Багато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттів

ПОДЯКА

ВИСЛОВЛЮЄМО ЩИРУ ПОДЯКУ НАШИМ ЧИТАЧАМ ТА ВІДВІДУВУЧАМ ЗА УЧАСТЬ В АКЦІЯХ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ УКРАЇНИ, ПОРАНЕНИХ ТА БІЙЦІВ АТО

субота, 27 червня 2020 р.

Автор найдобрішої і наймудрішої казки

29 червня виповнюється 120 років від Дня народження Антуана де Сент-Екзюпері - відомого французького письменника, поета і професійного льотчика. Дворянин за походженням, автор присвятив себе літературі і літакам, залишивши після себе скромну літературну спадщину: кілька десятків повістей, казок та віршів. Але при цьому твори Екзюпері вплинули на розвиток літератури. Незважаючи на стійкі асоціації з дитячою літературою, придбати книги Антуана де Сент-Екзюпері варто для читачів будь-якого віку — кожен знайде у них щось цікаве або важливе для себе. Тим більше, що твори автора рясніють афоризмами. До вашої уваги виствка-ілюстрація "Автор найдобрішої і наймудрішої казки". А його твори ви можете прочитати, завітавши до нашої бібліотеки.

пʼятниця, 26 червня 2020 р.

Конституція: від козаків до сьогодення

День Конституції – одне із головних державних свят України. Адже Конституція є Основним законом країни, який гарантує кожному громадянину права і свободи, а також визначає політичний устрій держави. Традиційно щороку День Конституції відзначається 28 червня та є офіційним вихідним днем. У 2020 році це свято припадає на неділю. Тому, напередодні свята наша бібліотека знайомить вас з книжковою викладкою "Конституція: від козаків до сьогодення"

четвер, 25 червня 2020 р.

Шановні відвідувачі нашого блогу! Пропонуємо вам пройти тест та перевірити свої знання з права.

пʼятниця, 19 червня 2020 р.

Тепло татусевих долонь

День батька у нашій країні офіційно святкувати почали зовсім нещодавно- з 2019 року. Таким чином, цього року це повинно відбутися вдруге. У травні минулого року Кабінет міністрів схвалив проект відповідного указу президента, призначивши святкування Дня батька щорічно у третю неділю червня. До вашої уваги вітринна фотовиставка " Тепло татусевих долонь".

пʼятниця, 12 червня 2020 р.

Дорожня грамота

Коли було винайдено велосипеди, тролейбуси, автобуси, автомобілі, метро, залізницю, кораблі, літаки? А що таке водяні дороги, повітряні маршрути? Які є правила безпеки на дорогах та поведінки у громадському транспорті? На всі ці запитання дасть відповідь книжка, яка є у фонді нашої бібліотеки.

пʼятниця, 5 червня 2020 р.

Трійця літо закликає

Щороку на 50-й день після Великодня віруючі відзначають одне з дванадцяти головних церковних свят - Трійцю. Оскільки дата Пасхи кожен раз зміщується, разом з нею змінюється і дата Трійці. У 2020 році Трійцю відзначаємо 7 червня. Часто день Святої Трійці ще називають Зеленими святами. До вашої уваги відео-урок з народознавства "Трійця літо закликає", де ви дізнаєтесь про традиції та обряди святкування.

четвер, 4 червня 2020 р.

Українські імена в народних святах

Ім’я – невід’ємна частина особистості, а говорячи про українську культуру слід додати, що воно також дає людині святого захисника, до якого можна звернутися у важку хвилину, чесноти якого треба наслідувати. Вибір імені залишається за батьками, саме тому їм слід обережно підійти до цього питання та заздалегідь підготувати варіанти, адже ім’я – це те, що людина буде чути багато разів кожного дня усе життя. Традиційними українськими іменами були імена святих або біблійних персонажів, що мали єврейське, латинське, грецьке походження, бо їх носили перші святі й мученики. Окрім того, в українській культурі трапляються імена скандинавського походження, які разом з собою принесли лицарі-варяги. Такі імена, наприклад, носили перші князі та їхні дружинники. Слов’янський фольклор також налічує багато імен дохристиянських божків чи імен просто складених із понять або прикмет, які батьки хотіли передати своїм дітям, бо вірили, що ім’я має магічну силу. До вашої уваги одна із книжок про свята і традиції українського народу в якій ви описуються основні народні свята, пов'язані з іменами. 

