Ювіляри-2023. Грудень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів грудня.

1 грудня

110 років від дня народження Воронька Платона Микитовича-українського поета, публіциста, драматурга, громадського діяча, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Народився в сулі Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в охтирському дитячому містечку-інтернаті. В 1928-1932 роках Воронько вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом. У 1935-1937 роках служив у РСЧА. У 1938-1941 роках навчався у Московському літературному інституті імені М. Горького.Добровольцем пішов на радянсько-фінляндську війну 1939-1940 років. Був бійцем лижного батальйону, командував групою, що діяла у ворожому тилу. У роки Великої Вітчизняної війни воював у винищувальному батальйоні, потім з травня 1943 року - в партизанському з'єднанні С. А. Ковпака. Командував групою мінерів-підривників, потім Олевським партизанським загоном. Брав участь в Карпатському рейді. Взимку 1944 року він був важко поранений; на санях через лінію фронту його доставили в Київ. У 1945-1946 роках працював у редакції журналу «Дніпро». Брав участь у роботі Всесвітньої конференції демократичної молоді у Лондоні. У 1947-1948 роках був відповідальним секретарем комісії по роботі з молодими авторами. Перу Платона Воронька належать книги «Партизанський генерал Руднєв» (1946), «Добрий ранок» (1950), «Славен мир» (1950), «Любі друзі» (1959), «В ім'я волі твоєї» (1974), «Бистрина» (1983) і ін. Вірші Воронько присвячені партизанам, молоді, боротьбі за мир, дружбу народів, соціалістичному будівництву. Їм притаманні життєстверджуючі інтонації, яскравий національний колорит. Багато з них стали масовими піснями («Комсомольці, вперед!», «Кінь вороний» та ін). Поет писав також вірші для дітей. Велике місце в творчості поета займають вірші для дітей: «Наше щастя», «До Сталіна», «Квітучий край», «Твоя книжка» та ін

П. Н. Воронько помер 10 серпня 1988 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

2 грудня

90 років від дня народження Грицака Олександра Теодоровича-українського хорового і оперно-симфонічного диригента, педагога, заслуженого діяча мистецтв України. Народився у місті Львові (тепер Україна). 1962 року закінчив Львівську консерваторію (клас Фанелії Долгової). У 1963—1970 роках працював головним хормейстером Львівського театру опери та балету імені Івана Франка. З 1970 року викладач Львівської консерваторії, у 1974 та 1977–2001 роках завідував кафедрою оперної підготовки; професор з 1993 року. Серед його учнів — Зоряна Кушплер, Андрій Шкурган та інші. Помер у Львові 2 березня 2001 року.

3 грудня

150 років від дня народження Терлецького Омеляна Антоновича-українського історика, педагога, громадського діяча. Народився в селі Крамарівка Ярославського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині гміна Прухник Ярославського повіту Підкарпатського воєводства, Польща). Навчався в гімназіях у містах Ярослав і Стрий. 1897 року закінчив філософський виділ Львівського університету, де студіював географію та історію, був учнем Михайла Грушевського. У 1898—1912 роках працював у Тернополі: учителем вищої реальної школи та української гімназії (навчав географії, історії, музики та співів). Брав активну участь у діяльності українських громадських організацій Тернополя, зокрема, став співорганізатором і диригентом товариства «Боян» (1901—1912). Став першим директором Чортківської гімназії українського товариства «Рідна школа» 1911 року.  Був членом НТШ з 1921 року; гімназійний учитель у Тернополі й Львові, довголітній член Головної Управи «Рідної Школи» (1923—1924 і 1926—1927 її голова) та Учительської Громади (голова 1923—1924 і 1926—1928), активний член головного Відділу товариства «Просвіта». За Першої світової війни був співробітником Союзу Визволення України у таборах українських полонених у Німеччині. За радянської влади Терлецький працював науковим співробітником у філії Інституту української історії АН УРСР (1948—1952) і в університеті ім. Франка.  Омелян Терлецький — автор наукових і науково-популярних праць, які друкувалися в часописі «Літопис Червоної Калини», «ЗНТШ» і окремо; головніші з них: «Політичні події на Гал. Русі в 1340» (1896), «Козаки на Білій Русі 1654—1656» (1897), «Історія Укр. Громади в Раштаті 1915—1918» (1919), «Історія укр. державности» (2 тт., 1923—1924), «Україна заборолом культури і цивілізації перед степовиками» (1930), «Гетьманська Україна й Запор. Січ» (1935) та ін. Помер 13 лютого 1958 року в м. Львові. Похований у родинній гробниці, на 57 полі Личаківського цвинтаря.

4 грудня

60 років від дня народження Земляного Володимира Михайловича-українського поета, публіциста, журналіста, педагога. Народився в селі Жовтневе Петриківського району Дніпропетровської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1986). Працював у редакції газет Дніпропетровська, від 1999 — директор приватної телерадіокомпанії «Студія-Плюс» в Києві, від 2004 — директор Творчого об'єднання інформаційних програм та спецрепортажів у Києві, від 2008 — віце-президент Державної телерадіокомпанії «Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення“» в Києві, ведучий програми «Пульс. Тиждень». Працював у навчально-виробничій майстерні «Грінченко-інформ» Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. Помер 23 листопада 2020 року.

5 грудня

100 років від дня народження Табаровського Бориса Мойсейовича-українського театрального актора, народного артиста України. Народився Борис Мойсейович у Харкові. Протягом осені 1942 року — весни 1945 року брав участь у Другій світовій війні в якості розвідника. Після демобілізації вступив до Харківського театрального інституту, де навчався у 1946—1950 роках (курс народного артиста СРСР О. Г. Крамова). Одночасно зі вступом отримав роботу у Харківському драматичному театрі ім. О. С. Пушкіна, де пропрацював до 2002 р, зіграв понад півтори сотні ролей. У 2003 році, вже будучи на пенсії, видав книгу спогадів про війну "Негероические воспоминания о войне", висвітливши цікаві та смішні випадки зі свого життя. Помер 29 вересня 2004 у Харкові.

145 років від дня народження Олександра Олеся (справж. – Кандиба Олександр Іванович)-українського поета, драматурга, громадського діяча. Народився в місті Білопілля Сумської області в чумацько-селянській сім’ї. закінчив початкову школу й двокласне училище, а у 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Дергачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші. Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працював у херсонських степах. У 1903 Олесь вступив до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в університеті, паралельно працював на Дарницькій різниці. У 1905 р. альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра Олеся. Перша поетична збірка Олександра Олеся мала назву “З журбою радість обнялась”. У 1907 році одружився з Вірою Свадковською, яка народила йому сина Олега Ольжича. У 1912 р. подорожує Гуцульщиною, отримує незабутні враженням. У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів про свої враження. Після більшовицького жовтневого перевороту Олесь опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Після еміграції за кордон оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною. Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенгаузен. 2 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина.

6 грудня

120 років від дня народження Колесси Миколи Філаретовича-українського композитора, диригента, педагога, громадського діяча, Героя України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився Микола Колесса 6 грудня 1903 року в Самборі, в родині видатного фольклориста Філарета Колесси. 1928 року Микола Колесса закінчив університет і консерваторію у Празі; 1931 р. – Празьку школу вищої майстерності в класі відомого чеського композитора та педагога Вітезслава Новака. У ті роки він уже яскраво проявив себе як майстер модерного музичного слова. В 1930-х роках був викладачем Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, в 1940-х – того ж закладу, який нова влада перейменувала на державну консерваторію. З 1953-го до 1965 року очолював її як ректор. Паралельно активно виступав як блискучий диригент із симфонічними оркестрами Львівської філармонії, Театру опери та балету. Водночас був художнім керівником і головним диригентом хорової капели "Трембіта". Народний артист СРСР, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, академік, повний кавалер орденів "За заслуги", кавалер ордена Ярослава Мудрого п'ятого ступеня, Герой України, Микола Колесса виховав цілу плеяду диригентів, знаних далеко за межами України. Серед них: Степан Турчак, Іван Гамкало, Юрій Луців, Євген Вахняк, Тарас Микитка, Богдан Антків, Роман Филипчук і багато інших, а підручник "Основи техніки диригування" й донині залишається настільною книгою для декількох поколінь музикантів. Микола Філаретович до останнього дня залишався цікавим співрозмовником, мудрим порадником, активним і небайдужим громадянином, закоханим у свою справу музикантом. Помер 8 червня 2006 року у Львові, похований на полі № 3 Личаківського цвинтаря.

9 грудня

160 років від дня народження Грінченка Бориса Дмитровича-українського письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста, видавця, громадського і культурного діяча. Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії (тепер Сумська область), в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається інтенсивна літературна діяльність. Багато пише, регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи»(1895 р.),«Хвилини» (1903р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. У 1902 році письменник перебирається до Києва. Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило письменника вирушити на лікування до Італії. 6 травня 1910 року Грінченко помер в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

10 грудня

75 років від дня народження Шеліги Тетяни Леонардівни-української актриси театру і кіно, заслуженої артистки України. Народилася в місті Київ. З першого разу не вступила театральний виш. Рік пропрацювала помічником режисера у дитячій редакції українського ТБ і поїхала вступати знову. Після закінчення в 1972 році Школи-студії (ВНЗ) ім. Немировича-Данченка при МХАТ (Москва) (майстерня професора В. К. Монюкова), поїхала до Севастополя. 24 роки пропрацювала в Севастопольському театрі російської драми, де зіграла, на думку самої актриси, ролі, про які можна було тільки мріяти. У 1995—2010 працювала в Національному академічному театрі Російської драми імені Лесі Українки. 1996 року (14 вересня) Указом Президента України їй присвоєно звання «Заслужений артист України». Двічі виходила заміж, має доньку Анастасію.

