Багато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттів

ПОДЯКА

ВИСЛОВЛЮЄМО ЩИРУ ПОДЯКУ НАШИМ ЧИТАЧАМ ТА ВІДВІДУВУЧАМ ЗА УЧАСТЬ В АКЦІЯХ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ УКРАЇНИ, ПОРАНЕНИХ ТА БІЙЦІВ АТО

вівторок, 21 липня 2020 р.

Бери і читай..."Історія людства"

У чому полягає сенс людського існування на Землі? Хто вони – перші представники людської раси, котрі створили піраміди, палаци, написали перші поеми на глині та папірусі? Де шукати відповіді на ці запитання? У наші дні про це написано чимало книг і створено безліч фільмів. Однак найголовніша – найбільша та найдавніша книга на землі – це сліди діяльності людей, їхньої матеріальної культури та мистецтва. Продовжуємо наш цикл вітринних виставок-рекомендацій під назвою "Бери і читай..." та понуємо вам книги про «Історія людства». Ви дізнаєтесь про народи, що першими в історії людства створили могутні держави. Читаючи ці книжки ви зануритесь у дивовижний світ найбільших і прадавніх цивілізацій: дізнаєтесь про історію їхнього існування, про найзначніші досягнення й відкриття, про життя і звершення  видатних діячів того часу. Всі книги є у фонді нашої бібліотеки.

пʼятниця, 17 липня 2020 р.

Бери і читай... "Про життя видатних людей"

Розпочинаємо цикл вітринних виставок-рекомендацій під назвою "Бери і читай..." та пропонуємо вам книги серій "Життя видатних дітей" та серії "Видатні українці. Люди, які творили історію", "Спалах думки", "12 балів" про людей, які творили історію". Це унікальні книжки, які сприяють якісному дозвіллю батьків і дітей. Ці історії допомагають мріяти, вірити у себе, йти до мети, бути наполегливими та сміливими. Читати книги даних серій–корисно, повчально та дуже цікаво! Всі вони є у фонді нашої бібліотеки.

Дивосвіт мого малюнка

До вашої уваги творчі роботи активного користувача нашої бібліотеки Миколи Чеха. Микола почав малювати з 4-річного віку. Школярем відвідував художню студію в Палаці дитячої творчості. Після закінчення школи №41 м. Києва з 2019 року є студентом Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука.
 

середа, 8 липня 2020 р.

Читаємо в родині,читаємо про родину

Сім'я, родина - слова, у які ми вкладаємо так багато сенсів. Когось вони зігрівають та наповнюють серце любов'ю, когось «жалять» безліччю болючих питань та спогадів. Родина. Так, усі ці батьки і діти, бабусі та тітки, брати й племінники. Люди, з якими ми сміємося і плачемо, радіємо і сваримося, а дуже часто і зберігаємо таємниці. Сім'я – невичерпне джерело історій, іноді щасливих і світлих, іноді моторошних та сумних. Сьогодні до вашої уваги книги, у яких важливу, а подекуди і головну роль грають родини. До вашої уваги викладка "Читаємо в родині,читаємо про родину" про родину, родинні відносини, родиину любов, які є у фонді нашої бібліотеки.

вівторок, 7 липня 2020 р.

Шоколадні книжки

7 липня - Всесвітній день шоколаду. Ідея “подарувати” шоколаду свій день народилася у Франції в 1995 році. Спочатку це було суто національне свято, але ідея так сподобалася ласунам по всьому світу, що воно швидко набуло статусу всесвітнього. В цей день у багатьох країнах влаштовують свята і фестивалі, присвячені цим ласощам, проводять конкурси на швидкісне поїдання шоколаду та дарують один одному солодкі подарунки. А кондитерські фабрики часто готують до цього дня різноманітні фігурки і влаштовують ярмарки.А ми пропонуємо вашій увазі "солодке читання".

Гербіш, Н. Теплі історії до шоколаду / Гербіш Надія. - Київ: Брайт Букс, 2012. - 144 с.
Книга починається з передмови Надійки Гербіш, де вона ділиться з нами тим, як у неї виникла ідея створити таку корисну книжечку. Дуже цікаво було дізнатися як, коли і чому.Книга розділена на 3 тематичні розділи: Перший - "Подорожні замальовки із шоколадних міст", де авторка ділиться своїми враженнями від міст у яких побувала та розказує їх коротку історію. Другий - "Теплі історії до шоколаду" - це власне серце збірки, тут і захопливі історії кохання, і спогади з дитинства, і звідки береться натхнення, і натхнення подорожей, і кольорова казка про осінь, лікувальна сила шоколаду та дружніх посиденьок та багато іншого. Третій - "101 щаслива намистина" - це ціла повість про жінку, яка пишучи списки змогла надихнути не лише себе, а й свої подруг змінити життя на краще. Серед розділів повісті є і сам список надихаючих способів, який при бажанні можна виконати й самому. В ньому зібрані дуже корисні поради. Найбільше в збірці мені сподобалося оповідання "Пластикове горнятко з милосердям" та список способів, як себе надихнути. Неймовірна книга!

