнесмен Ентоні Уолш - вічно настільки зайнятий справами і самим собою, що для дочки часу у нього не залишається. Проте, надію на те, що він вшанує присутністю таку важливу подію в її житті як весілля, дівчина все-таки плекала. Однак дзвінок батьківського секретаря з повідомленням про те, що Ентоні на торжестві не буде, Джулію особливо не здивував. Здивувала хіба що озвучена причина його відсутності - виявляється, містер Уолш раптово помер. І, як з'ясується, несподіваний відхід з життя - не остання несподівана новина, яку він після себе залишив.

Мюллер, Г. Гойдалка дихання : роман / Г. Мюллер; пер. з нім. Н. В. Сняданко. - Харків: Фоліо, 2011. - 286.с.

«Гойдалка дихання» – роман, лауреатки Нобелівської премії, Герти Мюллер «тої, хто своєю зосередженістю в поезії й щирістю в прозі, малює пейзаж знедолених». Історія про нелегке життя Оскара Пастіора, так званого Леопольда Ауберга, який приклав руку та став поштовхом до написання даного роману. Історія про румунів, яких відправляють у робочі табори, що розташовані на території Донбасу. Історія, де самого себе було на один тягар забагато, бо тобою керує завуальований «янгол голоду», а «лопата-серце» навіює страждання та змушує підкорятися їй. Біографічні моменти, які зображені у книзі, посилюють пережиття та внутрішню душевною втрату героїв. Книга пронизана приватними рефлексіями й особистими переживаннями надзвичайно травматичних подій у житті людини. Фраза бабусі «ТИ ПОВЕРНЕШСЯ!», метафорично перетворюється на носовик, що перегукується з долею: загубиш – пропадеш. Тому Лео намагається протистояти спокусі й щиро вірити, що саме це і є його доля. Хоча дуже сумнівно говорити про віру, коли за тобою чатує несамовитий «янгол смерті» та пропонує на вечерю лише короткотривалий сон.

Перес-Реверте, А. Саботаж : роман / А. Перес-Реверте; пер з ісп. І. Шевченко. - Харків: ранок: Фабула, 2020. - 351 с.

Третя шпигунська історія про іспанського агента Фально не розчарувала. Артуро Перес-Реверте прекрасно розкриває харизматичний характер головного героя, дещо схожого на Джеймса Бонда. На цей раз Фалько опиняється у богемномі Парижі і змушений видавати себе за виходця з заможного іспанського роду. У Парижі йому необхідно проникнути в найближче оточення інтелектуала-комуніста й прихильника Республіки. Цікаво спостерігати за тим, як автор вписує героя у це суспільство і як він діє та розкривається з нових сторін. Він поводиться жорстого і холодно, але при цьому наділений гумором, інтелектом та інтуїцією, він хоробрий і принциповий. Загалом у Перес-Реверте немає однозначних героїв. Усі вони зі своїми гріхами та чеснотами, чим автор ще раз підтверджує, що людство не поділяється тільки на поганих і хороших. Події у книзі описані на тлі реальних історичних подій, девчому навіть жорстоких. Реальні герої додають роману достовірності, а опис Парижа 30-х років додає роману певного шарму. Книга буде цікавою поціновувачам детективних романів. Тут є і непередбачувані повороти, і несподіванка у фінальній частині, і цікаві герої.

Перес-Реверте, А. Фалько : роман / А. Перес-Реверте; пер з ісп. І. Шевченко. - Харків: ранок: Фабула, 2019. - 287 с.

"Фалько" - перший роман у серії іспанського письменника Артуро Переса-Реверте про пригоди харизматичного агента на прізвище Фалько, який у громадянській війні в Іспанії опиняється на боці франкістів. Цей історичний роман певною мірою базується на реальних подіях, але вони дещо змінені і доповнені авторською фантазією. Фалько - персонаж, який за задумкою автора має бути харизматичним красенем-улюбленцем жінок, як на мене вийшов дещо пласкуватим. Принаймні на мене його чари не подіяли. Еротичні сцени, яких в романі доволі, також не дуже вразили. Хоча Фалько і представляє інтереси франкістів, сам собою він не є чоловіком ідейним - він вірить у власну вигоду і необхідність виживати, ним керує авантюризм і жага пригод. Йому огидна сама лише ідея війни, як безглуздого кровопролиття, від наслідків якого його рідна Іспанія потерпатиме ще тривалий час. Через свого головного героя свої власні думки про громадянську війну транслює Перес-Реверте. Роман доволі цікавий, читається швидко, є над чим подумати.

Пінчон, Т. Р. Виголошення лоту 49 : роман / Т. Р. Пінчон; пер. з англ. М. Нестелєва. - Київ: Видавництво Жупанського, 2017. - 191 с.

Томас Раґлз Пінчон /1937 р. н./ – культовий американської письменник. Автор восьми романів, збірки оповідань і низки нарисів. Лауреат Фолкнерівської (1963) та Національної книжкової (1973) премій, останньої – за свій найвідоміший роман «Райдуга гравітації» («Gravity’s Rainbow»). Пінчон здобув гучну славу одного з найскладніших і водночас найзагадковішого прозаїка сучасності, а той факт, що письменник є відлюдником (в американців навіть є прислів’я: «Селінджер ховається, Пінчон тікає»), також додає неоднозначності у ставленні до нього. Не менш загадковою є і творчість Пінчона, яка позначена іронією і водночас надзвичайно заплутаною символікою та конспірологією, які хитромудро і неочікувано вплетені у полотнища творів письменника, над якими і досі не припиняють ламати списи літературні критики, літературознавці і просто поціновувачі літературних шарад і загадок. «Виголошення лоту 49» – один з найвідоміших і водночас один із найзагадковіших романів «темної конячки» американської літератури, «джокера» американського постмодернізму Томаса Пінчона. Починаючись як класична оповідь про життя звичайної американської домогосподарки середини 60-х, оповідь поступово набирає все загадковіших і таємничіших обертонів, а насамкінець приголомшує читача, залишаючи його наодинці з роздумами про загадки і таємниці, щедро розсипані автором на сторінках твору, і змушуючи його знову перечитувати цей хитромудрий роман. Саме тому світова літературна спільнота і досі сперечається, про що ж, передовсім, цей культовий твір: про буремні і солодкі шістдесяті, дивовижний час, який вже більше ніколи не повернеться, про конспірологічні змови, коріння яких сягають у середньовіччя, чи про те, кому насправді належить Америка?

