Багато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттів

ПОДЯКА

ВИСЛОВЛЮЄМО ЩИРУ ПОДЯКУ НАШИМ ЧИТАЧАМ ТА ВІДВІДУВУЧАМ ЗА УЧАСТЬ В АКЦІЯХ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ УКРАЇНИ, ПОРАНЕНИХ ТА БІЙЦІВ АТО

понеділок, 1 листопада 2021 р.

Ювіляри-2021. Листопад

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів листопада.

1 листопада
160 років від дня народження Дніпрової Чайки (Людмили Олексіївни Василевської-Березіної)
-українського прозаїка, драматурга. Народилася у селі Зелений Яр Доманівського району на Миколаївщині в родині священика. Дитинство та молодість її проминули на півдні України. Закінчивши Одеську гімназію 1879 року, вона розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, потім працювала у сільських школах Херсонської губернії. Писати Дніпрова Чайка почала ще в гімназії. Деякі вірші ("На смерть Тургенева") були надруковані в "Одесском вестнике" (1883). В 1885 р. в одеському альманасі "Нива" було вперше надруковано два вірші Дніпрової Чайки ("Вісточка" й "Пісня") та оповідання "Знахарка", яке за своїм характером близьке до запису з народних уст. 1885 року Дніпрова Чайка приїжджає до Херсона де її чоловік займав посаду губернського статистика. Вона і тут пише вірші, оповідання, лібретто дитячих опер. Починаючи з 1887 року, письменниця друкується здебільшого в періодиці Західної України (альманах "Перший вінок", журнали "Дзвінок", "Правда", "Зоря"), випускає цикл "Морські малюнки". Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі ("Мирські малюнки", "Тень несозданных созданий", "Дві птиці", "Морське серце", "Тополя", "Хвиля"). Вона працювала у київській "Просвіті". За пропаганду антиурядової літератури та допомогу політичним в'язням 1905 року була заарештована. Її українські поезії друкували альманахи "Степ", "Нива", "Перший вінок", "Хвиля за хвилею", журнали "Зоря", "Киевская старина", "Літературно-науковий вісник", "Дзвінок" та ін. Творча робота була для письменниці справжнім святом — "весіллям". В 1909 року письменниця захворіла і виїхала на лікування в Одесу, де й перебувала до 1911 р. Невдовзі Дніпрова Чайка тяжко захворіла. Писати змогла вже тільки протягом 1918—20 років. Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 року Похована у Києві на Байковому кладовищі.

170 років від дня народження Івана Івановича Манжури-
українського поета, фольклориста, етнографа, журналіста, лексикографа, перекладача, історика, соціолога. Народився в Харкові в сім’ї дрібного чиновника. Рано втратив матір, згодом зазнав поневірянь із батьком, аж поки його долею не почала клопотатись тітка – дружина вченого О. Потебні, що мешкав і провадив діяльність у Харкові. У 1870-1872 роках Манжура – вільний слухач Харківського ветеринарного інституту, був виключений звідти як «неблагонадійний», втративши право вступу до іншого вищого навчального закладу. Відтоді Манжура мешкає в різних населених пунктах степового Півдня України, перебивається різними роботами. Постійні мандри зводять його з представниками різних верств, що дає йому змогу вести широку практичну діяльність фольклориста й етнографа. 1876 року Манжура як доброволець бере участь у російсько-турецькій війні; з місця бойових дій, що велися у Сербії, повертається пораненим. Серед його занять, що давали хоч якийсь заробіток, на перший план виходить журналістська робота, зосереджена довкола місцевої катеринославської преси та поєднувана з науковими народознавчими подорожами в віддаленіші регіони. На час поетичного дебюту в катеринославській газеті «Степь» всередині 1885 року Манжура уже є фаховим, відомим в  культурних і наукових колах фольклористом і етнографом. В «Русской старине» 1878-1879 роках друкувалися записані Манжурою на Слобожанщинілегенди «Магнус, король шведський», «Стеньки Разина сынок», «Осада Смоленська», «Взятие Хотина». Трохи далі значну кількість фольклорно-етнографічних матеріалів Манжура друкує в «Киевкой старине». За півтора десятка літ Манжура в пошуках зразків народної словесності здійснив численні мандрівки, переважно пішки сходивши Катеринославщину, Харківщину та Полтавщину. У катеринославській газеті «Степь» Манжура публікує вірш «Босяцька пісня», згодом, ще докінця 1885 р. та у 1886 р. – вірші «На пасіці», «На шляху» (пізніша назва – «З заробітків»), «Лелії», «26 лютого», «Веснянка», «Моїм судцям» («Незвичайний»), «Нива» («Дума»). Готуючи першу поетичну книгу, Манжура активний на ділянці фольклористики, етнографії, навіть соціології та історії. Був обраний дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, а 1891 року став дійсним членм Московського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. Поетична збірка Манжури «Степові думи та співи» побачила світ у Петербурзі 1889 року. За кілька років до своєї смерті (помер 3 (15 за н. ст.) травня 1893 р.) він встигає написати ще більше півсотні ліричних творів, де випробовує нові цікаві мотиви, пробує з них укласти збірку, озаголовлену «Над Дніпром» (залишилася невиданою). Упродовж життя поет, переважно за народними мотивами, пише гуморески та дотепні віршові оповідання казкового типу, з них також на 1888 р. укладено збірку (теж за життя не видана). У спадщині поета залишились більші обсягом поеми-«казки» «Трьомсин-богатир», «Іван Голик» та «Казка про хитрого лисовина...».