Дал, Р. Чарлі і шоколадна фабрика / Рональд Дал; пер. Віктор Морозов. - Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009. - 240 с.: іл.
"Чарлі і шоколадна фабрика" - повість британського письменника Роальда Даля про пригоди Чарлі на шоколадній фабриці. Нею володіє дивакуватий кондитер містер Віллі Вонка. У нього відкрита, чуттєва, майже дитяча душа в тілі дорослої людини. Він існує сам по собі, виношуючи та примножуючи безкінечні ідеї, удосконалюючи справу, що приносить йому задоволення. Та що там казати, й усім любителям шоколаду також! У нього власний світ, добрий та шоколадний. Головний герой книги - хлопчик на ім'я Чарлі Бакет, який живе дуже бідно та в убогій сім'ї. Він маленька людина, але яка щедра та чиста. А хто з дітей не любить поїсти шоколаду? Але в міру бідності він отримує його лише один раз на рік! За волею фортуни ці дві добрі людські долі мають перетнутися, тісно переплестися! За сюжетом містер Вонка організовує екскурсію по своїй фабриці п'ятьом дітям щасливцям, які знайшли білети під обгортками шоколаду. Кожен з них отримає пожиттєвий запас шоколаду, а один - щось особливе. Ним і стає наш герой Чарлі. Роман читається дуже легко, часто викликає посмішку на обличчі. Письменнику вдалося створити неповторну атмосферу, адже це казкова розповідь, де, як і годиться, є і мораль. Присутній у творі також і міцний гумор та відверта сатира. Мимовільно занурюєшся в цю неповторну, казкову атмосферу, в яку повністю переносишся. Відірватися від книги просто неможливо! Вона і екранізована, де роль містера Вонка зіграв неповторний Джонні Депп.

Ягелло, Й. Шоколад із чилі / Йоанна Ягелло; пер. Божена Антоняк. - Львів: Урбіно, 2019. - 288 с.
Це друга книга в серії книг про життя дівчини Халіни Барської. Халіна вступила до омріяного ліцею, аби спеціалізуватися на фотографії. Однак поточні буденні проблеми занадто ускладнюють життя дівчини: її коханий Адріан поїхав учитися до Лондона і з кожним днем від нього надходять усе коротші й беземоційніші листи; для навчання Лінці потрібно кожного місяця сплачувати гроші, яких її родина не має, тому Лінка пробує після занять працювати на різних роботах; робота займає Лінки так багато часу, що його не вистачає для навчання, і тому дівчина отримує погані оцінки з багатьох предметів; у новому класі Лінка не змогла «вписатися» в круту компанію діточок багатіїв, але трохи згодом подружилася з хлопцем-вигнанцем; мама Лінки занадто поглинена у власні професійні й особисті проблеми, тому не помічає і не розуміє Лінки та її труднощів, і Лінка дуже страждає через це. Роман порушує ці та багато інших питань, з якими стикаються молоді люди. Так, детально описується, на яких роботах вони можуть працювати і з якими наслідками; чи можна пробачити зраду коханого і які наслідки тягне те чи протилежне рішення; до чого може призвести батьківська байдужість тощо. Ці проблеми актуальні не лише для підлітків, але і для їхніх батьків. Цікава книга, з динамічним сюжетом. Автор настільки глибоко прописав переживання Лінки, що при читанні мені здавалося, що книжка частково автобіографічна. «А може, кохання не має нагадувати молочний шоколад. Може, воно схоже на шоколад із чилі».

понеділок, 6 липня 2020 р.

Напередодні Івана Купала

У ніч з 6 на 7 липня відзначають свято Івана Купала. День Івана Купала почали святкувати ще в язичницькі часи, до прийняття християнства в Київській Русі в 988 році. Ніч на Івана Купала завжди вважалася магічною. Люди вірили, що на Івана Купала духи землі, води і вогню говорять з людьми і це може як нашкодити, так і дати людині невичерпні сили і прихильність природи.
Що не можна робити 6 липня:
  • За повір’ям, цієї ночі прокидається уся лісова нечисть, тому багато що було заборонено робити в ці дати. Наші предки старалися не спати у ніч напередодні свята.
  • Вважалося, що вночі до хати можуть завітати домовики, водяні, русалки, дідька та інша нечисть.
  • Щоб вберегтися від злих духів, будинок обвішували різноманітними оберегами з кропиви, любистку, барвінку, верби, коноплі, полину.
  • Жінкам слід було побувати біля вечірнього вогнища і тільки потім відзначати свято. Уникали цієї традиції тільки відьми.
  • На Івана Купала краще нічого не давати, не продавати і не позичати.
  • А знайдені на дорозі гроші, навіть якщо сума велика, піднімати не варто, адже це може накликати на родину бідність.
  • Вагітним в ніч з 6 на 7 липня слід триматися подалі від води, також і літнім людям, і дітям. Вважалося, що їх слабким організмам нечисть може в цей час принести шкоду.
  • Наші предки дотримувалися заборони куштувати ягоди до Івана Купала. За повір’ям, дітям жінок, які нехтували цією забороною, Божа Матір відмовить на тім світі у ягодах, бо начебто їхню страву матері з’їли.
  • Тому до Купала жінки ягід не вживали, а вже на свято готували багато різноманітних страв з вишнями, суницями, полуницями, малиною.
Що робили на Івана Купала:
  • Святкування традиційно проводили у заздалегідь підготовлених локаціях – на березі річки. Обов’язковими атрибутами Купала поруч із водою є вогонь та вінки.
  • Всередину вінка поміщали свічку і відпускали його за течією. Якщо вінок пішов на дно відразу ж – коханий розлюбив. Вінок пристав до берега – доведеться чекати весілля як мінімум ще рік. У кого вінок буде плавати найдовше, та буде найщасливішою, а у кого свічка довше прогорить, дівчина проживе довге життя.
  • Святкове вогнище в обрядових діях мало велике значення і силу, адже, вважалось, що воно очищає людей, які стрибають через нього, від усього поганого.
  • Наші пращури вважали, що пара, яка, взявшись за руки, успішно перестрибувала через багаття, має щасливо прожити разом усе життя.
  • Побутує повір’я, що на Івана Купала дивовижним рожевим цвітом розквітає папороть. Якщо людина зненацька натрапить на квітку, не шукаючи її навмисне і не сподіваючись мати зиск, то матиме щастя, багатство і чудодійну силу.