Поруч з тобою: збірка / Д. Корній, Н. Доляк, М. Іванцова; дизайн обкл. І. Дубровський. - Харків: Книжковий клуб "КСД", 2018. - 223 с. 

Чудові та захопливі оповідання. Коли під однією обкладинкою збираються твори трьох авторок, кожна з яких має свій творчий доробок і власний письменницький почерк, - збірка просто не може бути нецікавою! Це химерне сплетіння людських доль, облич випадкових перехожих, кохання й розлуки, щастя і сліз, серпанку смутку й візерунків надії. Це історії про нас, про тих, хто поруч та кого немає; про коханих, заради яких ми ладні на все, але які не завжди готові віддячити тим самим; про близьких і друзів; про тих, кого втрачаємо, і тих, кого знаходимо в круговерті життя. Ви, без сумніву, впізнаєте в героях цих оповідок якщо не себе, то когось зі знайомих, а можливо, знайдете підказку, як діяти у складних обставинах, адже всі три авторки - жінки із солідним життєвим досвідом…

Рэнд, А. Источник : в 2 книигах / А. Рэнд; пер. с англ. Д. В. Костыгина. - 10-е изд. - М.: Альпина Паблишер, 2020. - 350 с.

Книга Айн Ренд «Источник» - світовий бестселер, улюблений роман мільйонів читачів, класика жанру. Книги розповідають про архітектора - Говарда Рорка, який незважаючи на критику інших, які вважали його ідеї абсурдними стає великим. Він не зважає на гроші, адже його справа подобається йому не так з фінансової сторони, як з духовної. На своєму шляху він зустрічає багато перешкод, які майже зламують його, але він продовжує свій шлях до осягнення вершини. Він є прикладом тієї людини, яка вірить у себе, вірить у свою мрію та прямує до неї. Йому протиставляється інший герой - Пітер, який не настільки сильно любить свою роботу, як Говард, але займається нею лише для свого матеріального благополуччя. Він не впевнений у собі, завжди шукає поради від Говарда. Він обманює та шкодить іншим лише для власної користі. Він не має власної позиції, а підлаштовується під існуючі обставини. Книга показує, як відстоювати свої позиції, не зважати на критику інших та крокувати вперед до своєї мети, яка для інших може здаватися абсурдною або ж неосяжною.

Талан, С. О. Согретые солнцем : роман / С. О. Талан. - Харьков: Книжный клуб "КСД", 2019. - 316 с.

Три сестри, три різні долі - все як у казці. Перша сестра вийшла заміж за бізнесмена, який ніколи її не любив, зраджував і в гріш не ставив. А коли вона завагітніла - звинуватив у зраді ... Друга сестра наперекір батькам пов'язала своє життя з невиліковно хворим хлопцем. А третя поїхала на заробітки за кордон. Там, далеко від дому, у неї зав'язався жагучий роман. Повернувшись додому, вона дізнається, що вагітна ... Всупереч попередженням лікарів вона народжує «сонячного дитини». Але радість материнства триває не довго, і малюк залишається сиротою ... У своєму останньому листі мати просить своїх сестер подбати про найдорожче, про свою дитину. Але чи зможуть вони забути старі чвари, переступити через власну гордість заради маленького серця, якому так потрібні любов і тепло? ..

Ульяненко, О. Там, де Південь : роман, повість / О. Ульяненко; худож.-оформ. Л. Д. Киркач-Осіпова. - Харків: Талант,2010. - 158 с.

Збірка повістей Олеся Ульяненка «Там, де Південь» містить у собі чотири зовсім різні, але рівно яскраві, драматичні й кримінальні розповіді з життя українців доби розпаду Радянської імперії. Кожну з них із багатьох причин могла би заборонити моральна комісія. Кожна з них ще довго зберігатиме актуальність. За кожною можна було би зняти фільм. І з приводу кожної з цих повістей їхній автор міг би сказати: «Наш державний устрій побудований за принципом прямої кишки: у нас влада одразу переходить у злочинність».

Феранте, Е. Моя неймовірна подруга : роман / Е. Феранте; пер. з італ. Л. Котляр; дизайн обкл. О. Волковської. - Харків: Книжковий клуб "КСД", 2020. - 350 с.

Історія про жіночу дружбу, яка підкорила світ. • Авторка - феномен сучасної літератури. • Увійшла до списку сотні найвпливовіших людей світу. • Її книжки посідають топові позиції у списках світових бестселерів. Ніжну Елену і запальну Лілу сусіди звикли бачити завжди разом. Навчатися, щоб стати багатими, - такою була їхня дитяча мрія. Але життя повело дівчат до неї різними шляхами. Розумниця Елена наполегливо здобуває освіту, а обдарована Ліла працює в сімейній взуттєвій майстерні, готуючись до весілля. Постійно змагаючись і зростаючи в цьому суперництві, подруги залишать однолітків далеко позаду. Проте в Італії 1950-х років вирватися зі світу невігластва, насилля і батьківського диктату непросто. Це наче гра, у якій Елена і Ліла зробили різні ставки. Яка з них переможе?

Феранте, Е. Історія нового імені : роман: друга книга неаполітанського циклу / Е. Феранте; пер. з італ. Л. Котляр; дизайн обкл. О. Волковської. - Харків: Книжковий клуб "КСД", 2021. - 447 с.

Любов і ревнощі, вірність і зрада, відчай нерозділеного кохання і дружба. Найкращі подруги Ліла й Елена дорослішають, і життя готує для них нові випробування. Ліла виходить заміж і стає синьйорою Карраччі. Шлюб зі Стефано дає їй омріяне багатство і забезпечує заможне існування для всієї родини. Але не гарантує щастя. Елена продовжує навчатися, усе частіше почуваючись чужою серед своїх і своєю серед чужих. Сумлінною працею вона торує власний шлях до успіху. Дівчата віддаляються одна від одної. Їм доводиться самостійно вирішувати, яким буде їхнє майбутнє. Але хай де б вони були і чим би займалися, зв’язок між ними не розірвати.

Феранте, Е. Історія втечі та повернення : роман: третя книга неаполітанського циклу / Е. Феранте; пер. з італ. М. Прокопович; дизайн обкл. О. Волковської. - Харків: Книжковий клуб "КСД", 2021. - 445 с.