2 листопада
130 років від дня народження Олександра Івановича Маркуша-
українського письменника, перекладача, фольклориста, етнографа, журналіста, видавця, педагога. Народився у Хусті в сім'ї залізничника і домогосподарки. Уже змалку Олександр виявився старанним, добре навчався у місцевій угорській початковій, а згодом у горожанській школах — інших шкіл просто не було. Після закінчення Горожанської школи вчився у Марамороській вчительській семінарії у Сиготі, де навчання також велося угорською мовою. Тут особливо виявилося його захоплення літературою, він багато читає класиків угорської, української, російської та західноєвропейської літератури в оригіналах і в перекладах. В останніх класах гімназії бере участь у роботі літературного гуртка, пробує писати вірші, замальовки, сміховинки зі студентського життя. У 1910 закінчує учительську семінарію і одержує направлення на роботу у початкову школу в Тячеві. Восени 1911 р. одружився з донькою директора цієї школи Ганною Кубіні, з якою прожив у подружжі 60 років. В Олександра та Ганни Маркушів народилося троє дітей. З початком Першої світової війни мобілізований до війська. Служив у штабі армії, оскільки володів п'ятьма мовами. У 1917 р. повернувся до праці у Тячівській початковій школі. Брав участь у роботі Всенародних зборів у Хусті, які 21 січня 1919 р. проголосили про приєднання Закарпаття до України. У березні 1939 року, коли угорські фашисти окупували Закарпаття, Олександра Маркуша звільняють з роботи, заарештовують, відправляють до концтабору у селі Крива. Там в'язня угорці поселили у конюшні разом зі ще одним ув'язненим — відомим українським журналістом і письменником Василем Ґренджою-Донським; згодом переводять до тюрми Ворюлопош в Угорщині. На захист О. Маркуша із письмовим зверненням до угорської адміністрації виступили 480 вчителів Тячівщини і згодом письменника випустили під суворий жандармський нагляд. Але йому мстилися за українську позицію — бібліотеку О. Маркуша угорці привселюдно спалили у центрі Тячева. Довгий час Маркуш перебував без роботи, щоб вижити займався перекладами з угорської. Він перебирається в Хуст, до сина. Розрадою в ці важкі часи стала художня творчість. У перші 10 років радянської влади Олександр Маркуш був штучно витіснений з літературно-культурного життя і зазнавав утисків. Він змушений був працювати бухгалтером райзаготконтори, звідки й пішов на пенсію. Восени 1971 року Спілка письменників готувалася урочисто відзначити 80-ліття О. Маркуша як визначного українського письменника, але він не дожив до ювілею 5 днів. Помер 27 жовтня 1971 року. Похований в Хусті на кладовищі, що на Замковій горі.

5 листопада
65 років від дня народження Леоніда Володимировича Ушкалова
-українського прозаїка, літературознавця. Народився у містечку Краснопілля на Сумщині. З 1977-го по 1982 роки навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. Після закінчення університетського курсу працює на посадах викладача, доцента (1993) й професора (1995) на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. У 1989 році в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а в 1996 році — докторську («Література українського бароко в її зв'язках із філософією»). Помер 25 лютого 2019 року у Харкові на 63-му році життя.