неділя, 5 липня 2020 р.

Український прапор над звільненими містами

5 липня — пам'ятна дата, що відзначається щорічно у день, коли 2014 року бойовики сепаратистського угруповання ДНР разом із російськими терористами витіснені зі Слов'янська та Краматорська силами українських військових. А над містами підняли прапор України.
Влітку 2014 року точилися запеклі бої за міста, з яких можна контролювати всі дороги в радіусі кількох кілометрів. Саме у Слов'янську та Краматорську Донецької області українські військові й нацгвардійці чи не вперше зіткнулися з ворожими диверсійними групами. Втім проросійські бойовики не змогли довго втримати міста.
Окупація Слов’янська розпочалася 12 квітня 2014, коли Російські загони вторгнення, до яких приєдналися бойовики самопроголошеної ДНР і представники місцевого криміналу, захопили місто. Почалося все із вторгнення до будівлі Слов'янського міського відділу МВС України, а також місцевого відділу СБУ. Терористи використали димові шашки та сльозогінний газ, стріляли в повітря. У міліцейському відділку бойовики захопили 20 автоматів і 400 пістолетів Макарова. Тоді В'ячеслав Пономарьов, терорист і злочинець, став самопроголошеним мером міста. Станом на ранок 13 квітня диверсанти контролювали всі виїзди з міста.
У ніч з 12 на 13 квітня 2014 року на засідання РНБО ухвалено рішення про проведення антитерористичної операції з метою нормалізації ситуації на сході України. У першому бою за Слов'янськ 13 квітня загинув капітан СБУ Геннадій Біліченко, важко поранені полковник Геннадій Кузнєцов, полковник Кукса та співробітник МВС Селіхов. Коли перша спецоперація провалилася, РНБО оголосило широкомасштабну АТО із залученням ЗСУ. Українські сили змогли встановити контроль над горою Карачун, що має стратегічну важливість через її панівну висоту над містом Слов'янськ та розташовану на ній телевежу. Українська сторона 14 квітня заявила, що Слов'янськ захопив загін диверсантів російського ГРУ на чолі з офіцером спецназу збройних сил РФ, громадянином Росії Ігорем Стрєлковим. СБУ опублікувало аудіозапис телефонної розмови Ігоря Стрєлкова з російським терористом Олександром Бородаєм, у якій вони обговорювали блокування доріг у Слов'янську. 17 квітня в Женеві відбулися чотиристоронні переговори щодо врегулювання збройного конфлікту між Росією та Україною. ЄС та США закликали обидві сторони припинити вогонь. Самопроголошений мер В'ячеслав Пономарьов заявив, що "ніякі женевські домовленості їх не обходять, і на переговори з хунтою вони не підуть, а стоятимуть поки не відбудуться референдуми". А між тим, бойовики вчинили справжній терор серед місцевого населення: у полон насамперед брали тих, хто розмовляв українською мовою; заручників катували; обстрілювали житлові квартали; заблокували залізницю; не було електропостачання та води; комендантська година з півночі до шостої ранку; відсутність грошей у банкоматах; спорожнілі крамниці; мародерство; не працювали дитсадки та школи. На початку липня українські сили почали активно наступати на позиції терористів. Фінансові проблеми, панічні настрої, внутрішні конфлікти серед проросійських бойовиків і наступ ЗСУ змусили терористів відійти та покинути Слов'янськ у ніч на 5 липня. 5 липня 2014 року, о 13:00, бійцями-розвідниками 2-го батальйону Національної гвардії над міськрадою Слов’янська встановлено український прапор. Утікаючи, окупанти залишили величезні арсенали зброї російського виробництва. За весь період боїв за Слов’янськ Україна втратила 70 військових. Знищено 470 терористів. Збитки від руйнування житлових будинків у Слов'янську склали 1,5 мільярди грн. Пошкоджено 34 будинки та споруди, в тому числі — 4 школи. 
Окупація Краматорська розпочалася 12 квітня 2014 року, коли озброєні терористи штурмували міський відділ міліції. Вони відкрили вогонь у повітря, а потім почали стріляти по вікнах будівлі. У результаті штурму, який тривав протягом кількох годин, їм вдалося захопити міськвідділ. Частина місцевих жителів скандували перед захопленим райвідділком: "Україна!". Тим часом, до сепаратистів прибуло підкріплення зі Слов'янська — близько 28 озброєних бійців. Після чого їм вдалося повністю взяти місто під свій контроль.  За кілька днів підрозділи українського спецпризначення звільнили військовий аеродром у Краматорську від проросійських бойовиків. Під час звільнення декількох терористів взяли в полон. 17 квітня місцевим жителям Краматорська вдалося організувати мітинг на підтримку єдності України. На початку травня в. о. голови Адміністрації Президента України Сергій Пашинський оголосив, що АТО на території Краматорська вийшла у фінальну стадію. Втім активні бої тривали ще близько місяця. 5 липня, у результаті поразки в Слов'янську, сили ДНР покинули Краматорськ, після чого його зайняли українські війська. 5 липня 2014 року о 13:00 бійцями-розвідниками 2-го батальйону Нацгвардії над міськрадою Слов'янська встановлено український прапор. Того ж дня передові сили Нацгвардії увійшли й до Краматорська. Першими йшли розвідники та сапери, за ними — інші військові підрозділи.
З 13 жовтня 2014 року Краматорськ оголошено тимчасовим центром Донецької області, де міститься Донецька обласна військово-цивільна державна адміністрація. 10 лютого 2015 року місто обстріляно зі сторони Горлівки проросійськими бойовиками, в результаті чого загинуло 17 осіб, та поранено 64 особи. Визволення міст, які майже три місяці перебували під ворожою окупацією, стало черговою перемогою сил АТО над сепаратистськими бандформуваннями. У липні 2014 року, крім Слов'янська і Краматорська, українські військові визволили від проросійських бойовиків Костянтинівку, Дружківку, Бахмут. У визволених містах поступово почало налагоджуватися мирне життя, почали функціонувати комунальні та соціальні служби. Відтоді щороку 5 липня місцеві мешканці визволених міст, а з ними й вся Україна, радіють і святкують день, коли українські військові врятували Слов'янськ і Краматорськ від терористів. У містах проходить святкова хода у вишиванках та з синьо-жовтими стягами, а також організовуються музичні концерти. Однак місцеві жителі розуміють, що поруч війна триває і багато міст ще треба звільнити.