понеділок, 1 червня 2020 р.

Крим у творчості Павла Мірошниченка

1 червня виповнюється 100 років від дня народження Павла Петровича Мірошниченка, кримського художника, графіка, заслуженого художника України. Павла Петровича Мірошниченко називають "патріархом" севастопольського малярського осередку. Метр, майстер високої проби, талановитий живописець, невпинний експериментатор, він по праву представляв севастопольське художнє мистецтво в країні і далеко за її межами. На будь-якій виставці полотна Мірошниченко стають центром глядацького тяжіння. Його творчість давно є невід'ємною частиною Севастополя. Його творчість становить духовне багатство Севастополя, то, ніж зазвичай пишається будь-яке місто і будь-яка країна. Реаліст і романтик, Павло Мірошниченко, як ніхто з севастопольських майстрів, вмів потужним мазком передати екзотику моря, патетику степу, пафос гір, чистоту і проникливість кримського повітря.
"Судакська долина"1964

"Село біля моря" 1978

"Кримський берег" 1955

"У Бахчисараї" 1961

"Арабатська долина" 1992

"Казантип" 1958

"У порту" 1961

 "Сейнери в порту" 1970

"Ущелина в горах Криму" 1995

Ювіляри-2020. Червень

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів червня.
1 червня
100 років від дня народження Павла Петровича Мірошниченка, кримського художника, графіка, заслуженого художника України. (Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України». За іншими даними народився 01.07.1920 р.). Народився 1 червня 1920 року у г.Беловодьск, Луганська обл., Україна. З 1946 по 1951 рік навчався в Кримському художньому училищі ім. Н. С. Самокиша. Педагоги: С. Владимиров, Н. Щеглов, М. Крошицького, В. Бернадський, Ф. Захаров. З 1951 року художник жив і працював в м.Севастополь. У 1951-1960 рр. викладав у середній школі № 30 і суднобудівному технікумі м.Севастополя. З 1952 року Павло Петрович – учасник міських, обласних, республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставок. З 1960 по 1972 рік керував Севастопольської міської студією художників. З 1965 року Мірошниченко П.П. – член Спілки художників України. У 1996 році Мірошниченко Павлу Петровичу присвоєно звання – “Заслужений художник України”. Роботи знаходяться в Севастопольському художньому музеї ім. М. П. Крошицького та інших музейних і приватних колекціях в Україні, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США, Польщі та Чехії. П’ять морських пейзажів були придбані для Музею російського мистецтва в Японії. Помер художник у 2006 році.
5 червня
100 років від дня народження Степана Олексійовича Сабадаша, українського хорового диригента, композитора. Народився у с. Ванчинець Новоселицького району Чернівецької області. Музикою почав захоплюватися ще у дитинстві, але шляхи до справжньої музики за часів боярської Румунії були закриті для бідного селянського хлопця. Серйозна творча робота почалась в 1944 - 45 рр., коли Сабадаш почав керувати військовим самодіяльним оркестром. У 1956 р. він закінчив диригентсько-хоровий відділ Чернівецького музучилища і працював керівником хорових колективів та естрадних оркестрів у кінотеатрі і на різних підприємствах м. Чернівців. До 1967 р. жив у Чернівцях, був концертмейстером Чернівецького музично- драматичного театру ім. О. Кобилянської, очолював вокальний ансамбль "Марічка". З 1967 до 1970 рр. - керівник вокального ансамблю Київського Жовтневого палацу культури. Пісенну музику почав писати з 1951 року. Тема його творчості - патріотичні, ліричні та жартівливі пісні. Найбільш відомі його твори - пісня "Марічка" - відзначена на обласному конкурсі самодіяльних композиторів пісні "Чернівецький вальс", "Пісня про Лук'яна Кобилицю", "Вареники", "Пісня з полонини", "Пісня про трембіту" та ін. Його перу належить обробка багатьох українських народних пісень. В 1959 р. Сабадаша обрано головою об'єднання самодіяльних композиторів Буковини. "Пісні та хори" - перша збірка творів талановитого композитора. Сюди ввійшли найбільш відомі його власні твори та народні пісні в його обробці. Помер Степан Олексійович 28 серпня 2006 року у м. Києві. Похований на Байковому кладовищі.  
10 червня
110 років від дня народження Федора Овксентійовича Моргуна, українського поета, перекладача. Народився Федір Овксентійович у с. Ярославці Кролевецького району Сумської області. Як поет формувався в 30-х роках на Донбасі. Навчався на заочному відділенні Літературного інституту імені Горького в Москві. Працював у пресі, був секретарем правління Спілки письменників Казахстану. В цей період свого життя Ф.О. Моргун успішно виступав з віршами російською мовою, опублікував поетичні книжки «Славлю труд», «Снег тает», «Память», «Белые облака»та інші, перекладав книги казахських авторів російською мовою. У 1972 році Ф.О. Моргун переїхав до Черкас. З 1972 р. по 1977 р. очолював обласну письменницьку організацію, багато зробивши для розвитку культурно-мистецького життя області, зміцнення дружніх зв’язків з літераторами Росії й Казахстану. Шевченковому краю з його героїчним минулим поет присвятив вірші: «Вночі на Тарасовій горі», «Холодний Яр», «Конвалії», «Дуб залізняка», «Хутір Буда», «Міст через море. Дамба…», «Мій край», «Черкаси мої…». За літературну, громадську роботу Ф. Моргун був нагороджений орденом «Знак пошани», медалями «За трудову відзнаку», «За освоєння цілинних земель». Федір Моргун є першим лауреатом обласної літературно-мистецької премії імені Василя Симоненка (1986) за збірки поезій «Довіра», «Зимові яблука», «Усміхнися, земле, мені». 4 травня 1990 року Федір Овксентійович пішов з життя.

