Ювіляри-2020. Жовтень

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури, культури і мистецтва - ювілярів жовтня.

1 жовтня

80 років від дня народження Михайла Ільковича Михайлюка, українського письменника, критика, видавця, перекладача (Румунія). Народився  у місті Сереті Сучавського повіту. Закінчив філологічний факультет Бухарестського університету, працював у редакції газети «Новий вік», був головним редактором української газети «Наш голос» (з 1990 р.). Головний редактор часопису Союзу українців Румунії «Український вісник». Автор поетичних збірок «Інтермеццо» (1971), «Дума про батька» (1990); збірки прозових творів «Біле-пребіле поле» (1974), «Криниця під каменем» «Синій смуток фіордів»; романів «Не вір крику нічного птаха» (1981), «Міст без поруччя» (1988); творів для дітей «Мурчик кіт упав з воріт» (1975); есе про українську поезію в Румунії «Слово про слово» (1983), збірки публіцистики «45 років з українським пером». Упорядкував збірки літературно-художніх нарисів та репортажів «Про землю і хліб» (1972), написав ряд передмов до румунських видань творів І. Франка, Г. Квітки-Основ'яненка, Ю. Федьковича і статей про творчість Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського. 2002 року у видавництві «Еліон» (Бухарест) побачила сіт збірка Міхая Емінеску «Поезії», в якій тексти подано паралельно — румунською мовою та український переклад, здійснений Михайлюком.

5 жовтня

80 років від дня народження Володимира Омеляновича Забаштанського, українського поета, перекладача. Народився в селі (тепер селище міського типу) Браїлів Жмеринського району Вінницької області в робітничій сім’ї. Закінчив сім класів школи і вступив до ремісничого училища в місті Макіївка Донецької області. Після закінчення училища в 1957 році працював на будівництві, кочегаром в котельній цукрового заводу. В 1958 році стався нещасний випадок, внаслідок якого В. О. Забаштанський втратив зір і руки. Після дворічного лікування в Київському інституті травматології і ортопедії закінчив вечірню школу робітничої молоді, здобувши повну середню освіту. В 1969 році з відзнакою закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Член Спілки письменників СРСР з 1967 року. З 1968 по 1993 роки очолював Республіканську літературну школу-студію «Кобза». Помер 2 грудня 2001 року. Похований в Києві на Лісовому цвинтарі.

8 жовтня

120 років від дня народження Фаїни Григорівни Гаєнко [справж. – Омельченко], української актриси. Народилася в Каховці Херсонської області. З ранніх років любила імпровізувати. Сім'я всіляко сприяла таланту дочки. Сценічну діяльність почала в драматичному колективі при народному домі в Каховці (1918—1920). В 1925-27 — акторка театру ім. І. Франка (Київ), у 1927 — філії Одеського державного драматичного театру, з 1928 — театру ім. Заньковецкої (нині у Львові). Акторка широкого діапазону, Гаєнко створила яскраву галерею характерних, комедійних і лірико-драматичих образів. Серед них: Мавка («Лісова пісня» Лесі Українки), Хивря («Сорочинская ярмарок» Гоголя), Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченко), Софія («Безталанна» Карпенко-Карого), Ліда, Саломія, Ковшик («Платон Кречет», «Богдан Хмельницький», «Калиновий гай» Корнійчука), Кручиніна; Василиса («На дні»), Емілія («Отелло»). Померла у Львові ,похована на 4 полі Личаківського цвинтаря.

9 жовтня

90 років від дня народження Володимира Йосиповича Здоровеги, українського літературознавця, критика, публіциста, журналіста. Народився в селі Оліїв Зборівського району Тернопільської області в селянській родині. 1953 року закінчив філологічний факультет Львівського університету, а 1956 — аспірантуру при ньому, після чого працював на педагогічній роботі. У 1959–1962 роках був деканом факультету журналістики (створеного 1953 року). 1970 року захистив докторську дисертацію на факультеті журналістики МДУ на тему «Публіцистика, її природа, суспільні функції, гносеологічні і психологічні особливості» (дисертація була написана українською мовою). 1972 року здобув звання професора. У 1986–1996 роках знову займав посаду декана факультету журналістики. Був членом Спілки журналістів України. Володимир Здоровега був також літературним критиком та публіцистом. Автор книжок із проблем теорії журналістики та літератури. Помер у Львові. Похований на полі № 52 Личаківського цвинтаря. Його ім'я присвоєно щорічній журналістській премії Львівщини «Сучасність».

10 жовтня

120 років від дня народження Євгенії Еммануїлівни Азарх-Опалової, української та російської актриси театру та кіно. Народилася в Ризі. У 1921 році закінчила акторський факультет Театрального інституту в Петрограді. У 1920-х роках грала у Молодіжному театрі та театрі Книги у Петрограді. З 1930-х років — актриса театру імені Лесі Українки та Кіностудії імені Довженка у Києві. Була нагороджена орденом «Знак Пошани». Померла 12 грудня 1985 року в Києві. Похована на Байковому кладовищі (стара територія, ділянка № 1). Фільмографія:  1945 — Зигмунт Колосовський — фрау Пферке; 1957 — Мораль пані Дульської — пані Дульска; 1958 — Киянка — Свентицька; 1959 — Коли починається юність — бабуся Анастасія; 1959 — Це було навесні — Лідія Семенівна; 1960 — Далеко від Батьківщини — епізод; 1961 — З днем народження — секретар; 1963 — Королева бензоколонки — викладач; 1964 — Зірка балету — голова журі;  1965 — Місяць травень — тітка Дуся; 1968 — Помилка Оноре де Бальзака — мати Бальзака;  1971 — Лада з країни берендеїв — королева-бабуся;  1974 — Народжена революцією — Віра Леопольдівна;  1974 — Совість — сусідка Волощука.

12 жовтня

90 років від дня народження Радія Федоровича Полонського, українського письменника, драматурга, публіциста, журналіста, перекладача. ародився 12 жовтня 1930 року в Харкові. Навчався у 102 міській школі, а під час Великої Вітчизняної війни разом із сім‘єю перебував в евакуації в Ташкенті. Закінчивши 10 класів, вступив на відділення журналістики філологічного факультету Харківського державного університету. Працював кореспондентом у газетах, на радіо. У 1964 р. Радій Федорович став членом Спілки письменників України. У перші роки незалежності України Радій Полонський очолив харківське письменство і сприяв його подальшому розвиткові. Письменник працював у царині української літератури понад півстоліття, приділяючи особливу увагу змалюванню національного минулого України. Написав понад 20 книжок прози та драми. Радій Федорович — є автором книжок для дітей "Чому мовчав телефон" (1962), "Таємниця країни суниць" (1964), "Казка про вкрадену зозулю" (1986), повістей і романів "Сто годин сумніву" (1981), "Коротке замикання" (1978), "Яблука пахнуть снігом" (1967), "Острів диваків" (1978), п‘єс "День важких рішень" (1975), "Мирний двадцять перший" (1980) та інших творів. За мотивами казки "Таємниця країни Суниць" студією "Київнаукфільм" у 1973 році було створено однойменний мультфільм.

14 жовтня

80 років від дня народження Олександра (Леся) Олександровича Сердюка, українського актора театру та кіно, педагога. Народився 14 жовтня 1940 року в Харкові, в родині народного артиста СРСР Олександра Івановича Сердюка (1900-1988) і оперної співачки Анастасії Левицької.У 1961 році закінчив Харківський театральний інститут. У 1961-1964 роках - актор Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченко. У 1964-1965 роках - актор Ризького ТЮГу. У 1966-1970 роках - актор Київського академічного театру російської драми імені Лесі Українки. З 1970 року - актор Київської кіностудії імені А.П. Довженко. У кіно дебютував в 1965 році. У 2008 році після 37 років перерви повернувся на сцену у складі трупи Національного театру Івана Франка. Двоє дітей - донька Анастасія, актриса, і син Лесь, після закінчення операторського факультету зайнявся бізнесом. Заслужений артист УРСР (1982). Народний артист України (1996). Член-кореспондент Академії мистецтв України. Навесні 2009 року у Леся Сердюка виявили рак легенів. Він проходив стаціонарне лікування в Києві. Потім продовжував курс хіміотерапії, але все виявилося безуспішним. Лесь Сердюк пішов з життя вранці 26 травня 2010 року в Києві. Похований актор 28 травня на Байковому кладовищі української столиці.

15 жовтня

160 років від дня народження Софії Віталіївни Тобілевич, української актриси, письменниці, перекладачки, фольклористки, етнографа (Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України». За іншими даними народилася 12.10.1860 р.). Народилася 12-го жовтня 1860-го року на Вінниччині у збіднілій шляхетській родині, її дядьком по матері був Зиґмунт Сераковський – один із лідерів польського повстання 1863 року, знайомий Тараса Шевченка. Із 1883 року Софія Віталіївна розпочала свою сценічну діяльність, у цьому ж році вони із Іваном Тобілевичем одружилися. У різні роки жила у Новочеркаську, на хуторі Надія, виступала у складі труп Садовського, Саксаганського, у Театрі ім. Т. Шевченка в Києві, у Новому драматичному театрі ім. І. Франка Гната Юри (Черкаси). Закінчила сценічну діяльність у 1935 році. Померла Софія Тобілевич у віці 92-ох років.

17 жовтня

90 років від дня народження Леоніда Самійловича Товстухи, українського майстра декоративно-ужиткового мистецтва. Народився 17 жовтня 1930 року в с. Орлівка, тепер Ямпільського району, Сумська область, Україна. 1947 р. — закінчив Орлівську семирічну школу. 1947–1951 рр. — навчався у Кролевецькому технікумі художніх промислів. 1951–1952 рр. — працював майстром килимового цеху промартілі ім. Лесі Українки, м. Полтава. 1952–1953 рр. — переїзд до Решетилівки. Працював начальником килимового цеху промартілі ім. Клари Цеткін. 1953 р. — початок творчої діяльності. 1953–1959 рр. — працював художником промартілі ім. Клари Цеткін. 1958 р. — службове відрядження в НДР на міжнародний Лейпцігський ярмарок. 1959–1960 рр. — працював техноруком промартілі ім. Клари Цеткін. 1960–1962 рр. — працював головним інженером фабрики ім. Клари Цеткін. 1960–1962 рр. — навчався у Вищій школі місцевої промисловості (заочно), м. Москва. 1962 р. — член Національної спілки художників України. 1962–1968 рр. — навчався у Московському технологічному інституті. 1962-01.12.2003 рр. — директор фабрики художніх виробів ім. Клари Цеткін. 1970 р. — нагороджений медаллю «За доблесну працю.  1975 р. — отримав звання «Заслужений художник України». 1977 р. — нагороджений орденом «Знак пошани». 1978 р. — нагороджений Дипломом І ступеня головного комітету ВДНГ України. 1979 р. — поїздка до Швейцарії. 1980 р. — перша персональна виставка гобеленів у виставковій залі Спілки художників України, м. Київ.  1982 р. — поїздка до Франції. 1986 р. — персональна виставка гобеленів у Національному музеї декоративно-прикладного мистецтва, м. Київ. 1986 р. — присвоєно звання лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. 1986 р. — нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР.  1986 р. — нагороджений медаллю «Ветеран праці». 1990 р. — персональна виставка гобеленів у Полтавському художньому музеї. 1992 р. — отримав звання «Народний художник України». 1995 р. — нагороджений ювілейною медаллю «50 лет Победы в Великой Отечественной войне». 1995 р. — Лауреат премії галузевої профспілки робітників місцевої промисловості та комунально-побутових підприємств. 2001 р. — виставка творів лауреатів Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка в «Галереї мистецтв», м. Полтава. 2001 р. — нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня». 2005 р. — персональна виставка, Фонд культури України, м. Київ. 2005 р. — нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України. 2006 р. — почесний громадянин Решетилівки. 