середа, 1 липня 2020 р.

Ювіляри-2020. Липень

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури, культури і мистецтва - ювілярів липня.
2 липня
90 років від дня народження Петра Миколайовича Лизанця, українського мовознавця, літературознавця, фольклориста. Народився в селі Ізвор (нині село Родниківка Свалявського району Закарпатської області) в сім'ї лісоруба. 1936 року вступив у перший клас Ізворської початкової школи. У грудні 1936 року батьки з п'ятьома дітьми пересилилися у присілок Шом-Колонія (нині Берегівського району). Тут Петро закінчив початкову школу. У 1941–1944 роках навчався в Мукачівській горожанській школі. У жовтні 1944 року Петра перевели в другий клас гімназії міста Берегове, яку він закінчив 1948 року. Цього ж року Петро Лизанець вступив на українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету. 1953 року з відзнакою закінчив університет. У 1953–1956 роках Лизанець — аспірант кафедри української мови, викладач, старший викладач, доцент Ужгородського університету. 1966 року його обрали завідувачем кафедри угорської філології, де Лизанець працює й сьогодні. Кандидатську дисертацію «Українські говірки Затисся Виноградівського району Закарпатської області» захистив 1959 року на спеціалізованій Вченій раді Львівського університету. Тут же 1971 року захистив докторську дисертацію «Угорські запозичення в українських говорах Закарпаття. Угорсько-українські міжмовні контакти», яка упродовж 1970–1976 року вийшла друком у трьох томах обсягом 120 друкованих аркушів і здобула високу оцінку як у Радянському Союзі, так і за кордонами (Канада, Німеччина, Польща, Словаччина, Угорщина, Югославія). Упродовж 1992–2003 років опублікував «Атлас угорських говорів Закарпаття» у трьох томах загальним обсягом 350 друкованих аркушів. У 2012 році Тридцатитомне видання наукових праць доктора філологічних наук, професора Ужгородського національного університету, завідувача кафедри Петра Лизанця. У січні 1988 року Лизанець очолив новостворений Центр гунгарології при Ужгородському університеті, де працює і тепер. У 1977–1984 роках був деканом філологічного факультету Ужгородського університету.
5 липня
120 років від дня народження Володимира Герасимовича Магара, українського режисера, актора. Народився в селі Кальниболота, Новоархангельської волості(нині — Кіровоградщина). Його енергія і талант створили театр, рівних якому не було в Україні. Працювати в цьому театрі було честю для артиста, режисера, композитора чи художника. Підлітком подався до батька в Одесу, в пошуках заробітку. З 1917 р. він у складі червоногвардійського та партизанського загонів, а в 1919 — на дійсній військовій службі на міноносці «Орфей». В 1923 р., демобілізувавшись, В. Магар повернувся в рідне село, де очолив волосну комсомольську організацію і створив самодіяльний драматичний гурток. На базі цього гуртка згодом утворився Першотравневий пересувний робітничо-селянський театр, яким керував В. Магар. Вже на початку творчого шляху В. Магар ставив серйозні складні вистави і брався до виконання багатьох ролей, як правило — різнопланових. Однак його акторська майстерність і режисура ще потребували вдосконалення, «фахового шліфування». І ось тридцятирічний режисер-практик став студентом Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Його дипломні роботи — акторська і режисерська — продемострували майстерність і зрілий професіоналізм. Через деякий час після навчання, в 1936 році В. Магар був призначений художнім керівником Київського обласного театру ім. КОРПС, що базувався в Житомирі (з 1937 р. — театр ім. М. Щорса). Впродовж 1923—1965 рр. В. Г. Магар здійснив понад вісімдесят постановок: за період самодіяльності — більше десяти, а в театрі ім. М. Щорса — понад сімдесят вистав, значимість і художню вартість яких важко переоцінити. Дві третини постановок — це вистави за сучасними творами. Головний режисер театру ім. Щорса «відкривав» п'єси багатьох своїх сучасників. В діючий репертуар ввійшли вистави за їхніми п'єсами: «Загибель ескадри», «Богдан Хмельницький», «В степах України», «Платон Кречет», «Макар Діброва», «Крила», «Калиновий гай», «Правда», «Над Дніпром», «Сторінка щоденника» О. Корнійчука; «Щорс», «І один у полі воїн» Ю. Дольд-Михайлика; «Марія» О. Левади; «Дівчина з Мінусінська», «Над голубим Дунаєм», «Люди в шинелях», «Зупиніться!» І. Рачади та інші. Протягом більш як сорокарічної мистецької діяльності В. Г. Магар виконав понад двісті п'ятдесят ролей у класичних і сучасних п'єсах.
7 липня
120 років від дня народження Юрія Корнійовича (Корнелійовича) Смолича, українського письменника, прозаїка, публіциста, драматурга, мемуариста, критика, журналіста, громадсько-політичного діяча. Народився у місті Умані в родині вчителя Уманської чоловічої гімназії Корнелія Івановича Смолича. Маленьким хлопчиком не раз із батьками бував у Софіївці. Дитячі враження від уманського диво-саду назавжди лишилися в пам’яті і пізніше вилилися на папір у автобіографічній повісті “Дитинство”. Майбутній письменник навчався в кількох провінційних гімназіях, потім вступив до Київського комерційного інституту. 1918 року він залишає навчання і стає санітаром “Добровільного загону по боротьбі з висипним тифом”, пізніше працює помічником лікаря. Згодом стає професійним актором. Працював інспектором театрів Головполітосвіти наркомпросу УРСР, театральним критиком і редактором журналу “Сільський театр” (1926 – 1929). У післявоєнний час Ю. Смолич працював заступником, а потім головою правління СПУ, очолював Українське товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном (“Україна”), обирався депутатом до Верховної Ради УРСР. Влітку 1949 року Юрій Корнійович відвідав рідну Умань. Численною і розмаїтою є творча спадщина Ю. Смолича – романи, повісті, оповідання, унікальні спогади. Письменник проявив себе в різних жанрах – від епопей, фантастичних і пригодницьких оповідей до біографічних переказів. Багато написав і для театру. Був нагороджений численними державними нагородами. Помер письменник 26 серпня 1976 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
