Багато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттів

ПОДЯКА

ВИСЛОВЛЮЄМО ЩИРУ ПОДЯКУ НАШИМ ЧИТАЧАМ ТА ВІДВІДУВУЧАМ ЗА УЧАСТЬ В АКЦІЯХ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ УКРАЇНИ, ПОРАНЕНИХ ТА БІЙЦІВ АТО

субота, 27 березня 2021 р.

Храми Мельпомени України

27 березня відзначають своє професійне свято всі працівники театру, а разом з ними мільйони небайдужих глядачів. День театру щорічно відзначають в усьому світі з 1961 року після відповідного рішення на IX конгресі Міжнародного інституту театру при ЮНЕСКО. Традиційно цей день проходить під девізом «Театри як засіб взаєморозуміння та зміцнення миру між народами». День театру — це свято всіх працівників театру, а не тільки акторів, адже «театр починається з вішалки». Тут немає другорядних професій, тому цей день відзначають також режисери-постановники, продюсери, звукоінженери, сценаристи, світлотехніки, гардеробники та білетери. Вперше про театр згадується в джерелах, що датовані 497 роком до н.е. В них говориться про проведення свята, присвяченого богу Діонісу. Перша будівля театру з’явилась у Римі в 55 році до н.е., там виконували вірші та невеликі п’єси, переспіви легенд та міфів. Перший український стаціонарний театр був відкритий у Львові в 1795 році, а через 24 роки з’явилася перша українська п’єса «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського. В Україні з нагоди Міжнародного дня театру проводяться театральні фестивалі, артисти отримують нагороди та державні звання, а глядачі йдуть на прем’єри вистав. Наша бібліотека запрошує вас у віртуальну мандрівку "Храми Мельпомени України"

пʼятниця, 19 березня 2021 р.

Не руйнуй гармонії земної

Забруднення навколишнього середовища створює велику небезпеку для тварин. Завдавання шкоди навколишньому середовищу карається законом. Але ефективнішою була б зміна ставлення людей до природи. Потрібно, щоб кожна людина розуміла свою відповідальність і знала, якої непоправної шкоди природі може завдати забруднення навколишнього середовища. До Всесвітнього Дня Землі наша бібліотека підготувала виставку-застереження "Не руйнуй гармонії земної"

Ліна Костенко. Бузиновий цар. Аудіочитання

пʼятниця, 12 березня 2021 р.

Ялта. Ластівчине гніздо

Крим... Зачаровуючий край таємниче сивих гір, вічно молодого моря, яке повсякчас називають синім і від якого не можна відірвати очей. Хто хоч один раз побував в Криму, той уже ніколи не забуде казкової принадності його узбережжя, залитого сонячним сміхом. Край стародавніх памятників культури, захоплюючих неповторною красою архітектурних споруд, розкішних парків, садів, виноградників. Край легенд... Всі знають про пам'ятку "Ластівчине гніздо". Ми пропонуємо вам скласти пазл "Ялта. Ластівчине гніздо"

вівторок, 9 березня 2021 р.

Співець правди, краси і добра

У кожного народу є талановиті митці-поети,письменники. Саме вони прославляють свою країну ,звеличують її серед інших націй світу. Тарас Григорович Шевченко — великий поет, геній українського народу. Він зробив неоціненний вклад у духовну скарбницю людства. Без його імені не можна уявити нашої літератури, нашої культури, нашої країни. Його творчість невмируща. Життя Кобзаря можна вважати справжнім подвигом у мистецтві, бо він віддав усі свої сили, щоб врятувати український народ, українську культуру та відкрив перед ними шлях у майбутнє. З плином часу все більше переконуєшся, що поезії нашого Кобзаря — то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців. Тарас Шевченко — це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість Шевченка — це святиня, якою дорожить і гордиться український народ. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.
В нашій бібліотеці користувачі вшановуть пам'ять великого Кобзаря, ознайомлюючись з виставкою-портретом "Співець правди, краси і добра" 
Дуже вправно розплутують поетичну павутинку "З дитинства знайомі...", складаючи рядки з відомих віршів поета.
Та читають улюблені вірші вголос.

пʼятниця, 5 березня 2021 р.

Ой спасибі, Колодію...