19 жовтня

90 років від дня народження Дмитра Григоровича Янка, українського мистецтвознавця, історика, громадського діяча. Народився в селі Зачепилівка Новосанжарського району Полтавської області. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка, відділ музеєзнавства та археології історико-філософського факультету у 1959 році. Працював науковим співробітником Київського державного музею українського мистецтва, Академії будівництва та архітектури УРСР, завідувачем редакції та головним художником видавництва «Мистецтво», експертом художньо-експертної колегії Міністерства культури УРСР, завідувачем сектору образотворчого мистецтва відділу культури ЦК КПУ. Був членом головної редакції художньої літератури та мистецтва Держкомвидаву УРСР. У 1987 р. Дмитро Григорович став одним із фундаторів Українського фонду культури, був обраний членом президії і першим заступником голови правління. Обирався до керівних органів Національної спілки художників України, Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Всеукраїнської спілки краєзнавців, членом Національної комісії у справах ЮНЕСКО Міністерства закордонних справ України. Понад 40 років Дмитро Григорович творчо працював у царині українського мистецтва. Брав участь у написанні 6-томної «Історії українського мистецтва», у підготовці 4-томного видання «Пам’ятники містобудівництва та архітектури Української РСР», «Зводу пам’яток історії та культури України», енциклопедичного довідника «Київ», книги «У пам’яті народній». Помер на 86-му році життя в Києві після перенесеного інсульту. Похований у Києві на Байковому цвинтарі, ділянка №52, біля скульптора Ковальова.

 

21 жовтня

110 років від дня народження Поліни Володимирівни Куманченко, української актриси. Народилась 8 (21 жовтня) 1910 року в селі Музиківці (нині Білозерського району Херсонської області) в родині залізничника. В 1929 році закінчила студію при Миколаївському російському драматичному театрі. Протягом 1929–1931 років працювала в Миколаївському робітничо-селянському пересувному театрі, у 1932–1937 роках — в Харківському ТРОМі, у 1937–1961 роках — на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка. З 1961 року — у Київському українському драматичному театрі імені І. Франка. Обиралась депутатом Верховної Ради Української РСР IV скликання (1955–1959 роки). Померла в Києві 2 лютого1992 року. Похована на Байковому кладовищі (ділянка № 52).

22 жовтня

110 років від дня народження Параски Юхимівни Амбросій, української поетеси. Народилася 22 жовтня 1910 року в селянській родині в селі Задубрівка, нині Заставнівський район, Чернівецька область, Україна. Змалку залишилася сиротою. У п'ять років її розбив параліч: не могла ходити до школи, вчилася грамоти від рідних. Під час Другої світової війни за звинуваченням у підпільній роботі Амбросій ув'язнили в тюрму в Чернівцях, а потім до Садгірського концтабору. Після війни — персональна пенсіонерка. Померла 1 жовтня 1997 в Чернівцях.

23 жовтня

100 років від дня народження Степана Михайловича Горака, українського історика, славіста, публіциста, бібліографа, громадського діяча. Народився у місті Городок (Галичина). Закінчив гімназію у Львові. У 1949 р. здобув ступінь доктора історичних наук в Ерлянгенському університеті (Німеччина). Навчався в університетах у Бонні (1952) та Тюбінгені (1953–1956). Переїхав до США, здобув ступінь магістра в Мічиганському університеті (1957–1960). Спочатку працював бібліотекарем, потім (з 1965) — професором російської та східноєвропейської історії в Іллінойському університеті. Помер 20 грудня 1986 р. у Чарлстоні.

29 жовтня

90 років від дня народження Валерії Семенівни Вірської-Котляр, української артистки балету, балетмейстера, педагога. народилася 29 жовтня 1930 року у Києві. У 1949–1951 роках – артистка Львівського театру опери та балету ім. Івана Франка, 1951–1954 – Ансамблю Пнівнічної групи військ МО СРСР у Польщі, 1954–1975 – провідна солістка, а 1975–1980 – балетмейстер Державного заслуженого ансамблю танцю УРСР ім. Павла Вірського. Дружина балетмейстера Павла Вірського (1905-1975) і колекціонера Ігоря Диченка (1946-2015). Після смерті другого чоловіка Валерія Вірська передала його унікальну колекцію - близько 700 картин українських авангардистів - в дар державі і народові України. Під час урочистої передачі Президент України вручив їй орден княгині Ольги. Померла вранці 27 лютого 2016 року в Києві. Похована 29 лютого 2016 року на Байковому кладовищі поруч з могилою її першого чоловіка Павла Вірського, згідно з її останнім проханням.

Василь Сухомлинський "Дід осінник"

До 102 річниці від дня народження українського вчителя, найвидатнішого педагога-гуманіста ХХ століття Василя Сухомлинського, яка виповнюється 28 вересня, наша бібліотека продовжує аудіо-читаня творів великого педагога. Сьогодні ви прослухаєте казку "Дід Осінник".

Вишукані палаци та маєтки України

Щорічно 27 вересня у світі відзначають Всесвітній день туризму. Наша Україна в цьому плані — особлива. Культура України багата своєю історичною спадщиною, а також природними чудесами. Ми пропонуємо вам здійснити віртуальну подорож вишуканими палацами та маєтками України.

Книжкові новинки вересня

 До вашої уваги книжки, які надійшли до нашої бібліотеки у вересні.

Бразелл, Д. Як стати успішним ілюстратором / Бразелл, Дерек, Девіс, Джо; пер з англ. Л. Базь. - Київ, ArtYuss, 2018. - 207 с. : іл. - (Креативна кар'єра)

Творчі люди цінують свободу, а сучасні технології забезпечують найширші можливості для дистанційної роботи та всіляко сприяють кар’єрі незалежного митця. Дерек Бразелл та Джо Девіс створили покрокову інструкцію для тих художників-ілюстраторів, хто хоче перетворити свою пристрасть на бізнес. Як обрати галузь і знайти своє місце на ринку? Як привабити замовників і відстояти свої права? Як давати собі раду з часом і фінансами? Які навички слід засвоїти насамперед і що робити, аби не відстати від часу? Практичні поради та яскраві приклади з кар’єри відомих майстрів ілюстрації допоможуть початківцям зробити перший крок і стануть корисним довідником для професіоналів.

Бугара, В. Більше за Всесвіт / Бугара, Віталій; іл. В. Бугари, А. Бугари. - Київ: Маміно, 2018. - с.: іл.

Маленька дівчинка Аліса живе у великому світі, де так багато всього: великого та малого. Ось кошеня, воно маленьке. Порівняно з ним, Аліса велика. Але якщо подивитися на тата, стає зрозуміло, що це він великий, а Аліса маленька. Дівчинка з татом часто ходить у зоопарк, де живе слон. От хто-хто, а слон направду великий! Хоча… Як же так виходить, що одне й те саме може бути і великим, і маленьким водночас? І чи існує щось най-най-найбільше? Тато розповів Алісі, що Всесвіт настільки великий, що не має ні початку, ні кінця. Але дівчинка знає точно: є дещо інше безкінечно велике — матусина любов. Може, вона більша навіть за Всесвіт? Аліса міркує про це і запрошує читачів теж замислитися.

Вдовиченко Г. К. Сова, яка хотіла стати жаворонком / Вдовиченко, Галина Костянтинівна; мал. Х. Лукашук. - Чернівці : Чорні вівці: Книги-ХХІ, 2019. - 45 с. : іл.

"Нічна птаха витріщалася на денну своїми круглими очиськами, крутила головою. Отакої! Невже й справді їй поміж усього птаства дісталися найгірші години доби? Вона нічого з того, чим так тішився Жайворонок, не чула й не бачила. Її час – темрява, зірки й тиша. Нема чим похвалитися. І от Сова вирішила: досить! Досить бути нічною птахою! Почухала собі черевце лапкою – і виголосила невеличку промову: – Відтепер стану ранньою пташкою!.."

Воллес, Д. Людина-павук. Світ очима супергероя / Воллес, Данієль; пер. з англ. М. Восковнюк; іл. М. П'єрфедерічі. - Київ: Видавнича група "КМ-БУКС", 2018. - 63 с.: іл.

Життя супергероя і так нелегке, а тут ще й проблеми з дівчиною та на роботі... У книжці «Світ очима супергероя. Людина-павук» дотепний герой розповість, як йому вдається балансувати у подвійному житті, не втрачаючи почуття гумору навіть тоді, коли доводиться стикнутись із доктором Восьминогом чи Зеленим Гобліном. Секрети догляду за костюмом, веселі афоризми, труднощі професії – все це стане предметом розмови Павучка з героями-початківцями, які хочуть почути корисні поради, щоб теж досягти успіху.

Вольямс, Д. Велика втеча дідуся: роман / Вольямс, Девід; пер. з англ. І. Ємельянової; худож. Т. Росс. - Київ: Видавнича група "КМ-БУКС", 2019. - 418 с.: іл.

В одному з англійських оглядів Девіда Вольямса назвали новим Роальдом Далем, з чим безперечно не можна не погодитися. Книжка читається так же легко і не відпускає до самого кінця (навіть тих, хто любить туди зазирати, аби трошки дізнатися кінцівку). Чудова розповідь, що чіпляє і малих, і дорослих. Ідеально підходить для спільного читання. Зворушлива історія маленького хлопчика та його улюбленого дідуся. Вирушайте разом із героями у неймовірну подорож літаком над Лондоном і здійсніть втечу з неймовірними пригодами, сповненими смішних ситуацій і людяності.

Емоційно стосунки описані настільки чесно, що віриш кожному вчинкові. Наприкінці книжки головному герою таки час попрощатись зі своїм дідом, це як у дитинстві Король лев дивитися. Та книжка (як і діснеївські чи голівудські стрічки) настільки енергійна, що немає жодного нудного (як на мене) моменту. Тут є і погоні, і "дурні жарти" і трохи про школу. Навіть не зважаючи на прощання, кінцівка дарує шматочок щастя і найприємніші спогади.

Гаврош, О.Д. Різдвяна історія ослика Хвостика: повість / Гаврош, Олександр Дюлович; Худож. С. Сова. - Київ: Фонтан казок, 2019. - 125 с.: іл. - (Добрі пригоди)

Це добра історія про різдвяні дива, захопливі пригоди, здійснення мрій і зміну людей на краще. Ослик Хвостик живе у духовному центрі у карпатському селі. Рік тому він брав участь у святкуванні Різдва, різдвяному вертепі і мріє знову відчути себе на сцені. Окрім того, він сумує за його коханою - овечкую Бертою, яку вивезли з центру. Але одного зимового вечора напередодні свят Хвостика викрадають два злодія. І з цього моменту починаються чарівні пригоди ослика, його мандри лісом і зустрічі з різними людьми (добрими і лихими), але всі вони певним чином зміняться на краще за допомогою ослика, а сам він буде мандрувати далі у пошуках кохання та заради здійснення найзаповітнішої мрії. Захоплива, весела й атмосферна історія, доповнюється великою кількістю чудових та кумедних ілюстрацій. Пригоди ослика та його цілеспрямованість у здійсненні задуманого дуже зворушують. Ця книжка - те, що якраз потрібно читати на Різдво, адже вона вселяє впевненість у тому, що все в наших руках і мрії збуваються.

Гейман, Н. На щастя, молоко / Гейман, Ніл; пер. з англ. Б. Терещенко; іл. К. Рідделла. - Київ: Видавнича група "КМ-БУКС", 2018. - 157 с.: іл.