Світ змінюється — той, що довкола, і твій власний. Колись Ліла на заздрість усім зіграла пишне весілля й оселилася в розкішній квартирі. Тепер вона з сином мешкає в злиденній новобудові і працює на ковбасній фабриці. Колись Елена кинула виклик суспільству й поїхала геть з Неаполя. Тепер вона — успішна письменниця, готується вийти заміж за професора з поважної родини. Дві молоді жінки, подруги дитинства, урешті опинилися у різних світах. Вони не бачитимуться роками, живучи тільки спогадами та короткими телефонними розмовами. Але відстань і час не здатні зруйнувати їхню близькість. Неперевершена історія, справжній портрет жіночої дружби. Найліпший за всі!

Феранте, Е. Історія втраченої дитини : роман: четверта книга неаполітанського циклу / Е. Феранте; пер. з італ. Л. Котляр; дизайн обкл. О. Волковської. - Харків: Книжковий клуб "КСД", 2021. - 476 с.

Подруги Ліла й Елена пережили чимало. Обидві невтомно ламали стереотипи, намагаючись вирватися зі світу злиднів і насилля. Вони кохали та втрачали, підіймалися та падали. Їх розділяли кілометри, але попри все вони трималися своєї надзвичайної дружби. Через тривалий час Елена, засліплена коханням до Ніно, повертається до Неаполя. Вона вже успішна й шанована письменниця. Ліла засновує комп’ютерну фірму й стає лідеркою кварталу, посунувши могутніх братів Солар. Шляхи давніх подруг знову переплітаються. Ліла й Елена стають близькими як ніколи. Однак страшна подія змінить усе.

Шаап, С. Нездатність забувати: новий погляд Ніцше на питання про істину / С. Шаап; пер. з нім. О.Кислюка. -Київ: Видавництво Жупанського, 2009. - 296 с.

Доктор Сібе Шаап, виходець із сільської провінції Нідерландів, здобув економічну, соціологічну і філософську освіту. Його дисертація була присвячена проблемам тоталітарного суспільства в умовах марксизму і філософії Фрідріха Ніцше. Наразі він викладає філософію у Вільному університеті Амстердама і Карловому університеті Праги. Окрім філософської діяльності, він є головою Водного комітету Нідерландів і депутатом нідерландського парламенту.

Ювіляри-2021. Листопад

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів листопада.

1 листопада

160 років від дня народження Дніпрової Чайки (Людмили Олексіївни Василевської-Березіної)-українського прозаїка, драматурга. Народилася у селі Зелений Яр Доманівського району на Миколаївщині в родині священика. Дитинство та молодість її проминули на півдні України. Закінчивши Одеську гімназію 1879 року, вона розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, потім працювала у сільських школах Херсонської губернії. Писати Дніпрова Чайка почала ще в гімназії. Деякі вірші ("На смерть Тургенева") були надруковані в "Одесском вестнике" (1883). В 1885 р. в одеському альманасі "Нива" було вперше надруковано два вірші Дніпрової Чайки ("Вісточка" й "Пісня") та оповідання "Знахарка", яке за своїм характером близьке до запису з народних уст. 1885 року Дніпрова Чайка приїжджає до Херсона де її чоловік займав посаду губернського статистика. Вона і тут пише вірші, оповідання, лібретто дитячих опер. Починаючи з 1887 року, письменниця друкується здебільшого в періодиці Західної України (альманах "Перший вінок", журнали "Дзвінок", "Правда", "Зоря"), випускає цикл "Морські малюнки". Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі ("Мирські малюнки", "Тень несозданных созданий", "Дві птиці", "Морське серце", "Тополя", "Хвиля"). Вона працювала у київській "Просвіті". За пропаганду антиурядової літератури та допомогу політичним в'язням 1905 року була заарештована. Її українські поезії друкували альманахи "Степ", "Нива", "Перший вінок", "Хвиля за хвилею", журнали "Зоря", "Киевская старина", "Літературно-науковий вісник", "Дзвінок" та ін. Творча робота була для письменниці справжнім святом — "весіллям". В 1909 року письменниця захворіла і виїхала на лікування в Одесу, де й перебувала до 1911 р. Невдовзі Дніпрова Чайка тяжко захворіла. Писати змогла вже тільки протягом 1918—20 років. Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 року Похована у Києві на Байковому кладовищі.

170 років від дня народження Івана Івановича Манжури-українського поета, фольклориста, етнографа, журналіста, лексикографа, перекладача, історика, соціолога. Народився в Харкові в сім’ї дрібного чиновника. Рано втратив матір, згодом зазнав поневірянь із батьком, аж поки його долею не почала клопотатись тітка – дружина вченого О. Потебні, що мешкав і провадив діяльність у Харкові. У 1870-1872 роках Манжура – вільний слухач Харківського ветеринарного інституту, був виключений звідти як «неблагонадійний», втративши право вступу до іншого вищого навчального закладу. Відтоді Манжура мешкає в різних населених пунктах степового Півдня України, перебивається різними роботами. Постійні мандри зводять його з представниками різних верств, що дає йому змогу вести широку практичну діяльність фольклориста й етнографа. 1876 року Манжура як доброволець бере участь у російсько-турецькій війні; з місця бойових дій, що велися у Сербії, повертається пораненим. Серед його занять, що давали хоч якийсь заробіток, на перший план виходить журналістська робота, зосереджена довкола місцевої катеринославської преси та поєднувана з науковими народознавчими подорожами в віддаленіші регіони. На час поетичного дебюту в катеринославській газеті «Степь» всередині 1885 року Манжура уже є фаховим, відомим в  культурних і наукових колах фольклористом і етнографом. В «Русской старине» 1878-1879 роках друкувалися записані Манжурою на Слобожанщинілегенди «Магнус, король шведський», «Стеньки Разина сынок», «Осада Смоленська», «Взятие Хотина». Трохи далі значну кількість фольклорно-етнографічних матеріалів Манжура друкує в «Киевкой старине». За півтора десятка літ Манжура в пошуках зразків народної словесності здійснив численні мандрівки, переважно пішки сходивши Катеринославщину, Харківщину та Полтавщину. У катеринославській газеті «Степь» Манжура публікує вірш «Босяцька пісня», згодом, ще докінця 1885 р. та у 1886 р. – вірші «На пасіці», «На шляху» (пізніша назва – «З заробітків»), «Лелії», «26 лютого», «Веснянка», «Моїм судцям» («Незвичайний»), «Нива» («Дума»). Готуючи першу поетичну книгу, Манжура активний на ділянці фольклористики, етнографії, навіть соціології та історії. Був обраний дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, а 1891 року став дійсним членм Московського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. Поетична збірка Манжури «Степові думи та співи» побачила світ у Петербурзі 1889 року. За кілька років до своєї смерті (помер 3 (15 за н. ст.) травня 1893 р.) він встигає написати ще більше півсотні ліричних творів, де випробовує нові цікаві мотиви, пробує з них укласти збірку, озаголовлену «Над Дніпром» (залишилася невиданою). Упродовж життя поет, переважно за народними мотивами, пише гуморески та дотепні віршові оповідання казкового типу, з них також на 1888 р. укладено збірку (теж за життя не видана). У спадщині поета залишились більші обсягом поеми-«казки» «Трьомсин-богатир», «Іван Голик» та «Казка про хитрого лисовина...».

