До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури, культури і мистецтва - ювілярів листопада.
90 років від дня народження Євгена Дмитровича Васильченка, українського письменника, поета, гумориста. Народився він в селі Верхосулка Білопільського району в багатодітній сім’ї. Рятуючи від голодної смерті чотирьох малих дітей, батьки переїхали до Лебедина, де батько отримав роботу машиніста парових машин. У 1938 році майбутній поет пішов до Лебединської школи № 4. Вчився легко і старанно, збереглися похвальні грамоти за другий і третій класи. Коли перейшов у четвертий клас, почалася війна. Під час окупації німецька влада відкрила в Лебедині так звану сільськогосподарську школу, в якій Євген закінчив четвертий і п’ятий класи. На той час, коли місто було звільнене від німців, хлопцеві виповнилося 13. Закінчивши семирічку, Євген подав документи до військово-морського училища в м. Баку. Хлопчина змалечку заслуховувався розповідями батька про море, флот, любив читати книги про море (до речі, любов до читання була притаманна всій сім’ї Васильченків). В училищі Євген навчався добре. У навчанні швидко збігли два роки. Під час других канікул приїхавши до Лебедина, юнак пережив перше 6 кохання – і... почав писати вірші. Повернувшись до училища, молодий курсант присвячував творчості кожну вільну хвилину. Однак потяг до віршування здався підозрілим начальникові політвідділу училища, і, щоб позбавитися від непевного в політичному відношенні учня, керівництво звільнило юного поета із закладу. Так загинула мрія Євгена про море і професію моряка. У лютому 1949 р. Євген Васильченко вступив до 10-го класу Лебединської школи № 5, по закінченні якої подав документи до Лебединського учительського інституту. У студентські роки йому довелося писати критичні віршики про різні негативні явища, адресовані конкретним особам, що вимагало тактовності опису і стало підґрунтям для створення в майбутньому байок. У 1951 р. Євген Дмитрович з відзнакою закінчив інститут і за призначенням поїхав працювати вчителем в Івано-Франківську (тоді Станіславську) область. Саме на Івано-франківщині поет вперше почав писати байки – і вперше українською мовою, бо всі попередні поезії писав російською. Повернувшись на Сумщину, Євген Дмитрович працює вчителем математики, фізики, креслення, малювання та праці в Будильській середній школі, закінчує заочно Сумський педагогічний інститут, одружується. Письменник і далі живе і працює у невеликому селі на Сумщині. Упродовж усього свого життя він існував і творив у вищому світі духовності, у світі поклоніння Правді і неприйняття зла. Можливо, тому у невелике українське село надходять листи із далеких країв — із Австралії, Канади, США, і в усіх — захоплення його творчістю та побажання добра. Хороший слід лишив Євген Дмитрович у житті — і на ниві педагогічній, і на письменницькій; твердо торує свою шляхетну путь і далі — новими творами, новими книгами, що зріють під його пером, в ім’я України, Правди і Справедливості.
Автор понад двадцяти прозових і поетичних видань. Перша поетична збірка — «Весняні грози» (1961 р.). Згодом одна за однією з'являються збірки «Чорнобривці» (1966 р.), «Квітнева рань» (1967 р.), «Калинове намисто» (1969 р.), «Щедре літо» (1970 р.), «Сонце у лютому» (1973 р.), «Яблуневий світанок» (1977 р.), «Зустріч у вересні» (1980 р.), «Березнева заметіль» (1983 р.), «Монолог» (1988 р.), «Мій карий кінь» (1995 р.), «Очима Водолія» (1998 р.), «Вибране у 2-х томах» (2002 р.), «Перехрестя» (2002 р.), «Вдогін за весною» (2003 р.).