90 років від дня народження Леоніда Сергійовича Татаренка, українського поета. Народився 10 червня 1930 року в м.Тростянець Сумської області. Закінчив Харківський гірничий інститут (1953). Працював у Київському науково-дослідному технологічному інституті. Член Національної спілки письменників України (з 1956). Автор багатьох поетичних збірок та книг пісень -"Криниця" (1981) і "Горицвіт" (1990). Лауреат премії імені М.Островського. За мотивами поем Л.Татаренка композитори створили опери - "Грім з Путивля" (Вадим Ільїн) та "Чотири Ганни" (Олександр Левкович). Леонід Татаренко автор лібрето до дитячої опери Олександра Білаша "Пригоди Буратіно". Помер 17 грудня 1999 року у Києві.
11 червня
90 років від дня народження Михайла Васильовича Гуця, українського фольклориста, громадсько-культурного дiяча. Народився Гуць в підкарпатському селі Янівка Долинського повіту на Станіславщині (нині с. Іванівка Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області) в селянській родині. У 1950 році закінчив Рожнятівську середню школу і в тому ж році вступив до Чернівецького університету (нині ім. Юрія Федьковича) на українське відділення філологічного факультету, який закінчив у 1955 році. Попрацювавши три роки сільським учителем української мови та літератури в Путилівському районі Чернівецької області, М. Гуць восени 1958 року вступив до аспірантури Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, у відділ фольклористики на спеціальність «сербський фольклор». З 1967 по 1988 рік працює редактором редакції української літератури видавництва «Радянська школа» (тепер «Освіта»), паралельно з редакторською роботою займається науковопедагогічною діяльністю. З 1988 по 1993 рік М. Гуць як член Національної спілки журналістів України – повністю віддається творчій роботі. З 1993 року працює викладачем української мови кафедри українознавства Київського військового інституту управління та зв’язку, де також читає лекції з української та світової культури. Разом з викладачами кафедри видає навчально-методичний посібник «Українське ділове мовлення» (1997) та «Російсько-український словник військовотехнічних термінів» (1994) для курсантів. З 1998 року – доцент, а згодом професор кафедри слов’янської філології та загального мовознавства Київського міжнародного університету.
14 червня
110 років від дня народження Валер'яна Дмитровича Ревуцького, українського письменника, публіциста, мистецтвознавця, театрознавця, театрального критика, педагога (Канада) (Рік народження подано за словником-довідником «Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості», сайтами Національної академії мистецтв України, Асоціації європейських журналістів. За іншими даними народився в 1911 р.). Народився в місті Ванкувер, Канада. Закінчив Московський театральний інститут (1941). У 1942—1943 мистецький керівник театру-студії «Ґроно» у Києві, 1941—1942 викладач історії українського театру в Києві (Музично-драматична консерваторія), 1943 — 1944 у Львові (Театральна Студія при Інституті Народної Творчості). З 1944 перебуває за межами України: спочатку в Італії, потім у Великій Британії. З 1950 постійно проживає в Канаді. 1956 — закінчив магістратуру Торонтського університету. Від 1960 до 1976 професор славістики в Університеті Британської Колумбії (Ванкувер). 1976—1979 професор славістики в Університеті м. Вікторія (Канада).
16 червня