Ніл Гейман написав дитячу книгу-квест, сповнену драйву і неймовірних пригод у різноманітті часу та простору. І зробив це суперово! Книга не над-то велика за розміром, до того ж значну її частину займають неперевершені ілюстрації Кріса Ріддела, але наповнена вона просто величезною купою подій, як-то: зустріч з прибулцями, подорожі в часі, спілкування з піратами та індіанцями майя (приємні та не дуже), товаришування зі справжнісіньким професором-динозавром, втеча від вампірів та, звичайно ж, рятування планети. Головний герой - тато двох дітлахів, який на ілюстраціях підозріло схожий на самого Геймана, виходить купити молока і зникає на певний час, а по поверненню, розповідає сину та дочці про свої неймовірні пригоди. Книга чудова! В ній добре все - малюнки Ріддела, легкий текст, сповнений великої кількості пригод, гарний переклад (вампьори з їх говіркою просто вбили наповал), ну і на додачу молоко - як засіб порятунку світу і просто гарний сніданок у поєднанні з пластівцями))) Книга має сподобатися всім: і дорослим і малечі. Єдиний мінус, як на мене - дуже вже швидко закінчується.

Гук, Ф. Галерея пройдисвітів: історія мистецтва й арт-дилерів / Гук, Філіп; пер. з англ. Л. Базь, П. Білака. - Київ, ArtYuss, 2019. -327 с. : іл. 

«Мистецтво для ХХІ століття — нова релігія. Купувати мистецтво — це як вияв релігійності: тут здійснюється акт віри. Намагання раціоналізувати цей процес шляхом аналізу ціни, заплаченої за видатний мистецький витвір, не має сенсу так само, як застосування наукових пояснень до трансцендентального релігійного досвіду», — пише Філіп Гук у вступі до книжки «Галерея пройдисвітів: Історія мистецтва й арт-дилерів». Це справді погляд під незвичним кутом — історія становлення професії на межі мистецтва й бізнесу, представники якої склали ціну безцінному й породили новий ринок, де жага до прекрасного в поєднанні з самолюбством і жадобою грошей витворювали чудернацькі сюжети, формували канони й визначали напрями розвитку мистецтва. Знавці й шанувальники живопису (часом навіть і самі митці), творці міфів і ажіотажу, винахідливі продавці й аферисти, готові до будь-якого ризику, — попри ореол шляхетності й дотичності до високого вони були ще ті пройдисвіти, та інші тут і не втрималися б. Вони майстерно розпалювали самолюбство аристократів і нуворишів, підохочували конкуренцію колекціонерів, робили карколомні кар’єри й заробляли шалені капітали, пишучи правила до однієї з найкрасивіших ігор, у які людство не втомлюється бавитися й досі.

Дивовижні історії для дівчаток / переказ Л. Сімс, Л. Стоувела, С. Девідсон; пер. з англ. О. Зозулі; мал. М. Гордона, Л. Вонерт, Т. Говера. - Київ: Видавнича група "КМ-БУКС", 2019. - 351 с.: іл.

У цій чарівній збірці міститься чотирнадцять незвичайних казок про вродливих принцес, рішучих фей, хоробрих ляльок та кмітливих русалок. Разом з класичними казками про Рапунцель, Русалоньку та Принцесу на горошині ви знайдете тут маловідомі казки славетного казкаря Ганса Крістіана Андерсена, а ще — шість нових кумедних казок, які неодмінно сподобаються маленьким читачкам. Для читачів молодшого шкільного віку.

Дивовижні історії для хлопчиків / переказ Л. Сімс, Л. Стоувела; пер. з англ. О. Зозулі; іл. Т. Лалонда, К. Фокса, Е. Гамільтона. - Київ: Видавнича група "КМ-БУКС", 2019. - 351 с.: іл.

Збірка захопливих історій про піратів, драконів, роботів і лицарів. Дотепні, динамічні, інколи навіть трохи страшні оповідки змусять дитину читати самостійно, чому сприяють яскраві ілюстрації та невелика кількість захопливого тексту на сторінці. Окрім цікавих нових історій, у збірці є дві класичні оповідки про морські пригоди - "Синдбад-мореплавець" та "Острів Скарбів". Для читачів молодшого шкільного віку.

Дужак, О. Ква(ко)ролі світів / Дужак, Ольга; літ. ред. М. Ковін; іл. Я. Мельник, Н. Бугай, О. Поливаного. - Вінниця: Твори, 2019. - 229 с. : іл.

Під час веселих космічних детективних пригод українське жабеня Дрімко разом зі своїм другом бравим капітаном Квакером з планети Зелін допомагають піратам Космо-котам зменшити вагу, налагоджуючи для них здорове харчування; опиняються серед неймовірних нано-рослин професора Кванкуса, та розкривають таємницю зникнення першої планети Космо-Жаб Авак 37, допомагаючи вирішити екологічну катастрофу, що сталася на планеті.  У книзі на вас з нетерпінням чекають: Захоплюючі нові світи. Справжні космічні пригоди. Неймовірні нанотехології, та техно-рослини. Космо-жаби, Космо-Коти, Космо-Кролики, Космо-Бобри та Балакучий Помідор. Дивовижна детективна історія, багато жартів і веселощів. Книга дуже добра і весела, вчить дітей взаємопідтримці, важливості здорового харчування та дбайливого ставлення до довкілля, також популяризує українську мову.

Дяченко, М. Ю. Приголомшливі пригоди просто поруч: казки / Дяченко, Марина Юріївна, Дяченко, Сергій Сергійович; пер. з рос. О. Негребецького; іл. С. Омельченко; худож.-оформ. М. Мендор. - Харків: Фоліо, 2019. - 32 с. : іл.

я книга з тих, які піднімуть настрій кому завгодно! Що то за казочки! Герої книги – веселі чоловічки, пташки, комашки чи звірятка. З ними завжди трапляється щось кумедне. Наприклад, одного разу відчайдушна червона жаба налякала хижу чаплю, конячка майже перетворилася на зебру, корова давала бензин замість молока, кузька дарувала квіти тарганові, балерина фламінго, яка жила в череві крокодила й регулярно виходила давати вистави, заєць, який закохався в капусту й позеленів, цвіркун, який був усім потрібен, бабуся, яка варила ранок та вечір, гусінь, яка стала метеликом, коротенький черв’ячок та його задовга мама, а ще зозуля, яка дуже любила своє пташеня... Кожна казкова історія така незвичайна, така цікава та весела, що надовго запам’ятовується діточками! Казки читаються та слухаються з задоволенням, адже ще й дуже вдало проілюстровані талановитою художницею Світланою Омельченко. Її малюночки такі радісні та гарні, що ними хочеться милуватися й милуватися! 

Дяченко, М. Ю. Самум; Віта Ностра: романи, повість, оповідання / Дяченко, Марина Юріївна, Дяченко, Сергій Сергійович; пер. з рос. О. Негребецького; іл. А Єгошиної; худож.-оформ. Д. Чмуж. - Київ: ДОВЖЕНКО БУКС, 2019. - 702 с. : іл.

«Віта Ностра» — роман-ідея, роман-перетворення, роман про те, як стати дорослим, пізнати себе, про біль і страх. Істинний страх, коли боїшся, що щось може статися з твоїми близькими, коханими, рідними, беззахисними, та ще й через твою провину, змушує Сашу Самохіну вступити до дивного інституту Спеціальних Технологій, де студенти схожі на чудовиськ, а викладачі — на занепалих янголів. І життя її перетворюється на жахіття... До цієї книжки Марини та Сергія Дяченків крім романів «Віта Ностра» та «Одержима» увійшли повісті та оповідання «Електрик», «Самум», «Хрущ».

Кокотюха, А. А. Клуб боягузів: повісті / Кокотюха, Андрій; худож.-оформ. М. Мендор. - Київ: ДОВЖЕНКО БУКС, 2019. - 95 с. : іл.

До видання увійшли дві повісті про пригоди Максима Білана та Дениса Черненка — «Клуб Боягузів» та «Донька Короля». Максим з Денисом вирушили у літню подорож до Міста Лева. Хлопці гуляли львівськими вулицями, коли раптом Дениса звинуватили у крадіжці і навіть заарештували. Ось вам і так звана галичанська гостинність! Та коли все з’ясувалося, юним сищикам довелося розплутати таємницю Клубу Боягузів і вивести на чисту воду його засновника — колишнього шкільного вчителя, а нині афериста Василя Драгомира. Та на цьому пригоди не закінчуються. Адже літо продовжується! Що б ви зробили, якби випадково врятували дочку мільйонера, яка, втім, виявляється не зовсім дочкою і, здається, веде якусь свою гру... Про все це читайте у детективних історіях Андрія Кокотюхи.

Кокотюха, А. А. Пригода на Геловін: повісті / Кокотюха, Андрій Анатолійович; худож.-оформ. В.С. Печеник. - Харків: Бібліолектор, 2019. - 93 с. : іл.

Надзвичайні пригоди двох восьмикласників — Максима Білана і Дениса Черненка, які до тих пір майже не віталися, — привели до несподіваного результату: хлопці потоваришували. А подальші події ще раз довели незаперечність народної мудрості: вірний друг — то найбільший скарб. Кмітливість та вірність Максима допомогли Денису спекатися несправедливого звинувачення у пограбуванні, а наступного разу вже він, Денис, допоміг друзям уникнути неприємностей на Геловіні...

Коул, Д. Чарівний шкільний автобус: На водогінній станції / Коул, Джоанна; пер. з англ. Р. О. Дяченка; мальоване письмо укр. мовою О. В. Петренка-Заневського; іл.Б. Дегена. - Київ: Веселка, 2019. - 40 с. : іл.

Цікавий і дотепний комікс про фантастичну екскурсію американських школярів, що розкриває дітям чимало таємниць з природознавства. Це перша книжка з надзвичайно популярної серії, перекладеної багатьма мовами світу. Читачі дізнаються багато цікавого про воду, її колообіг в природі і як працює система водопроводу, побувають в хмарі, в краплі води і… в трубі! Видання здійснено за підтримки Посольства США в Україні.

Коул, Д. Чарівний шкільний автобус: У вулику / Коул, Джоанна; пер. з англ. Р. О. Дяченка; мальоване письмо укр. мовою О. В. Петренка-Заневського; іл.Б. Дегена. - Київ: Веселка, 2019. - 48 с. : іл.

Наскільки ж, виявляється, цікавим та пізнавальним може бути комікс! Так, на сторінках цієї книжечки дуже багато веселих малюночків і дотепних жартів, що, до речі, дуже подобається діткам. Цікавий і дотепний комікс про фантастичну екскурсію американських школярів, що розкриває дітям чимало таємниць з природознавства. Це – одна з книжок надзвичайно популярної серії, перекладеної багатьма мовами світу. Читачі дізнаються хто такі комахи, які вони мають ознаки, побувають на квітці, у вулику, познайомляться з життям його дз-з-з-з-вінких мешканців. Видання здійснено за підтримки Посольства США в Україні.

Листи від пана Тукана з Грузії / текст К. Перконос; іл. І. Донської; дизайн Л. Кравченко. - Київ: Маміно, 2019. - 26 с. : іл.