6 листопада
210 років від дня народження Маркіяна Семеновича Шашкевича
-українського поета. Народився 1811 р. у с. Підлісся (нині Буського району Львівської області) в родині священика. Закінчивши 1838 р. Львівську духовну семінарію, став вільним слухачем Львівського університету. Був священиком у селах Львівщини. Під час навчання згуртував навколо себе національно свідому українську молодь і разом з Я. Головацьким та І. Вагилевичем заснував гурток «Руська трійця». У своїх творах та церковних проповідях М. Шашкевич боровся за відродження української народної мови. Він — головний ініціатор, організатор і автор альманаху «Русалка Дністровая» (1837), який мав вирішальний вплив на національне відродження й розвиток української літератури в Галичині, автор ліричних віршів, оповідання про опришків «Олена» (1837), полемічного трактату «Азбука і abecadio» (1836), низки перекладів зі слов’янських мов фольклорних та літературних творів. Проголошував єдність усього українського народу, звеличував його боротьбу проти соціального і національного поневолення (вірші «Болеслав Криворотий під Галичем в літо 1139», «О Наливайку»), цікавився запорозькими козаками, мав намір написати їх історію (зберігся уривок «О запорожцях і їх Січі»). Особливу увагу М. Шашкевича привертала постать Б. Хмельницького. Його перу належать нарис про гетьмана для «Зорі», вірш «Хмельницького обступлення Львова». Помер «будитель Галицької Русі» 7 червня 1843 р. від туберкульозу. Спочатку був похований у Новосілках Лісних, а у 1891 р. його прах було перевезено до Львова і поховано на Личаківському кладовищі. 1959 р. в с. Підлісся відкрито музей М. Шашкевича. У 1961 р. у Вінніпезі засновано інститут ім. М. Шашкевича.

7 листопада
85 років від дня народження Миколи Степановича Вінграновського
-українського поета, прозаїка. Народився в місті Первомайську на Миколаївщині. За німецької окупації вчився в румунській початковій школі в с. Кумарях. Закінчивши 1955 року Первомайську середню школу № 17 (тепер – імені М. Вінграновського), вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, але через 2 тижні від початку занять його прослухав О. Довженко та забрав до себе у Всесоюзний державний інститут кінематографії (Москва). Працював на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка як кіносценарист, режисер, актор. Найвідоміша роль М. Вінграновського – Іван Орлюк у фільмі «Повість полум’яних літ», який було відзначено преміями престижних міжнародних кінофестивалів у Каннах (Франція, 1962), Лондоні, Лос-Анджелесі. Потім були акторські роботи: «Сейм виходить з берегів» (1962) – роль Миколи Дончака, «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) – роль Несвятипаски. Микола Вінграновський – режисер шести художніх і восьми документальних кінострічок.1957 року дебютував як поет у журналі «Дніпро», наступні публікації з’явилися у журналах «Жовтень» (нині «Дзвін») (1958), «Вітчизна» (1960) і «Прапор» (нині «Березіль») (1960), в «Літературній газеті» (1961). Перша книга поезій «Атомні прелюди» вийшла 1962 року. Далі побачили світ збірки віршів «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978), «Губами теплими і оком золотим» (1984). Микола Вінграновський активно працював і в прозі «Літо на Десні» (1983), «Кінь на вечірній зорі» (1986). Діти для Вінграновського – не просто тема. Він з великою радістю писав для дітей і про дітей: збірки «Андрійко-говорійко» (1970), «Мак» (1973), «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» (1983), «У неквапи білі лапи» (1989), «З обійнятих тобою днів» (1993); повісті «Первінка» (1971), «Сіроманець» (1977), «В глибині дощів» (1979), «На добраніч» (1983), «Кінь на вечірній зорі» (1987), історичний роман «Северин Наливайко» (1996), історичні нариси «Чотирнадцять столиць України» (2002). За збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч» 1984 року поет удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1993), літературної премії «Благовіст», премій ім. В. Вернадського (2002), нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. Микола Вінграновський – Заслужений діяч мистецтв України (1997), перший президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Його твори перекладено російською, естонською, литовською, грузинською, чеською, словацькою, польською, румунською, англійською, португальською та іншими мовами світу. Член Національної Спілки письменників України (1962). Помер 26 травня 2004 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