90 років від дня народження Арнольда Миколайовича Шлепакова, українського історика, політолога, журналіста, педагога. Народився у місті Вінниця. 1952 року закінчив факультет міжнародних відносин Київського університету. Член ВКП(б) з 1950 року. Від 1955 року науковий співробітник, від 1969 року — завідувач відділу нової й новітньої історії Інституту історії Академії наук; від 1970 року — професор Київського університету, у 1971–1978 роках — заступник директора Інституту історії. 1978 року створив і очолив Інститут соціальних та економічних проблем іноземних країн. Від 1967 року Шлепаков працював експертом ЮНЕСКО в галузі міжнародної еміграції. Член редколегії «Українського історичного журналу», голова редколегії 10-томної «Історії УРСР». Шлепаков очолював наукову раду АН України «Історія міжнародного робітничого та національно-визвольного руху». В 1978 році з дозволу КПРС і КДБ створив у Києві центр американістики. Автор праці «Українська трудова еміграція в США і Канаді. Кінець XIX — початок XX ст.» (1960).
17 червня
90 років від дня народження Михайла Миколайовича Гориня, українського громадсько-політичного діяча, правозахисника. Народився Михайло Горинь у селі Кнісело Жидачівського району Львівської області. У грудні 1944 р. Михайло разом із матір'ю депортований радянською владою до Сибіру, та по дорозі на заслання їм вдалося втекти. Після втечі сім'я легалізувалася в Ходорові, де Михайло пішов працювати на завод. Там 1949 р. хлопець закінчив школу. З 1949 до 1955 рр. навчався на відділенні логіки і філософії Львівського університету. Однак 1953 р. виключений із університету за відмову вступити в комсомол. Щоб не засмучувати батьків, хлопець не поїхав додому, а влаштувався у фольклористичну експедицію. Після закінчення вищої школи (вишу) працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. Організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Активний шістдесятник, 1962 р. налагодив контакти з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими представниками національно-визвольного руху. Організовував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та самвидаву. У серпні 1965 р. заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди, а у квітні 1966 р. засуджений на шість років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії. Гориня відправляють у Володимирський Централ. Звільнився Михайло Горинь аж у 1971 р. А вже у серпні 1978 р. разом із В'ячеславом Чорноволом відновив часопис «Український вісник», який Чорновіл, Михайло Косів та Ярослав Кендзьор почали видавати 1970 р. 3 грудня 1981 р. Горинь знову заарештований, а 25 червня цього ж року засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду та відмову дати покази у справі Івана Кандиби» на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Помилуваний 1987 р., реабілітований 1990 р. 1989 р. працював в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову у Києві. На Установчому з'їзді НРУ, що відбувся 8-10 вересня, обраний головою секретаріату партії. 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. З травня 1992 р. до жовтня 1995 р. він голова Української Республіканської партії. Після розпаду УРП 1997 р. стає одним із засновників Республіканської Християнської партії. З грудня 1992 р. очолює Конгрес національно-демократичних сил. 19 травня 2000 р. обраний головою Української Всесвітньої Координаційної Ради. Відтоді опікується проблемами української діаспори.
20 червня
100 років від дня народження Петра Дмитровича Тимошенка, українського вченого-мовознавця. Народився в селі  Вільховець, нині Звенигородського району Черкаської області. 1938 вступив на факультет чужоземних мов Київського університету. 1942 закінчив український відділ філологічного факультету Об'єднаного українського університету (Кзил-Орда). Від 1949 — викладач (згодом доцент) кафедри української мови Київського університету ім. Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук (дисертація «Фонетичні явища на межі слів в українській мові»; 1953). Автор близько 100 наукових праць у галузях історичної фонології, морфонології української мови, історичної граматики, історичної та описової лексикології, історії української літературної мови, історії вітчизняного мовознавства тощо. Досліджував морфологію та синтаксис староукраїнських грамот XIV−XV ст., особливостей мови описів замків другої половини XVI ст., мову Т. Шевченка.