«Листи від пана Тукана» — нон-фікшн серія про різні країни світу. Пан Тукан жив у зоопарку і змалечку любив читати. Як так вийшло? Колись один малюк простягнув йому крізь ґрати книжку — і вона так припала Туканові до душі, що той захопився читанням і просив усіх відвідувачів дарувати йому нові й нові книжки. Начитавшись про далекі краї, птах вирішив будь-що їх відвідати. Він довго й наполегливо тренувався, став дужим — і зміг легко розігнути ґрати та чкурнути із зоопарку темної ночі, доки охоронець давав хропака. Відтоді пан Тукан мандрує світом. Він відвідує різні куточки земної кулі та звідусіль шле листівки у видавництво «Маміно», адресу якого знайшов на сторінках тієї найпершої книжки, що колись подарував йому малюк. Птах фотографує все найцікавіше та ділиться враженням, розповідає про особливості кожної країни. Звісно, видавництво вирішило поділитися такими скарбами зі своїми читачами — так і з’явилася ця серія. Друга книжка серії — «Листи від пана Тукана з Грузії». У ній пан Тукан вирушає в гори, катається на фунікулері, ласує соковитим виноградом і навіть... вчиться танцювати!

Листи від пана Тукана з Грузії / текст К. Перконос; іл. І. Донської; дизайн Л. Кравченко. - Київ: Маміно, 2019. - 26 с. : іл.

«Листи від пана Тукана» — нон-фікшн серія про різні країни світу. Пан Тукан жив у зоопарку і змалечку любив читати. Як так вийшло? Колись один малюк простягнув йому крізь ґрати книжку — і вона так припала Туканові до душі, що той захопився читанням і просив усіх відвідувачів дарувати йому нові й нові книжки. Начитавшись про далекі краї, птах вирішив будь-що їх відвідати. Він довго й наполегливо тренувався, став дужим — і зміг легко розігнути ґрати та чкурнути із зоопарку темної ночі, доки охоронець давав хропака. Відтоді пан Тукан мандрує світом. Він відвідує різні куточки земної кулі та звідусіль шле листівки у видавництво «Маміно», адресу якого знайшов на сторінках тієї найпершої книжки, що колись подарував йому малюк. Птах фотографує все найцікавіше та ділиться враженням, розповідає про особливості кожної країни. Звісно, видавництво вирішило поділитися такими скарбами зі своїми читачами — так і з’явилася ця серія. Першими виходять друком «Листи від пана Тукана з Франції». Bonjour — пише птах-мандрівник з країни, де пахне лавандою та свіжоспеченими круасанами, де закохані парочки гуляють під дощем, а сонячної днини можна снідати просто на траві.

Лущевська, О. Тигрик-оригамі: вірші / Лущевська, Оксана; мал. А. Шматок. - Харків: Маміно, 2019. - 24 с. : іл.

Рики-рики, гами-гами, ходить тигрик-оригамі! Ходить і всіх лякає, доки не втрапляє в халепу. Що з ним сталося далі та чим закінчилися пригоди паперового Тигрика, маленькі читачі можуть дізнатися з віршованої книжки Оксани Лущевської. А ще в книжці є схеми оригамі та відрізні аркуші, щоби кожен охочий міг скласти власного Тигрика та бавитися з ним досхочу.

Мої перші казки / пер. з фран. Л. Кононовича. - Київ: Видавнича група "КМ-БУКС", 2018. - 112 с.: іл.

Захоплива, барвиста, надзвичайно цікава книжечка для малечі, в якій гарно представлені казкові історії "Мої перші казки" вийшла у відомому та популярному сьогодні серед великої кількості читачів видавництві "КМ-БУКС" та належить до добре знаної, чудової, дуже захопливої серії книжок "Золоті казки". Над створенням перекладу працював дуже талановитий, фахівець своєї справи, перекладач Леонід Кононович. Казки читаються легко, на одному подисі, дитина з великим зацікавленням слухає ці гарні, захопливі історії загадкових та чарівних персонажів. За своїм розміром це видання є доволі таки об"ємним, адже містить понад сто сторінок цікавих, гарно представлених маленькому читачу та чудово проілюстрованих історій, які неодмінно зацікавлять, привернуть увагу та сподобаються вашій малечі, принесуть позитивний настрій та чудові емоції! 

Очам не вірю = Eyes on stalks: українські і англійські ідіоми / ідея К. Сінченко; А. Євтушенко. - Київ: Маміно: Дух і літера, 2018. - 27 с. : іл.

"Очам не вірю. Українські і Англійські ідіоми" - це неймовірно оригінальна книга, яка поєднує англійські та українські ідіоми, які чудово показані наочно за допомогою чудових та незвичайних ілюстрацій. Велику роль у книзі відіграють самі ілюстрації, які показують читачеві поєднуване із не поєднуваним, дуже незвично. Це справді представлення чудасії та небаченого дивацтва. Книга гарного формату, високої якості, оригінальність ілюстрацій просто заворожує, особливо тоді, коли довгий час детально до них придивлятись. У книзі представлено досить багато ідіом, серед яких є такі як : "робити з мухи слона", "ллє як з відра", "почесати язика", "коли рак свисне", "зелена вулиця" та багато інших. Дякуючи ілюстратору Анастасії Євтушенко тут такі чудові ілюстрації, вони справді неймовірні та вартують чи малого, просто у захваті від них.

Пілкі, Д. Пригоди капітана Підштанька: перша епічна новела / Пілкі, Дейв; пер. з англ. І. Ємельянової; худож. Х. Гарібальді. - Київ: Видавнича група "КМ-БУКС", 2018. - 126 с.: іл.

Це книга-комікс про пригоди двох друзів Джорджа і Гарольда.

Джордж і Гарольд – це учні четвертого класу. Улюблене заняття Джорджа писати, а Гарольда – малювати. Разом вони вирішують писати комікси про капітана Підштанька. Вони бачать свого головного героя у підштаниках. Свої комікси вони продають однокласникам за п’ятдесят центів. Але крім того, що ці два хлопчака складають комікси і продають їх, вони ще і розбишаки. Так наприклад, на футбольному матчі, вони зривають шкільний ярмарок, підкладають перець болювальникам. Їх витівки якось засняв на камеру директор школи і цим він спробував маніпулювати. Але у Джорджа і Гарольда є чарівне кільце, за допомогою якого вони гіпнотизують директора і перетворюють його капітана Підштанька, героя з їх коміксів. При цьому директор виконував, як і раніше свої обов’язки і як і раніше не любив цих двох друзів. Але в потрібний момент Гарольд і Джордж щелчками пальців перетворювали його на цього героя і він робив те, що хлопчики йому наказували і спасає становище і таким самим щелчком пальців вони повертали його до звичного життя.. Тобто директор в книзі виконує двояку роль – він одночасно і просто директор школи і супергерой. Про те, хто насправді супергерой директор не знав. Сюжет цікавий і захопливий. В книзі дуже багато незвичайних пригод, які змусять маленького читача сміятися. Гумор в книзі дуже колоритний.

Птахи наших садків: 50 найвідоміших видів: міні-енциклопедія / пер. з англ. Н. Тучинської. - Київ: Видавнича група "КМ-БУКС", 2018. - 126 с.: іл.

За допомогою цього довідника ви зможете розпізнати 50 найвідоміших видів птахів. Ви дізнаєтеся про їхні основні ознаки та спосіб життя.

Фонтан казок: сучасні українські казки / Ю. Винничук, О. Дерманський, Г. Ткачук та ін.; упор. І. Андрусяк; іл. О. Железняк, О. Кузнецової, М. Рудюк; обкл. О. Железняк. - Київ: Фонтан казок, 2019. - 167 с. : іл.

Казки, зібрані в цій книжці, створили для Тебе сучасні українські казкарі — як найкращі, яких Ти добре знаєш і книжками яких давно зачитуєшся (ось лише кілька імен: Сашко Дерманський, Леся Воронина, Юрій Винничук, Зірка Мензатюк, Олег Чаклун, Богдана Матіяш, Катерина Штанко, Ірен Роздобудько…), так і ще юні, але дуже-дуже цікаві й талановиті. Тож із цією книжкою Ти не лише з головою поринеш у неймовірні казкові пригоди — у справжній фонтан казок, а й дізнаєшся про те, яка вона — сучасна українська казка. Народжена із глибоченних народних традицій — і водночас по-сучасному яскрава, різноманітна, ефектна й іронічна.

Це зробила вона / Г. Улюра, М. Хіміч, В. Захабура; передм. О. Лущевської; худож. В. Лопухіна, П. Півень, М. Микитюк. - Київ: Видавництво, 2018. - 104 с. : іл.

Це надзвичайна книга, колосальна праця величезної кількості людей, які її творили. Тільки уявіть, під однією обкладинкою 50 різних українських авторів та 50 різних художників розповідають 50 історій про відомих і маловідомих жінок, життя та діяльність яких була пов'язана з Україною. У хронологічному порядку, від часів Київської Русі і до наших днів, перед читачем постають художниці, акторки, правительки різних країн, лікарки, письменниці, співачки, історикині, військові, науковці, репортерки, авіаконструкторки, архітекторки, льотчиці, програмістки, мисткині, правниці, астронавтки, спортсменки; жінки, чиїм життєвим гаслом було "Я можу це!" Видавництво позиціонує цю книгу, як дитячу, 12+. На мою думку, дорослі теж підпадають під цю категорію. Читаючи, мені було навіть трішки соромно, що деякі імена з книги мені зовсім не знайомі. З іншого боку, стиль написання і прізвища більшості авторів були добре впізнавані. Я із великим задоволенням брала книгу до рук щовечора і перечитувала по 2-3 історії, смакуючи їх за чашечкою чаю. Деякі біографії настільки захоплюють, що хочеться знайти додаткової інформації про цих жінок. Книга має подарунковий формат, дуже гарне "українське" оформлення. Обкладинка зі щільного картону і на ній вирубка назви, що досить незвичайно. На форзаці карта України, вкрита безліччю жіночих облич. Не знаю чому, але при досить бережному читанні, на моїй книзі в районі корінця почала відшаровуватися плівка з обох боків...

Доброокий

Я не клену своєї долі,

Хоч кожен день мені взнаки

І гне мене і мне боки,

І перемелює поволі.

І слава Богу, що сподобив

Мене для гарту і для проби

На згин, на спротив і на злам…

І. Світличний

20 вересня Івану Світличному-духовному лідеру національно-демократичного руху 60-70-х років виповнився б 91 рік. До річниці від дня народження шістдесятника, друга, вчителя, порадника, критика, редактора, перекладача, поета, громадськогоу діяча, правозахисника, багаторічного політв’язня - ЛЮДИНИ пропонуємо Вашій увазі фрагменти спогадів видатних діячів сучасної української культури.

Ірина Жиленко

"Початок 60-х років був сповнений свіжого вітру, мужності і віри в майбутнє, це була епоха романтизму й лицарства. Для мене ця епоха має обличчя Івана Світличного, його усмішку, його голос."

"Світличний був збирач людей, він був ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу."

"Ми всі були щедрі, талановиті, бідні і не дуже освічені. І якщо з нас усе-таки вийшли по-справжньому інтелігентні митці - то в цьому найперша заслуга Івана Світличного. У нас, тодішніх, не виникало навіть питання: що змушує цього гнаного суспільством високоосвіченого чоловіка, нехтуючи благополуччям своїм і своїх рідних, гайнувати час на нашу освіту?"

"Він був Світлом. А сам лишався в затінку. Не любив, коли його хвалили. Зате як він пишався нами, як цвів, слухаючи вірші Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліни Костенко, Стуса, Калинця та інших! Як радів за всіх нас - поетів і художників, музикантів і співаків! Як тяжко переживав найперші тяжкі трагедії нашого покоління: самогубство Юрка Тягна, смерть Василя Симоненка й Алли Горської! Він не був політиком і не був тільки Вчителем. Він, без перебільшення, був братом і батьком."