2 листопада

130 років від дня народження Олександра Івановича Маркуша-українського письменника, перекладача, фольклориста, етнографа, журналіста, видавця, педагога. Народився у Хусті в сім'ї залізничника і домогосподарки. Уже змалку Олександр виявився старанним, добре навчався у місцевій угорській початковій, а згодом у горожанській школах — інших шкіл просто не було. Після закінчення Горожанської школи вчився у Марамороській вчительській семінарії у Сиготі, де навчання також велося угорською мовою. Тут особливо виявилося його захоплення літературою, він багато читає класиків угорської, української, російської та західноєвропейської літератури в оригіналах і в перекладах. В останніх класах гімназії бере участь у роботі літературного гуртка, пробує писати вірші, замальовки, сміховинки зі студентського життя. У 1910 закінчує учительську семінарію і одержує направлення на роботу у початкову школу в Тячеві. Восени 1911 р. одружився з донькою директора цієї школи Ганною Кубіні, з якою прожив у подружжі 60 років. В Олександра та Ганни Маркушів народилося троє дітей. З початком Першої світової війни мобілізований до війська. Служив у штабі армії, оскільки володів п'ятьма мовами. У 1917 р. повернувся до праці у Тячівській початковій школі. Брав участь у роботі Всенародних зборів у Хусті, які 21 січня 1919 р. проголосили про приєднання Закарпаття до України. У березні 1939 року, коли угорські фашисти окупували Закарпаття, Олександра Маркуша звільняють з роботи, заарештовують, відправляють до концтабору у селі Крива. Там в'язня угорці поселили у конюшні разом зі ще одним ув'язненим — відомим українським журналістом і письменником Василем Ґренджою-Донським; згодом переводять до тюрми Ворюлопош в Угорщині. На захист О. Маркуша із письмовим зверненням до угорської адміністрації виступили 480 вчителів Тячівщини і згодом письменника випустили під суворий жандармський нагляд. Але йому мстилися за українську позицію — бібліотеку О. Маркуша угорці привселюдно спалили у центрі Тячева. Довгий час Маркуш перебував без роботи, щоб вижити займався перекладами з угорської. Він перебирається в Хуст, до сина. Розрадою в ці важкі часи стала художня творчість. У перші 10 років радянської влади Олександр Маркуш був штучно витіснений з літературно-культурного життя і зазнавав утисків. Він змушений був працювати бухгалтером райзаготконтори, звідки й пішов на пенсію. Восени 1971 року Спілка письменників готувалася урочисто відзначити 80-ліття О. Маркуша як визначного українського письменника, але він не дожив до ювілею 5 днів. Помер 27 жовтня 1971 року. Похований в Хусті на кладовищі, що на Замковій горі.

5 листопада

65 років від дня народження Леоніда Володимировича Ушкалова-українського прозаїка, літературознавця. Народився у містечку Краснопілля на Сумщині. З 1977-го по 1982 роки навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. Після закінчення університетського курсу працює на посадах викладача, доцента (1993) й професора (1995) на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. У 1989 році в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а в 1996 році — докторську («Література українського бароко в її зв'язках із філософією»). Помер 25 лютого 2019 року у Харкові на 63-му році життя.

6 листопада

210 років від дня народження Маркіяна Семеновича Шашкевича-українського поета. Народився 1811 р. у с. Підлісся (нині Буського району Львівської області) в родині священика. Закінчивши 1838 р. Львівську духовну семінарію, став вільним слухачем Львівського університету. Був священиком у селах Львівщини. Під час навчання згуртував навколо себе національно свідому українську молодь і разом з Я. Головацьким та І. Вагилевичем заснував гурток «Руська трійця». У своїх творах та церковних проповідях М. Шашкевич боровся за відродження української народної мови. Він — головний ініціатор, організатор і автор альманаху «Русалка Дністровая» (1837), який мав вирішальний вплив на національне відродження й розвиток української літератури в Галичині, автор ліричних віршів, оповідання про опришків «Олена» (1837), полемічного трактату «Азбука і abecadio» (1836), низки перекладів зі слов’янських мов фольклорних та літературних творів. Проголошував єдність усього українського народу, звеличував його боротьбу проти соціального і національного поневолення (вірші «Болеслав Криворотий під Галичем в літо 1139», «О Наливайку»), цікавився запорозькими козаками, мав намір написати їх історію (зберігся уривок «О запорожцях і їх Січі»). Особливу увагу М. Шашкевича привертала постать Б. Хмельницького. Його перу належать нарис про гетьмана для «Зорі», вірш «Хмельницького обступлення Львова». Помер «будитель Галицької Русі» 7 червня 1843 р. від туберкульозу. Спочатку був похований у Новосілках Лісних, а у 1891 р. його прах було перевезено до Львова і поховано на Личаківському кладовищі. 1959 р. в с. Підлісся відкрито музей М. Шашкевича. У 1961 р. у Вінніпезі засновано інститут ім. М. Шашкевича.