11 грудня

60 років від дня народження Пацана Юрія Івановича-українського живописця, заслуженого художника України. Народився в селі Пархомівці, Білоцерківського району Київської области. Навчався в Пархомівській середній школі (1981), закінчив Ірпінський індустріальний технікум (1991, спеціальність — технік-технолог, організатор виробництва). У 1982—1984 роках проходив службу в лавах радянської армії. Від 1986 року працював у філії Всесоюзного інституту радіології, до 1999 року — токар на заводі. З 1985 року мешкає у смт Чабани Київської області. 1985 року одружився; разом з дружиною Тетяною виховує дочок Інну і Іванну.

12 грудня

95 років від дня народження Бикова Леоніда Федоровича-українського актора театру і кіно, кінорежисера, сценариста, народного артиста УРСР,

лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився у селі Знам'янка на Донеччині. 1929 року батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). 1936 року сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». У цьому ж році Леонід пішов до першого класу школи № 6. Пізніше навчався у 11-й школі, до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944—1945 роках, але не закінчив його. У 1945—1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній 10 клас закінчував у середній школі № 6, яку закінчив у 1947 році. Беручи участь у самодіяльності, уперше вийшов на сцену місцевого будинку культури імені Леніна. Змалку Биков мріяв про авіацію і двічі вступав до льотних училищ. Перший раз (1943 рік) — в Ойрот-Турі, куди в 1942 році було евакуйовано другу Ленінградську спецшколу військових льотчиків, але туди його не взяли (можливо через стан здоров'я). Другий раз (1945 рік) — у Кривому Розі в льотне училище, але і тут не вдалося вчитись, можливо через фальсифікацію документів. В школу акторів у Києві його не прийняли, адже на той час (1946 рік) він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році. У 1951-1960 роках — актор Харківського державного академічного театру імені Т. Шевченка. У театрі починається його акторська кар'єра. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Не називаючи прізвищ», «Роки блукань», «Людина шукає щастя», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» тощо). У 1960—1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм», з 1969 — актор і режисер кіностудії імені Довженка. Автор сценарію сатиричного кіножурналу «Ґніт».  У кіно свою першу роль він зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці», потім зіграв Сашка у фільмі Київської студії «Доля Марини». Наступну роль він отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році — головна роль у фільмі «Максим Перепелиця». Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Похований Леонід Федорович Биков на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33)

13 грудня

130 років від дня народження Хвильового (справж. – Фітільов) Миколи Григоровича-українського поета, прозаїка, публіциста, критика, громадського діяча, представника «Розстріляного відродження».  Народився у селі Тростянець на Харківщині (нині Сумська область) в родині вчителів. Батько М. Хвильового прищепив синові любов до надбань світової культури. Навчався він у початковій школі, у Охтирській гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації (за ведення пропаганди серед селянства, бунтарську вдачу).  1914-1917 Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах. Писати художні твори М. Хвильовий розпочав 1917 року. 1919 Вступив до КП(б)У. Одружується з учителькою Катериною Гащенко. Будучи комуністом, рішуче відмовився вінчатися, чим викликав велике невдоволення матері дружини. 1919 р. у Харкові вийшло друком три збірки поезій.   1921 р. – М. Хвильовий демобілізується, переїжджає до Харкова. Першими поетичними збірками М. Хвильового вважаються  „Молодість” і „Досвітні симфонії”.  1924 року – збірка оповідань “Осінь” (“Елегія”, “Я (Романтика)”, “Силуети”, “На глухім шляху” та ін.), повість “Санаторна зона”. Ці публікації і громадянська активність зробили Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20х років. 1925року разом з однодумцями створює найпотужнішу літературну організацію ВАПЛІТЕ. 1927 року — роман «Вальдшнепи», ІІІ частина якого знищена урядовими органами. Трактат «Україна чи Малоросія?» опублікований лише 1990 року. 1927 Працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового. Грудень 1927 — березень 1928 Перебував у Берліні та Відні. Січень 1928 Перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. 1928–1930 Створив журнал «Літературний ярмарок». 1930–1931 Заснував журнал «Пролітфронт». 13 травня 1933 На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) у Харкові покінчив життя самогубством.

17 грудня

60 років від дня народження Рехвіашвілі Аніко Юріївни-української балетмейстерки, хореографа, педагога, народної артистки України. Народилась 17 грудня 1963 року у Києві. Класичним балетом почала займатися в Київському будинку вчителя в дитячій студії під керівництвом відомої викладачки танцю Естер Модилевської. В 1982 році закінчила хореографічну студію при Національному заслуженому академічному ансамблі танцю України імені Павла Вірського, де класичний танець викладав учень видатної А. Ваганової талановитий педагог І. Андрєєв. Протягом 1986—1990 років навчалася в Київському державному інституті культури імені О. Корнійчука (кафедра хореографії), де опановувала мистецтво балетмейстера на курсі в знаного хореографа М. Трегубова. Після успішного закінчення вишу Аніко Рехвіашвілі запрошена викладачем на рідну кафедру, розпочала активну творчу діяльність і відразу заявила про себе як про талановитого балетмейстера, створюючи хореографію до вистав київських театрів і різноманітних шоу. У 1996 році Аніко Рехвіашвілі стає лауреатом другого Міжнародного конкурсу балету імені Сергія Лифаря в номінації «Хореографія». Вершиною творчості балетмейстерки вважаються твори, поставлені нею на посаді художньої керівниці балетної трупи Національної опери України, куди її запросили в 2013 році. Під її керівництвом балетна трупа здійснила ряд успішних гастрольних подорожей Японією (Токіо), Грецією (Афіни), Німеччиною, Італією, Францією (Париж). Значний творчий здобуток Аніко Рехвіашвілі ставить її в ряд з видатними українськими балетмейстерами і найкращими педагогами хореографії XX—XXI століть. Померла після тяжкої хвороби 16 листопада 2019 року. Похована на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

22 грудня

190 років від дня народження Марка Вовчка (справж. – Вілінська Марія Олександрівна)-української письменниці, перекладача, видавця, етнографа. Народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові, після закінчення якого у 1848 році оселяється у тітки в м. Орлі. У 1851 році одружується із засланим до Орла за участь у діяльності Кирило-Мифодієвського товариства студентом Київського університету Панасом Марковичем та виїжджає з ним до України. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі у 1859 вона вже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло видатних літераторів. У 1859 — 1867 рр. перебуває за кордоном, де знайомиться з видатними людьми. Після повернення з-за кордону зближується з видавцями «Отечественных записок», веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Виступає Марко Вовчок і як критик, редактор петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“. 24 травня 1870-го року Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника „Переводы лучших иностранных писателей“. Скликаний третейський суд з 19 літераторів визнав Вовчок винною у плагіаті. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії. Померла 28 липня 1907 в м.Нальчик на Кавказі, де і похована.

23 грудня

90 років від дня народження Авдєєва Вадима Миколайовича-українського співака (тенор), педагога, заслуженого артиста України. Народився у місті Зінов'євську (тепер Кропивницький). Навчався співу в О. Петляш. Закінчив Київську консерваторію (клас Д. Петриненко). У 1956–1958 роках був солістом Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, у 1958–1960 роках — Українського народного хору імені Г. Верьовки, у 1960–1986 роках — Київської філармонії. В 1987–1997 роках — педагог студії Українського народного хору імені Г. Верьовки. У репертуарі були твори вітчизняної і зарубіжної класики, українські народні пісні. Чоловік актриси і диктора радіо Олени Коваленко. Помер 23 січня 1997 року. Похований у колумбарії Байкового кладовища разом із дружиною та тещею.

25 грудня

100 років від дня народження Хандроса Бориса Наумовича-українського сценариста, письменника, заслуженого працівника культури України. Народився у селі Озаринці Вінницької області в родині вчителя. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1950). У роки Голодомору захворів на шигельоз (тоді називали дизентерією), вижив завдяки «делікатесам» матері — «млинцям» із макухи, затирухи, заправленим кропивою. Під час Другої світової добровольцем вступив до Червоної армії, потім потрапив в гетто та концтабір «Печора» у Брацлаві на Поділлі, був важко поранений, знову воював, зустрічав союзників на Ельбі. Після закінчення Київського університету вчителював на білоруському Поліссі. Борис Хандрос — автор сценаріїв декількох документальних і науково-популярних фільмів про Голодомор, а також книги «Смертні листи». Ця книга — це сотні листів, написаних у 1932 році та адресованих партійному керівництву. У них — нерозуміння того, що відбувається, бажання виправити ситуацію, донести правду, описи катастрофи, яка наближалася. Листів із 1933 року фактично немає, майже всі вони були знищені режимом, який хотів приховати злочин.

26 грудня

125 років від дня народження Плужника Євгена Павловича-українського письменника, драматурга, перекладача, жертви сталінського терору. Народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (Східна Слобожанщина). Батько його був купцем, вихідцем з Полтави. У родині митця було восьмеро дітей. Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше — у Ростові-на-Дону, Боброві (Воронежчина). 1918 року родина переїздить на Полтавщину, де Є. Плужник працює вчителем мови та літератури. З 1920 навчався у Київському зоотехнічному інституті, навчання покинув, щоб стати актором. З 1921 року поет навчався у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, але покинути навчання через туберкульоз. З 1923 року Євген працював у редакціях, був перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту й писав вірші. 1923 року одружився з Галиною Коваленко. З 1924 року стає активним учасником організації «Ланка». Ця літературна письменницька група з 1926 р. називалася “МАРС”. Перші твори були опубліковані під власним прізвищем 1924 року. На той час йому було 27 років. У 1926 році хвороба загострилася, лікування Євген проходив у Ворзелі. Відтоді двічі на рік — в Криму або на Кавказі. 4 грудня 1934 заарештований НКВД. Звинувачений він був за приналежність до національної терористичної організації та засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув’язнення на Соловках. Помер він 2 лютого 1936 від туберкульозу в таборі для політв’язнів. Похований у Братській могилі на Далеких Соловках.