21 червня
120 років від дня народження Катерини Михайлівни Грушевської, українського соціолога, фольклориста, етнографа, культуролога, перекладача. Народилася Катерина Грушевська у Львові (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині Львівська область, Україна). Була єдиною дитиною Михайла Сергійовича і Марії-Іванни Сильвестрівни Грушевських. Росла, виховувалася і формувалася в родині вченого-історика і педагога-перекладача, національну свідомість увібрала з ранніх років. Хворіла на (сухоти) і тому вчилася вдома. Основну турботу про початкове навчання дочки взяла на себе мати — педагог, знавець багатьох іноземних мов. Перша світова війна застала Грушевських у Карпатах на відпочинку. М. Грушевський уже не повернувся до Львова, виїхав до Відня, окружними дорогами добирався до Києва, де на нього чекав арешт і обвинувачення у зв'язках з правлячими колами Австро-Угорщини, передовсім підозри у т. зв. мазепинстві. У лютому 1915 р. його висилають у Симбірськ, згодом за клопотанням російських академіків переводять до Казані, потім до Москви під «явний нагляд поліції». Відтоді дружина з дочкою розділяли з ученим заслання та часті переїзди. Попри стан здоров'я, перенесені часті хвороби, переїзди та різні життєві перипетії Катерина Грушевська друкує перші публікації в галузі літературної критики, вступає до Київського університету (згодом в еміграції навчалася у Женевському університеті). Ще в еміграції К.Грушевська включилась до роботи Українського соціологічного інституту (Відень). Про творчі зацікавлення вченої засвідчила її перша серйозна наукова праця «Примітивні оповідання, казки та байки Африки та Америки» (1923), де автор однією з перших звернулася до міфологічних основ фольклору, дійшла до осмислення глибин міфологічного мислення. Із поверненням 1924 р. в Україну розпочала К. Грушевська науково-дослідну роботу у створених М. Грушевським історичних установах: Історично-філологічного відділення ВУАН, де працювала штатним науковим співробітником Культурно-історичної Комісії та Комісії історичної пісенності Науково-дослідної кафедри ВУАН, була керівником Кабінету примітивної культури, незмінним редактором часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні». В останній інституції приклала багато зусиль для дослідження первісних форм культури, збирання, опрацювання та підготовки до видання пам'яток українського фольклору. Результатом наукових пошуків ученої були етнологічні публікації у відновленому журналі «Україна», «Записках НТШ», численних випусках квартальника «Первісне громадянство та його пережитки в Україні» (1926–1929 рр.). Свідченням творчої зрілості вченої став вихід у світ збірника «З примітивної культури: Розвідки та доповіді» (1924). Ще одним здобутком К. Грушевської-вченої був її внесок у дослідження українського героїчного епосу (думи) та її носіїв (кобзарів). Вона вважала думи неоціненним народним скарбом, що заслуговує всебічного вивчення, вимагає збереження, навіть рятування. Саме їй належить ідея видання багатотомового корпусу дум (побачили світ два томи — 1927 і 1931 рр.). І до сьогодні це — найповніше, найґрунтовніше серед усіх видань українського епосу, з яким «не могло зрівнятися жодне наступне видання» (Ф. Колесса).
24 червня