120 років від дня народження Дмитра Филимоновича Красицького-
українського письменника, історика, літературознавця, шевченкознавця. Народився 7 листопада 1901 року в с. Зелена Діброва Звенигородського району Черкаської області. У 1922 р. закінчив київський інститут народної освіти. Учасник війни. Був деканом історичного факультету Дніпропетровського державного університету, директором музею Д. Яворницького і Києво-Печерського історико-культурного заповідника (1946-1951). З 1951 по 1961 рр. – директор київського літературно-меморіального будинку Т. Шевченка і заступник київського музею Т. Шевченка. Свої вірші почав друкувати у 1918 році. Автор біографічних повістей, оповідань і нарисів про Т. Шевченка, серед яких "Дитинство Тараса", "Юність Тараса", (1959 р.), "Тарас - художник" (1971р.), "Смерть i похорони Шевченка" (1961 р.), "Великий Кобзар у пам'ятi народній" (1961 р.), "Тарасова земля" (1962р.), "Дітям про Шевченка" (1962 р.), "Роздуми над словом Шевченка" (1963 р.), "Тарасові світанки" (1967 р.), "I оживе добра слава" (1986 р.) та ін. Був в Острозі на відкритті пам’ятника Т. Шевченку у 1963 р., де виступив і подарував музеєві книгу «Вінок Тарасові Шевченку» з автографом «Острозькому музею в день відвідин. Дмитро Красицький. 20.ХІ. 1963». Помер Шевченків правнук на 88-му році життя – 8 січня 1989 року.

8 листопада
100 років від дня народження Михайла Васильовича Дзиндри-
українського художника, графіка, скульптора, архітектора. Народився в с. Демня Миколаївського району на Львівщині. З раннього віку почав займатись скульптурним ремеслом. Після смерті батьків у 1935(?) році переїжджає до Львова, де стає учнем у майстерні скульптора Андрія Коверка. У період німецької окупації (1941—1944) навчався у львівській «Мистецько-промисловій школі» (нині — Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша). Там його викладачами були скульптори Богдан Мухін та Іван Севера. Після закінчення Художньо-промислової школи художник виїхав у Братиславу (Чехословаччина), де спершу працює у столярному цеху меблевої фабрики, а згодом організовує школу декоративної різьби для глухонімих дітей. Через рік переїздить до Німеччини, потрапляє в американський табір для біженців під Мюнхеном (9 травня 1945 року), де зустрічається зі своїми колегами та майбутніми друзями Юрієм Соловієм, Григором Круком та іншими. У 1951 році Дзиндра разом зі своєю сім'єю вирушає до Сполучених Штатів Америки та оселяється в передмісті Нью-Йорку. У 1963 році виставляє свої твори в Українському народному домі, на цей час він мав уже 70 тематичних робіт. У той самий час знайомиться з Олександром Архипенком, відвідує сучасні американські музеї та повністю переосмислює свою творчу практику, що призводить до імпульсивного рішення — нищити все створене за попередні роки, майже всі скульптури. Загалом, 1963—1968 роки — нелегкі в його творчості, вони характеризуються великим застоєм, нереалізованістю. І лише в 1968 році він знову починає працювати, з'являється «Печерна людина» — одна з перших робіт, створена в модерністській манері та новому для автора матеріалі — бетонна суміш, будівельна сітка та фасадна фарба. У 1991 році після проголошення в Україні незалежності Михайло Дзиндра повертається на Батьківщину. Саме тут виникає ідея створити музей сучасного мистецтва. ХочА вже у Флориді його донька придбала земельну ділянку для будівництва музею, Дзиндра приймає рішення перевезти майже всі свої роботи до України та побудувати музей саме тут. У 2005 році в селищі Брюховичі, поруч зі Львовом відкрито музей площею 1409 м², спроЄктований самим скульптором, який заповів його українському народу в особі Львівської національної галереї мистецтв та був названий — «Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри». Помер Михайло Дзиндра 8 вересня 2006 року, похований на Личаківському цвинтарі.

10 листопада
125 років від дня народження Клавдії Ізидорівни Бобикевич-Сори
-української письменниці, громадсько-культурної діячки. Народилась у місті Вижниця (нині Чернівецька область), мешкала у селі Вікторів та інших селах теперішньої Івано-Франківської області. Вийшла заміж за офіцера російської армії, разом із ним переїхала до Румунії (1918). Після розлучення повернулася на початку 1940-х роках до Буковини. У 1944 році залишила Чернівці, перебралася до Румунії, зупинилася в Прісаках, потім кілька разів переїздила. Померла 28 серпня 1971 року у м. Орадя (Румунія).