Як на масляному тижні з труби млинці летіли!
Ви млинці, млинці, млинці, ви бліночкі мої...
І сир, і сир, все летіло під поріг!
Ви млинці, млинці, млинці, ви бліночкі мої...
Неможливо уявити собі завершення зими без традиційного масляного тижня, за який кожен справжній українець встигає з’їсти таку кількість смачних млинців, що вистачить на весь рік. А чи знаєте ви, що Масляна – це одне з найдавніших слов’янських свят, тому що бере свій початок ще з дохристиянських часів, у період поклоніння язичницьким богам? Про це ви можете дізнатися, ознайомившись із нашою вітринною виставкою-ілюстрацією "Ой спасибі, Колодію, що зібрав до купи"

Наталя Забіла. Ведмедикова хатка. Аудіоказка

вівторок, 2 березня 2021 р.

Видатні українці-ювіляри березня

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів березня.
3 березня
125 років від дня народження Івана Сергійовича Паторжинського
-оперного співака, педагога, народного артиста. Народився в селі Петро-Свистунове Катеринославської губернії (нині Вільнянський район Запорізької області).  Із шести років уже знав грамоту. Потім вступив до Бахмутського духовного училища. Коли хлопчикові виповнилося 12, помер батько. Далі навчався в Катеринославській духовній семінарії. Та духовна кар’єра не цікавила хлопця, він мріяв про театр. У 15 років його спів почула професорка Катеринославської консерваторії Зінаїда Малютіна. Голос юнака так вразив викладачку, що вона запропонувала йому безоплатні заняття з вокалу. Під час навчання в семінарії хлопець організував чоловічий квартет, з яким виступав в Одесі та Кам’янському. У 1915 році Паторжинський познайомився із дівчиною на ім’я Марфа. Йому 19, їй – 16. Вона зачарувала Івана своїм співом. Пара ледь дочекалася поки Марфі виповниться 18, щоб побратися. У них народилися дві донечки. Щоб прогодувати родину, Паторжинський працював викладачем в Алчевську, водночас створив при школі хор і клуб. У 1921-му Іван повернувся до занять з вокалу у Малютіної. Бачачи скрутне матеріяльне становище молодого подружжя, посприяла у працевлаштуванні Івана писарчуком у банк. За рік Паторжинський завершив із відзнакою вокальний клас. Переломним моментом у житті  Паторжинського став 1925 рік. У Харкові відкрили перший державний оперний театр. Іван подався на прослуховування. Комісія одразу ж запропонувала співакові місце в театрі, але лише для епізодичних ролей. Відтоді кар’єра співака стрімко пішла вгору. Та найбільше співак любив виконувати партію Тараса Бульби за однойменною оперою Миколи Лисенка, яку артист виконував впродовж багатьох років, за яку був удостоєний Державної премії в 1942 році. У харківській опері Іван пропрацював 10 років, виконав понад 30 партій. У 1935-му Паторжинський став солістом Українського театру опери та балету в Києві. У 1944-му році Паторжинський повернувся з евакуації та став професором Київської консерваторії. Вів клас сольного співу. 21 травня 1959 року на сцені Київської консерваторії відбувся виступ Паторжинського у великій концертній програмі, яку транслювали по радіо, у залі ж був повний аншлаг. Слухачі аплодували стоячи, і тоді ще ніхто з них не знав, що це останній виступ неперевершеного майстра. За сім місяців після концерту, 22 листопада 1960-го Іван Сергійович відійшов у засвіти. Похований на Байковому кладовищі.

90 років від дня народження Леоніда Михайловича Тендюка -українського поета, прозаїка. Народився у селі Володимирка на Кіровоградщині. Батьки були колгоспниками. Тата хлопець знав дуже недовго, бо той загинув на війні з німецькими загарбниками у день Перемоги — 9 травня 1945 року. Спочатку відвідував сільську школу, а десятирічку закінчував у тодішньому районному центрі Велика Виска. Щодня Леонід ходив до школи і назад п’ятнадцять кілометрів.
Закінчивши школу, юнак вступив на факультет журналістики Харківського університету. Згодом перевівся у Київський університет, який закінчив 1956 року. Почав працювати у газеті «Молодь України». Одного разу редакція газети відрядила молодого журналіста на Далекий Схід, до моря. І він залишився працювати там деякий час. Адже про далекі видноколи, моря та океани мріяв змалку, з тієї миті, коли ще школярем побачив екзотичний малюнок джунглів Нової Гвінеї. Спочатку був стрільцем на звіробійній шхуні (тоді цей промисел не був заборонений), потім матросом гідрографічного судна. Ті плавання знайшли відображення у повістях «Одіссея східних морів», «Земля, де починаються дороги», «Останній рейс Сінтоку-мару». Потім Л. Тендюк був матросом експедиційного судна. Ходили на південну півкулю Землі, до архіпелагу Пуамото і Фіджі, атолів в Еніветок і Бікіні. Про ті подорожі письменник розповів у повістях «Шукачі тайфунів», «Полінезійське рондо», «Альбатрос — блукач морів». А трилогія «Експедиція Гондвана» (повісті «Викрадення», «Голова дракона», «Слід «Баракуди») — це результат поїздки Л. Тендюка у В’єтнам, подорожей до архіпелагу Чагос. Усі ті карколомні пригоди, що трапляються з дійовими особами творів письменника під водою у морях, в океані, на острівних суходолах, частіше відбувались насправді, ніж були авторським вимислом. Адже, як каже Леонід Михайлович, «портретів з уяви я не пишу». Усі морські рейси були цікавими та відповідальними, фізично навантаженими. Бо після морської вахти Леонід Михайлович ставав на нічну письменницьку «вахту». Письменник є автором близько тридцяти книжок, що виходили немалими тиражами, адже користувались і користуються популярністю у читачів. Він є автором прекрасних поетичних збірок, серед яких «Полечко-поле», «Голос моря і степу», «Стамбульські провулки». За «Вибрані твори» (у двох томах) та збірку «Смерть в океані» 1992 р. письменник став лауреатом премії імені Лесі Українки.