Ювіляри-2023. Листопад

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів листопада.

1 листопада

125 років від дня народження Бедзика Дмитра Івановича-українського письменника, драматурга, журналіста. Народився у селі Вільхівці Сяніцького повіту (т. Польща) у бідній селянській родині. Навчався в ремісничо-будівничій школі при монастирі оо. Василіян у місті Бучач. У 1915 р. при відступі російських військ з Галичини разом з ешелоном біженців потрапив до Росії. У 1919 р. закінчив Гнідинське сільсько-господарське училище, у 1926 р. - філологічний факультет Харківського інституту народної освіти. Працював агрономом, учителем, журналістом. У роки німецько-радянської війни - кореспондент газети «Радянська Україна», з 1944 р. - директор Корсунь-Шевченківського музею військової слави. Друкуватися почав з 1924 року. Творчість Дмитра Бедзика сприймається неонозначно – частина його, особливо довоєнних, творів присвячена революції та радянському повсякденному "щасливому" життю: «Шахтарі» (1924), «Крик землі», «Хто кого» (1927) та ін., повоєнний період: «Дніпро горить» (1948), «Серце мого друга» (1964) та ін. Жив у Києві, де помер і похований 27 листопада 1982 року.

2 листопада

80 років від дня народження Боньковського Олега Віталійовича-українського художника декоративно-ужиткового мистецтва (художня обробка металу), мистецтвознавця, педагога, народного художника України. Народився у селі Вовковиї Демидівського району Рівненської області. В 1960-1963 роках навчався у Львівському державному училищі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І.Труша на відділі скульптури. У 1963-1968 роках-навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1968-1972 роках  працює художником цеху монументального мистецтва Львівського художньо-виробничого комбінату. З 1984 року — член Національної Спілки художників України. З 1992року — доцент кафедри художнього металу ЛНАМ. У 2001-2004 роках — завідувач кафедри художнього металу ЛНАМ. У 2001році отримав звання Заслуженого художника України. З 2002 року — член спілки північноамериканських ковалів ABANA. З 2002 року — доцент кафедри художнього металу. З 2020 року — народний художник України.

3 листопада

125 років від дня народження Фальківського (справж. – Левчук) Дмитра Никаноровича-українського письменника, сценариста, перекладача представника «Розстріляного відродження». Народився у селі Великі Липеси (тепер Кобринського району Брестської області) в бідній селянській родині. Батько працював робітником у цегельні. Дмитро спочатку вчився в сільській школі, потім у гімназії в Брест-Литовську, яку не закінчив, бо 1915 саме там проліг один з фронтів Першої світової війни. 1920 року Д.Фальківський добровольцем вступив до Червоної Армії, три роки відслужив у органах Надзвичайної комісії Білорусії, про що не любив згадувати. Якщо вже заходилося про це, то розповідав більш ніж стримано. Проте чимало його творів так чи інакше допомагають зрозуміти цю особливість життєвого шляху поета, бо інших автобіографічних свідчень та матеріалів надзвичайно мало. Демобілізувавшись 1923 року за станом здоров'я, переїхав до Києва, де перебував на журналістській і творчій роботі. З 1924 року друкується на сторінках журналів "Червоний шлях", "Життя й революція"‚ "Всесвіт", "Глобус" та інших. Фальківський стає членом літературного угрупування "Ланка" (з 1926 р. — МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів неокласиків та ваплітян. Для радянських ідеологічних критиків такий голос був однозначно ворожим. Психологічна й ландшафтна тема віршів Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої інтерпретувались більшовицькою критикою як невіра в соціальне будівництво. Мовляв, тоді як увесь пролетаріат, сповнений ентузіазму, самовіддано працює над побудовою соціалістичного суспільства, поет плекає настрої зневіри. Не забарилися й належні політичні висновки: Дмитра Фальківського з літератури було усунено. Виїзна сесія Московської Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха та за участю Ричкова і Ґорячова 14 грудня 1934 року засудила Дмитра Фальківського (а також Косинку, Буревія, Влизька та ін.) до розстрілу. Письменникам інкримінувавши ще й участь у терористичній діяльності. Вирок був виконаний негайно.

4 листопада

60 років від дня народження Хижняк Олени Едуардівни-української артистки балету, хореографа, заслуженого працівника культури України. Народилася 4 листопада 1963 року в місті Кременчуці, Полтавської області. З 1979 по 1982 навчалася в Миколаївському вищому училищі культури. З 1983 року — артистка балету Миколаївського академічного українського театру драми та музичної комедії. В 1999 році без відриву від творчої діяльності закінчила Миколаївську філію Київського національного університету культури і мистецтв. В 2003 році почала працювати балетмейстером-постановником в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії. За цей час створила пластику та здійснила постановку хореографічних номерів до 26 вистав. Серед них «Франческа Да Ріміні», «Чудова потвора», «Ужин с дураком», «Се ля ві», «Віолінка», «А на Івана та й на Купала», «Золоте курча», «Таємничий малюк», «Чайка», «Майська ніч» та інші. З грудня 2012 року — головний балетмейстер театру.

7 листопада

80 років від дня народження Перепеляка Івана Михайловича-українського поета, прозаїка, драматурга, заслуженого діяча мистецтв України. Народився в селі Оболонь (село) Семенівського району Полтавської області.. Після закінчення школи, до 1972 року навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. З 1962 по 1966 роки служив на флоті. 1963 року був учасником бойових дій на Кубі, за що нагороджений Почесною грамотою кубинських Збройних сил, медаллю солдата-інтернаціоналіста першого ступеня і медаллю операції «Анадир» (Карибська криза). З 1972 до 1980 року завідував відділом літератури й мистецтва у Харківській молодіжці. З1980 року — член НСПУ. У 1985—1993 роках працював у газеті «Вечірній Харків». Був позаштатним кореспондентом «Комсомольской правды» та «Літературної України» (Київ). З 1993 року — почесний професор Харківського національного автомобільно-дорожнього університету. З 1997 року — почесний доктор Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. У 1994—2012 роках був Головою Харківської обласної організації Національної спілки письменників України. Завідувач сектору художньої літератури і козацького фольклору Науково-дослідного Центру козацтва імені гетьмана Мазепи, Заслужений діяч мистецтв України, доктор педагогічних наук, професор. В жовтні 2014 року 10 днів перебував у зоні АТО.

10 листопада

75 років від дня народження Каменюка Михайла Феодосійовича-українського поета, публіциста, драматурга, перекладача, громадського діяча, заслуженого працівника культури України. Народився в селі Григорівці Могилів-Подільського району в родині колгоспників. З 8 класу почав писати вірші. У 1966 році, закінчив із золотою медаллю Григорівську середню школу та вступив на філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М.Островського (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського). Армійську службу проходив після інституту в м. Єреван (Вірменія) у військах протиповітряної оборони. У 1971 закінчив університет та видав першу поетичну збірку “Чотири струни”. У цьому році отримав молодіжну літературну премію ім. М. Трублаїні. Згодом працював кореспондентом районної газети “Радянське життя” (Літинський р-н), обласної – “Вінницька правда”, республіканських газет “Молодь України” та “Комсомольское знамя”. З 1979 по 1984 років – заступник редактора і редактор Вінницької обласної газети “Комсомольське плем’я”. Робота в обласній газеті “Вінницька правда” (1975-1979 роки) відзначена обласною журналіською премією им. К.Гришина. З 1984 по 1992 роки очолював Вінницьку обласну письменницьку організацію, обирався до Ради Спілки письменників України. Загалом його стаж у журналістиці — 45 років. На початку 1990-х років Михайло Каменюк — генеральний директор Вінницької державної телерадіокомпанії, де за його ініціативи відкривається цілодобовий телевізійний канал ВДТ-6, перше на Вінниччині молодіжне радіо прямого ефіру «Сьомий континент», молодіжний театр-студія «На Парижі». Він розробив і втілив у життя проекти обласної газети «Подолія», православної газети «Віра Брацлавщини», газети Фонду «Відродження нації» — «За Батьківщину», власної приватної газети «Правий берег» та Інтернет-журналу «Чорний шлях». Був автором і керівником творчої групи з написання і видання книги «Чотири вінницькі броди», присвяченої 75-річчю утворення Вінницької області. Вірші виходили друком рідною українською мовою та іншими мовами в Канаді, Болгарії, Польщі, Молдові. З 1992 по 1994 рр. працював заступником редактора республіканської газети “Подолія”, що виходить у Вінниці. Одружений. Має двох дітей: сина і доньку.

12 листопада

125 років від дня народження Ляшенка Луки Івановича-українського письменника, актора і режисера кіно, сценариста, репресованого. Народився в селі Житне Роменського району Сумської області. В 1930 році закінчує Київський музично-драматичний інститут ім. Лисенка (1930). Працює на Одеській (1928–1932) та Київській кіностудіях. В кіно дебютує як сценарист стрічки «В заметах» (1929). Як актор стає відомим роллю у фільмі Миколи Шпиковського «Хліб» (1930), де грає солдата, що повертається до буднів з фронтів громадянської війни. Паралельно з цим грає епізодичну роль в «Землі» (1930) Олександра Довженка, а пізніше також з’являється в довженковсьому «Щорсі» (1939). Його останньою роллю в кіно стає стрічка Івана Кавалерідзе «Григорій Сковорода» (1959). Як режисер встигає зняти наприкінці діяльності ВУФКУ фільми «Вовчі тропи» (1930) та «Степовий колір» (1931). Автор збірок оповідань і повістей «У заметах» (1930), «Оповідан­ня» (1932), «За екраном» (1961), «Панас Горнятко» (1962), «Битва з чорним бароном» (1963; 1984), «Блискавиця темної ночі» (1965; 1972), «Льодяний музикант» (1966), «Дивосил» (1970). Двічі зазнає репресій – спочатку в 1935, а потім – в 1946 році. В 1955 році – повністю реабілітований. Помер 1 грудня 1976 року в Києві.