7 листопада

85 років від дня народження Миколи Степановича Вінграновського-українського поета, прозаїка. Народився в місті Первомайську на Миколаївщині. За німецької окупації вчився в румунській початковій школі в с. Кумарях. Закінчивши 1955 року Первомайську середню школу № 17 (тепер – імені М. Вінграновського), вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, але через 2 тижні від початку занять його прослухав О. Довженко та забрав до себе у Всесоюзний державний інститут кінематографії (Москва). Працював на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка як кіносценарист, режисер, актор. Найвідоміша роль М. Вінграновського – Іван Орлюк у фільмі «Повість полум’яних літ», який було відзначено преміями престижних міжнародних кінофестивалів у Каннах (Франція, 1962), Лондоні, Лос-Анджелесі. Потім були акторські роботи: «Сейм виходить з берегів» (1962) – роль Миколи Дончака, «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) – роль Несвятипаски. Микола Вінграновський – режисер шести художніх і восьми документальних кінострічок.1957 року дебютував як поет у журналі «Дніпро», наступні публікації з’явилися у журналах «Жовтень» (нині «Дзвін») (1958), «Вітчизна» (1960) і «Прапор» (нині «Березіль») (1960), в «Літературній газеті» (1961). Перша книга поезій «Атомні прелюди» вийшла 1962 року. Далі побачили світ збірки віршів «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978), «Губами теплими і оком золотим» (1984). Микола Вінграновський активно працював і в прозі «Літо на Десні» (1983), «Кінь на вечірній зорі» (1986). Діти для Вінграновського – не просто тема. Він з великою радістю писав для дітей і про дітей: збірки «Андрійко-говорійко» (1970), «Мак» (1973), «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» (1983), «У неквапи білі лапи» (1989), «З обійнятих тобою днів» (1993); повісті «Первінка» (1971), «Сіроманець» (1977), «В глибині дощів» (1979), «На добраніч» (1983), «Кінь на вечірній зорі» (1987), історичний роман «Северин Наливайко» (1996), історичні нариси «Чотирнадцять столиць України» (2002). За збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч» 1984 року поет удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1993), літературної премії «Благовіст», премій ім. В. Вернадського (2002), нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. Микола Вінграновський – Заслужений діяч мистецтв України (1997), перший президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Його твори перекладено російською, естонською, литовською, грузинською, чеською, словацькою, польською, румунською, англійською, португальською та іншими мовами світу. Член Національної Спілки письменників України (1962). Помер 26 травня 2004 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

120 років від дня народження Дмитра Филимоновича Красицького-українського письменника, історика, літературознавця, шевченкознавця. Народився 7 листопада 1901 року в с. Зелена Діброва Звенигородського району Черкаської області. У 1922 р. закінчив київський інститут народної освіти. Учасник війни. Був деканом історичного факультету Дніпропетровського державного університету, директором музею Д. Яворницького і Києво-Печерського історико-культурного заповідника (1946-1951). З 1951 по 1961 рр. – директор київського літературно-меморіального будинку Т. Шевченка і заступник київського музею Т. Шевченка. Свої вірші почав друкувати у 1918 році. Автор біографічних повістей, оповідань і нарисів про Т. Шевченка, серед яких "Дитинство Тараса", "Юність Тараса", (1959 р.), "Тарас - художник" (1971р.), "Смерть i похорони Шевченка" (1961 р.), "Великий Кобзар у пам'ятi народній" (1961 р.), "Тарасова земля" (1962р.), "Дітям про Шевченка" (1962 р.), "Роздуми над словом Шевченка" (1963 р.), "Тарасові світанки" (1967 р.), "I оживе добра слава" (1986 р.) та ін. Був в Острозі на відкритті пам’ятника Т. Шевченку у 1963 р., де виступив і подарував музеєві книгу «Вінок Тарасові Шевченку» з автографом «Острозькому музею в день відвідин. Дмитро Красицький. 20.ХІ. 1963». Помер Шевченків правнук на 88-му році життя – 8 січня 1989 року.

8 листопада

100 років від дня народження Михайла Васильовича Дзиндри-українського художника, графіка, скульптора, архітектора. Народився в с. Демня Миколаївського району на Львівщині. З раннього віку почав займатись скульптурним ремеслом. Після смерті батьків у 1935(?) році переїжджає до Львова, де стає учнем у майстерні скульптора Андрія Коверка. У період німецької окупації (1941—1944) навчався у львівській «Мистецько-промисловій школі» (нині — Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша). Там його викладачами були скульптори Богдан Мухін та Іван Севера. Після закінчення Художньо-промислової школи художник виїхав у Братиславу (Чехословаччина), де спершу працює у столярному цеху меблевої фабрики, а згодом організовує школу декоративної різьби для глухонімих дітей. Через рік переїздить до Німеччини, потрапляє в американський табір для біженців під Мюнхеном (9 травня 1945 року), де зустрічається зі своїми колегами та майбутніми друзями Юрієм Соловієм, Григором Круком та іншими. У 1951 році Дзиндра разом зі своєю сім'єю вирушає до Сполучених Штатів Америки та оселяється в передмісті Нью-Йорку. У 1963 році виставляє свої твори в Українському народному домі, на цей час він мав уже 70 тематичних робіт. У той самий час знайомиться з Олександром Архипенком, відвідує сучасні американські музеї та повністю переосмислює свою творчу практику, що призводить до імпульсивного рішення — нищити все створене за попередні роки, майже всі скульптури. Загалом, 1963—1968 роки — нелегкі в його творчості, вони характеризуються великим застоєм, нереалізованістю. І лише в 1968 році він знову починає працювати, з'являється «Печерна людина» — одна з перших робіт, створена в модерністській манері та новому для автора матеріалі — бетонна суміш, будівельна сітка та фасадна фарба. У 1991 році після проголошення в Україні незалежності Михайло Дзиндра повертається на Батьківщину. Саме тут виникає ідея створити музей сучасного мистецтва. ХочА вже у Флориді його донька придбала земельну ділянку для будівництва музею, Дзиндра приймає рішення перевезти майже всі свої роботи до України та побудувати музей саме тут. У 2005 році в селищі Брюховичі, поруч зі Львовом відкрито музей площею 1409 м², спроЄктований самим скульптором, який заповів його українському народу в особі Львівської національної галереї мистецтв та був названий — «Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри». Помер Михайло Дзиндра 8 вересня 2006 року, похований на Личаківському цвинтарі.