6 березня
90 років від дня народження Олександра Івановича Білаша
-українського композитора. Народився 6 березня 1931 року в Градизьку (нині Глобинського району Полтавської області України) в музичній сім'ї: мати — Євдокія Андріївна — вважалася першою співачкою на сільських сходинах, а батько — Іван Опанасович — грав на балалайці, на гітарі і взагалі на всьому, що потрапляло до його рук. У 1946 році намагався вступити до Полтавського музичного училища, проте не був прийнятий «через відсутність музичного слуху». Рік навчався в Київській музичній вечірній школі, де музику викладали брати Георгій і Платон Майбороди. Розвантажував вагони на вокзалі, підробляв у школах, грав в ресторанах. У 1948—1952 роках навчався в Житомирському музичному училищі ім. В. С. Косенка. У 1957 році закінчив Київську консерваторію (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу композиції у М. М. Вілінського. У 1956—1961 роках — викладач теорії музики Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова). Найбільш відомий як автор пісень (близько 500). Автор романсів, балад, опер, оперет, ораторій і музики до кінофільмів. Автор 9-ти поетичних збірок, в тому числі «Мелодія» (1977), «Мамине крило» (1999), «Шурась» (2001). У 1976—1994 роках — голова правління Київської організації Спілки композиторів України. З 1968 року — заступник голови правління Спілки композиторів Української РСР. Член Спілки письменників України (2000) .З 1992 року — член Комітету з Державних премій України ім. Т. Шевченка при Кабінеті Міністрів України. Один із засновників Українського фонду культури. Помер 6 травня 2003 року в Києві після інсульту. Похований на Байковому кладовищі.

 9 березня
135 років від дня народження Георгія Івановича Нарбута - українського художника - ілюстратора. Народився на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова (нині село Червоне Глухівського району Сумської області), успадкованому від предків-козаків. Батько Іван Якович, – дворянин, поміщик, випускник фізико-математичного факультету Київського університету; мати Неоніла Миколаївна Махнович, дочка священика. У родині Нарбутів було дев’ятеро дітей, які росли серед селянських дітей і яких сусіди звали "нарбутівською сараною". Дитинство майбутнього художника пройшло на природі, Жорко змалечку приглядався до архітектури, старовинних книжок і картин, сам навчився читати, перемальовував. В 1906–1917 жив у Петербурзі. Деякий час вчився в Білібіна і Добужинського. У 1909 р. удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Холлоші. Після повернення до Петербурга став членом мистецького об'єднання «Світ мистецтва» («Мир искусства»). У 1910–1912 рр. працював над ілюстраціями до казок Ганса Крістіана Андерсена, байок І. Крилова, народних казок. Влітку 1912 Георгій Нарбут ненадовго приїхав до рідної Нарбутівкi, де познайомився з Вірою Павлівною Кирьякова. 15 липня 1912 відбулася їх заручини, а 7 січня 1913 зігране весілля. У березні 1914 у них народилася дочка, а в січні 1916 року - син Данило. У 1918 році Нарбут розлучився і незабаром одружився з Наталією Лаврентіївною Модзалевською. У березні 1917 переїхав до Києва. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за іншими даними, з лютого 1918) — її ректором. У 1919 році, після встановлення радянської влади в Україні, Нарбут увійшов у правління новоствореної професійної спілки художників, а також очолив комісію з організації Другого державного музею. Прославившись як один із реформаторів книги для дітей, Нарбут не менш успішно ілюстрував і оформлював книги для дорослих. Останнім великим мистецьким задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію. Помер від тифу 23 травня 1920 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