13 листопада

85 років від дня народження Воєводіна В’ячеслава Васильовича-українського баяніста, диригента, педагога, народного артиста України. Народився в селі Дебальцеве Донецької області. У 1961 році закінчив Київську консерваторію (клас М. М. Геліса). У 1961—1971 роках викладав у Львівській консерваторії. Від 1971 року — викладач Донецького музично-педагогічного інституту, від 1991 — професор Донецької консерваторії імені Сергія Прокоф'єва, від 1997 — ректор цього вишу, завідувач кафедрою оркестрового диригування, керівник оркестру народних інструментів. 2000 року — був засновником і художнім керівником конкурсу молодих виконавців «Солов'їний ярмарок» імені Анатолія Солов'яненка. У 2000 році, на базі Луганського коледжу культури і мистецтв, заснував Конкурс молодих виконавців імені династії Воєводіних. У 2004 році випустив компакт-диск «Диригує В'ячеслав Воєводін».  У 1999-2005 роках-головний редактор збірника наукових статей «Музичне мистецтво» (у 5-ти випусках, Донецьк). Автор інструментовок і перекладень для оркестру народних інструментів. З цим оркестром підготував 26 концертних програм (12 компакт-дисків, 16 записів для фонду радіо). Помер 1 серпня 2009 року в Донецьку.

14 листопада

80 років від дня народження Крюкової Неоніли Валеріївни-української актриси, майстра художнього слова, Героя України, народної артистки України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народилася під гуркіт гармат коли німці відступали з рідного села Попівки на Кіровоградщині. Закінчила Олександрійське училище культури. Після закінчення 1967 року Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого працювала у Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. Гоголя, у літературному театрі «Слово», при Спілці письменників України. З 1975 року — артистка Національної філармонії України. Всупереч заборонам підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Актриса з принциповою громадянською позицією. 1981 року разом із Галиною Менкуш Неоніла Валеріївна наважилася поставити моновиставу «Маруся Чурай» за забороненою поемою Ліни Костенко. 1984 року створила моновиставу за романом Олеся Гончара «Собор», що був заборонений свого часу радянською цензурою. Запис телеверсії моновистави здійснило творче об'єднання «Культура» 1993 року. 1986 року однією з перших виступила в Чорнобилі перед ліквідаторами аварії на ЧАЕС. У жовтні 1990-го — приєдналася до «Революції на граніті» (студентського голодування на Майдані). 2004 року — учасниця помаранчевої революції. Неоніла Валеріївна намагалася донести українське слово й дітям; її виступи пам'ятають у сотнях шкіл, куди філармонія направляла актрису з плановими виступами. З 2006-го, після травми хребта, — прикута до лікарняного ліжка і візка. 22 серпня 2008 року на своєму творчому вечорі вона майже впродовж двох годин (в інвалідному візку) читала твори українських літераторів. Нагороджена орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (18 серпня 2006). 20 серпня 2008 року присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку національної культури, натхненну творчу і життєствердну мистецьку діяльність. Померла 5 жовтня 2018 року у місті Києві після тривалої важкої хвороби. Похована 7 жовтня 2018 року на центральній алеї Байкового кладовища (ділянка № 42а) міста Києва.

15 листопада

100 років від дня народження Письменного Степана Іларіоновича-українського графіка, ілюстратора, живописця. Народився в селі Григорівці (нині у складі селища міського типу Компаніївки Кіровоградської області, Україна). Упродовж 1939—1941 років навчався у Дніпропетровському художньому училищі, був учнем Олександра Куко. Брав участь у німецько-радянській війні. З листопада 1942 року воював під Сталінградом, брав участь у Міусській та Яссько-Кишинівській операціях, в прориві оборони та ліквідації плацдарму на річці Молочній. В жовтні 1943 року був контужений, а в серпні 1944 року — тяжко поранений. Після довгого лікування в квітні 1945 року був комісований і вимушений носити слуховий апарат. Протягом 1946—1949 років продовжив навчання у Дніпропетровському художньому училищі, а у 1949—1955 роках у Харківському художньому інституті у Йосипа Дайца і Василя Мироненка. Після здобуття фахової освіти залишився у Харкові. Працював художнім редактором харківського видавництва «Прапор». Співпрацював з київськими та московськими видавництвами. Мешкав у Харкові в будинку на проспекті Правди, № 7, квартира № 262. Помер у Харкові 26 грудня 2010 року. Похований у Харкові.

17 листопада

50 років від дня народження Кіяновської Маріанни Ярославівни-української поетеси, перекладача, літературознавця, критика, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народилася у Нестерові, нині Жовква, Львівської області. 1997 року закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА. З 2001 по 2005 рік- координатор Львівського осередку Асоціації українських письменників. У січні 1999 року була учасницею акції "Січ Уяздовська" (Варшава). У 2003 році та 2008 році стипендіат програми Міністра культури Польщі "Gaude Polonia". Лауреат кількох міжнародних поетичних фестивалів, у т. ч. —— Міжнародного фестивалю у Віленіці (Словенія) - CEI Fellowship-2007, Міжнародного фестивалю "Київські Лаври" (2012) та ін. З 2011 року є засновницею та директором незалежної літературної премії "Великий Їжак", якою відзначаються автори найкращих сучасних україномовних книжок для дітей. Основною метою цього визначного й безпрецедентного для України, українського дитячого письменництва, книговидавництва й літератури в цілому, проекту — є популяризація якісної друкованої книги серед дітей та підлітків й формування європейської читацької порядності та свідомості, серед засилля піратських копій та оцифровок, та передусім —— підвищення культури читання серед молодих українців до належного та справедливого рівня ознаки престижу й високого соціального статусу. Твори Кіяновської перекладалися англійською, німецькою, італійською, шведською, азербайджанською, грузинською, польською, сербською, чеською, словацькою, словенською, литовською, білоруською та російською мовами, івритом. Як поет і прозаїк є учасницею численних антологій. Переклади публікує у періодичних виданнях, в антологіях та окремими книгами. Нагороджена Почесним знаком "За заслуги перед польською культурою" (2014). "373" визнано Книжкою року в номінації "Поезія" XVI Всеукраїнського рейтинґу "Книжка року 2014"; "ДО ЕР" визнано Книжкою року в номінації "Поезія" в Рейтинговій акції творчих спілок "Книжка року-2014". Живе у м. Львів.

18 листопада

75 років від дня народження Маковецької-Трофимчук Людмили Георгіївни-української актриси музичної комедії, співачки (лірико-колоратурне сопрано), народної артистки України. народилась в селі Олександродар Доманівського району Миколаївської області. Ще маленькою дівчинкою переїхала з батьками до Кропивницького, де її віддали до музичної школи навчатися гри на скрипці. Але співати їй подобалося більше, ніж грати. Людмила стала солісткою шкільного хору, а згодом поступила до Кіровоградського музичного училища на диригентсько-хорове відділення, яке закінчила у 1968 році. Навчалась у класі С. Дорогого. Згодом поступила до Київської консерваторії. Глядачі високо оцінили її голос, коли з 1972 року Людмила Георгіївна почала працювати в Київському національному академічному театрі оперети. Любов до пісні також не полишала Людмилу Георгіївну. Крім роботи в театрі вона також співала в концертному дуеті з Олександром Трофимчуком. В 1970–1980 роках їх концертна діяльність принесла талановитим виконавцям заслужене визнання і популярність. Фірмою «Мелодія» видано дві платівки дуету «Як надійшла любов» (1983) та «Зорі викупані в щасті» (1987). Ними наспівано понад чотири години фондових записів, серед яких є унікальні твори — народні перлини, авторські пісні, класика. Її голос звучав у багатьох країнах світу, серед яких США, Канада, Аргентина, Уругвай, Німеччина, Польща, Італія, Югославія, Англія, Австрія, Греція.

100 років від дня народження Іванченка Михайла Григоровича-українського письменника, художника, літературо- та краєзнавця, громадського діяча, репресованого. Народився у селі Гусакове, Звенигородського району Черкаської області. Пережив Голодомор та втрату батька (сотника Вільного козацтва 1918—1919), репресованого і розстріляного у 1938 році. Змалку спізнав тяжку хліборобську працю, став свідком «розкуркулення» та «колективізації», ледве вижив у Голодомор 1932—1933 років. Тоді загинули сестричка Оля та дід Софрон (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент). Михайло мріяв навчатися в художній школі, захоплювався поезією. До початку німецько-радянської війни навчався в Тальнівському агротехнікумі. Після невдалої евакуації технікуму повернувся до рідного села. Арештований поліцаями влітку 1942 року, відправлений у заґратованому вагоні до табору праці поблизу Данії. За втечу сидів у тюрмі в Клоппенбурзі, потім арбайттабір цегельні у селищі Шаррель. Співпрацював з підпільниками ОУН (СУМ). Публікував вірші в часописах «Дозвілля», «Українська дійсність» та «Голос». Навчався заочно українознавства в Українському технічному господарському інституті (м. Подєбради, Чехія). 1947 року військовий трибунал за антисталінські й антикомуністичні вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 років таборів у Заполяр'ї. Відбував покарання по штрафних та режимних зонах з вояками УПА, кубанськими та донськими козаками. Звільнився у 1953 році. Врахували заліки робочих днів (за виконання норми на 150 % знімали 2 дні терміну).  По звільненні працював художником-оформлювачем кінотеатру «Полярник» у Салехарді. Сталінські табори та багатолітні переслідування не давали можливості реалізуватися творчому генію Михайла Іванченка. Після звільнення працював під «гласним і негласним наглядом» художником-оформлювачем. Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Шість разів Михайла Іванченка як неблагонадійного звільняли з роботи. П'ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири.