11 листопада
80 років від дня народження Леоніда Миколайовича Талалая-
українського поета. Народився в селянській сім'ї в селі Савинці Балаклійського району Харківської області, але сильно хворів, тому батьки по закінченню війни у свідоцтві про народження поставили дату народження 11.11.1941 р. 1956 року разом із батьками переїхав до Горлівки. 1958-го закінчив школу робітничої молоді. Працював теслею та муляром. Служив в ракетних військах в Білорусі та Казахстані. 1965 року вступив до Літературного інституту ім. Горького в Москві, в 1967 перевівся на Вищі літературні курси (ВЛК), які закінчив у 1969 р. і повернувся в Горлівку. 1970 року одружився і переїхав жити в Донецьк, де керував молодіжною літературною студією. 1977 року переїхав з Донецька до Києва. 1986 року — отримав премію ім. В. Сосюри. 1993 року став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка. 2008 року — лауреатом літературно-мистецької премії «Київ» ім. Євгена Плужника. 2012 року — лауреатом літературної премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука. Помер 19 червня 2012 р. Похований на Байковому цвинтарі.

12 листопада
85 років від дня народження Миколи Федоровича Сингаївського
-українського поета, перекладача, публіциста. Народився 12 листопада 1936 року, в родині хліборобів, на Поліссі у невеличкому селі Шатрище Коростенського району Житомирської області. Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. Після закінчення вишу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідувачем відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років — головним редактором журналу «Піонерія». Перші твори друкувались у районній газеті «Радянське Полісся» та в обласній «Радянська Житомирщина». Пізніше в газеті з'явилась добірка віршів із напутнім словом Максима Рильського. 1958 року побачила світ перша збірка для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся Михайло Панасович Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок — поетичних і прозових, з них — половина для дітей. 1968 року поетичні книги «З березнем по землі», «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги «Вогневиця» і «Поступ» Сингаївський удостоєний звання лауреата Республіканської комсомольської премії імені М. Островського. Багато мелодій, написаних на вірші поета, стали «співучими» серед людей: «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші. Одна зі збірок має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього жанру. Похований на Берковецькому кладовищі, поряд з сином. Український фонд культури заснував Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Миколи Сингаївського.

13 листопада
80 років від дня народження Леоніда Івановича Данчука
-українського режисера, театрознавця. Народився у селі Горбулів Черняхівського району Житомирської області. Закінчив Житомирське училище культури, Державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого та пройшов творчий шлях від завідувача сільською бібліотекою, завідувача сільським клубом до директора Житомирського обласного музично-драматичного театру ім. І.Кочерги, де 24 роки був незмінним його директором та художнім керівником, виплекавши не одне покоління талановитих акторів та режисерів, організував сотні вистав та концертних програм. Вистава «Сватання Стецька» відзначена дипломом лауреата Міжнародного фестивалю «Слов'янські театральні зустрічі», концертна програма «Я помню чудное мгновенье» відзначена дипломом Московського міжнародного фестивалю «Слов'янський вінець». Леонід Данчук представляє Україну як постійний член журі на Міжнародному фестивалі «Слов'янські театральні зустрічі», який проводиться в Білорусії. За багаторічну творчу діяльність нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, грамотами Кабінету Міністрів України, багатьма Почесними грамотами Міністерства культури і туризму України, Житомирської обласної державної адміністрації та Житомирської обласної ради. Разом з командою однодумців Л.І. Данчук виховує студентство Інституту на принципах класичного мистецтва, та поважає інноваційні пошуки молоді, що сприяє розвиткові їх креативного мислення, є автором багатьох цікавих мистецьких проектів.

14 листопада
90 років від дня народження Валентина Григоровича Штолька-
українського архітектора. Народився  в селі Вікнина, нині Гайворонський район, Кіровоградська область. У 1956 році закінчив Київський художній інститут. У 1963—1987 роках працював архітектором зонального Науково-дослідного інституту експериментального проектування. З 1987 року — головний архітектор України. У 1992—2020 — президент Української академії архітектури. Помер 23 січня 2020, Київ, похований на Байковому кладовищі.