9 листопада
110 років від дня народження Євгенії Ромуальдівни Зарицької, української співачки, педагога (Франція) (Дату народження подано за Encyclopedia of Ukraine, інтернет-ресурсами. За іншими даними народилась 09.10.1910 р.). Народилася в 1910 році у Раві-Руській в родині працівника пошти за фахом і музичного діяча за покликанням Ромуальда Зарицького, але більшість українського періоду її життя пов’язана зі Львовом. Тут, навчаючись у гімназії, паралельно вчилася грати на скрипці у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка. Усебічно обдарована, Євгенія Зарицька встигала вчитися і у львівському університеті на філософському факультеті, і в львівській консерваторії Польського музичного товариства по класу вокалу у професора Дідури. Композитор С. Людкевич наполягав на тому, щоб закинула всі побічні заняття, філософію і присвятила себе лише співу, але Євгенія встигала всюди – навіть на львівське радіо, де співала для широкої аудиторії біля мікрофона. Значно пізніше, згадуючи Євгенію Зарицьку у своїх спогадах, інший музичний геній – Микола Колесса, характеризував її як освічену, інтелігентну та цілеспрямовану людину, справжню європейку. Консерваторію Євгенія Зарицька закінчила із золотою медаллю за спів. Ще сумніваючись у своєму майбутньому, зголосилася до музичного конкурсу в Відні. Здобувши на цьому конкурсі велику грошову винагороду і схвальні рецензії музичних критиків, молода українська співачка поїхала до Італії вдосконалювати свою майстерність. Коли ж у Сієні відомий тогочасний диригент АнтоніоТорнері уперше почув її спів, то одразу запропонував співати провідні арії поруч із найкращими співаками Італії. Подальший тріумфальний розвиток кар’єри Євгенії Зарицької перервала Друга світова війна, яка охопила й її улюблену Італію. Однак українка продовжувала співати, даруючи поціновувачам вокального мистецтва можливість бодай на час концерту забувати про смерті та руйнування. Вона й надалі залишалась бажаною вокалісткою для всіх італійських театрів. Коли війна закінчилась, Євгенія Зарицька перебралася з сонячної Італії на береги туманної Великобританії. Першим же концертом у лондонському Оперному театрі вона підкорила вибагливу англійську публіку, а далі, не знижуючи планки, дивувала й дивувала. Але вже на початку 70-х років почалися проблеми зі здоров’ям. Співачка, продовжуючи виступати, все менше й менше думала про світові та європейські турне, а більше про те, щоб отримати посаду вчительки у якійсь музичній школі. З часом концертів ставало щораз менше, хвороба прогресувала, а місце на музичному Олімпі не терпить порожнечі – на провідні ролі виходили інші прими оперного мистецтва, публіка та критики вітали молодих, а про Євгенію Зарицьку стали забувати. Вона померла 5 жовтня 1979 року у Франції після довгої і важкої недуги. А пам’ять про неї мають зберегти вже інші покоління українців, для прославлення яких вона не шкодувала ні себе, ні часу.
15 листопада
90 років від дня народження Марти Теодозіївни Тарнавської, української поетеси, перекладачки, критика, літературознавця, бібліографа (США). Народилася 15 листопада 1930 року у Львові в родині лікарів Теодозія й Ірени Сеньківських. Дитинство минуло в м. Устріки Долішні, потім Сільці (Польща). Навчалася у школах і гімназіях Зборова, Тернополя, Криниці, українській гімназії у Зальцбурзі (Австрія). Екстерном склала іспити в гімназії м. Берхтесґадена (Німеччина, 1948) і записалася на філософський факультет Зальцзбурзького університету. 1949-го вийшла заміж за поета Остапа Тарнавського та виїхала до США. Спочатку працювала на швейній фабриці, начаючись заочно в Українському вільному університеті, з 1951-го по 1953 рік працювала у бюро фабрики електроламп. У січні 1952-го отримала диплом американської середньої вечірньої школи. Після закінчення Університету Темпл (штат Пенсильванія) 1962 року з дипломом бакалавра із соціології та антропології, влаштувалася на роботу бібліотекарем-спеціалістом іноземного та міжнародного права в Пенсільванському університеті Філадельфії. З 1994 року вона — на пенсії. Друкує поезії, есеї та рецензії в журналах «Київ», «Наше життя», «Слово», «Український квартальник», «Сучасність»; бібліографічні праці в американськиї фахових журналах; збірках поезій «Хвалю ілюзію» (1972). Перекладала поезії Емілі Дікінсон.