20 листопада

100 років від дня народження Головащенка Михайла Івановича-українського журналіста-музикознавця, редактора, критика, культурно-громадського діяча, заслуженого діяча мистецтв України. Народився 20 листопада 1923 в селі Кримках (нині Лиманського району Донецької області). Учасник німецько-радянської війни, де отримав поранення та контузії. У повоєнний час здобув музичну освіту в Станіславському (тепер Івано-Франківському) музичному училищі (клас сольного співу). У 1951–1956 роках навчався в Київському державному університеті імені Т. Шевченка на факультеті журналістики. У 1956–1958 роках – літпрацівник в газеті «Радянська культура», редактор відділу музичного мистецтва з 1958 року. у 1961–1963 роках був науковим співробітником ІМФЕ АН УРСР (Київ). Писав сценарії документальних фільмів, брав участь у радіо- і телепередачах. Помер 12 грудня 2005 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка №33).

21 листопада

85 років від дня народження Наєнка Михайла Кузьмовича-українського літературознавця, критика, драматурга, педагога, заслуженого діяча науки і техніки України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився 21 листопода 1938 року у селі Гуляйполі на Черкащині. Освіта: Лубенський сільськогосподарський технікум (1961), філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1966). 1966—1970 роках викладав українську літературу у Київському музичному училищі ім. Р. Глієра. Упродовж 1970—1973 років завідував відділом журналу «Знання та праця», від 1973 — відповідальний секретар, заступник головного редактора журналу «Українська мова і література в школі». 1977 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Проблеми розвитку української радянської новелістики в період становлення літератури соціалістичного реалізму (двадцяті роки)» та з 1979 до 1991 рр. працює старшим науковим співробітником, ученим секретарем, провідним науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. 1989 року захистив докторську дисертацію «Лірико-романтична стильова течія в українській радянській прозі» (1989). Відтоді 15 років очолював кафедру теорії літератури і компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Упродовж 1992—2001 років був деканом філологічного факультету цього університету. З 2004 до 2009 року — професор кафедри теорії літератури та компаративістики цього університету. Читав курси «Історія української літератури ХХ століття». «Історія українського літературознавства», «Теорія і практика літературної творчості», спецкурси «Романтизм», «Специфіка праці письменника». Нині — на пенсії. Має двох доньок та трьох онуків.

22 листопада

70 років від дня народження Дутчака Михайла Михайловича-українського диригента, педагога, народного артиста України. Навчався у Львівському музично-педагогічному училищі ім. Філарета Колесси. 1978 р. — закінчив Львівську консерваторію (клас Лариси Бобер). З 1976 р. — диригент, з квітня 2001 р. — головний диригент Львівського театру опери та балету ім. С. Крушельницької. 1983—1985 рр. пройшов стажування у Степана Турчака в Київському театрі опери та балету ім. Т. Шевченка. В Київському театрі диригував опери «Ріґолетто», «Травіата» Дж. Верді, «Царева наречена» М. Римського-Корсакова, «Таємний шлюб» Д. Чімарози. 1997—1998 рр. — керівник симфонічного оркестру Львівської музичної академії. Проводив майстер-класи для молодих оперних диригентів Європи та Азії у м. Бургас (Болгарія, 2009 р.). Гастролював у Польщі, Швейцарії, Катарі, Франції, містами України. Похований на 50 полі Личаківського цвинтаря.

24 листопада

75 років від дня народження Заворотнього Олексія Тимофійовича-українського актора театру і кіно, драматурга, поета, сценариста, кінорежисера, громадського діяча, заслуженого артиста України. Народився на початку весни у холодному сибірському місті Усольє Іркутської області. У 7-річному віці він разом з ними повернувся на рідну землю. Вже тут навчався у школі, де розбишакою ганяв по коридорах, ходив з друзями у табори, брав участь у художній самодіяльності. Згодом закінчив Рівненський державний педагогічний університет. Освоїв фах вчителя трудового навчання та технічних дисциплін. А ще пізніше – підвищував кваліфікацію за спеціальністю «менеджмент організації». У 1968 році вступив до Харківського інституту мистецтв на акторський факультет, курс народного артиста Радянського Союзу, професора Леся Івановича Сердюка. Сценічну мову викладав Роман Олексійович Черкашин. Після закінчення інституту працював артистом у Запорізькому обласному музично-драматичному театрі. У 1978 був запрошений у Львівський академічний театр імені Марії Заньковецької. З 1984 працював артистом у Рівненському обласному музично-драматичному театрі.

25 листопада

185 років від дня народження Нечуя-Левицького (справж. – Левицький) Івана Семеновича-українського письменника, етнографа, фольклориста, перекладача, педагога. Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії (нині Черкащина), в сім’ї сільського священника. Навчався у сільській школі, в 1847 році вступив до Богуславське духовне училище, яке закінчив у 1853 році і в якому викладав. Там вів вивчав латинську, грецьку та церковнослов’янську. У 1853 році І. Левицький вступив до Київської духовної семінарії. Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем. У 1861 – 1865 роках навчався у Київській духовній академії. Отримав призначення і працював учителем російської словесності в Полтавській духовній семінарії, потім у гімназіях Каліша (1866-1867), Седлеце (1867-1872), Кишинева (з 1873). З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів. Потрапляє під таємний нагляд жандармерії. Лише з 1868 починає друкуватись. 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. Він брав активну участь у суспільному житті, став членом «Громади». До кінця життя І. Левицький жив у злиднях. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер самотнім 2 квітня 1918 року. Похований на Байковому кладовищі.

27 листопада

160 років від дня народження Кобилянської Ольги Юліанівни-української письменниці та громадсько-культурної діячки. народилася у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї службовця. У 1873 -1877 рр. вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, подальшу освіту вона здобувала самотужки. З 1889 до 1891 жила в с. Димка. Пізніше вона разом з родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі. У 1894 році письменниця стала однією з фундаторок «Товариства руських жінок на Буковині». 1899 року О. Кобилянська побувала на Наддніпрянській Україні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Шевченка у Каневі. Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці довелося жити в тяжких умовах зазнаючи переслідувань з боку румунської влади. З 1927 року в Україні було розпочато видання дев’ятитомного зібрання творів Кобилянської. Того ж року на відзначення 40-річчя літературної діяльності їй була призначена урядом пенсія, що дала письменниці можливість поліпшити матеріальний стан та придбати власний будинок, в якому письменниця прожила останні роки свого життя. Померла Ольга Кобилянська 21 березня 1942 року в Чернівцях.

29 листопада

90 років від дня народження Васильєва Вадима Васильовича-українського театрального актора, народного артиста України. Народився в Краснограді Харківської області. Син — Н. Байкової. У 1953 закінчив культурно-освітній технікум у місті Олександрія Кіровоградської області. 1957–1966 — актор Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького. З 1966 до 1967 року — актор Закартпатського українського музично-драматичного театру. З 1967 — актор Чернігівського українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. Вадим Васильєв — «актор широкого творчого діапазону. Йому однаково підвладні ролі від глибокого драматично-трагедійного звучання до комедійно-гротескового.» .Заслужений артист УРСР з 1974 року. Народний артист України з 1993 року.

30 листопада

110 років від дня народження Донця Григорія Прокоповича-українського поета, літературного критика, перекладача. Народився в селі Курилівці (тепер Канівський район, Черкаська область, Україна). Навчався у Курилівській чотирирічній школі, закінчив семирічку у Каневі, навчався у Бобрицькому сільськогосподарському технікумі. 1934 року закінчив Черкаський педагогічний інститут. Вчителював у селах Курилівці, Мельники Канівського району, викладав українську мову і літературу на кордоні над Збручем у Фрідріхівській середній школі Волочиського району. Брав участь у Другій світовій війні. Нагороджений бойовими урядовими нагородами. Від 1946 року — на партійній і радянській роботі в Каневі та Києві. У 1953—1954 роках працював помічником 1-го заступника голови Ради міністрів Української РСР Олександра Корнійчука. З 1953 року жив в Києві в будинку № 14 по вулиці Червоноармійській, квартира 26. З 1962 року обіймав поса­ду вченого секретаря спочатку Урядо­вого комітету, надалі — Комітету з Державних премій Української РСР імені Т. Шевченка. Помер в Києві 27 квітня 1985 року. Похований на Байковому кладовищі.

Ювіляри-2023. Жовтень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів жовтня.