8 липня
110 років від дня народження Кирила Андрійовича Куцюка-Кочинського, українського поета, перекладача, громадського діяча (Румунія). Народився в селі Якимівці, нині Лановецького району Тернопільської області. Навчався у Дерманській духовній семінарії на Рівненщині. 1935 року закінчив Львівську політехніку. Працював у місті Заліщики. Під час другої світової війни перебирається з дружиною на Вінниччину. У 1941—1944 роках служив у церкві. 1944 року заарештований окупаційною владою та в числі інших українських бранців був направлений на примусову працю до Німеччини, але під час транспортування територією Румунії він зумів втекти з того ешелону. Оселився в Румунії, працював будівельником у Сучавському повіті. Там зустрів дівчину, котра його виходила, та стала йому другою дружиною та натхненницею — Магдалину Ласло. Згодом влаштувався технічним наглядачем в будівельному тресті у Бухаресті. 1959 року заарештований за політичні переконання, відбув п'ять років. Під час ув'язнення почав писати вірші. Його дружина допомагала йому у цій справі — на той час вже була професоркою україністики Бухарестського університету, письменницею та літературним критиком. У 1980-х році тричі приїздив до свого села; допомагав у спорудженні нової церкви. У 1988 році разом із своєю дружиною Магдаленою Ласло на шість місяців відправляються до США. Під час перебування в Америці друкує в Нью-Йорку фантастичну поему «Довге блукання Одіссея», яка стала творчою рефлексією пережитого поетом. За рік до смерті поет ще раз відвідує рідні Якімивці. Після чого повертається у Бухарест і пише заповіт — поховати його на рідній землі. Дружина виконала останню волю чоловіка. Поховано поета, згідно із заповітом, у рідному селі.
11 липня
130 років від дня народження Олени Діонисівни Петляш (Петляш-Барілотті), української співачки. Народилася в місті Харків. Дочка українських артистів Марії Садовської-Барілотті і Дениса Мови. Навчалась співу в Київській музичній школі ім. М. Лисенко у О. Муравйової (1910—1913) та у Л. Котоні в Римі (1913—1916). Сценічну діяльність почала у 1907 році в Києві в трупі Українського музично-драматичного театру М. Садовського як драматична, згодом — оперна артистка. В 1913—1916 роках — солістка Київської опери (антреприза М. Ф. Багрова). В 1926—1927 роках — солістка Київського театру опери і балету (дебютувала в партії Аїди). В 1919 працювала в Київському оперному театрі «Музична драма». Виступала на оперних сценах Одеси (1916—1918, 1923—1925), Житомира (1921—1922), Тифліса (1922—1923), співала також в Петрограді, Казані, Саратові, Єревані. Мала красивий голос широкого діапазону. Виступаючи в театрі Садовського, створила яскраві образи в шевченківському репертуарі: Катерина («Катерина» Аркаса), Настя («Пан сотник» Козаченка), Галя («Назар Стодоля» Шевченка). Інші партії: Одарка («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Дідона («Енеїда» Лисенка), Роксолана («Бранка Роксолана» Січинського), Ліза, Марія («Пікова дама», «Мазепа» Чайковського), Тоска, Аїда (однойменні опери Пуччіні та Верді). Виконувала українські народні пісні і романси українських композиторів в ансамблі з Миколою Лисенком.
12 липня
80 років від дня народження Івана Григоровича Сокульського, українського поета, правозахисника, громадського діяча. Народився на хуторі Червоноярський Си-нельниківського районуну, Дніпропетровської області. У 1962–1964 навчався на філологічному факультеті Львівського університету, пізніше — у Дніпропетровському університеті. Діяльний учасник Львівського та співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді. У 1966 «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету. Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав. У 1968 виступив одним з авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам’яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор». Навесні 1969 «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації. Сокульського, як одного з авторів, заарештовують і засуджують до 4,5 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Повернувшись з ув’язнення, він вступає до Української Гельсінської спілки, основою діяльності якої було домагання дотримування прав і свобод людини, записаних в Радянській Конституції. У березні 1980 року його помешкання обшукують, вилучають вірші і знову заарештовують. Цього разу обласний суд засуджує його за статтею «антирадянська пропаганда й агітація» і визначив покарання до 15 років позбавлення волі як для «особливо небезпечного злочинця». 22.06.1992 Іван Григорович Сокульський помер, похований у м. Придніпровське.