110 років від дня народження Івана Івановича Неходи, українського поета, письменника, журналіста, сценариста (Дату народження подано за УЛЕ, УРЕ. За іншими даними народився 24.05.1910 р.). Народився в селі Олексіївка Харківської губернії, у бідній селянській наймитській родині. У 1924 році Іван перебрався до Харкова де влаштувався ліфтером в «Українбанку». Почав відвідувати в вечірню школу. З 1925 року працює кореспондентом в Харківській піонерській газеті «На зміну». Наприкінці 20-х років вірші Івана Неходи вже друкують молодіжні газети, а пізніше — і літературні журнали для дорослих. У 1931 році виходить перша збірка поета — «Червона армія». У 1932 — «Перша допомога». «Пісня радості» — збірка поезій для дітей, що вийшла друком у 1935 році, була першою справді поетичною книгою, від якої і сам поет вів своє літературне літочислення. З 1929 по 1932 рік Іван навчався на факультеті мови та літератури Харківського інституту народної освіти. Вчителював, працював в редакціях різних газет і журналів, здебільшого дитячих. У 1939 Іван Нехода закінчив сценарний факультет Всесоюзного інституту кінематографії (ВДІК) у Москві. У червні 1941 Іван Нехода пішов на фронт, але не покинув літературну справу – пише вірші, які присвячує своїй дружині та доньці. Після війни поет оселяється в Києві, де працює головним редактором видавництва «Молодь», пізніше — редактором журналу «Піонерія», а згодом переїздить в Крим і працює головою Кримської філії Спілки письменників України.  Останні роки поет багато подорожував по Україні, відвідав Чехословаччину, Францію, Англію, Західну Німеччину, Італію. Враження від поїздки до Франції навіть вилилися в окрему книгу — «Пам'ять про французьку землю». Помер Іван Нехода раптово, 17 жовтня в 1963 року, у 53-річному віці. На Хрещатику, на боковій стіні будинку № 15 (Пасаж), де поет прожив останні 11 років свого життя, у 1972 році встановлено меморіальну дошку. В 1965 році у Києві на честь Івана Неходи названо вулицю. Його ім'я носить і вулиця у Харкові.
25  червня
90 років від дня народження Євгена Оксентовича Поповича, українського письменника, перекладача. Народився в селі Межиріч Канівського району Черкаської області. Закінчив Канівське педагогічне училище (1951), Київський університет (1956). За фахом — філолог-германіст. Працював журналістом (1956—1957), редактором та старшим редактором видавництва «Веселка» (1957—1967). З 1967 року — на перекладацькій роботі. Перекладав українською прозові твори німецькомовних письменників, німецькомовні твори Ольги Кобилянської. Могила Євгена Поповича на Байковому кладовищі у Києві. Член Спілки письменників України з 1968 року. Лауреат літературної премії України імені Максима Рильського та премії імені Миколи Лукаша. Дев'ять видатних романів ХХ ст. Г. Белля, М. Вальзера, Г. Гессе, М. фон дер Грюна, Ф. Кафки, Е. М. Ремарка, Й. Рота, М. Фріша, Е. Юнгера, перекладені Євгеном Поповичем з німецької мови, було опубліковано у 1960—1977 роках на сторінках журналу «Всесвіт» 2006 року Попович передав свою бібліотеку до фондів НаУКМА. Помер Євген Попович 6 липня 2007 року.
27 червня
100 років від дня народження Ростислава Миколайовича Василенка, українського поета, актора, режисера, журналіста. Народився у м. Києві. Навчався у школі в Гурові та інших селах поблизу Києва, потім закінчив Школу Державного Театру ім. Івана Франка в Києві (1936–1941). Почав театральну діяльність на Полтавщині, потім переїхав до Києва. Емігрував у роки війни (1943), перебував у таборах у Німеччині, брав участь у театральних виставах в Інґольштадті, потім виступав із трупою і був режисерським асистентом Ансамблею українських акторів Володимира Блавацького. У 1949 р. прибув разом із дружиною до Австралії, працював кондуктором, водієм в Аделаїді. Там у 1950 організував першу театральну одиницю, Український Театр Малих Форм ім. В. Блавацького в Аделаїді. Ставив і виступав у п'єсах «Чортиця», «Морітурі» Івана Багряного (1953 р. в Аделаїді), Карла Шенґера, Лео Ленца. Самостійно давав концерти мистецького слова в більших містах Австралії, твори його друкувалися у журналі «Наш Вісник» (1951) «Новий Обрій» (1954). У 1957 р. переїхав до Канади, здобув педагогічну освіту в Оттавському університеті (ступінь бакалавра — у 1965, магістра — в 1968), вів педагогічну діяльність, працював заступником директора, потім директором школи. У 1968 р. захистив дисертацію «Талановиті учні — майно держави». У 1967 р. відвідав Україну. З 1997 р. мешкає у США. У 2003 р. отримав звання «Заслужений діяч України».