1 жовтня

120 років від дня народження Горовиця Володимира Самійловича-американського піаніста-віртуоза українського походження. Народився, згідно офіційних довідників, у Бердичеві в родині відомого, авторитетного та заможного київського інженера Самуїла Горовиця, який у свою чергу був сином київського купця першої гільдії Йоахима Горовиця – відомого у Києві мецената. Та на превеликий жаль бердичівлян, насправді місцем народження Володимира є Київ: сучасними дослідниками, зокрема Ю. Зільберманом, знайдено метричні книги київських євреїв, в яких зафіксовано народження Володимира, його братів, сестри, дядька Олександра і батька Самуїла – всі вони народились у Києві. Родина мешкала в Києві ще з 1850-х років. Та й сам Володимир Самійлович про це стверджував у своїх спогадах. Перші кроки в музиці маленький Володимир зробив за допомогою матері — Софії Горовиць (Бодик), яка 8 років навчалась у Київському музичному училищі в класі директора училища, видатного викладача-піаніста Володимира Вацлавовича Пухальського, до якого у січні 1913 року привела свого 10-річного сина Володимира. За 7 років навчання — спочатку в училищі, а потім в консерваторії — Володимир Горовиць неодноразово виступав у так званих “публічних концертах”, куди залучали лише найталановитіших учнів. У 1918 році кілька місяців Горовиць був учнем піаніста Анет Єсипової, а в 1920 році став учнем легендарного Фелікса Блуменфельда. У 1920 році Володимир Самійлович закінчив консерваторію. У вересні 1925 року Володимир Горовиць отримав можливість виїхати до Німеччини (офіційно він від’їжджав на навчання). В Європі він швидко завоював популярність як концертуючий піаніст. Горовиць був обраний радянською владою представляти Україну на інавгураційному Міжнародному конкурсі Шопена у 1927 році, але піаніст вирішив залишитися на Заході і тому в конкурсі участі не брав. З 1928 року проживав у США (1944 року отримав американське громадянство). У 1933 році Володимир Горовиць одружився — його обраницею стала Ванда Тосканіні, донька славетного диригента Артуро Тосканіні. У цьому ж році у них народилась єдина дочка – Соня (загинула у 1975 році). Практично все життя (з перервами у 1953-1965 та 1975-1981 рр.) Володимир Горовиць вів активну концертну діяльність. Гра Володимира Горовиця відрізнялась блискучою віртуозністю та феноменальною технікою. Наприкінці життя Володимир Горовиць отримав найвищу американську нагороду — Медаль Свободи (1986). З 1962 по 1989 рр. отримав 24 премії “Ґреммі” – музичної премії Американської академії звукозапису, що є однією із найпрестижніших нагород у сучасній музиці, яку можна порівняти із премією “Оскар” у кінематографі. Володимир Самійлович на протязі життя отримав також багато інших музичних нагород та премій. Помер Володимир Самійлович Горовиць 5 листопада 1989 року в Нью-Йорку від серцевого нападу. Похований у родинному склепі свого тестя Артуро Тосканіні на кладовищі Cimitero Monumentale у Мілані (Італія).

2 жовтня

80 років від дня народження Стельмаха Богдана Михайловича -українського поета, драматурга, перекладача. Народився в селі Туркотині Золочівського району на Львівщині. Вчився в Туркотинській початковій та Куровицькій семирічній школах. З 1957 року – у Львові, де у 1960-му закінчив СП1 №22. Навчався у Львівському університеті імені Івана Франка – спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультетах. У 1964 – 1967 роках служив у лавах Радянської Армії у Красноярському краю. Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі у Рава-Руській, кореспондентом молодіжної газети у Львові, заввідділом музично-драматичного театру в Дрогобичі. В 1977 році став членом Спілки письменників України і перейшов на творчу роботу. З 1993 року Богдан Стельмах – головний спеціаліст відділу мистецтв Львівського облас­ного управління культури, з 1994-го – заступник голови Львівського міськвиконкому, директор департаменту гуманітарної та соціальної політики, з 1998-го — радник міського голови Львова. Б. Стельмах – лауреат літературних премій імені І. Котляревського (1992), імені М. Шашкевича (1994) та імені Лесі Українки (1996). Член Національної Спілки письменників України з 1977 року.

3 жовтня

90 років від дня народження Ющука Івана Пилиповича-українського мовознавця, літературознавця, перекладача, педагога, громадського діяча, заслуженого діяча науки і техніки України. Народився на території, окупованій Польщею — у с. Черників, тепер — Чорників, Володимирського району, Волинської області. Учився спочатку в рідному селі, потім — у сусідньому, середню школу закінчив у м. Устилузі. В 1951 році вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на хімічний факультет, але незабаром покинув навчання та майже рік працював на будівництві м. Нововолинська. У 1952-1957 роках навчався у Львівському державному університеті на слов'янському відділенні богемістіки (чеська мова й література), де набув спеціальності філолога-славіста й учителя української мови. Два роки потому вчителював. Навчався в аспірантурі Інституту літератури ім Т. Шевченка АН УРСР зі спеціальності "сербська література". У 1962-1964 роках працював молодшим науковим співробітником Інституту літератури АН УРСР. З 1964 року-кандидат філологічних наук (кандидатська дисертація — "Т. Г. Шевченко в літературах народів Югославії"). Працював також над дисертацією про сербського письменника Іво Андрича, але через національні переконання був звільнений з інституту. З 1967 до 1969 року завідував відділом методики мови часопису "Українська мова і література в школі" (нині -"Дивослово"). З 1969 року-викладач у Київському педагогічному інституті іноземних мов (тепер — Київський лінгвістичний університет), де спочатку викладав українську мову на підготовчому відділенні; потім викладав вступ до мовознавства на стаціонарі. З 1994 року й дотепер — завідувач кафедри слов'янської філології, а з 1996 року — проректор Міжнародного інституту лінгвістики і права (тепер — Київський міжнародний університет), викладав українську мову майбутнім журналістам. Досліджував українсько-югославські літературні зв'язки, літературу південних слов'ян тощо. Очолював товариство "Україна — Сербія". Був ведучим передачі "Як ми говоримо" на радіоканалі "Культура". 5 липня 2011 року Івана Ющука обрано головою Київського міського об'єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка. Останні роки був членом Головної ради Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Шевченка. Займав активну громадську позицію, критикуючи політику президента й уряду: "Україна ще перебуває в стані колонії. І керівники поводяться як колонізатори. І про цю землю і людей їм байдуже". На виборах до Верховної Ради 2012 року публічно підтримав Всеукраїнське об'єднання "Свобода". Помер зранку 27 березня 2021 року в Києві.

4 жовтня

65 років від дня народження Кононовича Леоніда Григоровича-українського прозаїка, перекладача, майстра детективного жанру. Народився в селі Красилівка на Київщині. У 1975 році вступив до філологічного факультету Київського університету, звідки його в 1977 році відрахували з дивним формулюванням за “небажання вивчати історію КПРС”. В 1978 році Леонід був заарештований органами КДБ за розповсюдження правозахисної літератури (самвидаву). В листопаді того ж року він отримав офіційне попередження від обласного управління КДБ за ст. 62 ч.1 Карного кодексу (розповсюдження націоналістичної літератури). З 1981 по 1985 рр. Леонід Кононович навчався на філологічному факультеті Київського педінституту іноземних мов імені Горького, звідки був також відрахований «за негативний вплив на молодіжний колектив». Працював вантажником, сторожем, слюсарем. З 1991-го по 1996 рік – в приватній охоронній компанії, з 1996-го по 2001 рік займався підприємницькою діяльністю. Одночасно з літературною працею з середини 90-х Кононович активно займається перекладами з французької, за що був відзначений стипендіями та премією Посольства Франції. В його перекладах українською були видані: Сартр, Камю, Екзюпері, Дюркгайм, Бодріар, Бланшо, Екзюпері та ін. У жовтні 2006-го його запросив Національний центр книги Франції. Під Парижем, в містечку Сарсель, де Ватикан купив замок для наукового товариства імені Шевченка, Кононович жив і перекладав книгу Моріса Бланшо “Простір літератури”.

5 жовтня

150 років від дня народження Яцківа Михайла Юрійовича-українського письменника. Народився в селі Лесівці біля Станіслава (нині Івано-Франківськ) у селянській родині. Здобувши початкові знання в сусідньому містечку Лисці, М. Яцків переходить до однієї із шкіл Станіслава, а 1886 р. стає гімназистом. У гімназії він одразу примкнув до таємного гуртка, який очолював його ровесник, згодом український письменник Денис Лукіянович. На зібраннях гуртка читалися й обговорювалися книжки революційного змісту. Гімназійне начальство вчинило розправу над організаторами гуртка. Відтоді майбутній письменник пройшов суворі "університети" життя: був актором мандрівного провінційного театру, якийсь час провів навіть у монастирі, що, зрештою, дало йому багатий матеріал для майбутніх художніх творів. 1897 року прибуває до Львова й стає службовцем страхово-кредитного товариства "Дністер". У цей час розпочинається і його письменницький шлях. 1899 року в "Літературно-науковому віснику" з'являються шість оповідань молодого автора, наступного року виходить збірка "В царстві сатани", 1902 — повість "Огні горять", ще через три роки — збірка новел "Душі кланяються" (1905). Молодого письменника з прихильністю привітав Іван Франко, його перші твори високо оцінили Леся Українка та Василь Стефаник. У 1914 році немолодому вже письменникові довелося одягнути мундир солдата австрійської армії і піти воювати. І хоча він незабаром потрапив у російський полон і повернувся додому, та ж повною мірою зазнав злигоднів і жахів фронтового життя. У повоєнні роки М. Яцків працював у Львівській науковій бібліотеці (тепер Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України). Написав кілька оповідань, видав кілька збірок творів. Помер письменник 9 грудня 1961 року.