16 листопада
90 років від дня народження Елеонори Олексіївни Виноградової-
українського хормейстера, педагога. Народилася у місті Грозний. Батько, Олексій Миколайович, був військовим, і сім'я часто переїздила з місця на місце (Сухумі, Тбілісі, Магаданська область). У 10 років Елеонора вперше почула хорові твори Миколи Леонтовича у м. Сусуман на Колимі. Керівником хорового колективу був українець і хор співав багато українських пісень. Через постійні переїзди батьків Е. О. Виноградова не змогла закінчити музичної школи, тому й не наважилася після середньої школи вступати до музичного закладу. У 1949 році — студентка Московського Текстильного Інституту і учасниця хорового колективу. На одній з репетицій її голосовими даними зацікавився керівник хору О. І. Певзнер (тоді студент Московської консерваторії). За його порадою Елеонора Виноградова вступила до музичного училища ім. Гнесіних на диригентсько-хорове відділення. Наступним етапом на шляху хорової майстерності став київський період. Виноградова вступає на заочне відділення Київської консерваторії до класу Елеонори Скрипчинської і успішно випускається у 1965 році. Після закінчення Київської консерваторії Елеонора Виноградова працює її викладачкою, керує хором музично-педагогічного факультету. З 1966 року — художня керівниця і головна диригентка хорової студії хлопчиків «Дзвіночок» київського Палацу піонерів та школярів імені М. Островського. За ініціативи і сприяння Елеонори Виноградової було створено хор хлопчиків та юнаків при Чоловічій хоровій капелі України ім. Л. М. Ревуцького. У 1975 році Е. Виноградова з метою сприяння розвитку дитячого хорового співу в Україні заснувала клуб диригентів-хормейстерів та композиторів «ТОНІКА». Була його головою до 1990 року. У 1978 р. була удостоєна звання «Заслужена діячка мистецтв України». З 1983 по 1986 рік працює художньою керівницею та головною диригенткою дитячого хорового колективу «Любисток» при Киівській консерваторії ім. П. І. Чайковського. З 1986 по 1997 рік очолює хор хлопчиків та юнаків КССМШ ім. М. В. Лисенка. Елеонора Виноградова померла 17 липня 2003 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

18 листопада
100 років від дня народження Дмитра Олексійовича Міщенка
-українського письменника. Народився в селянській родині. Дитинство і юність минули в с. Степанівка Перша, тепер Приазовського району Запорізької області. По закінченні середньої школи в 1941 р. був зарахований студентом Дніпропетровського університету, та замість навчання у вищому навчальному закладі вступив до лав захисників Вітчизни. Після короткострокового навчання в Краснодарському мінометному училищі відбув на фронт. Як командир батареї польової артилерії брав участь у боях на Південному, Сталінградському, Південно-Західному, Першому, Другому та Четвертому українських фронтах, у штурмі Берліна і звільненні Праги. З 1946-го по 1951 р. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а з 1951-го по 1954 р. — в аспірантурі того ж університету. Кандидат філологічних наук. Був на видавничий роботі, зокрема 1956—1961 — заступником головного редактора Держлітвидаву України, 1964—1973 — головним редактором видавництва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Помер 4 квітня 2016 року.

20 листопада
120 років від дня народження Тетяни Олександрівни Максимович-української художниці театру, скульпторки. Народилася в місті Херсоні. 1934 року закінчила Київський художній інститут (викладачі Макс Гельман, Михайло Козик, Федір Кричевський, Софія Налепинська-Бой­чук). Учасниця республіканських художніх виставок від 1949 року; персональна — у Києві (1964, разом з Раїсою Марголіною). Оформила і створила ляльки до вистав: «Веселий кравчик» за братами Ґрімм (1935; Київський театр ляльок); «Лейзер дер Бейзер» (1937; Єврейський київський театр ляльок); «Гуллівер у Країні ліліпутів» Г. Плоткіна за Джонатаном Свіфтом (1948; Київський театр ляльок); «Чортів млин» Я. Дрди та І. Штока (1953; Київський театр ляльок);
«Горбоконик» за П. Єршовим (1959; Київський театр ляльок). Виконала серію ляльок «Веселі чоловічки» для однойменного телетеатру (1962), дружні шаржі на діячів українського мистецтва (1949—1969). Жила в Києві, в будинку на вулиці Дашавській, 27, квартира 14. Померла в Києві 26 вересня 1980 року.

22 листопада
80 років від дня народження Маргарити Юріївни Малиновської
-української письменниці, журналістки, критика. Народилася в селі Уйма Локачинського району Волинської області (згодом село злилося з районним центром Локачі). Батько письменниці Юрій Олександрович був учасником німецько-радянської війни, кавалером орденів Слави, персональним пенсіонером. Мати Людмила Федорівна працювала в торгівлі. Незабаром сім’я переїхала до Луцька, де придбала власний будинок, який до наших днів не зберігся. 1958 року Маргарита закінчила в Луцьку середню школу № 1. Навчаючись у школі, дівчина цікавилася технікою, фотографією, їздила на мотоциклі, писала вірші, редагувала шкільну газету «Потиличник», виступала на літературних вечорах, в яких брали участь волинські поети. У десятому класі письменник Петро Мах порадив випускниці співпрацювати з обласною газетою, тож невдовзі її замітки з’явилися на шпальтах цього видання. Після школи Маргарита Малиновська чотири роки працювала літературним працівником і завідувачем відділу в районних газетах на Волині. Навчалася на факультеті журналістики Львівського, а потім Київського університету, який закінчила 1966 року. Працювала керівником відділу критики журналу «Вітчизна» і заступником головного редактора газети «Літературна Україна», на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Була відповідальним секретарем комісії з драматургії Спілки письменників України. Була членом КПРС. Померла письменниця в Києві 22 жовтня 1983 року за місяць до свого 42-річчя при загадкових обставинах. За офіційною версією причиною смерті став серцевий напад. Поховано Маргариту Малиновську в Луцьку.