15 липня
120 років від дня народження Володимира Автономовича Грінченка, українського археолога, музеєзнавця. Народився в селі Мохурівка (хут. Цокурівка) поблизу с. Велика Рудка на Диканщині (Полтавщина). Сім’я жила бідно, тому Володька Грінченко змалку почав працювати, намагався у господарів заробити кусень хліба. Невідомо, де і як Володимир навчався грамоті. Важкою була юність Володимира. У 1919-му денікінці так побили батька, що він ледь оклигав. Тільки у 1921-му отримали власну латку землі, спромоглися її засіяти. Тоді зажевріла примарна надія на стабільність і Володимир Грінченко влаштувався лаборантом археологічного відділу до Центрального пролетарського музею Полтавщини (нині це Полтавський краєзнавчий музей). Його наставником і другом став археолог Михайло Якович Рудинський. Разом із науковцями музею, брав участь у експедиції до с. Яреськи, досліджував неолітичні поселення, пам’ятки черняхівської культури в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи Полтавського району. Студентом брав участь у Дніпрельстанівській археологічній експедиції разом із Дмитром Яворницьким, Миколою Макаренком та Михайлом Рудинським. Володимир Грінченко, учень Яворницького чотири роки досліджував пам`ятки Запоріжжя, які поховали під греблею Дніпрогесу; керував розкопками 33 з 99 археологічних об’єктів Дніпрельстанівської археологічної експедиції. Грінченко отримав диплом про вищу освіту, відразу вступив до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті матеріальної культури в Харкові. Володимир Автономович підготував ряд цікавих розвідок про взаємозв’язки східних слов’ян і Візантії. Улюблена робота, кохана дружина – Марія Сергіївна Маринець, студентка Київського індустріального інституту, син і дочка, скромна та затишна оселя.Коли почався репресанс інтелектуальної еліти, почалося цькування у пресі, звільнення з роботи. Серце не витримало вчений надовго зліг. У квітні 1939 р. Володимира Грінченка арештували за «контрреволюційну діяльність». Від 1939 до 1947 року Грінченко перебував у таборах Красноярського краю, хворий на серце вчений, вантажив ліс. Біль розлуки ятрив серце, переживав за дружину і двох дітей, яких відразу після арешту Володимира Грінченка виселили з помешкання, дружину переслідували як «ворога народу» і на роботі, її зреклись деякі «вірні» друзі та знайомі. Відбувши покарання, В. Грінченко не зміг повернутися на Україну – йшла війна, і таких, як він, в райони, наближені до військових дій, тоді не підпускали. Змушений був до кінця 1946 р. залишатися працювати в Управлінні табору, лише в 1947 р. повернувся до сім’ї. 19 квітня 1948 р. у Полтаві життя 47-річного Володимира Автономовича Грінченка зупинив серцевий напад. Після смерті дослідника побачила світ праця «Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі» (1950 р.)
22 липня
120 років від дня народження Милиці Миколаївни Симашкевич, української художниці театру та кіно. Народилася в місті Кам'янець-Подільський. Навчалася у 1920—1926 року в Київському художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) у Вадима Меллера та Федора Кричевського. Від 1924 року в театрі «Березіль» оформляла вистави у стилі конструктивізму. Серед них: «Пошились у дурні» (1924); «За двома зайцями» Михайла Старицького (1925); «Комуна в степах» Миколи Куліша (1925); «Бронепоїзд 14—69» Всеволода Іванова (1928). У 1929—1935 роках — на Одеській кіностудії художніх фільмів. Серед стрічок: Пригодницький фільм «Суддя Рейтанеску» (інші назви — «Суддя Рейтан», «Двійник»; 1929) — фільм не зберігся; Агітаційно-пропагандистський фільм «Зореносці» («Зорі на шоломах»; 1931); Історична драма «Кармелюк» (1931); Історична драма «Коліївщина» (1933). Від 1945 року в Івано-Франківському музично-драматичному театрі. Оформила понад 20 вистав. Серед них: «На Вкраїні милій» Івана Чабаненка (1945); «Родина щіткарів» Мирослава Ірчана (1957); «Устим Кармелюк» Володимира Суходольського (1960). Відбулися ретроспективні ювілейні виставки Милиці Симашкевич в Івано-Франківському (1965), Львові (1970) та Києві (1975).
26 липня
120 років від дня народження Гаврила Михайловича Пустовійта, українського графіка, ілюстратора, педагога. Народився 26 липня 1900 року у великій селянській родині. Рано проявив здібності та інтерес до малювання.[3] У 1916—1918 роках навчався у Київському художньому училищі, проте через брак коштів був вимушений покинути навчання і повернутися до Межеріча. Протягом кількох років викладав у місцевій трудовій школі. У 1923—1930 роках навчався у Київському художньому інституті — перші два роки у майстерні монументального малярства під керівництвом Михайла Бойчука, потім на графічному факультеті, зокрема у педагогів І. Плещинського, С. Налепинської-Бойчук та В. Касіяна. По закінченню інституту працював викладачем у Харківському поліграфічному інституті, 1930—1932 роках очолював художньо-конструкторський факультет. Почав брати участь у виставках, співпрацював з видавництвами — «Рух», «Сяйво», «Культура», «Книгоспілка», «Держвидав України». Найбільше працював у царині книжкової і станкової графіки, переважно в техніці літографії й рисунку. До війни оформив та проілюстрував ряд творів та видань: «На західному фронті все спокійно» Е. М. Ремарка (1928, обкладинка); «Залізна п'ята» Джека Лондона (1928, обкладинка); «Перехресні стежки» (1928—29, обкладинка); «Українські народні колискові пісні» (1935); «Обломов» І. Гончарова (1935, ілюстрації); «Вибрані твори» І. Франка в чотирьох томах (1936, ілюстрації); «Наймичка» Т. Шевченка (1938, ілюстрації); «Рассказы» М. Коцюбинського (в-во «Детгиз», 1940, ілюстрації)