10 листопада

125 років від дня народження Клавдії Ізидорівни Бобикевич-Сори-української письменниці, громадсько-культурної діячки. Народилась у місті Вижниця (нині Чернівецька область), мешкала у селі Вікторів та інших селах теперішньої Івано-Франківської області. Вийшла заміж за офіцера російської армії, разом із ним переїхала до Румунії (1918). Після розлучення повернулася на початку 1940-х роках до Буковини. У 1944 році залишила Чернівці, перебралася до Румунії, зупинилася в Прісаках, потім кілька разів переїздила. Померла 28 серпня 1971 року у м. Орадя (Румунія).

11 листопада

80 років від дня народження Леоніда Миколайовича Талалая-українського поета. Народився в селянській сім'ї в селі Савинці Балаклійського району Харківської області, але сильно хворів, тому батьки по закінченню війни у свідоцтві про народження поставили дату народження 11.11.1941 р. 1956 року разом із батьками переїхав до Горлівки. 1958-го закінчив школу робітничої молоді. Працював теслею та муляром. Служив в ракетних військах в Білорусі та Казахстані. 1965 року вступив до Літературного інституту ім. Горького в Москві, в 1967 перевівся на Вищі літературні курси (ВЛК), які закінчив у 1969 р. і повернувся в Горлівку. 1970 року одружився і переїхав жити в Донецьк, де керував молодіжною літературною студією. 1977 року переїхав з Донецька до Києва. 1986 року — отримав премію ім. В. Сосюри. 1993 року став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка. 2008 року — лауреатом літературно-мистецької премії «Київ» ім. Євгена Плужника. 2012 року — лауреатом літературної премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука. Помер 19 червня 2012 р. Похований на Байковому цвинтарі.

12 листопада

85 років від дня народження Миколи Федоровича Сингаївського-українського поета, перекладача, публіциста. Народився 12 листопада 1936 року, в родині хліборобів, на Поліссі у невеличкому селі Шатрище Коростенського району Житомирської області. Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. Після закінчення вишу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідувачем відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років — головним редактором журналу «Піонерія». Перші твори друкувались у районній газеті «Радянське Полісся» та в обласній «Радянська Житомирщина». Пізніше в газеті з'явилась добірка віршів із напутнім словом Максима Рильського. 1958 року побачила світ перша збірка для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся Михайло Панасович Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок — поетичних і прозових, з них — половина для дітей. 1968 року поетичні книги «З березнем по землі», «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги «Вогневиця» і «Поступ» Сингаївський удостоєний звання лауреата Республіканської комсомольської премії імені М. Островського. Багато мелодій, написаних на вірші поета, стали «співучими» серед людей: «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші. Одна зі збірок має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього жанру. Похований на Берковецькому кладовищі, поряд з сином. Український фонд культури заснував Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Миколи Сингаївського.

13 листопада

80 років від дня народження Леоніда Івановича Данчука-українського режисера, театрознавця. Народився у селі Горбулів Черняхівського району Житомирської області. Закінчив Житомирське училище культури, Державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого та пройшов творчий шлях від завідувача сільською бібліотекою, завідувача сільським клубом до директора Житомирського обласного музично-драматичного театру ім. І.Кочерги, де 24 роки був незмінним його директором та художнім керівником, виплекавши не одне покоління талановитих акторів та режисерів, організував сотні вистав та концертних програм. Вистава «Сватання Стецька» відзначена дипломом лауреата Міжнародного фестивалю «Слов'янські театральні зустрічі», концертна програма «Я помню чудное мгновенье» відзначена дипломом Московського міжнародного фестивалю «Слов'янський вінець». Леонід Данчук представляє Україну як постійний член журі на Міжнародному фестивалі «Слов'янські театральні зустрічі», який проводиться в Білорусії. За багаторічну творчу діяльність нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, грамотами Кабінету Міністрів України, багатьма Почесними грамотами Міністерства культури і туризму України, Житомирської обласної державної адміністрації та Житомирської обласної ради. Разом з командою однодумців Л.І. Данчук виховує студентство Інституту на принципах класичного мистецтва, та поважає інноваційні пошуки молоді, що сприяє розвиткові їх креативного мислення, є автором багатьох цікавих мистецьких проектів.

14 листопада

90 років від дня народження Валентина Григоровича Штолька-українського архітектора. Народився  в селі Вікнина, нині Гайворонський район, Кіровоградська область. У 1956 році закінчив Київський художній інститут. У 1963—1987 роках працював архітектором зонального Науково-дослідного інституту експериментального проектування. З 1987 року — головний архітектор України. У 1992—2020 — президент Української академії архітектури. Помер 23 січня 2020, Київ, похований на Байковому кладовищі.

16 листопада

90 років від дня народження Елеонори Олексіївни Виноградової-українського хормейстера, педагога. Народилася у місті Грозний. Батько, Олексій Миколайович, був військовим, і сім'я часто переїздила з місця на місце (Сухумі, Тбілісі, Магаданська область). У 10 років Елеонора вперше почула хорові твори Миколи Леонтовича у м. Сусуман на Колимі. Керівником хорового колективу був українець і хор співав багато українських пісень. Через постійні переїзди батьків Е. О. Виноградова не змогла закінчити музичної школи, тому й не наважилася після середньої школи вступати до музичного закладу. У 1949 році — студентка Московського Текстильного Інституту і учасниця хорового колективу. На одній з репетицій її голосовими даними зацікавився керівник хору О. І. Певзнер (тоді студент Московської консерваторії). За його порадою Елеонора Виноградова вступила до музичного училища ім. Гнесіних на диригентсько-хорове відділення. Наступним етапом на шляху хорової майстерності став київський період. Виноградова вступає на заочне відділення Київської консерваторії до класу Елеонори Скрипчинської і успішно випускається у 1965 році. Після закінчення Київської консерваторії Елеонора Виноградова працює її викладачкою, керує хором музично-педагогічного факультету. З 1966 року — художня керівниця і головна диригентка хорової студії хлопчиків «Дзвіночок» київського Палацу піонерів та школярів імені М. Островського. За ініціативи і сприяння Елеонори Виноградової було створено хор хлопчиків та юнаків при Чоловічій хоровій капелі України ім. Л. М. Ревуцького. У 1975 році Е. Виноградова з метою сприяння розвитку дитячого хорового співу в Україні заснувала клуб диригентів-хормейстерів та композиторів «ТОНІКА». Була його головою до 1990 року. У 1978 р. була удостоєна звання «Заслужена діячка мистецтв України». З 1983 по 1986 рік працює художньою керівницею та головною диригенткою дитячого хорового колективу «Любисток» при Киівській консерваторії ім. П. І. Чайковського. З 1986 по 1997 рік очолює хор хлопчиків та юнаків КССМШ ім. М. В. Лисенка. Елеонора Виноградова померла 17 липня 2003 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