23 листопада
110 років від дня народження Аркадія Захаровича Добровольського-
українського письменника, кіносценариста, перекладача. Народився в селі Клекотина нинішнього Шаргородського району Вінницької області в сім'ї хлібороба. Після закінчення семирічки 1925 року вступив на механічне відділення Барської індустріально-технічної профшколи, яку 1927 року змушений був покинути через матеріальну скруту. Працював слюсарем на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі, а згодом — на ваговому заводі імені Дзержинського в Києві. У цей час почав писати вірші, які друкував у журналах "Молодий більшовик", "Життя й революція", "Глобус". Восени 1931 року А. Добровольський став студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти, де провчився лише одну зиму. Деякий час завідував Будинком літераторів у Києві, опісля працював з великими перервами на Київській кіностудії художніх фільмів: редактором-консультантом, штатним сценаристом. 1936 року вступив до Всесоюзного інституту кінематографії. У цей період Добровольський написав кілька сценаріїв. Зокрема, написаний у співавторстві з Помєщиковим сценарій "Полюшко-поле" став основою відомого фільму "Трактористи" (1936). Підготував до друку збірки поезій "Квітнуть жита" і оповідань "Подільські аргонавти", проте видати не встиг. Молодший лейтенант держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович 15 січня 1937 року заарештували А. Добровольського на квартирі у Помєщикова. На допитах, які вів слідчий Давидов, тільки під впливом "фізичних методів" визнав вину. Військовий трибунал Київського військового округу на судовому засіданні 10 квітня 1937 року виніс вирок: 7 років ув'язнення і 5 років поразки в політичних правах. Вирок вступив у силу 16 квітня 1937 року. Покарання відбував на "Дальбуді". Після відбуття строку військовий трибунал військ НКВС знову засудив його на 10 років позбавлення волі з наступною п'ятирічною поразкою в правах. Підставою став вірш "Мудрий кролик", в якому вбачали натяк на культ вождя. Після закінчення строку ув'язнення залишився на Колимі як вільнонайманий. У селищі Ягідне 8 червня 1957 року його знову заарештували. Звільнили 2 вересня 1958 року, коли прокуратура Магаданської області закрила його справу. Військова колегія Верховного суду СРСР 7 вересня 1957 року скасувала вирок 1937 року щодо А. Добровольського, а військовий трибунал Далекосхідного військового округу 4 грудня 1957 року анулював вирок 1944 року. На Україну А. Добровольський повернувся в 1959 році. Працював у сценарній майстерні Київської кіностудії імені О. П. Довженка. У співавторстві з Ліною Костенко написав кіносценарій "Перевірте свої годинники", від. значений премією на республіканському конкурсі. Перекладав художні твори з англійської (Д. Голсуорсі, А. Сілітоу), французької (Жорж Гові) для журналу "Всесвіт", редагував переклади з польської для видавництва "Радянський письменник". Помер 10 червня 1969 року.