Автор поетичних збірок «Хвалю ілюзію» (1972), «Землетрус» (1981), «Тихі розмови з вічністю» (1999); збірки оповідань «Самотнє місце під сонцем» (1991); книг «Євгенія Ярошинська: життя і творчість» (1976), «Ключі до царства» (2001); методичного посібника для бібліотек «Українська бібліотека в Америці» (1983), кількох бібліографічних праць. Вірші перекладалися англійською, польською, португальською, російською, французькою й іншими мовами.
16 листопада
90 років від дня народження Олександра Степановича Сацького, українського письменника, кінодраматурга. Народився у місті Пологи Закарпатської області. З 1950 по 1952 роки навчався в зенітно-артилерійському училищі. У 1962 році закінчив ВДІК за фахом сценарист. З 1962 по 1982 роки обіймав посаду редактора та сценариста Київської кіностудії імені О. Довженка. Дебютною роботою Сацького став фільм «Московська кругосветка», знятий ним ще в роки навчання. Найвідоміша робота Олександра Сацького - У бій ідуть одні «старики», фільм Леоніда Бикова 1973 року.
19 листопада
100 років від дня народження Анатолія Олександровича Пламеницького, українського живописця. Народився в селі Ягодному (нині Грачевського району Оренбурзької області Росії). 1945 року Пламеницький бере участь у великій виставці, присвяченій Дню Військово-Морського Флоту, а 1946 року його картина «Подвиг Івана Голубця» була нагороджена першою премією. 1947 року Пламеницький переїздить до Києва. Саме тут він проходить серйозну підготовку в роботі над жанровою та історисною картиною. Дипломною роботою майстра стала картина Л. М. Толстой у майстерні Рєпіна". В 1953 році закінчив Київський художній інститут. Навчався в Іллі Штільмана, Костянтина Єлеви, Олексія Шовкуненка. 1955 року митець розпочинає роботу над полотном «У Сибір». Закінчена у 1957 році картина засвідчила самостійність майстра, його власний підхід до теми, особливості композиційної та колористичної побудови картини. 1963 року викладав у Київському художньому інституті (від 1977 року — професор). Жив у Києві. Помер 10 вересня 1982 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
20 листопада
80 років від дня народження Михайла Тихоновича Скорика, українського журналіста, редактора, громадського діяча. Народився в селі Стара Рябина Охтирського району (нині — Великописарівський район, Сумська область). Освіта: 1959 — технік-електрик, Охтирський технікум механізації та електрифікації сільського господарства. 1962—1968 — навчання на факультеті журналістики Київського ордена Леніна державного університету імені Тараса Шевченка, де брав активну участь в організації студентського протесту проти русифікації навчального процесу. Був двічі відрахований за антирадянську діяльність. 1977—1978 — зарахований на факультет журналістики утретє — студентом 6-го курсу заочного відділення, одержав диплом журналіста.Трудова діяльність: 1965—1967 — кореспондент, завідувач відділу Бориспільської районної газети «Трудова слава». Виключений з КПУ за підтримку «ідейно-шкідливого, антирадянського та націоналістичного» роману «Собор». 1968 — літературний працівник відділу культури Дніпропетровської обласної газети «Зоря». За підтримку роману «Собор» був виключений з КПУ та вигнаний з роботи на закритих партійних зборах редакції, дістав негласну заборону КДБ на роботу в журналістиці. 1968 — черговий електромонтер силової підстанції кіностудії імені Довженка. Під час роботи познайомився та заприятелював зі сценаристом Юрієм Пархоменком, режисером Миколою Вінграновським, брав участь у тонуванні його фільму «Дума про Британку». 1969—1979 — через негласну заборону працювати журналістом, працює економістом головного управління «Укрголовбудматеріали» при Раді міністрів УРСР, інженером Дніпропетровського деревообробного комбінату № 5, трестів «Дніпроспецбуд», «Донбасканалбуд». 1979—1985 — кореспондент, завідувач відділу газети Дніпропетровського обкому комсомолу «Прапор юності». 1984 — звільнений з посади на бюро обкому комсомолу за обвинуваченням у «ідейно-шкідливому вихованні сина-восьмикласника Матвія». У цьому ж році Кіровський районний суд м. Дніпропетровська поновив на посаді — це був перший в УРСР судовий процес «журналіст проти обкому Комсомолу». 1985—1990 — через негласну заборону працювати журналістом, працює інженером в НДІ «Дніпромашвуглезбагачення». 1990—2008 — працює в регіональній та центральній пресі: заступником головного редактора газети «Собор», власним кореспондентом газет «Всеукраинские ведомости», «Голос України», «Сільські новини», редактором районної газети «Дніпровська зоря».