Михайлина Коцюбинська 

"Йванова "українськість" була якась спокійно-самозрозуміла, без"екларацій... Патріотизм не як гасло, а як робота, як дихання."

"Іванові вдалося так змістовно й чисто, так по-людському прожити життя ще й тому, що поруч з ним завжди була гідна дружина, тверезий розум і безмежна відданість її ніколи не зраджували. Дружина-декабристка, дружина-сподвижниця... А ще доля подарувала йому гідну сестру - Надію Світличну, яка підхопила братову естафету й понесла її в світи..."

"Ми говоримо: не встиг, не зміг, перешкодили... Це справді так. Та водночас абсолютно несправедливим було б на цій підставі вважати його однією з наших численних пропащих сил. Ні, він відбувся, як "голос духу", як людина своєї доби, її жертва, її сумління."

Іван Дзюба 

"Світличний ішов до українського патріотизму не так від національного сантименту та емоцій, як від загальнолюдських гуманістичних понять і цінностей."

„Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Ті, хто близько знав Івана Світличного, – неймовірно м’якого, делікатного – не впізнають його у каторжанській поезії”.

Василь Стус

«Великий мій уклін сонечку вусатому, низький уклін — безусим господарям, де я мав стільки теплих розмов і мовчань. Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою і книгами — думну сутінь, де добре мислилося й почувалося. Їй-Богу, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один із них — там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом». 

«На превелику радість мою, кожна подача Іванових віршів сповнює мене вдячністю до благословенної Пермі, що змусила-таки Івана до писання віршів, які він, на жаль, покинув був десь на початку 60-х. Тоді зайшов час молодої генерації—Іван чемно дав їм місце, як прекрасний зичливий критик-літератор… Він пускав сльози добрі, читаючи Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліну. Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю, людяністю, з того радіючи і тим живучи… Все кращого в мені — це Іван. Усе кращого в багатьох інших — від Івана. Він роздаровував себе по просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору. Бог дав мені колись назвати його «вусатим сонечком моїм» — тоді я й не розумів головою того, що чуло серце!…»

Ігор Калинець

«Він був носієм любові. До багатьох. І в першу чергу до України, за яку боровся і страждав». 

Євген Сверстюк

"Він був добрим духом шістдесятих років. Знайомлячи нас між собою, грав величезну роль у створенні середовища. Мав квартиру і це, беззаперечно, був його козир. Ми молоді, майже всі були бездомні, а він завжди був готовий запросити нас до себе"

"Світличний — це міцнющий корінець, що тягнеться, може, від Савур-могили. Надійний корінець. У загроженому світі шістдесятників та велика людська надійність була так само важливою, як загальнолюдські цінності… Я мав звичку називати Івана — “Світличник” — чоловік активний і рухливий, а водночас спокійний і твердий. У суспільстві Іван посідав таке місце, що наводило на думку про світильник — євангельський образ покликаного бути “світлом для світу…”

Зиновій Антонюк

„І ось нарешті стою такий ,національно свідомий та вишколений’ перед зовні непоказним, щуплої будови вихідцем із русифікованого Донбасу. І куди поділася ота моя ,національна вишколеність’! Бо одразу відчув, що насправді перебуваю тільки на перших щаблях вишколювання духовного, в якому національне природно вплетене в мозаїку вселюдського”.

Семен Глузман

„Молодій людині, якою я тоді був, важко було в тому таборі не розгубитися. Мені в цьому плані дуже допоміг Іван Світличний, поет, перекладач, велика людина, друг. Я вважаю, що величезною мірою саме він ,створив’ мене як людину, ,відкрив’ до долі інших. Він навчив мене простої правди – не буває так, щоб з одного боку були лише святі, а з іншого – лише погані люди. До того ж, я зрозумів, хто був господарем, а хто завойовником на загарбаних Радянським Союзом землях”.

Гілель Бутман

„Поет Іван Світличний не чоловік, а ЧОЛОВ’ЯГА. Важко збагнути, як така чиста, непродажна за жодну ціну людина могла вирости в такий непевний час. Зовсім не владолюбний, він, ніколи не підвищуючи голосу, непомітно ставморальним лідером табірного опору, і слово його важило не лише для українців”.

Олексій Неживий

«Ставши неперевершеним літературним авторитетом, наставником талановитої творчої молоді, він став і сполучною ланкою між Східною та Західною Україною, між культурними діячами історичної батьківщини й української діаспори». 

Михайло Осадчий

"Cтіл, двоє стільців і всі чотири сторони світу закладені книжковими полицями. Усе його багатство, багатство людини, яка знає йому справжню ціну"

Іван Гречко

"Буваючи в Києві у службових справах, я ніколи не оминав нагоди навідатися до Світличних. Завжди виходив від них духовно збагачений. Там я пізнав Василя Стуса, Віктора Зарецького, Галю Севрук, Люду Семикіну й багатьох інших вартісних людей".

Джерело: http://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/20/1929-narodyvsya-ivan-svitlychnyy-poet-dysydent; https://uaua.top/18099/

Василь Сухомлинський про осінь

У вересні виповнюється 102 роки від дня народження українського вчителя, найвидатнішого педагога-гуманіста ХХ століття Василя Сухомлинського. До даної річниці наша бібліотека протягом вересня пропонує вам слухати аудіо-читаня творів великого педагога. Сьогодні ви прослухаєте казку "Осінній день у лісі".

Українська класика на екрані

Новинки за шкільною програмою

Make Gratitude A Habit автор: оксана

Осінь у оповіданнях та казках Василя Сухомлинського

"Що найголовніше було у моєму житті?

Без роздумів відповідаю: любов до дітей"

В Сухомлинський

У вересні виповнюється 102 роки від дня народження українського вчителя, найвидатнішого педагога-гуманіста ХХ століття Василя Сухомлинського. До даної річниці наша бібліотека протягом вересня пропонує вам слухати аудіо-читаня творів великого педагога. Сьогодні ви прослухаєте казку "Як починається осінь".

Деякі міфи про Другу світову війну

2 вересня - 75-річниця завершення Другої світової війни. До вашої уваги - деякі міфи про Другу світову, які пояснює старший науковий співробітник Інституту історії України НАУ Яна Примаченко.

Про "Золотий вересень" 1939 року

У галичан були певні позитивні очікування у вересні 1939-го. Вірили, що прийде радянська влада і буде краще, ніж за поляків. Ці настрої швидко розвіялись. За тиждень почалися масові репресії. Більшовики проводили розстріли та депортації. Ці два роки багато в чому вплинули на ставлення до радянської влади у Західній Україні.

Про Велику вітчизняну війну

Радянська пропаганда розповсюджувала міф про Велику вітчизняну війну "радянського народу" проти "фашистських загарбників" і що це був єдиний порив народу, який боровся від першого дня до останнього. Насправді все було не настільки однозначно. Велика вітчизняна війна – це дуже велична обтяжена радянська назва збройного конфлікту між СРСР та Німеччиною. І мається на увазі саме війна 1941-1945. Насправді Друга світова війна розпочалась 1 вересня 1939 року із розчленування Польщі і скінчилася 2 вересня 1945-го після капітуляції Японії. Друга світова війна – це численні конфлікти, які охопили весь світ і театр військових дій був не тільки Європейський, а й Тихоокеанський. Потрібно розуміти, що ідеологічний конструкт Великої вітчизняної війни не охоплює всієї війни. Він просто був задуманий прикрити період радянсько-німецького співробітництва, що тривав з 1939-го по 1941-й.

Про вимушений пакт Молотова-Ріббентропа

У радянські часи вчили, що німецько-радянський пакт був вимушеним кроком з метою відтягнути час. Союз заперечував існування таємних протоколів про поділ сфер впливу в Європі. Західним країнам закидають, що у вас теж був Мюнхенський договір, ви розчленували Чехословаччину. Насправді пакт був взаємовигідним співробітництвом. СРСР дужа багато поставляв пального та матеріалів, які підтримували збройну машину нацистської Німеччини. За допомогою цієї підтримки німцям вдалось окупувати Європу.

Про неготовість до війни СРСР

Про підготовку нападу дуже активно повідомляла радянська розвідка, але Сталін всі ці повідомлення ігнорував. Вважав, що це британська провокація, щоб розсварити союзників. СРСР до війни був непогано підготовлений. Перевага в технічному оснащенні була на його користь. Єдине, що на початок війни німці мали перевагу в людській живій силі, бо в СРСР ще не пройшла мобілізаційна кампанія. І все одно людський ресурс СРСР був більшим.

Про те, що Росія могла перемогти без українців

Цей міф активно просувала Російська Федерація. За різними підрахунками в Червоній армії воювали майже 6-7 млн осіб з України. Це 24% від загальної кількості армії СРСР. Героїзм українців теж є показовим. Від 1,7 до 2,5 млн радянських українців були нагороджені орденами й медалями, 2 тис. удостоїли звання Героя радянського союзу. 32 українці були двічі героями. Багато наших співвітчизників були в командному складі Червоної армії. Акт капітуляції Японії підписував українець генерал Кузьма Дерев'янко.

Про Прапор Перемоги

У сприйнятті пересічного громадянина, "прапор перемоги" - це якийсь абстрактний прапор, який хтось десь встановив. Насправді радянська влада не лишила таку подію на призволяще. Перед штурмом Рейхстагу підготували 9 прапорів за кількістю дивізій, що входили до 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту. Обрали прапор №5. Хоча всі, хто штурмував Рейхстаг, хотіли залишити якусь пам'ять і будівля вся була у прапорах, написах. 30 квітня доповіли, що прапор перемоги вже над Рейхстагом. Насправді його встановили в ніч на 2 травня. Фото, що фігурують у підручниках, були зроблені пізніше і є постановочними. Фото, зробленого в момент підняття прапора, немає.

Про завершення війни 9 травня

Німці хотіли капітулювати перед західними союзниками. Розраховували на поблажливіше ставлення. Акт про безумовну капітуляцію підписали о 3 ночі 7 травня 1945 року. Представник радянського генерала Івана Суслопарова почав вимагати, щоб публічне оголошення про капітуляцію зробили пізніше. Сталін хотів, щоб капітуляція відбулась у Берліні і на радянських умовах. Для нього битва за Берлін була ключовою. Повторно акт капітуляції підписали 8 травня. Президія Верховної Ради СРСР підписала відповідний указ, що Днем перемоги є саме 9 травня. З дипломатичного погляду, війна між СРСР та Німеччиною завершилася 25 січня 1955 року постановою про припинення стану війни. Тривалий час Радянська влада розраховувала, що Німеччина повністю лишиться в сфері радянського впливу. Друга світова війна закінчилась 2 вересня 1945 року з капітуляцією мілітаристської Японії.

Про українців як "чемпіонів з колабораціонізму"

Існує міф, що українці дали найбільше колабораціоністів. Насправді, він був притаманний усім країнам і націям окупованої Європи. Якщо порівнювати кількість учасників колабораціоністських угруповань, то найбільше буде у росіян. Українців у збройних силах Німеччини було 200-250 тис., росіян - від 300 тис. до 500 тис., за різними підрахунками. Всього у СРСР понад 1 млн осіб так чи інакше були колабораціоністами.

Про "каральні підрозділи" "Нахтігаль", "Роланд" та СС "Галичина"

Батальйони "Нахтігаль" та "Роланд" формувалися Абвером і брали участь у військових діях. "Галичина" не була класичним СС. Це була дивізія зброї СС. Солдат готували до фронту за зразком Вермахту і використовували у військових діях. "Галичина" придушувала повстання у Словаччині, яке підняли місцеві партизани за підтримки радянських. Але говорити про "каральний загін" було б не правильно. Після війни вони пройшли перевірку на причетність до військових злочинів і були виправдані.