15 березня
40 років від дня народження Любові Загоровської
-журналістки, поетеси, авторки пісенних текстів, лауреата міської премії ім. І. Франка (2012) в галузі літератури та журналістики (за поетичну збірку „Назустріч вітру”. Народилася 15 березня 1981 року в м. Івано-Франківську. Навчалась на філологічному факультеті Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Після закінчення працювала в обласній науковій бібліотеці ім. І. Франка, потім журналістом місцевих ЗМІ. Близько 15 років є поетом-піснярем. Автор поетичної книги «Назустріч вітру» («Лілея-НВ», 2011 р.), яка була відзначена міською літературною премією ім. І. Франка. Переможець різноманітних літературних конкурсів.


19 березня
90 років від дня народження Емми Іванівни Андієвської
-поетеси, прозаїка, художниці українського зарубіжжя. Народилася у місті Сталіно (Донецьк). Через хвороби, більшість шкільних предметів Емма Андієвська здавала екстерном. Хворобливість дитини змусила родину у 1937 році переїхати спочатку до Вишгорода, а згодом — у 1939 році — до Києва. З дитинства Андієвська мала феноменальну пам’ять і вже в 9—10 років читала найвідоміші твори світової літератури. На початку війни батька Емми було безпідставно розстріляно радянською владою, і вона з матірю у 1943 році виїхали до Берліна на Захід. Живучи у Німеччині, дівчина відмовилась вчитися у жіночій гімназії, і її, попри правила, прийняли до чоловічої. Окрім того, вкотре загострилися проблеми майбутньої мисткині із здоров’ям: три роки Емма Андієвська пролежала в гіпсовому ліжку хвора на туберкульоз хребта і після цього вісім років ходила в корсеті. Наприкінці 1949 року родина переїхала потім до Мюнхена. Маючи природне оперне контральто і рятуючись від сухот легенів, Емма Андієвська брала уроки оперного співу. У 1955–1957 рр. Андієвська працювала фрілансером на радіо «Свобода» у Мюнхені. У 1957 році закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія та переїхала до Нью-Йорка, де працювала у Norcross Greeting Card Company, перевіряючи дизайн вітальних листівок. У Нью-Йорку Емма Андієвська також працювала бібліотекаркою у медичній бібліотеці разом з Мирославом Лабунькою — майбутнім ректором Українського вільного університету. У 1959 році Андієвська вийшла заміж за літературного критика, есеїста та письменника Івана Кошелівця, з яким прожила все життя аж до смерті чоловіка. Після одруження подружжя повернулося до Німеччини у Мюнхен. Андієвська щорічно на місяць їздила у США, щоб у 1962 році отримати американське громадянство. Пропрацювавши фрілансером на радіо «Свобода» з 1959 по 1963 рр., Емма Андієвська лишалася штатним працівником радіо до 1995 року. За цей час вона працювала диктором, сценаристом, режисером і редактором українського відділення радіо «Свобода». У 1992 р. авторка вперше після довгого часу побувала в Україні. Після 2000 р. Андієвська декілька разів відвідала свою малу батьківщину — Донеччину. Нині письменниця живе у Мюнхені, де інтенсивно працює над своїми творами. Власні поезії авторка почала друкувати у діаспорній українській пресі починаючи з 1949 року. Перша поетична збірка «Поезії» (1951 рік) викликала захоплення літературної критики. Відтоді авторка публікувала всі свої твори під іменем Емма Андієвська. Поетична збірка «Вілли над морем» у 2001 році номінувалася на Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Емма Андієвська є також авторкою короткої прози — збірки оповідань «Подорож» (1955), «Тигри» (1962), «Проблема голови» (2000), збірки «Казки Емми Андієвської» (2000) та твору «Джалапіта» (1962).