21 листопада
110 років від дня народження Володимира Максимовича Перепелюка, українського кобзаря, бандуриста, композитора. Народився 1910 року у селі Боришківці нині Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Кобзарському мистецтву навчався у відомого кобзаря Єгора Мовчана. Перейнявши у нього любов до грі на бандурі, присвятив їй усе життя. Протягом двадцяти шести років виступав солістом-бандуристом у Державному українському народному хорі під керуванням Григорія Верьовки. Володимир Перепелюк став автором багатьох відомих пісень і дум, які тепер часто називають народними. У 70-х роках минулого століття Володимир Максимович Перепелюк вийшов на пенсію, повернувся до Вороновиці. Володимир Максимович дуже любив природу, ліс і тому іде працювати до лісництва. Хоч і був понад чверть століття артистом, але в душі назавжди лишався відданим землі. Ця робота надихала його на створення колекції «Геніальна художниця природа», яка нараховує 86 предметів зроблених руками майстра. З колекцією кобзаря ознайомлювались учні шкіл області, училищ, трудових колективів, про що свідчать книги відгуків зібрані кобзарем за багато років. В кожну гілочку, корінчик, з яких виготовляв вироби, кобзар вносив свою долю фантазії і таланту. Для кожної речі в нього була приготовлена пісенька чи вірш, придумував своїм витворам чудернацькі назви. Наприклад «Пегас», «Чапля-модниця», «Голодний вовк», «Птаха-ліра», «Жар-птиця», «Корабель пустелі», «Птиця-цариця» та інші. Жива природа розкрила і літературний талант кобзаря. І виходять із-під пера: «Ой у лісі, лісі зеленому» (1969), «Повість про народний хор», (1970), «Ось вони які…» (1980), «Вийшов Кобзар з Поділля» видано 2010 року. У документальній повісті «Повість про народний хор» автор розповів читачам про хор Верьовки, якому віддав 26 років свого життя. А спогади про далеке дитинство лягли в основу повісті для дітей «Ой у лісі, лісі зеленому». З великою любов’ю змальовує автор у ній життя старого вугляра та його онука у дрімучому лісі, розповідає про пташок, і тварин які живуть поряд з ними. Володимир Максимович Перепелюк помер 3 липня 2000 року і був похований у селищі міського типу Вороновиця Вінницької області.