Про нащадків дивізії "Галичина"

У СРСР провели кампанію щодо дискредитації дивізійників. Громадська діяльність ветеранів, які емігрували до Канади, дуже дошкуляла комуністам. За часів Євромайдану теж намагалися використати цей міф. У російських ЗМІ казали, що це все нащадки дивізії "Галичина". Насправді нащадки дивізійників зазвичай мешкають у Канаді. На державному рівні в Україні річницю створення дивізії не відзначають.

Джерело: http://www.hroniky.com/news/view/11834-10-mifiv-pro-druhu-svitovu-viinu

Ювіляри-2020. Вересень.

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури, культури і мистецтва - ювілярів вересня.

2 вересня

80 років від дня народження Богдана Михайловича Сороки, українського графіка, живописця. Богдан Сорока народився у львівській тюрмі, яку в народі назвали Бригідки і провів там перші вісім місяців життя. Його батьки з 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці, а у концтаборах відбули ув'язнення 59 років. Довгі роки Богдан з батьками листувався, мав нечасті побачення. Хлопчик ріс у сім'ї дідуся – професора математики Мирона Зарицького та бабусі Володимири. Одним із учнів професора Зарицького був юний Станіслав Лем, всесвітньо відомий польський фантаст, який написав у книзі "Високий Замок" про свого вчителя, дідуся Богданка. Однокласниками були два Богдани: Сорока та Ступка. Восени 1959 р. вже після закінчення школи, Богдани-студенти розпочали свою артистичну кар'єру: були зараховані артистами мімансу до Львівської опери, брали участь у масовках, ходили на генеральні репетиції, одягалися в театральні костюми, гримувалися. Богдан Сорока 1964 р. здобув освіту художника-кераміста у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Сороку доля в образі Івана Світличного скерувала у світ графічних форм. Сталося це на початку лютого 1969-го - Богдан Сорока поїхав до Києва, де перебувала у відрядженні його наречена Любка (так пан Богдан звик називати свою дружину пані Любу). В'ячеслав Чорновіл передав через нього самвидав для Івана Світличного, який запропонував Сороці зупинитися на кілька днів у його квартирі. З 1993 р. Богдан Сорока — доцент ЛДІПДМ, 1996 р. — перший завідувач кафедри промислової графіки, де працював до 2005 р., створив кафедру промислової графіки у Львівській художній академії, приятелював із надзвичайними людьми, зібрав унікальну колекцію гуцульських трійць (свічників) і навіть знайшов у Львові живописну роботу А. Ватто, ціна якої склала п'ять мільйонів фунтів стерлінгів! Богдан Сорока виростив талановитих донь – Соломію та Устину, пишався, що Соломійка – неабияка скрипалька, а 10-річний онук Антон-Святослав Грін успішно зіграв роль хлопчика-поводиря Пітера Шемрока у фільмі "Поводир". Найкращі відходять першими туди, де лиш в один бік сліди… У чистий четвер 09.04.2015 зупинилося серце чистої, чесної людини. Відійшов один із щопти еталонних українців – Сорока Богдан Михайлович, український художник-графік.

90 років від дня народження Андрія Добрянського, українського та американського оперного та концертно-камерного співака. Народився  на околиці Львова, у міжвоєнний період період правління у Галичині Польської Республіки. Після того, як його батьки розлучилися, мати переїхала з ним та його молодшою сестрою, Звениславою, жити в центрі міста в будинку Соломії Крушельницької, видатної співачки сопрано початку 20-го століття. У цьому мистецькому середовищі молодий Добрянський познайомився з такими талановитими виконавцями як ліричний тенор Василь Тисяк, баритон Лев Рейнарович, і оперний бас Іван Рубчак. Андрій Добрянський дебютував 10 листопада 1964 року у ролі Джека Ренса у опері Пуччіні «Дівчина з Заходу» («La fanciulla del' West») у виставі оперного театру у Філадельфії. У наступному році він був обраний з числа 1300 співаків для навчання у «Програмі для молодих оперних співаків» при «Метрополітен-Опера» разом із багатьма відомими, у подальшому, співаками - зокрема із тенором Енріко ді Джузепе. Під час навчання співак, разом із трупою театру, відвідав більше десятка міст США співаючи у різних операх. протягом декількох років він часто бував щорічно, деякі на заняття тільки на одну ніч. Після закінчення «Програми» великий імпресаріо Сол Юрок запросив Добрянський 1970 дебютувати у Метрополітен-Опері знов таки у «Дівчині з Заходу» Дж. Пуччіні, але цього разу у партії Хепі його довга кар'єра в МЕТ включала прем'єру оперу Ф. Пуленка «Груди Терезія») (Les mamelles de Tirésias (1981), поновлення опери Верді Сицилійська вечірня (1974), світова прем'єра Привиди Версаля (1991), також постановки «Хованщина» (1985), Арабелла (1983), Продана наречена (1978), «Джанні Скіккі» (1974), Донька полку (1972), «Вертер» (1971), і Вільний стрілець (1971). Він брав участь у багатьох трансляціх і телепередачах із Метрополітен Опера, багато з них нині архівовані різними, зокрема платними , платні ТБ-канали телеканалами. На честь 25 - ї кар'ери у Метрополітен-опера було влаштовано великий Гала - Концерт у Лінкольн-центрі. У 1968 році він записав платівку, що її склав популярний український музикант Богдан Веселовський, під назвою Андрій Добрянський виконує піснямі Ж. Б. Веселовського. протягом багатьох десятиліть, він виступив як соліст з Нью-Йоркського хору «думка" і став художній керівник і консультант багатьох українських музичних постановках, в тому числі і українських композиторів серії в ратушу та в українському Інституті Америки, з 1980 до його смерті, Добрянський був богослужбових Кантор, а також директор по Андрій Шептицький хору в Санкт-Джордж української греко-Католицької Церкви в Нью-Йорку маленька Україна. Портрет митця можна знайти у Галереї «Метрополітен-Опера» у Лінкольн-Центр виконавських мистецтв Нью - Йорку. Його спадщина українського богослужбового співу та громадська діяльність була задокументована коротко його дітей на ПБС серії босими ногами в Нью-Йорку.

3 вересня

90 років від дня народження Віктора Петровича Тимченка, українського поета, прозаїка. Народився в Мануїлівці Дергачівського району Харківської області. Поет, прозаїк, редактор, автор близько 20-ти книг. У 1960 році заснував Дергачівську літературну студію і тривалий час був її керівником. Віктор Петрович є директором видавництва "Крок". Почесний громадянин міста Дергачі та Дергачівського району. Протягом багатьох років Віктор Петрович є наставником творчої молоді Харківщини. З 1976-2007 рік очолював роботу з молодими авторами. З 1959 року – член Спілки письменників України. Юлія Баткіліна, поетка, засновниця літературної мистецької спільноти NETWORчі, м. Харків: "Віктор Тимченко дав путівку в життя багатьом харківським письменникам. Вважаю його своїм вчителем, власне, це та людина, до якої молодий поет міг завжди підійти, щось спитати, обговорити… Внаслідок нещасного випадку Віктор Петрович повністю втратив зір ще в дитинстві. Проте це не завадило йому здобути освіту, завідувати видавництвом, збудувати власний дім. Він опанував і сучасні технології – вправляється з комп'ютером, як не всі молоді зможуть... Його вірші – це лірична, сильна, гірка класика".
6 вересня

120 років від дня народження Миколи Федоровича Наконечного, українського мовознавця, славіста. Народився в селі Новий Тагамлик, тепер Машівського району Полтавської області. Закінчив 1923 Полтавський інститут народної освіти. Вчителював, викладав у вузах Харкова, був безпідставно звинувачений в "буржуазному націоналізмі" і звільнений з роботи. 19581070 роки - старший викладач Харківського університету. Автор посібника "Українська мова" (1928), розділу "Фонетика" в "Курсі сучасної української літературної мови" (1951), "Програми з української діалектології для університетів і факультетів мови й літератури педагогічних інститутів" (1941; 2-е вид., 1949). Досліджував також орфоепію, культуру укр. мовлення (праця "Українська літературна вимова", не опубл.), лексикографію, один з укладачів "Практичного російсько-українського словника" (1926), редактор "Російсько-українського фразеологічного словника" (укладачі І. Вирган та М. Пилинська, 1959 — 67) тощо. Виступав з рецензіями на мовозн. праці.

8 вересня

100 років від дня народження Костянтина Йосиповича Параконьєва, українського актора театру та кіно, режисера (Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України», інтернет-ресурсами. За іншими даними народився 21.09.1920 р.). Народився в селі Володимирівка Кіровоградської області в сім’ї вчителя, який згодом став священиком. Священика Параконя у 1937 році репресували і заслали на Соловки, де в тому ж році він був розстріляний. Але про долю батька Костянтин Йосипович до самої смерті так нічого і не дізнається. Аби уберегти сина від можливих ускладнень, мати віддала маленького Костю родичам в Зінов’євськ. Закінчивши з відзнакою школу, юнак, прізвище якого замінили на Параконьєв, подався в Київський інститут театрального мистецтва. Після інституту Костянтин Параконьев попросився на сцену театру рідного міста, в стінах якого ще були чутні голоси корифеїв, а серед глядачів були такі, хто бачив гру Кропивницького, Карпенка-Карого, М. Заньковецької. Не встиг молодий актор прижитися в Кіровограді, як до міста увійшли німці. Театр окупанти не закривали, лише контролювали репертуар. Параконьев дебютував в жовтні 1942 року в ролі Халяви у виставі Марка Кропивницького «Вій». Ця роль стане однією з провідних в артистичній діяльності великого актора. 22 роки актор і режисер працював у Кіровоградському театрі ім. М. Кропивницького, а в 1967 р. прийшов до Запорізького музично-драматичного, щоб стати одним із кращих у творчому колективі. Як режисер, Костянтин Йосипович надавав дії та образам аналітичної виразності і, в той же час, емоційності, ліричності. Здійснив постановку десятків вистав, серед яких «Без вини винуваті» О. Островського, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «А зорі тут тихі» за Б. Васильєвим, «Червона калина» О. Рябова, «Вій, вітерець!» Я. Райніса, «Забути Герострата!» Г. Горіна. Як актор кіно знявся в кількох стрічках на Київській кіностудії ім. О. Довженка: «Сон»; «17-й трансатлантичний»; «Дивак-чоловік»; «Повість про жінку». Не стало Костянтина Йосиповича Параконьева 29 березня 1987 р. Похований він у Запоріжжі.

9 вересня

90 років від дня народження Юрія Олександровича Гуляєва, українського та російського співака (Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України», УРЕ, ЕІУ, ЕСУ. За іншими даними народився 09.08.1930 р.). Народився 9 вересня 1930 року, у Тюмені. Навчався в музичній школі. У сьомому класі батько подарував йому двохрядну гармонію, під яку Гуляєв почав співати весь репертуар С.Лемешева, почутий по радіо та з платівок. В 1949 після закінчення школи Гуляєв вступив до Свердловського медичного інституту, але, швидко усвідомивши помилку у виборі професії, перейшов до Уральської консерваторії у Свердловську (нині Єкатеринбург) на вокальний факультет, яку закінчив по класу Ф. І. Образцовської. До четвертого курсу співав тенором і тільки пізніше відкрився його прекрасний оксамитовий баритон. На п'ятому курсі (1953) Г. був запрошений до Свердловського театру опери та балету. Кар'єра оперного співака продовжувалась у Донецькому (1955—1960) і Київському оперних театрах (1960—1975), а від 1975 і до кінця життя Г. був солістом Великого театру. В його репертуарі партії: Щорс («Щорс» Лятошинського), Листницький («Тихий Дон» Дзержинського), Онєгін («Євгеній Онєгін» Чайковського), Фігаро («Севільський цирульник» Россіні), Граф ді Луна, Ренато («Трубадур», «Бал-маскарад» Верді), Ескаміліо («Кармен» Бізе), Роберт («Іоланта» Чайковського), Папагено («Чарівна флейта» Моцарта) та ін. Помер від приступу астми 23 квітня 1986 року в Москві, похований на Ваганьківському цвинтарі.