літографії до творів І. Микитенка (не були видані). У 1936 році переїжджає до Києва і залишає викладацьку діяльність. 1938 року виступив одним із фундаторів Спілки художників України,[4] на Першому з'їзді художників обраний членом Правління і заступником голови Президії Спілки. До ювілею Тараса Шевченка 1939 року створив графічну композицію для реверсу ювілейної медалі, літографічний та офортний портрети Кобзаря, станкові твори, а також цикл малюнків до поеми Шевченка «Наймичка», який належить до найкращого, що створено з цієї тематики в українській графіці. У 1939—1941 роках збирав матеріал, пов'язаний з Іваном Франком; тривалий час перебував на Західній Україні, створив серії малюнків історичних, архітектурних, мистецьких пам'яток Львова (цикл «Львів»), портрети родичів та односельців Івана Франка, пейзажі Карпат, зображення гуцулів (цикл «Гуцульщина»). У липні 1941 році призваний до армії. В роки Другої світової війни був фактичним головою СХУ в евакуації, працював військовим журналістом. На цей період припадає особлива творча активність художника. Він створює автопортрети, пейзажі зруйнованого Сталінграда, портрети радянських офіцерів на Другій світовій. У вересні 1942 року Гаврила Пустовійта заарештували за звинуваченням у націоналізмі та антирадянській агітації. Він був засуджений до 10 років таборів і доправлений до Астраханського табору НКВС № 2. Під час відбування покарання захворів на туберкульоз, тому був звільнений в жовтні 1943 році як смертельно хворий без права повертатися в Україну. Після демобілізації у липні 1945 року решту життя провів у клініках Сталінграда, Підмосков'я та Києва. Помер в Києві 20 березня 1947 року. Останнім виданим за життя митця став цикл малюнків до «Захара Беркута» Івана Франка, виданий у 1946 році видавництвом «Детгиз». Реабілітований у 1956 році.
27 липня
110 років від дня народження Любові Михайлівни Сухої, українського етнографа, мистецтвознавця. Народилася в селі Любеля (Жовківський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Жовківський район, Львівська область, Україна). Початкову освіту отримала у Народній двокласній школі в с. Любеля. Потім успішно склала вступні іспити до Львівської Державної академічної гімназії, яку закінчила з відзнакою. Середню освіту завершила у Першій українській приватній жіночій гімназії Сестер Василіянок у Львові, фундатором і опікуном якої був митрополит Андрей Шептицький. Державна Іспитова Комісія, як було зазначено у свідоцтві про закінчення гімназії, визнала «Суху Любов-Анну зрілою до виших студій». Вважається, що на формування cвітогляду Любові Сухої у той час вплинуло спілкування із Василем Щуратом, Романом Цегельським, Оленою Степанів (Степанів-Дашкевич), Володимиром Калиновичем. Навчалася у Львівському університеті у 1930—1935 роках на гуманітарному історико-філологічному факультеті. Студіювала педагогіку, психологію, філософію, слов'янську філологію, етнографію з археологією. У той час в університеті навчалися майбутні відомі вчені: Катерина Матейко, Ірина Вільде, Богдан-Ігор Антонич, Іван Ковалик, Ярослав Рудницький. Темою її дипломної роботи було дослідження відомої особистості української культури Лесі Українки. Магістерську роботу захистила 1935 року та одержала диплом магістра філософії. Вільно володіла польською, німецькою, грецькою, латинською та російською мовами. Самостійно вивчала чеську, французьку, турецьку та арабську. Оскільки у 30-ті роки, у зв'язку із загостренням українсько-польських стосунків на українських землях, що були включені до складу відновленої польської держави, Міністерство освіти Польщі масово звільняло українців із державних посад, Любов Суха пішла працювати викладачем української мови та літератури до приватних шкіл Львова. Викладала у V Державному ліцеї та у гімназії ім. Ожешкової, а від 1939 року у середній школі № 9. У часи німецької окупації давала приватні уроки музики (1941—1944). Від 1944 року 26 років працювала в Етнографічному музеї АН УРСР у Львові, що після реорганізації 1951 року звався Українським музеєм етнографії та художнього промислу АН УРСР. Брала участь у багатьох науково-дослідних експедиціях, у яких, із властивим їй знанням справи і фаховістю формувала фондові колекції музею. Її багаторічна науково-пошукова діяльність увінчалась захистом дисертації за темою «Художні металеві вироби українців Східних Карпат (Станіславівська, Чернівецька, Дрогобицька, Закарпатська обл.: історико-етнографічне дослідження)» (1954) та здобуттям вченого ступеня кандидата історичних наук. Ця робота була видана як монографія 1959 року. 1957 року для ознайомлення з історичними та архітектурними пам'ятками інших країн, а також для підвищення своєї кваліфікації як викладача, відвідала Чехословаччину, Болгарію та Румунію. Після виходу на пенсію у 1970 році не розривала свого зв'язку із музеєм, співпрацювала з колишніми колегами як консультант. Померла 1988 року на 78 році життя. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.
28 липня