10 жовтня

115 років від дня народження Глущенко Пелагеї Іванівни-української майстрині народного декоративного розпису, педагога, заслуженого майстра народної творчості. Народилася в селі Петриківка на Дніпропетров­щині  в родині сільського столяра. Іван Глущенко майстрував скрині та віялки, розписи яких робила односельчанка Тетяна Пата, вже тоді добре відома художниця. У батька Пелагея Глущенко і стала уче­ницею Тетяни Якимівни. В ті ж роки Глущенко навчалась і в місцевій школі, де закінчила чотири класи. У 1933-у році дівчина виїздить до Дніпродзержинська, де працює на швейній фабриці. У 1937-у році Пелагея Глущенко їде до Києва – навчатися в шко­лі народних майстрів. Художниця працювала в Інституті художньої промисловості Академії архітектури УРСР (1944–46); інструктором, викладачем у Київському художньо-промисловому училищі (згодом технікум, 1947–63); керувала студією декоративного мистецтва при Київському будинку народної творчості (1950–70-і роки). Пелагея Глущенко належить до київської групи петриківських майстринь, які у 1940– 70-х роках активно застосовували здобутки традиційного малювання у галузі сучасної художньої промисловості та виробили стилістику, дещо відмінну від петриківської. Для творчості Глущенко характерна видова різноманітність. Вона працювала у галузях традиційного хатнього малювання (до 1933-о), монументально-декоративного мистецтва (настінні розписи павільйону УРСР на ВДНГ, Москва, 1938–40-і), книжкової графіки, текстилю (ескізи вибійчаних тканин, 1949), підлакового розпису дерев’яних виробів, надглазурного розпису фарфорових виробів.

12 жовтня

55 років від дня народження Цаплієнка Андрія Юрійовича-українського журналіста, прозаїка, фантаста, публіциста. Народився в Харкові. З 1985 до 1991 року навчався в Харківському інституті мистецтв, акторському факультеті (з перервою на службу у Збройних Силах). У 1995 закінчив університет міста Кальмар (Швеція), FOJO, курси підвищення кваліфікації журналістів. У 2003-2006 роках закінчив факультет журналістики Київського міжнародного університету. На телебаченні працює з 1989 року, коли був прийнятий освітлювачем на роботу в цех спецосвітлення харківського обласного телецентру. З грудня 1992 року репортер регіональної харківської телекомпанії «Оріон», в 1993 році виходить авторська програма Андрія Цаплієнка «Буря в стакане». У 1995 році в ефірі з’являється програма «Чудное мгновенье» спільного виробництва «Студії +7» та Харківської обласної телерадіокомпанії, автором і ведучим якої стає Андрій Цаплієнко. У 1995 році переходить на харківський телеканал «Приват TV», де обіймає посаду режисера і ведучого. У 1997 році переїздить до Києва, і недовго працює автором і ведучим програми «Люди» виробництва ТІА «Вікна». У 1998 році приходить на роботу на телеканал «Інтер» (Україна) спочатку ведучим програми «Утречко», а з 1999 року ведучий і керівник програм «N-ний кілометр», «На лінії вогню», «Спецкор». З 2001 року військовий кореспондент телеканалу «Інтер», вів репортажі під час конфліктів в Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Шрі-Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії. З 2007 році автор і сценарист студії документальних фільмів телеканалу «Інтер». На початку березня 2014 року, в Криму, разом з операторами телеканалу «Інтер» Володимиром Дідовим і Павлом Лисенко, репортером Оленою Механік, а також грецьким журналістом Костасом Онісенко був захоплений групою бійців самооборони Криму. В результаті нападу він і його колеги отримали важкі травми. У серпні 2014 Андрій звільнився з телеканалу «Інтер» і перейшов на «1+1».

13 жовтня

60 років від дня народження Боклана Миколи Володимировича-українського актора театру, кіно і дубляжу, народного артиста України. Народився в Києві. У 1988 році актор закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. У тому ж році почав працювати в Київському академічному Молодому театрі. Микола Боклан не поступається старшому братові в таланті. Як і Станіслав, Микола отримав звання заслуженого артиста України. Він був провідним актором Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра в 1997-2017 роках. У 2017 році театральна кар'єра Миколи Боклана завершилася. Він пішов із професії через зміни в законодавстві, які зобов'язували актора працювати за контрактом.

14 жовтня

80 років від дня народження Кириченко Раїси Опанасівни-української співачки (мецо-сопрано), Героя України, народної артистки України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народилася  в селі Землянки. Дівоче прізвище — Корж. Працювала в колгоспі, а згодом — на Кременчуцькому автомобільному заводі, де і закінчила заочно десятирічку. Не отримувала спеціальної музичної освіти (закінчила Харьківський інститут мистецтв лише в кінці 1980-х). Одного разу в село приїхав хор Кременчуцького автозаводу, де спів телятниці Раїси Корж почув керівник колективу — Павло Отченаш. Згодом він запросив її в колектив. Починаючи з 1962 року Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії, там вона і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком. На запрошення керівника ансамблю «Льонок», Анатолія Пашкевича, сім'я Кириченко переїхала до Житомира. З часом, коли в 1968 році Пашкевич очолив Черкаський народний хор, то члени сім'ї Кириченко увійшли до його складу. У 1979 році Раїсі Опанасівні було присвоєно звання Народної артистки УРСР. У 1983 році в Черкасах для неї був створений фолк-ВІА «Росава» (керівник М. Петрина), та все ж непорозуміння з керівництвом філармонії призводять до того, що в 1987 році Р. Кириченко повертається до Полтави. Тут у неї виникла власна команда «Чураївна»; після успіху пісні «Пане полковнику» в її репертуарі з'являється все більше поп-шлягерів, вона записується в студії гурту «Фрістайл». У світ виходять два компакт-диски Раїси Кириченко — «Долі моєї село» та «Цвіте черемшина». У 1999 році за самовіддану працю, високу професійну майстерність та активну громадянську позицію її нагородили «Орденом княгині Ольги». Після довгої хвороби, в 2000 році співачка перебралася до Києва. 31 жовтня 2003 року Указом президента України «за видатний особистий внесок у справі збереження та примноження національної пісенної спадщини та багаторічну творчу діяльність» Раїсі Кириченко присвоєно звання «Герой України» з врученням Ордена Держави. 9 лютого 2005 року Раїса Опанасівна померла через хворобу серця у віці 61 року. Похована в с. Корещина Глобинського району Полтавської області (поруч з могилою її матері, як вона заповіла).

15 жовтня

90 років від дня народження Сумської (у дівоцтві – Опанасенко) Ганни  Іванівни-української театральної актриси, заслуженої артистки України. Народилася в селі Катюжанка Вишгородського району на Київщині. Українська актриса, заслужена артистка УРСР. У 1955 році закінчила Київський театральний інститут. Працювала у театрах: Кримський – 1955–57роки; Львівський театр ім. М. Заньковецької, у 1957–67роках-Запорізький театр ім. Щорса; у 1967–1980 роки-Полтавський музично-драматичний театр ім. Гоголя; у 1980–90роках-Київський театр «Будьмо»-1990–93роки. З 1993 року у Національному українському драматичному театрі. Ганна Сумська зіграла понад 150 ролей. З 1975 року-заслужена артистка УРСР; з 2006 року-Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Знакова постать». Дружина актора В'ячеслава Сумського, мама актрис театру, кіно і телебачення Наталі Сумської та Ольги Сумської.

16 жовтня

120 років від дня смерті Косача Михайла Петровича-українського письменника, перекладача, науковця, громадського діяча. Народився місті Новограді-Волинському в родині Петра та Ольги Косачів (перша дитина), охрещений 22 липня (3 серпня) 1869 року. Початкову освіту Михайло здобув з материнських рук і вуст. Офіційну освіту почав з п'ятого класу Хелмської класичної гімназії, яку закінчив через чотири роки зі срібною медаллю. Від 1888 року Михайло — студент математичного відділу фізико-математичного факультету Київського університету. В цей же час разом із сестрою Лесею Українкою за підтримки матері Олени Пчілки засновує у Києві літературний гурток української молоді «Плеяда», головне покликання якого полягає у читанні та критиці нових творів і перекладів, створенні літератури для освіти, виданні збірок з українською белетристикою, етнографічними та історичними нарисами. З 1891 року Михайло Косач вже навчався у Дерптському (Тартуському) університеті. Водночас захоплювався літературою (опублікував у галицьких часописах новели під псевдонімом Михайло Обачний), а також фотографуванням і етнографією. 12 вересня 1893 року Михайло одружився з дочкою маминої близької подруги, письменницею, плеядівкою Олександрою Судовщиковою у Києво-Подольській Христорождественській церкві. 1894 року Михайло успішно закінчив у Дерптському університеті математичне відділення, перевівся на фізичне і незабаром завершив освіту. Навесні 1895 року захистив дисертацію з фізики на тему «Актиноелектричні явища». Викладав фізику та математику в Тартуській жіночій гімназії. Мав низку технічних винаходів, брав участь у роботі української громади в Тарту. З 1901 року дістав посаду приват-доцента катедри фізики і метеорології Харківського університету. Тут розквітнув його талант як організатора. Крім того, викладав загальну фізику у Ветеринарному інституті та в школі технічного товариства. Помер передчасно і несподівано 3 (16) жовтня 1903 року від шигельозу (тоді називали бактеріальною дизентерією) на 35-му році життя. Останні п'ять днів його минули в мареннях у харківській лікарні. Панахида відбулася 5 (18) жовтня в Антоніївській університетській церкві.

17 жовтня

90 років від дня народження Кушніренка Андрія Миколайовича-українського хорового диригента, композитора, фольклориста, педагога, народного артиста України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився у селі Великі Підгайці Шумського району Тернопільської області. Спочатку навчався в семирічній школі, а пізніше закінчує десятирічну школу №3 в Кременці. Після закінчення школи розпочинає трудову діяльність у Загайцівській школі вчителем музики та співу, а також керівником художньої самодіяльності рідного села. В 1953 році вступає до Львівського культурно-освітнього училища на 6-місячні курси диригентів, які закінчує в 1954 році У 1955 році вступає до Львівського музично-педагогічного училища, яке закінчує з відзнакою. В 1957 році рекомендований у Львівську державну консерваторію ім. М.Лисенка, яку закінчив в 1962 році. У тому ж році направлений Міністерством культури України на посаду художнього керівника та головного диригента Буковинського ансамблю пісні й танцю. Андрій Миколайович записав більше тисячі українських пісень у різних регіонах, з них чимало оброблено для хору і які часто виконують багато хорових колективів України. У 1992 році А. Кушніренко організовує кафедру музики при Чернівецькому університеті і стає її завідуючим. За короткий час він разом з колективом кафедри закладає надійні основи її матеріальної бази, налагоджує навчально-виховний процес. 1994 року йому надано звання професора. Нагороджений почесними званнями, мистецькими преміями та іншими відзнаками. Помер композитор 11 січня 2013 року.