10 вересня

80 років від дня народження Миколи Андрійовича Горбаля, українського поета, музиканта, правозахисника, громадсько-політичного діяча (Дату народження подано за ЕСУ, сайтом «Дисидентський рух в Україні», інтернет-ресурсами. За паспортом народився 06.05.1941 р. ). Народився 1941 року в селі Воловець Горлицького повіту (Лемківщина). З 1947 року родина Горбалів осіла у с. Летяче Товстенького (тепер Заліщицького) району. З 1963 року Микола Горбаль, після закінчення музично-педагогічного училища – вчитель музики у м. Борщеві. Тут вперше проявив себе як поет та композитор, його гостросюжетні поетичні мініатюри будили громадську думку. Більшість музично-пісенних творів, що виконувались у керованих ним ансамблях, були його авторства. 24 листопада 1970 року Горбаль заарештований КДБ за так звану антирадянську агітацію та пропаганду. Арешт не дав можливості закінчити інститут (вчився заочно на музпедфакультеті Івано-Франківського інституту). Творчість було визнано націоналістичною за змістом. В основу звинувачення взято авторство поеми “Дума”. Був засуджений на 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму і 2 роки заслання до Сибіру. Після звільнення 1977 року приїхав до Києва, став членом правозахисної організації (1976р., виникла Українська Гельсінська група, офіційна назва – Група сприяння виконанню гельсінських домовленостей). Всі члени групи перманентно були заарештовані, багатьом фабрикувалися кримінальні справи. Не обминула зла доля і Горбаля. 23 жовтня 1979 року його арештовано – вирок 5 років таборів суворого режиму. Після відбуття покарання 24 жовтня 1984 року, не випустивши з ув’язнення, – заарештовують втретє: знову ж звинувачений за антирадянську агітацію та пропаганду – засуджений до 8 років особливо суворого режиму і трьох років заслання. Звільнений у час так званої “перебудови” 23 серпня 1988 року одним з останніх із сумнозвісного табору ВС – 389/36-1 с. Кучино; Урал. Повернувся до Києва, з вересня цього ж року – виконавчий секретар УГС, до 1994 року – голова Київської крайової організації УРП. 1990-1994 роки – Микола Горбаль депутат Київської міської Ради. З 1994 року – народний депутат України. У 1983 році вийшла друком книга його поезій і пісень у видавництві “Сучасність” (США), “Деталі піщаного годинника”, там же видано книжечку його дитячих поезій “Коломийка для Андрійка”. Під час ув’язнення в українській періодиці Великобританії, Франції, США друкувались його правозахисні статті. У 1986 році в Німеччині у перекладі німецькою мовою вийшла добірка його поезій “Тут чекають кінця”. У 1992 році під редакцією Люби Голоти у видавництві “Український письменник” вийшла збірка вибраних поезій під тією ж назвою “Деталі піщаного годинника”. М. Горбаль є членом міжнародного літературного об’єднання ПЕН-клуб, лауреат премії імені Василя Стуса з 1992 року.

12 вересня

110 років від дня народження Любові Артемівни Дражевської, української журналістки, літературознавця, редактора, громадської діячки. Народилась в місті Харкові. Навчалася в Харківському інституті народної освіти. Була виключена як дочка репресованого з літературного факультету, потім із геологічного. Працювала геологом. Була співробітницею Центрального представництва української еміграції у Франкфурті над Майном. У повоєнний час емігрувала до США, завершила геологічну освіту в Колумбійському університеті (1958). Працювала перекладачем і редактором у «Голосі Америки» (1951–1954), пресовим референтом в УВАН (Нью-Йорк). Була куратором Патерсонського Музею в Нью-Джерсі, співредактором двотомника «Симон Петлюра. Статті, листи, документи», «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», одним із редакторів «Новин Академії» (з 1981 р.). Померла 29 квітня 2006 р. у Нью-Йорку.

15 вересня

75 років від дня народження Людмили Михайлівни Скирди, української поетеси, перекладачки, літературознавця, критика, культуролога. Народилась у місті Кіровоград в родині службовців. З 1950 року її родина проживає у Києві, де у 1968 році Людмила Скирда закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перші вірші поетеси були опубліковані в газеті “Літературна Україна” у 1962 році. У 1965 році виходить перша книга поетеси “Чекання”. У 1968 році вступила до аспірантури Київського державного університету. З 1971 року працює викладачем на кафедрі історії української літератури філологічного факультету КДУ. У 1977 році поетесу приймають до Спілки письменників СРСР і цього ж року вона отримує наукове звання доцента. З 1984 по 1988 рік Людмила Скирда вела авторську культурологічну програму “Живе слово” на УТ. З 1986 по 1988 рік вона перебуває у докторантурі, де завершує роботу над докторською дисертацією, присвяченою українській поемі. З 1988 року Людмила Скирда живе у Відні. Поетеса починає активну культурну та творчу діяльність, спрямовану на налагодження дружніх контактів з українською діаспорою, австрійською інтелігенцією та ЗМІ, читає лекції з української літератури, веде програми на австрійському телеканалі ORF. У 1994 році чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенка призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України у ФРН і вона переїздить до Бонна, де продовжує свою творчу діяльність. У Німеччині виходять її книги “В обіймах югендстилю”, “Рейнські елегії” (переклад Анни-Галі Горбач). У 1995 році творчі вечорі поетеси пройшли у великих містах ФРН – Ганновері, Мюнхені, столиці країни – Бонні. З 1997 по 2000 рік поетеса живе і працює у Києві. Видає книги “Ad astra” та “Рожевий янгол або композиції за кермом”, друкує літературознавчі статті, есеї, інтерв’ю, зустрічається з читачами у різних куточках України. З 2001 року чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенка було призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України в Японії, куди поетеса переїздить і де живе і працює до 2006 року. За цей час вона видає книги “Сад любові і сонця”, “Дзуйхіцу від сакури”, “Чарівна мушля”. У 2006 році Людмила Скирда повернулась на Батьківщину, де продовжувала плідно працювати.  У 2009 році Людмила Скирда презентує українську поезію на Всесвітньому мистецькому фестивалі – Дельфійські ігри у Чеджу (Південна Корея). У 2009-2012 роках поетеса жила і працювала в КНР разом з чоловіком Юрієм Костенком, Послом України в Китаї. Видала у Пекіні чотири книги – “Подих Китаю”, “Мелодії чотирьох сезонів”, “Голоси Піднебесної” (переклад Гао Мана). У Пекіні з’явилось й унікальне видання – художній альбом “Натхненний вірш – чаруюча картина”, у якому 25 найвідоміших художників Китаю проілюстрували вірші поетеси своїми роботами. Людмила Скирда була першою письменницею Незалежної України, перекладеної в Японії, Китаї, Кореї, Об’єднаних Арабських Еміратах та інших країнах. Людмила Скирда – автор понад 200 наукових статей і культурологічних есе, опублікованих в Україні та закордоном. Портрети Людмили Скирди писали відомі художники України: Григорій Гавриленко (1964, 1970, 1978), Віктор Зарецький (1965, 1968, 1986), Іван Марчук (1979), Павло Бедзір (1967), Ірина Макарова (1978), Микола Компанець (1979, 1985), Микола Рапай (1975). Скульптурні портрети поетеси – Макс Гельман (1968), Микола Рапай (1970, 1980). Мозаїчний портрет – Людмила Мєшкова (2005). У 1966 році Людмила Скирда зіграла роль у кінофільмі відомого українського поета та режисера Миколи Вінграновського “Берег надії”. Свої твори Людмилі Скирді присвятили Дмитро Павличко, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Юрій Щербак, Валерій Шевчук, Петро Осадчук, Юрій Рибчинський, Маріс Чаклайс, Роман Ткачук.

17 вересня

90 років від дня народження Євгена Микитовича Лисика, українського театрального художника, педагога. Народився у селянській родині. Рано втратив матір, хлопчика виховували батько і дід. У 1937 році розпочав навчання у місцевій початковій школі. Разом з батьком відвідував сільський театр, що був розташований у Народному домі. Навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (учень Романа Сельського). Відрахований з інституту 1959 року у розпал антиабстракціоністської кампанії. Через рік поновлений, однак ідеологічний тиск на митця продовжувався. 1961 року закінчив навчання. Від того ж року працював у Львівському театрі опери та балету (від 1967 — головний художник). 1967 року став лауреатом Обласної премії ім. О. Гаврилюка. 1971 відзначений Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка. 1975 року отримав звання Народного художника УРСР. Оформив близько 100 сценічних декорацій. Помер у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 67. 2005 року на могилі встановлено пам'ятник авторства скульптора Романа Петрука і архітектора Костя Присяжного. Починаючи від 1992 у Львівській політехніці студентами створено серію експериментальних проектів «Дому Лисика» — виставкового приміщення для збереження та експонування художньої спадщини митця.

19 вересня

60 років від дня народження Оксани Стефанівни Забужко, української письменниці, поетеси, есеїстки, перекладачки, культуролога, громадської діячки. Народилася в місті Луцьк. За словами письменниці, правдиве родове прізвище оригінально було не "Забужко", а "Забузькі". В Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявило КГБ, що переслідувало його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва. Закінчила філософський факультет (1977-1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему "Естетична природа лірики як роду мистецтва". Довгий час вона працювала викладачем. Починаючи з 1989 р. Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. 1992 року викладала україністику в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселера "Польові дослідження з українського сексу") залишається найпопулярнішим україномовним автором — загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях ("Panorama", "Столичные новости" тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті. Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США). Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін. Твори Забужко змогли завоювати європейські країни, та мають своїх прихильників у США. У 1985 році вийшов перший збірник віршів Забужко "Травневий іній". Оксана Забужко — член Асоціації українських письменників. У серпні 2006 року журнал "Кореспондент" включив Забужко в число учасників рейтингу ТОП-100 "Найвпливовіших людей в Україні", до цього в червні книга письменниці "Let my people go" очолила список "Краща українська книга", ставши вибором читачів Кореспондента № 1. 16 січня 2009 року Президент України В.Ющенко нагородив Оксану Забужко орденом княгині Ольги III ст. за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України. 2012 року отримала відзнаку "Золотий письменник України".

20 вересня

50 років від дня народження Дари Корній [справж. – Мирослава Іванівна Замойська], української письменниці, прозаїка. Дара Корній народилася в селі Секунь Старовижівського району Волинської області. Середню школу закінчила в селі Княже Львівської області. Вищу освіту здобула у Львові. Закінчила журналістсько-редакторське відділення Українського поліграфічного інституту. Працює у Львівській національній академії мистецтв. Дара Корній мешкає у Львові. Виховує старшу доньку Дарину, й молодшого сина Максима. Дара Корній писала спочатку для дитячої аудиторії, для журналів «Ангелятко», «Ангеляткова наука», та для підлітків (журнали «Крилаті», «Однокласник (журнал)»). Перший її великий твір опублікувало видавництво Клуб сімейного дозвілля 2010 року. Це був роман «Гонихмарник», написаний в жанрі міського фентезі. Роман приніс авторці третю премію літературного конкурсу «Коронація слова» 2010 року в номінації «роман», удостоєний відзнаки «Дебют року» від видання «Друг читача» та став лауреатом премії асамблеї фантастики «ПОРТАЛ-2011» — «Відкриття себе» імені Володимира Савченка. Після публікації першого роману Дара Корній отримала неофіційне звання «української Стефені Маєр». Другий великий твір письменниці «Тому, що ти є» — «Вибір видавців» у конкурсі «Коронація слова — 2011». Він теж написаний у жанрі міського фентезі. Третій роман — «Зворотний бік світла» — це «Вибір видавців» у конкурсі «Коронація слова 2012». На «Форумі видавців — 2012» його активно купували на стенді «Коронація слова».