18 листопада

100 років від дня народження Дмитра Олексійовича Міщенка-українського письменника. Народився в селянській родині. Дитинство і юність минули в с. Степанівка Перша, тепер Приазовського району Запорізької області. По закінченні середньої школи в 1941 р. був зарахований студентом Дніпропетровського університету, та замість навчання у вищому навчальному закладі вступив до лав захисників Вітчизни. Після короткострокового навчання в Краснодарському мінометному училищі відбув на фронт. Як командир батареї польової артилерії брав участь у боях на Південному, Сталінградському, Південно-Західному, Першому, Другому та Четвертому українських фронтах, у штурмі Берліна і звільненні Праги. З 1946-го по 1951 р. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а з 1951-го по 1954 р. — в аспірантурі того ж університету. Кандидат філологічних наук. Був на видавничий роботі, зокрема 1956—1961 — заступником головного редактора Держлітвидаву України, 1964—1973 — головним редактором видавництва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Помер 4 квітня 2016 року.

20 листопада

120 років від дня народження Тетяни Олександрівни Максимович-української художниці театру, скульпторки. Народилася в місті Херсоні. 1934 року закінчила Київський художній інститут (викладачі Макс Гельман, Михайло Козик, Федір Кричевський, Софія Налепинська-Бой­чук). Учасниця республіканських художніх виставок від 1949 року; персональна — у Києві (1964, разом з Раїсою Марголіною). Оформила і створила ляльки до вистав: «Веселий кравчик» за братами Ґрімм (1935; Київський театр ляльок); «Лейзер дер Бейзер» (1937; Єврейський київський театр ляльок); «Гуллівер у Країні ліліпутів» Г. Плоткіна за Джонатаном Свіфтом (1948; Київський театр ляльок); «Чортів млин» Я. Дрди та І. Штока (1953; Київський театр ляльок);

«Горбоконик» за П. Єршовим (1959; Київський театр ляльок). Виконала серію ляльок «Веселі чоловічки» для однойменного телетеатру (1962), дружні шаржі на діячів українського мистецтва (1949—1969). Жила в Києві, в будинку на вулиці Дашавській, 27, квартира 14. Померла в Києві 26 вересня 1980 року.

22 листопада

80 років від дня народження Маргарити Юріївни Малиновської-української письменниці, журналістки, критика. Народилася в селі Уйма Локачинського району Волинської області (згодом село злилося з районним центром Локачі). Батько письменниці Юрій Олександрович був учасником німецько-радянської війни, кавалером орденів Слави, персональним пенсіонером. Мати Людмила Федорівна працювала в торгівлі. Незабаром сім’я переїхала до Луцька, де придбала власний будинок, який до наших днів не зберігся. 1958 року Маргарита закінчила в Луцьку середню школу № 1. Навчаючись у школі, дівчина цікавилася технікою, фотографією, їздила на мотоциклі, писала вірші, редагувала шкільну газету «Потиличник», виступала на літературних вечорах, в яких брали участь волинські поети. У десятому класі письменник Петро Мах порадив випускниці співпрацювати з обласною газетою, тож невдовзі її замітки з’явилися на шпальтах цього видання. Після школи Маргарита Малиновська чотири роки працювала літературним працівником і завідувачем відділу в районних газетах на Волині. Навчалася на факультеті журналістики Львівського, а потім Київського університету, який закінчила 1966 року. Працювала керівником відділу критики журналу «Вітчизна» і заступником головного редактора газети «Літературна Україна», на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Була відповідальним секретарем комісії з драматургії Спілки письменників України. Була членом КПРС. Померла письменниця в Києві 22 жовтня 1983 року за місяць до свого 42-річчя при загадкових обставинах. За офіційною версією причиною смерті став серцевий напад. Поховано Маргариту Малиновську в Луцьку.

23 листопада

110 років від дня народження Аркадія Захаровича Добровольського-українського письменника, кіносценариста, перекладача. Народився в селі Клекотина нинішнього Шаргородського району Вінницької області в сім'ї хлібороба. Після закінчення семирічки 1925 року вступив на механічне відділення Барської індустріально-технічної профшколи, яку 1927 року змушений був покинути через матеріальну скруту. Працював слюсарем на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі, а згодом — на ваговому заводі імені Дзержинського в Києві. У цей час почав писати вірші, які друкував у журналах "Молодий більшовик", "Життя й революція", "Глобус". Восени 1931 року А. Добровольський став студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти, де провчився лише одну зиму. Деякий час завідував Будинком літераторів у Києві, опісля працював з великими перервами на Київській кіностудії художніх фільмів: редактором-консультантом, штатним сценаристом. 1936 року вступив до Всесоюзного інституту кінематографії. У цей період Добровольський написав кілька сценаріїв. Зокрема, написаний у співавторстві з Помєщиковим сценарій "Полюшко-поле" став основою відомого фільму "Трактористи" (1936). Підготував до друку збірки поезій "Квітнуть жита" і оповідань "Подільські аргонавти", проте видати не встиг. Молодший лейтенант держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович 15 січня 1937 року заарештували А. Добровольського на квартирі у Помєщикова. На допитах, які вів слідчий Давидов, тільки під впливом "фізичних методів" визнав вину. Військовий трибунал Київського військового округу на судовому засіданні 10 квітня 1937 року виніс вирок: 7 років ув'язнення і 5 років поразки в політичних правах. Вирок вступив у силу 16 квітня 1937 року. Покарання відбував на "Дальбуді". Після відбуття строку військовий трибунал військ НКВС знову засудив його на 10 років позбавлення волі з наступною п'ятирічною поразкою в правах. Підставою став вірш "Мудрий кролик", в якому вбачали натяк на культ вождя. Після закінчення строку ув'язнення залишився на Колимі як вільнонайманий. У селищі Ягідне 8 червня 1957 року його знову заарештували. Звільнили 2 вересня 1958 року, коли прокуратура Магаданської області закрила його справу. Військова колегія Верховного суду СРСР 7 вересня 1957 року скасувала вирок 1937 року щодо А. Добровольського, а військовий трибунал Далекосхідного військового округу 4 грудня 1957 року анулював вирок 1944 року. На Україну А. Добровольський повернувся в 1959 році. Працював у сценарній майстерні Київської кіностудії імені О. П. Довженка. У співавторстві з Ліною Костенко написав кіносценарій "Перевірте свої годинники", від. значений премією на республіканському конкурсі. Перекладав художні твори з англійської (Д. Голсуорсі, А. Сілітоу), французької (Жорж Гові) для журналу "Всесвіт", редагував переклади з польської для видавництва "Радянський письменник". Помер 10 червня 1969 року.