23 жовтня

130 років від дня народження Козицького Пилипа Омеляновича-українського композитора, музикознавця, педагога, музичного і громадського діяча, заслуженого діяча мистецтв УРСР. Народився в селі Летичівці (тепер Монастирищенського району Черкаської області). 1917 року закінчив Київську духовну академію, у 1920 році — Київську консерватоію (клас композиції Болеслава Яворського, клас гармонії та інструментовки Рейнгольда Глієра). У 1918–1924 роках викладав у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, а також викладач співів у Першій українській гімназії ім. Т. Г. Шевченка. У 1921–1928 роках був одним з організаторів і керівників Музичного товариства імені Миколи Леонтовича. Був головним редактором журналів «Музика» (у 1923–1927 роки) і «Музика масам» (у 1928–1931 роки). У 1925–1935 роках був головою Вищого музичного комітету Народного комісаріату освіти УРСР у Харкові, читав лекції з історії української музики в музично-драматичному інституті. Від 1935 року — викладач Київської консерваторії, від 1945 року — її професор. У 1938–1941 роках був художнім керівником Української державної філармонії (під час німецько-радянської війни — в евакуації в Уфі). У 1952–1956 роках — голова правління Спілки композиторів України. Мешкав у Києві в будинку на вулиці Жовтневої революції, № 20/8, у трикімнатній квартирі № 10 на першому поверсі. Помер 27 квітня 1960 року у Києві.

25 жовтня

75 років від дня народження Гаврилюка Івана Ярославовича-українського кіноактора, режисера, сценариста, громадського і політичного діяча, народного артиста України. Народився у селі Йосипівка, нині Золочівський район (тоді Олеський район), Львівська область, Україна. Грав у народному театрі. Був актором Львівського театру імені Заньковецької, у 1970 році закінчив кінофакультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (курс Артура Войтецького). У кіно Гаврилюк почав зніматись ще під час навчання в театральному інституті, з 1967 року. Дебютував у ролі Іванка в драмі Бориса Івченка «Анничка». Першою великою роботою стала головна роль в історичній драмі «Хліб і сіль» після закінчення інституту. З 1973 року Іван Гаврилюк вже актор кіностудії імені О. Довженка. Зіграв Богдана в релігійній драмі «Покутування чужих гріхів», Сашка Івакіна у фільмі «Ті, що йдуть за горизонт», Макара Істоміна в драмі «Це сильніше за мене». Пік популярності актора припав на 1980-і роки. Тоді він зіграв головні ролі в героїчно-пригодницькому фільмі «На вагу золота», у драмах «Потрібні мужчини» та «Тепло студеної землі», історичному фільмі «Данило — князь Галицький», філософській притчі «Небилиці про Івана». З 1986 року Іван Гаврилюк — художній керівник кіновідео-об'єднання «Україна». Працював на студії Лариси Роднянської «Контакт» — актором, сценаристом і режисером. Він створив дві ліричні документальні стрічки: «Місто Коломия» та «Прикарпаття. Гори і доли» (разом з Тимуром Залоєвим). З 1991 року — генеральний директор кінофірми «Воля XX». Президент кінофестивалю «Бригантина». З 1997 року — актор, режисер, сценарист, кіностудія «Контакт». У 2002 році Іван Гаврилюк після тривалої перерви знявся в серіалі Анатолія Матешко «Критичний стан». В серіалі, на гадку всієї творчої групи, відбулось нове народження актора — він виконав роль мера міста. Працюючи над роллю соціального героя, Гаврилюк відкрив блискучі психологічні грані свого таланту.

26 жовтня

75 років від дня народження Тарасюк Галини Тимофіївни-української поетеси, прозаїка. Народилася в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області. 1968 року переїхала на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького Державного університету. Жила і працювала в Чернівцях – в обласних та міських газетах, на телебаченні, в Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича. У 90-х була організатором Товариства української мови, "Просвіти", прогресивного жіночого руху в Україні, головою Жіночої Громади Буковини, редактором першої в краї демократичної (відродженої) газети "Час". 2000 року переїхала до Києва. Працювала в часописах "Слово "Просвіти", "Вечірній Київ", "Літературна Україна". Зараз – заввідділом "Української літературної газети". Автор понад двох десятків книг. Лауреат літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (1998 р.), Всеукраїнської літературної премії імені Володимира Сосюри (1999), Премії Ліги українських меценатів (2000 р.), Державної літературної премії імені Олеся Гончара (2006 р.), Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди (2007 р.), літературно-мистецької премії ім. Ольги Кобилянської (2008 р.), літературної премії ім. Григорія Косинки (2008 р.), літературно-мистецької премії ім. І.Нечуя-Левицького (2009 р.) премії журналів "Жінка", "Німчич", "Березіль" та родини Нитченків за кращий твір року (п'ять раз). Твори перекладені на вісім мов світу. Кавалер Ордена княгині Ольги. Нагороджена медаллю "Незалежність України" Міжнародного Академічного Рейтингу популярності "Золота Фортуна", відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла. Заслужений працівник культури України.

27 жовтня

85 років від дня народження Білецької Неоніли Миколаївни-української актриси театру і кіно, народної артистки України. Народилась у Знам'янці. Представниця великої акторської династії Білецьких-Носсер (бабуся, батьки, сестра, діти, онуки та чоловік, що з ним відсвяткувала золоте весілля). Уперше вийшла на сцену театру імені Марка Кропивницького в Кіровограді 7-річною дівчинкою. У 1965 році закінчила ДІТМ (нині Російський університет театрального мистецтва), курс Ольги Андровської. В театрі працює з 1957 року. Свій творчий шлях починала в Драматичному театрі імені Кірова в місті Жданов (нині Маріуполь), потім була запрошена до Донецького українського музично-драматичного театру імені Артема. У 1971 році стала Заслуженою артисткою УРСР.  У 1978 році присвоєно звання Народної артистки УРСР.  З 1979 року працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.  У 2003 році — лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Найкраще виконання жіночої ролі» за роль Місс Клакетт у виставі «Глядачі на виставу не допускаються!». Чоловік — заслужений артист УРСР Володимир Бугайов (1933—2022). Онук — актор Павло Алдошин (нар. 1987)

30 жовтня

60 років від дня народження Гаркавої Тетяни Анатоліївни-української майстрині декоративно-ужиткового мистецтва (петриківський розпис), педагога, заслуженого майстра народної творчості України. Народилася в селі Петриківка Дніпропетровської області, Україна. Закінчила Дніпропетровське художнє училище 1982 року. Мистецтву навчалася у Ф. Панка. Працювала у Петриківській художній школі у 1983–1990 роках. Від 1983 року-в експериментальному цеху петриківського розпису, Центрі народного мистецтва «Петриківка»; від 2004 року-викладач Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Учасниця обласних, всесоюзних та міжнародних мистецьких виставок від 1983 року. Персональні виставки-у Дніпропетровську (1993, 2005). Роботи зберігаються у Дніпропетровському та Севастопольському ХМ, Дніпропетровському історичному музеї, МУНДМ.

31 жовтня

85 років від дня народження Череватенка Леоніда Васильовича-українського поета, мистецтвознавця, перекладача, сценариста, кінокритика, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився він в Дніпропетровську. Після закінчення школи поїхав працювати на Донбас, на Луганщину. Працював юнак на шахті у шахтарському місті Ровеньки на кордоні з Росією. Там він познайомився з творами Євгена Плужника,і саме цьому видатному поетові потім була присвячена дипломна робота студента Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Леоніда Череватенка. Дипломну роботу в університеті Л.Череватенко хотів писати про Валер’яна Підмогильного, але йому не дозволили. Після закінчення в 1966 році університету Леонід Череватенко потрапив на Вищі сценарні курси при Держкіно у Москві, які він закінчив у 1970 році. За брежнєвських часів діяла рознарядка, за якою вихідці з робітничих родин отримували певні пільги, тож він якраз підходив під ці параметри. Після повернення на Україну влаштувався на роботу на кіностудію імені Довженка. З кіностудії його звільнили за націоналізм - розмовляв українською мовою, а значить був небезпечним. До того ж він спілкувався тоді з багатьма видатними людьми, вигнаними звідусіль, - Г.Кочуром, В.Стусом, М.Лукашем, І.Дзюбою, Д.Паламарчуком. Багато років Леонід Череватенко жив у Бучі в батьківській хаті, збудованій власними руками. Однак, життя в нього тут складалося непросто. «Навіть установлення домашнього телефону я 20 років добивався! Працював керівником Державного департаменту кінематографії – і не міг цього питання вирішити!», - розповідав Леонід Васильович. У 2002 році Леонід Васильович Череватенко став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі». Зараз навіть важко собі уявити, що ця картина була в Україні арештована і три роки пролежала на полиці. Її не знищили лише тому, що плівки були куплені за спонсорські гроші. В останні свої дні, незважаючи на тяжку хворобу, Леонід Череватенко продовжував роботу в різних жанрах, багато виступав у пресі з питань кіномистецтва. Помер Леонід Васильович 9 травня 2014 року, залишивши про себе вічну пам’ять у прийдешніх поколіннях.