28 червня
110 років від дня народження Юхима Марковича Мартича [справж. – Мордух Шайович Фінкельштейн], українського письменника. Народився в Києві. Закінчив Український інститут лінгвістичної освіти у Києві (1933). Працював у редакціях газет і журналів, до війни був відповідальним редактором «Літературної газети». Учасник німецько-радянської війни. Нагороджений медалями. Член КПРС з 1940. Член Спілки письменників СРСР з 1940. Друкується з 1930. Автор оповідань і нарисів: «Школа життя», «Розквіт талантів» (1939), День народження, Сімнадцята професія, «Наталія Михайлівна Ужвій» (1940), «Весела людина» (1941), «Оповідання про друзів» (1942), «Путь на зорю», «Листи від синів» (1943), «Вірний друг» (1946), «Льотний день» (1947), «Як склали пісню» (1948), «Будні та свята», «Передовий сталевар Павло Кочетков» (1950), «Київська повість» (1951), «Повість про народного артиста» (1954), «Краплі золотого дощу» (1957), «Іскри живого вогню» (1959), «Хліб і до хліба» (1961), «Друзі завжди з тобою» (1962), «Яблуко пізнання» (1963), «Поліна Володимирівна Куманченко» (1964), «Іван Карась шукає нащадків» (1965), «На вишиваних рушниках» (1967), «Довга, довга весна» (1969), «Зустрічі без прощань» (1970), «І стежка до криниці» (1971), «Канівські вечори» (1973), «Старий театральний квиток» (1974), «Тепло рідного дому» (1976), «Добридень, усмішко» (1978) та ін.
30 червня
80 років від дня народження Валентини Василівни Рубан, українського мистецтвознавця. Народилася в селі  Хлібодарівка Волновацького району Донецької області. Після закінчення десятирічки в сусідньому селищі Донське два роки пропрацювала на місцевому хіміко-металургійному заводі. В 1959 році вступила в тільки-но заснований факультет теорії та мистецтва Київського художнього інституту В 1964 році закінчила Київський державний художній інститут за спеціальністю «Мистецтвознавство». Понад десять років віддала видавництву «Радянська школа», де працювала редактором художньої редакції та старшим редактором редакції естетичного виховання. В 1971—1974 році викладала в Київському художньому інституті курси російського та радянського мистецтва. З 1963 по 1974 рр. працювала старшим редактором видавництва «Радянська школа», закінчила аспірантуру при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України. З 1977 — працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України науковим співробітником, головним науковим співробітником відділу образотворчого мистецтва. Наукову роботу Валентина Рубан поєднувала із суспільним життям: читала лекції, виступала на міжнародних конференціях, брала участь в обговореннях художніх виставок, проводила консультаційну роботу з музейними працівниками України. Рубан В. В. є автором книг, альбомів, каталогів, присвячених актуальним питанням історії та розвитку сучасного українського мистецтва. Брала участь у написанні досліджень: «Історія української культури» та «Історія українського мистецтва». Валентина Василівна конценрувала свої зусилля на дослідженні жанру портрета. В 1979 році успішно захистила кандидатську дисертацію на тему "Український портретний живопис: тенденції розвитку. А в 1990 році — захистила докторську дисертацію «Український портретний живопис кінця 18 — другої третини 19 століття». Останні десятиліття напружено працювала над трилогією «Мистецькі роди України»