26 березня
50 років від дня народження Олександра Дюловича Гавроша-українського дитячого письменника, журналіста і драматурга. Народився в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Має понад тисячу публікацій у пресі. Член Асоціації українських письменників. Переможець "Коронації слова" 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси "Ромео і Жасмин" і "В Парижі красне літо…". Автор поетичних збірок "Фалічні знаки" ("Дніпро", 2004), "Тіло лучниці" ("Піраміда", 2006); публіцистичних книжок "Моя р-р-революція" ("Карпатська вежа", 2005), "Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю", (Мистецька лінія", 2006); дитячих повістей "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу" ("Видавництво Старого Лева", 2007), "Пригоди тричі славного розбійника Пинті" ("Видавництво Старого Лева", 2008). Упорядник гумористичних альманахів "Карпатський словоблуд" та "Карпатський блудослов". Упорядник публіцистичних дайджестів: "Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів", "Мукачівська епопея", "Закарпаття: 15 справ УСБУ", "Михайло Заяць —— наша людина в кіно". Також твори друкувалися в часописах "Сучасність", "Київська Русь", "Ї", антології "Біла книга кохання", альманах "Джинсове покоління", "Корзо". Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу "НеТаємна вечеря". Автор багатьох творчих проектів. Захоплення – література, історія, культура.

28 березня
130 років від дня народження Олекси Андрійовича Слісаренка (Снісаря)-українського поета, прозаїка. Народився на х. Канівцевому (Харківщина) в родині лимаря, вчився в Кучерівській та Харківському рільничому училищі. З першими віршами виступив 1910 р. Друкувався в студентському журналі «До праці» та в газеті «Рілля». У Києві пристав до угруповань українських символістів «Біла Студія» і «Музагет» (1919). Перша збірка символістських поезій Слісаренка, писаних під впливом О. Олеся, П. Тичини, К. Бальмонта й інших російських символістів і позначених деякими елементами експресіонізму, вийшла 1919 р. у видавництві «Сяйво» під назвою «На березі Кастальському». Після закінчення з 1912 р. працював агрономом. Був учасником Першої світової війни, пройшов шлях від рядового до офіцера артилерії. 1918 р. самовільно залишив фронт і переїхав до Києва, З 1924 p. мешкав у Харкові, де був головним редактором видавничого відділу «Книгоспілки» і в 1928—1929 рр. співредактором журналу «Універсального журналу». Був громадським обвинувачем на процесі СВУ (березень—квітень 1930 р.). У квітні 1934 р. його заарештували органи ГПУ УРСР, у квітні 1935 р. військовий трибунал засудив його до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках. У жовтні 1937 р. окрема трійка Управління НКВД РРСФР по Ленінградській області переглянула справу Олекси Слісаренка й ухвалила застосувати до нього найвищу міру покарання. Розстріляний 3 листопада 1937 р.

65 років від дня народження Світлани Володимирівни Прудник-української письменниці-казкарки. Народилася 28 березня 1956 року в місті Нікополі Дніпропетровської області. 1973 року закінчила із золотою медаллю Нікопольску середню школу № 19. Із 1973 до 1978 року — студентка факультету журналістики Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка. Після закінчення університету майже 17 років працювала в дитячій газеті «Зірка». Починаючи з вересня 1995 року - редактор віділу літератури всеукраїнського дитячого журналу «Барвінок». Друкувалася в газетах «Зірка», «Перченя», «Порадниця», журналах «Барвінок», «Малятко», «Ангелятко», «Мамине сонечко», «Перець», «Початкова школа», читанках. Казки звучать у передачі «Вечірня колисанка» на українському радіо. Авторка книжок: «Казки затишного лісу», «Острів балакунів (2007), «Одинадцять казок про дванадцять місяців» (2008), «Якби ти був добрим» (2009), «Стрибаюче місто» (2010). Заслужений журналіст України, нагороджена Грамотою Верховної Ради України, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Книга «Як знайшлися літери» увійшла до списку номінантів «Дитяча книга року BBC» (2012). Член Національної спілки письменників України з 2010 року.

29 березня
140 років від дня народження у Марійки Підгірянки (Марії Омелянівни Ленерт-Домбровської)
-країнської поетеси. Народилася 29 березня 1881 р. в с. Білі Ослави на Івано-Франківщині в родині лісничого. У Марійки рано пробудився потяг до літератури, поезії. В 13 років пробує свої поетичні сили. В 1900 році екстерном успішно складає іспити в учительській семінарії у Львові. Отримує диплом на право вчителювати в школі. Відтоді 40 років віддана шкільній роботі та поезії. Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904 р. в періодичних виданнях. 1905 одружилася з Августином Домбровським, майбутнім педагогом. У них було четверо дітей Перша збірка поезій «Відгуки душі» вийшла 1908 р. У радянські часи за життя Марійки Підгірянки її книги не видавалися, окремі вірші з’являлися лише в журналах. Потім у видавництвах Львова та Києва вийшли друком маленькі збірки для дітей: «Безкінечні казочки», «Грай, бджілко», «Ростіть великі», «Школярики йдуть». Померла 20 травня 1963 р., похована у Львові.