22 листопада
100 років від дня народження Миколи Єфремовича Сиваченка, українського літературознавця, фольклориста. Народився в селі ла СиваченкоЯмпіль Катеринопільського району Черкаської області. Дослідник-текстолог творчості Леоніда Глібова, Панаса Мирного, Степана Руданського й інших українських письменників 19 століття. Головний редактор академічних видань творів Панаса Мирного в 7 томах (1968–1971). Автор праць «„Енеїда“ І. Котляревського: (До 150-річчя з часу опублікуванн)», «Панас Мирний — перекладач Островського», «Анатолій Свидницький: (До 115-річчя з дня народження)», «Неопубліковані листи Василя Стефаника», «Архип Тесленко», «З історії створення роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“», «Анатолій Свидницький і його роман „Люборацькі“», «До питання про канонічний текст „Народних оповідань“ Марка Вовчка», «Про текстологічне вивчення й видання художньої спадщини Панаса Мирного: Деякі підсумки і перспективи» та багатьох інших.
23 листопада
120 років від дня народження Параски Іванівни Власенко, української майстрині декоративного розпису. Народилася в селі Скопці, нині Веселинівка Баришівського району Київської області. Виросла у незаможній, багатодітній селянській родині. З малих років працювала по господарству, в наймах, вишивала на замовлення. У 1935 році Параску Власенко запросили на навчання та роботу до Києва у школу майстрів народного мистецтва, яку у 1936 році було реорганізовано в Центральні експериментальні майстерні з метою підготовки Першої української виставки народного мистецтва. Напередодні Німецько-радянської війни вона почала працювати в жанрі монументального живопису: розписувала стіни і створила вітраж павільйону України на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. У повоєнні роки художницю запросили до Інституту монументального живопису та скульптури Академії архітектури УРСР, де вона створила сотні ескізів для архітектурних споруд, килимів, керамічних виробів, станкових декоративних панно. За рівнем майстерності і самобутності роботи Параски Власенко стоять у одному ряду з роботами Катерини Білокур і Марії Примаченко.
25 листопада
120 років від дня народження Пилипа Федоровича Гузюка, українського письменника. Народився 12 листопада 1900 року в с. Пониква. Під час польсько-радянської війни добровольцем вступив до лав Першої кінної армії, якою командував Семен Будьонний. Брав активну участь в боях з польським військом, Добровольчою армією барона П. Врангеля та повстанською армією Нестора Махна та іншими зброєними формуваннями на теренах України, Дону та Кубані й демобілізувався лише восени 1921 року. Друкуватися почав у 1931 році — під час навчання в Українському комуністичному інституті журналістики у Харкові, який успішно закінчив у 1934 році. Після закінчення вишу тривалий час працював там викладачем. Справжнім піком його письменницької діяльності слід вважати 1950-1960 роки. Саме у той час з-під його пера виходять твори: повість «Напередодні» (1955), яка присвячена боротьбі трудящих Західної України за возз’єднання в єдиній Українській Радянській державі; роман-трилогія «Сурми кличуть» та оповідання «Розрив» (1958), присвячені революційним подіям та утвердження радянського ладу в західноукраїнському селі; повісті «Надіїна доля» (1962), «Богомольці» (1963), «Месники» (1967); прозова збірка «Друге народження» (1967), куди увійшла і повість під такою ж назвою. Окремі твори Гузюка перекладено російською мовою, зокрема, антирелігійна повість «Иду к живым» (1964). Усі зазначені твори Пилипа Федоровича Гузюка друкувалися у львівському видавництві «Каменяр». Пилип Федорович Гузюк помер 30 жовтня 1968 року та похований у Львові на полі № 1 Личаківського цвинтаря.
26 листопада
110 років від дня народження Івана Архиповича Білика, українського майстра художньої кераміки (Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України», ЕСУ. За іншими даними народився 28.11.1910 р.). Народився 1 березня 1930 в селищі Градизьк, сучасна Полтавська область 1950-ті рр.— вчителював у сільській школі, безуспішно намагався поступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту. 1961 р.— закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет. Друкується з 1956 р. З 1967 р. – член Спілки письменників України . Автор найсенсаційніших українських історичних романів радянських часів — «Меч Арея« (1972) й «Похорон богів» (1986). Відразу після видання обидві книги стали бестселерами. Утім, «Меч Арея» 1972 р. заборонили та вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники з книгарень (однак устигли знищити 5 тисяч примірників із 65 тисяч накладу). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературна Україна» (3,5 роки був безробітним, лише 1976 р. вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватися, піддали цькуванню в пресі. Після того книжка в СРСР поширювалася «з рук у руки», але була перевидана за кордоном — у Канаді, Америці, Великобританії та інших країнах. На теперішній час витримала 15 перевидань (в т.ч. 9 — за кордоном). Відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників. Лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року (за роман «Не дратуйте грифонів», 1993). Помер 27 листопада 2012 року після тривалої хвороби у віці 82 років.