60 років від дня народження Володимира Даниловича Гришка, українського співака. Народився  в місті Києві. Вперше Народний артист України вийшов на сцену, коли йому було 7 років. Потім були роки навчання в Київському музичному училищі ім. Р. Глієра, Національній музичнії академії ім. П.І. Чайковського. У 1988 році, будучи студентом консерваторії, Володимир Гришко починає працювати в Національному театрі опери і балету. Далі йде низка виступів на конкурсах міжнародного значення, де артист незмінно стає володарем почесних премій. І впродовж осені 1989-го року, всього за три місяці, Володимир Гришко завоював: Спеціальний приз Пласідо Домінго «Тенор-мілор» («Кращий тенор») на Міжнародному конкурсі вокалістів імені Франсиско Віньяса, в Барселоні (Іспанія); Гран – Прі на міжнародному конкурсі в м. Тулуза (Франція); ІІ премію (І премію нікому не присудили) на всесоюзному конкурсі імені Глінки; III премія на Міжнародному конкурсі оперних співаків в Марселі. 1990 року - звання Заслуженого артиста України. 1989-1991 рр. - Асистент-стажист Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського. 1990-1999 рр. - Соліст опери Київського академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченко. 1996 р - звання Народного артиста України. 1994-2008 рр. - Соліст Metropolitan Opera, Нью-Йорк. 1996-2008 рр. - Соліст Маріїнського театру, Санкт-Петербург. 1999-2005 рр. - Соліст Національного академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка. З 2006 р і по сьогоднішній час – доцент і виконуючий обов”язкі професора Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського. За свою музичну кар'єру Володимир Гришко записав понад 30 альбомів, виданих по всьому світу. У цих альбомах зібрані дуети з Лучано Паваротті, Монсеррат Кабальє, Алессандро Сафіна, Демісом Руссосом, Ріккі е Повері, Боні М, Амічі Форевер, Андреа Бочеллі, Тамарою Гвердцителі. Причому альбоми з оперними аріями випустили всесвітньовідомі фірми NAXOS (Гон-Конг), Chandos (Канада) та TSR (Німеччина), і диски мали в світі широкий резонанс. Багато разів Володимира зводила доля з великими тенором Лучано Паваротті. Він ділив з Паваротті одну гримувальну в Метрополітен-опера, з рук Володимира Лучано отримав срібну статуетку Фортуни - високу нагороду Міжнародного рейтингу «Золота фортуна». А 13 квітня 2005 року Володимир співав разом з маестро Паваротті в Києві, на сцені палацу «Україна». Тріумфальним був для Володимира також і концерт з Монсеррат Кабальє літом 2004 та восени 2014 року. В репертуарі Володимира Гришка – понад 30 партій вітчизняного і світового оперного репертуару, романси, українські, російські, італійські та іспанські пісні. Володимир Гришко виступає на кращих сценах планети (США, Франція, Китай, Німеччина , Австрія, Італія, Шотландія, Чехія, Японія і т.д.). Часто виступає на міжнародних фестивалях, наприклад, таких як фестиваль Герберта фон Караяна в Баден-Бадені (Німеччина). Співпрацював з такими видатними людьми як Ірина Молостова, Петро Устінов, Франко Дзеффіреллі, Неллі Санті, Карло Ніцці, Джеймс Лівайн, Ольга Бородіна, Дмитро Хворостовський, Лео Нуччі, Семюель Реме, Карітта Маттіла, Джеймс Конлон, Андрій Кончаловський, Галина Вишнєвська. Ім'я співака було занесено в Книгу Рекордів України як українського оперного співака, який 44 рази виконував головні партії в «Метрополітен Опера» в період з 1994 по 2008 рік. Володимир Гришко являється патроном та організатором міжнародного дитячого фестивалю націальних меншин “Sunflowerfest” та безпосередньо бере участь у ньому. Окрім голосу, уміння бути щирим на сцені, підтримувати партнерів, Володимир завжди бере участь у благодійних соціальних культурних проектах країни, піднімаючи рівень культури в Україні. Підтримує учасників та ветеранів АТО, на концерти запрошує всеукраїнську громадську асоціацію “Асоціація інвалідів - спинальників України”. В 2016 році відкрив перший українсько - китайський продюсерський центр для талановитої молоді, де популярує українську культуру та українську пісню в Китаї.
29 липня
100 років від дня народження Аркадія Євгеновича Гашинського, українського актора театру та кіно. Народився 20 липня 1920 року в Мелітополі. Під час радянсько-німецької війни — учасник фронтової театральної бригади 1-го Українського фронту. У 1945 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва імені Анатолія Луначарського в Москві. У 1948–1990 роках працював у Київському українському драматичному театрі імені Івана Франка, у 1969–1975 роках — викладач його студії. З 1980 року — викладач Київського театрального інституту. Ролі в театрі: Хома («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького); Ярослав Мудрий (однойменна драматична поема Кочерги); Лаврін Запорожець («Незабутнє» — інсценізація за творами Довженка); Гроза («Сторінка щоденника» Корнійчука); Мастаков («Старик» Горького); Дервіш («У ніч місячного затемнення» Каріма); Креонт («Антігона» Софокла); Макбет («Макбет» Шекспіра). Знімався у фільмах: «Іван Франко» (1956); «300 років тому…» (1956); «Кров людська — не водиця» (1960); «Дмитро Горицвіт» (1961); «Срібний тренер» (1963); «Поштовий роман» (1969); «Для домашнього вогнища» (1970); «Рим, 17...» (1972); «Як гартувалася сталь» (1972); «Народжена революцією» (1974); «Діаманти для диктатури пролетаріату» (1975); «Червоне поле» (1980) та ін. Жив у Києві. Помер 13 грудня 1991 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).