22 вересня

130 років від дня народження Павла Варламовича Носача, українського кобзаря, бандуриста, композитора. Народився в селі Бовкун Таращанського повіту на Київщині у бідній селянській родині. До школи ходив, за власним визначенням, ”від куті до різдва”, тобто з вечора 24 до ранку 25 грудня, а підріс – пішов у найми. Під час Першої світової війни від тяжкого поранення втратив зір і відтоді цілком віддався пісенній творчості. Поштовхом до цього стала подія, яка відбулася в 1919 році. П. Носач був присутній на концерті Першої української капели кобзарів, які завітали до повітового містечка Таращі. Виступ колективу справив на нього сильне враження і остаточно визначив подальший життєвий і творчий шлях. Однак потрібно було, щоб пройшло ще дев’ять років, поки його мрія почала здійснюватись. У Павла Носача не було грошей, щоб придбати хороший інструмент, і не було в кого навчитись грати. У 1922 році П. Носач переїздить до Києва і згодом організовує артіль булочників з незрячих інвалідів. Із заощаджених грошей у 1928 році він купує собі бандуру. Першим учителем Павла Варламовича був Олександр Андрійович Маркевич, який теж втратив зір з часів Першої світової війни. Швидко опанувавши основи техніки гри на бандурі, молодий кобзар починає інтенсивну творчу діяльність. Слід відзначити, що в роки Великої Вітчизняної війни, в окупації, Павло Носач з кобзою сходив рідну Таращанщину і сусідні райони, викликаючи своїми піснями у людей почуття гніву і помсти до окупантів. В часи відбудови зруйнованого війною народного господарства кобзар пише пісні: ”На відбудову Києва”, ”Таращанська колгоспна”, ”Гей, злітаються орли” та багато інших. Немало пісень П. Носача увійшло до репертуару самодіяльних та професійних художніх колективів, зокрема Державного українського народного хору. Його пісні звучали по радіо, друкувались у газетах і журналах. У 1961 році у видавництві ”Мистецтво” вийшла збірка пісень П. Носача. Його пісенна спадщина (кілька десятків творів) зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. У 1950 році кобзаря було прийнято до Спілки радянських композиторів. Правофланговий у шерензі радянських кобзарів, Павло Варламович Носач вірно служив справі розвитку української культури. 20 жовтня 1966 року невблаганна смерть забрала талановитого поета і композитора, пісні якого становлять вагомий внесок у скарбницю творчості українського народу.

24 вересня

125 років від дня народження Сергія Гордійовича Карпенка, українського актора. Народився 24 вересня 1895 р. в Херсоні. Помер 29 вересня 1959 р. в Житомирі. Був актором у театрах Одеси, Дніпропетровська, Житомира (ролі у виставах «Хто сміється останнім», «Не називаючи прізвищ»). Виконував ролі простих селян і робітників. 1920 року розпочав сценічну діяльність — Херсонський театр імені Тараса Шевченка. Протягом 1921—1922 років — актор театру-студії імені І. Франка (Херсон-Черкаси). У 1922—1931 роках — актор театру «Березіль». Протягом 1933—1940 років — актор театру Червоної армії Київського військового округу, 1940—1945 — Дніпропетровського ім. Т. Шевченка, 1945—1948 — Київського українського драматичного ім. І. Франка, 1948—1959 — Житомирського українського музично-драматичного. Знявся у фільмах: «Лісова людина» (1927, Полоз); «Фата моргана» (1931).

25 вересня

100 років від дня народження Сергія Федоровича Бондарчука, українського та російського актора, режисера. Народився 25 вересня 1920 на Херсонщині, в селищі Білозерці. У 1937—1938 роках працював актором Єйського драматичного театру. Професійну освіту почав здобувати у театральному училищі Ростова-на-Дону. У 1948 році закінчив ВДІК, де навчався у майстерні С. Герасимова та Т. Макарової. Того ж року відбувся його дебют у кіно, де молодий актор зіграв у культовому для свого часу фільмі «Молода гвардія» (режисер — С. Герасимов) роль підпільника Валька. З цієї роботи почалася кар'єра С. Бондарчука у кіномистецтві. Широке суспільне визнання принесла Сергієві Бондарчуку провідна роль у фільмі «Тарас Шевченко» (1951), за яку він був відзначений Сталінською (пізніше названою Державною) премією. У 1952 став народним артистом СРСР. Світову славу принесла режисерська діяльність, розпочата наприкінці 1950-х років. Його дебютом як кінорежисера став фільм «Доля людини» (1959), що одразу ж потрактовано як етапну подію в кінематографі післясталінської доби й він засвідчив посилення гуманістичних, людинолюбних тенденцій у мистецтві. По-справжньому епохальною подією стала чотирисерійна стрічка С. Бондарчука «Війна і мир» (1966–1967), що здобула низку премій на різноманітних кінофестивалях, найпочеснішою і найвизначнішою з яких став «Оскар», вручений українцеві 1968 року. Крім того, що С. Бондарчук — режисер-постановник фільму, він також зіграв у ньому роль П'єра Безухова та написав сценарій. Наступною вагомою кінороботою Сергія Бондарчука став батально-психологічний фільм «Вони захищали Батьківщину» (1975), де зіграли зірки радянського кіно: В. Шукшин, Ю. Нікулін, Г. Бурков, В. Тихонов та інші. Лірико-філософський талант кіномислення Сергія Бондарчука втілився у стрічці «Степ» (1977), знятій за творами Антона Чехова. 1982 року у творчому поступі стається ще одна важлива подія — за значний внесок у кінокультуру його відзначають престижною Міжнародною премією Академії Сімба (Італія), підкреслюючи вагу митця для традицій європейського кіно, спрямованого досліджувати й виражати глибинні людські поривання, переживання, прагнення. У 1980 року удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У 1984 р. — знову Лауреат Державної премії. Став засновником кінематографічної династії. У 1970-ті роки справжньою кінозіркою стала його донька Наталя Бондарчук, зігравши у низці солідних теле- і кінофільмів, а нині, активну кіно- і телевізійну діяльність провадить Федір, його син.

26 вересня

80 років від дня народження Світлани Іванівни Коливанової [Коливанова-Попеску], української артистки балету, педагога. Народилася в селі Жан-Уварове Чорновського району Воронезької області. Після війни її батьки були направлені до праці в Західну Україну. В 1948 році сім'я оселилася в м. Бориспіль Київської області. В 1951 Коливанова вдало склала іспити та стала студенткою Київського державного хореографічного училища. 1958 року як найкраща учениця представляла Київ на відборі балетних училищ в Москві. У передвипускному класі блискуче станцювала провідну роль у балеті «Берег щастя» Спадавеккіа та була відзначена радянською пресою. В 1959 закінчила Київське хореографічне училище. В 1959—1960 працювала в Київському театрі опери та балету В 1960—1963 працювала в Узбецькому театрі опери та балету в Ташкенті. З 1964 — солістка в Харківському театрі опери та балету імені М. В. Лисенка. Найбільш помітними ролями танцівниці цього часу стали: донна Анна («Дон Жуан» Губаренка), Мехмене-Бану («Легенда про кохання» Мелікова), головні партії в балетах «Жізель» А.Адана, в парі з Теодором Попеску, (в сімейному житті — одружилися 1960 року — і на сцені), Кітрі «Дон Кіхот» Мінкуса, «Попелюшка» Прокоф'єва, «Баришня і хуліган» Шостаковича та інші. Про C. Коливанову знято декілька телефільмів: «Танцює С.Коливанова та Т.Попеску», «Невмираючий лебідь», «У класі та на сцені».  З 1971 до 1979 року вона обиралась депутатом міської ради, а з 1979 до 1990 — депутатом Дзержинської районної ради Харкова. З грудня 2010 є членом Експертної ради з попереднього розгляду кандидатур на присвоєння звання «Почесний громадянин міста Харкова».

27 вересня

90 років від дня народження Радомира Борисовича Василевського, українського кінорежисера та кінооператора. Народився  у Челябінську. У 1954 році закінчив операторський факультет Всесоюзного Державного інституту кінематографії, майстерню професора Бориса Волчека. Його дипломна робота — короткометражні фільми «Повість про дитячу іграшку» та «Ільменський заповідник» вийшли на екран, а «Ільменський заповідник» був відзначений призом на Міжнародному фестивалі студентських робіт.Відразу ж після інституту Василевський був запрошений кінооператором на кіностудію «Молдовафільм», де зняв перший молдавський художній фільм «Молдавські наспіви», режисера Олексія Золотницького. З 1955 року Радомир Василевський працював кінооператором-постановником Одеської кіностудії, а в 1964 дебютував як режисер-постановник. Згодом він став режисером дитячого кінематографа, дуже багато і плідно співпрацював з ленінградським письменником Радієм Погодіним, лауреатом Державної премії Росії та володарем Почесного диплому Міжнародної премії імені Г. К. Андерсена. Практично всі їх спільні роботи відзначені Призами і нагородами на республіканських, Всесоюзних та Міжнародних кінофестивалях («Крок з даху» — на МКФ в Італії, а «Що у Сеньки було» — на МКФ у Західному Берліні — приз ЮНІСЕФ) за акторські роботи 5-, 7-, 9-річних акторів, за режисуру, за образотворчу майстерність, за комбіновані зйомки, за музику.

28 вересня

110 років від дня народження В’ячеслава Ілліча Стрельського, українського історика, архівіста. Народився у Курську (Росія) у сім'ї Іллі Стрельського. Закінчив Московський історико-архівний інститут, де його вчителями були всесвітньо відомі вчені Є. В. Тарле, Ю. В. Готьє, М. В. Нечкіна. У 1936 році переїхав до Миколаєва, працював старшим науковим працівником Миколаївського обласного архіву, а згодом став його директором. У 1937—1941 роках викладав історію в Миколаївському педагогічному інституті (нині Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського), завідував кафедрою історії, згодом став заступником декана історико-філологічного факультету. На початку радянсько-німецької війни з найціннішими архівними матеріалами був евакуйований на схід. У 1942—1944 роки працював заступником начальника Архівного відділу УНКВС Омської області. Видав книги «Сибір у Вітчизняній війні 1812 року» (1942 р.) та «Сибір у Великій Вітчизняній війні» (1943). У 1944—1947 рр. — начальник Науково-методичного відділу Архівного управління НКВС УРСР, директор ЦДІА України в Києві. У 1945 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «З історії міста корабелів». З 1944 по 1982 рр. очолював кафедру архівознавства та спеціальних історичних дисциплін Київського державного університету. Був членом вчених рад історичного факультету КДУ та Інституту історії АН УРСР, ряду координаційних рад, зокрема Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, відповідальним редактором «Наукових записок Київського університету», «Вісника Київського університету» (серія історії), одним із засновників Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, головою Київської міської організації Товариства. Помер 11 серпня 1983 року у Києві. Похований в Києві на Міському кладовищі «Берківці».