24 листопада

215 років від дня народження Олекси Петровича Стороженка-українського прозаїка. Народився  в селі Лисогори Борзнянського повіту (тепер Ічнянського району) на Чернігівщині в родині дрібного поміщика, що належала до старовинного козацького роду, відомого ще з XVII ст. Дитячі роки письменника минули в містечку Велик. Будища Зіньківського повіту на Полтавщині, де він одержав домашню освіту. Згодом навчався у "благородному пансіоні" при Слобідсько-Українській губернській гімназії в м. Харкові. З 1824 року, впродовж майже тридцяти років, Олекса Стороженко перебував на військовій службі. Здебільшого служив в Україні, нерідко переїжджав з однієї місцевості в іншу, завдяки чому добре вивчив життя і побут селян в різних регіонах, зустрічався з колишніми січовиками, почув легенди та перекази про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал ліг в основу багатьох творів письменника. В літературу Стороженко ввійшов романом "Братья близнецы" (1857), що раз і назавжди визначив обраний письменником об'єкт художніх інтересів, незалежно від мови твору, бо в російськомовному романі нуртувала українська стихія. Українська творча спадщина Олекси Стороженка в жанрі оповідання охоплює зображення побуту, звичаїв, повір'їв українського селянства, героїчних сторінок козацької вольниці, пов'язаних з останнім періодом існування Запорозької Січі, з народно-визвольним рухом Коліївщина, з образами колишніх січовиків. Друковані в журналі "Основа" в 1861-1862 роках, в 1863 році вони були об'єднані і опубліковані в збірці "Українські оповідання". У 1970 році друкуються перші розділи повісті О. Стороженка "Марко Проклятий", написаної на основі українських фольклорних джерел, а саме — легенд про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. Долю Марка письменник накладає на яскраві епізоди визвольної боротьби народу, в якій страдник спокутує свій гріх. Повість лишилася незакінченою, . згодом невідомий автор дописав останні розділи відповідно до плану автора. Вийшовши у відставку 1868 року, Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусь), де й помер 18 листопада 1874 року.

27 листопада

95 років від дня народження Олеся (Олександра) Павловича Бердника-українського прозаїка, фантаста. Народився в селі Вавилово Херсонської (зараз — Миколаївська) обл. в родині коваля. 1943-45 рр. — участь в бойових діях. 1947-49 рр. — навчання у театральній студії при театрі ім. Івана Франка (м. Київ). 1949 —55 рр. — ув'язнення по статті № 58 КК СРСР ("Антиреволюційна агітація та пропаганда"). 1957 р. — виходить перша книга "Поза часом і простором". Прийнятий до СПУ. 1958-1971 рр. — літературна діяльність. За цей час вийшло 23 твори — науково-фантастичні романи та повісті. Основні: "Стріла часу", "Діти Безмежжя", "Хто ти?", "Подвиг Вайвасвати", "Чаша Амріти", "Зоряний Корсар" (на даний час роман перекладено 26 мовами світу). 1973 р. — виключений зі СПУ. Переслідування з боку КГБ. 1971-1985 рр. — виходять книги за кордоном, зокрема "Зоряний Корсар", "Прометей", "Свята Україна", "Апостол безсмертя" (англійською мовою), "Кажу вам — Священні знаки". 1979 р., 6 березня — заарештований та засуджений до 5 років ув'язнення за ст. 62 — 2 КК УРСР "Участь та діяльність в УГГ". 1984 р. — справа переглядається. Помилування. 1985 р. — виходить роман "Вогнесміх". У цьому ж році прийнятий до СПУ. 1986-1996 рр. — літературна діяльність. За цей час вийшло 11 творів, зокрема "Лабіринт Мінотавра", "Пітьма вогнища не розпалює", "Камертон Дажбога" (продовження "Зоряного Корсара"), "Тайна Христа", "Песнь Надземная" (в-во "София",Київ). 18 березня 2003 року Олесь Бердник пішов з життя. Похований у с. Гребені Київської області, на території своєї дачі.

30 листопада

110 років від дня народження Андрія Семеновича Михайлюка-українського поета, перекладача. Михайлюк Андрій Семенович народився в селі Германівка Обухівського району на Київщині в селянській сім'ї. 1929 року потупив до Київського електромеханічного технікуму. Тоді ж виявив нахил до літературної творчості. Перший свій вірш за рекомендацією Гео Шкурупія опублікував у журналі «Нова генерація». У 1930 р. переїхав до Харкова, де працював у виїзній редакції «Вістей» («Вісті ВУЦИК»). В 1934 році переїхав до Києва. Заарештовано Михайлюка 11 вересня 1937 року. Два нічні допити, дві очні ставки (з Михайлем Семенком, котрий нібито передав заарештованому бомбу для здійснення терористичної акції, та рідним братом, у якого та бомба нібито зберігалась) і обвинувальний висновок, який склав начальник відділення УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Рєзников, а затвердив помічник начальника IV відділу УДБ НКВС УРСР Хатеневер. У ньому, зокрема, зазначалося, що Андрій Михайлюк «…був учасником контрреволюційної української націоналістично-терористичної організації, яка ставила своєю метою збройне повалення Радянської влади в Україні і встановлення фашистського ладу»; що він «…одержав завдання особисто здійснити терористичний акт над керівниками ЦК КП(б)У і Радянського уряду 1 травня 1937 р.». 23 жовтня 1937 р. на закритому засіданні Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила поета до розстрілу. Вирок виконано в Києві 24 жовтня 1937 р.