27 листопада
60 років від дня народження Людмили Петрівни Іванцової, української письменниці, журналістки, перекладачки, педагога. народилася 27 листопада 1960 року у м. Києві. За освітою викладач французької та російської мов (закінчила Київський педагогічний інститут). Викладала французьку мову в школі, Ліцеї туризму, Інституті туризму Федерації Профспілок України. Пізніше створила власні курси іноземних мов. Потім круто змінила своє життя, зайнявшись нерухомістю, ди- зайном інтер’єрів, петриківським розписом, фотографією, а зреш- тою – літературною творчістю. Вона – автор оповідань, повістей, статей та віршів, опублікованих у літературних журналах України, Росії, Естонії, Німеччини, Ізраїлю та Нової Зеландії, а також автор романів, які видано українською та російською мовами. Останніми роками займається професійною літературною діяльністю. Наразі у творчому доробку письменниці такі окремі видання: збірки оповідань «Странная штука – жизнь» (2002), «Процент тре- угольного счастья» (2006), «Теплі історії про радість і сум» (2014); романи «Родовий відмінок» (2009), «Вітражі» (2010), «Ключі від ~ 71 ~ ліфта» (2011), «Сердечна терапія» (2012), «Гра в паралельне читан- ня» (2013), «Живі книги» (2013), «Я тут живу» (2016); повість для підлітків про спортсменів «Заради мрії» (2011) та ін. Як співавтор публікувалась в антологіях «27 регіонів України» (2012), «Жити-пити. 40 градусів життя» (2013), «Україна-Європа» (2014), працює над новим романом «Намальовані люди», який охоплює період гарячої зими 2013–2014 років. Має досвід перекладацької роботи – переклала з французької роман «Підземні години» Дельфін де Віган, який вийшов у видав- ництві «Нора-Друк» (м. Київ) у 2012 році. Міла Іванцова виступила як організаторка Всеукраїнського соціального благодійного проекту «100 книжок для сільської бібліо- теки», метою якого було наповнення сільських бібліотек сучасною українською та зарубіжною літературою. У 2009, 2010, 2011 роках письменниця отримала спеціальну відзнаку «Вибір видавця», у 2012 – третю премію у номінаціях «Ро- мани» літературного конкурсу «Коронація слова» та відзнаку «Золо- тий письменник України». Її твори були відзначені також у рейтин- гах «Книга року ВВС» та «Книга року журналу «Кореспондент», а у 2013 році за рейтингом журналу «Фокус» авторка посіла четвер- те місце в рейтингу 30 найуспішніших письменників України. Читачі називають твори Міли Іванцової «терапевтичною про- зою», кажуть, що від них на душі стає легше. Філософія авторки – триматися позитиву попри все, рухатися вперед і не озлоблюватися на людей та світ. Кожне оповідання, велике воно чи маленьке, – цікава історія з життя звичайних людей, а можливо, сучасна версія притчі. З героями не хочеться прощатися, з ними продовжуєш жити, міркуєш, як учинив би на їхньому місці, шукаєш відповіді на власні питання. Окрім того, що Людмила Іванцова відома письменниця, активна громадська діячка, патріотка та оптимістка, вона ще й багатогранна творча особистість: відтворює оригінальні картини на сканері за власною технологією, малює по склу та олійними фарбами, полюбляє саджати дерева та квіти, збирає колекцію старовинних чавунних прасок.