24 листопада
215 років від дня народження Олекси Петровича Стороженка
-українського прозаїка. Народився  в селі Лисогори Борзнянського повіту (тепер Ічнянського району) на Чернігівщині в родині дрібного поміщика, що належала до старовинного козацького роду, відомого ще з XVII ст. Дитячі роки письменника минули в містечку Велик. Будища Зіньківського повіту на Полтавщині, де він одержав домашню освіту. Згодом навчався у "благородному пансіоні" при Слобідсько-Українській губернській гімназії в м. Харкові. З 1824 року, впродовж майже тридцяти років, Олекса Стороженко перебував на військовій службі. Здебільшого служив в Україні, нерідко переїжджав з однієї місцевості в іншу, завдяки чому добре вивчив життя і побут селян в різних регіонах, зустрічався з колишніми січовиками, почув легенди та перекази про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал ліг в основу багатьох творів письменника. В літературу Стороженко ввійшов романом "Братья близнецы" (1857), що раз і назавжди визначив обраний письменником об'єкт художніх інтересів, незалежно від мови твору, бо в російськомовному романі нуртувала українська стихія. Українська творча спадщина Олекси Стороженка в жанрі оповідання охоплює зображення побуту, звичаїв, повір'їв українського селянства, героїчних сторінок козацької вольниці, пов'язаних з останнім періодом існування Запорозької Січі, з народно-визвольним рухом Коліївщина, з образами колишніх січовиків. Друковані в журналі "Основа" в 1861-1862 роках, в 1863 році вони були об'єднані і опубліковані в збірці "Українські оповідання". У 1970 році друкуються перші розділи повісті О. Стороженка "Марко Проклятий", написаної на основі українських фольклорних джерел, а саме — легенд про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. Долю Марка письменник накладає на яскраві епізоди визвольної боротьби народу, в якій страдник спокутує свій гріх. Повість лишилася незакінченою, . згодом невідомий автор дописав останні розділи відповідно до плану автора. Вийшовши у відставку 1868 року, Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусь), де й помер 18 листопада 1874 року.

27 листопада
95 років від дня народження Олеся (Олександра) Павловича Бердника-
українського прозаїка, фантаста. Народився в селі Вавилово Херсонської (зараз — Миколаївська) обл. в родині коваля. 1943-45 рр. — участь в бойових діях. 1947-49 рр. — навчання у театральній студії при театрі ім. Івана Франка (м. Київ). 1949 —55 рр. — ув'язнення по статті № 58 КК СРСР ("Антиреволюційна агітація та пропаганда"). 1957 р. — виходить перша книга "Поза часом і простором". Прийнятий до СПУ. 1958-1971 рр. — літературна діяльність. За цей час вийшло 23 твори — науково-фантастичні романи та повісті. Основні: "Стріла часу", "Діти Безмежжя", "Хто ти?", "Подвиг Вайвасвати", "Чаша Амріти", "Зоряний Корсар" (на даний час роман перекладено 26 мовами світу). 1973 р. — виключений зі СПУ. Переслідування з боку КГБ. 1971-1985 рр. — виходять книги за кордоном, зокрема "Зоряний Корсар", "Прометей", "Свята Україна", "Апостол безсмертя" (англійською мовою), "Кажу вам — Священні знаки". 1979 р., 6 березня — заарештований та засуджений до 5 років ув'язнення за ст. 62 — 2 КК УРСР "Участь та діяльність в УГГ". 1984 р. — справа переглядається. Помилування. 1985 р. — виходить роман "Вогнесміх". У цьому ж році прийнятий до СПУ. 1986-1996 рр. — літературна діяльність. За цей час вийшло 11 творів, зокрема "Лабіринт Мінотавра", "Пітьма вогнища не розпалює", "Камертон Дажбога" (продовження "Зоряного Корсара"), "Тайна Христа", "Песнь Надземная" (в-во "София",Київ). 18 березня 2003 року Олесь Бердник пішов з життя. Похований у с. Гребені Київської області, на території своєї дачі.

30 листопада
110 років від дня народження Андрія Семеновича Михайлюка
-українського поета, перекладача. Михайлюк Андрій Семенович народився в селі Германівка Обухівського району на Київщині в селянській сім'ї. 1929 року потупив до Київського електромеханічного технікуму. Тоді ж виявив нахил до літературної творчості. Перший свій вірш за рекомендацією Гео Шкурупія опублікував у журналі «Нова генерація». У 1930 р. переїхав до Харкова, де працював у виїзній редакції «Вістей» («Вісті ВУЦИК»). В 1934 році переїхав до Києва. Заарештовано Михайлюка 11 вересня 1937 року. Два нічні допити, дві очні ставки (з Михайлем Семенком, котрий нібито передав заарештованому бомбу для здійснення терористичної акції, та рідним братом, у якого та бомба нібито зберігалась) і обвинувальний висновок, який склав начальник відділення УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Рєзников, а затвердив помічник начальника IV відділу УДБ НКВС УРСР Хатеневер. У ньому, зокрема, зазначалося, що Андрій Михайлюк «…був учасником контрреволюційної української націоналістично-терористичної організації, яка ставила своєю метою збройне повалення Радянської влади в Україні і встановлення фашистського ладу»; що він «…одержав завдання особисто здійснити терористичний акт над керівниками ЦК КП(б)У і Радянського уряду 1 травня 1937 р.». 23 жовтня 1937 р. на закритому засіданні Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила поета до розстрілу. Вирок виконано в Києві 24 жовтня 1937 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар