Ювіляри-2019. Жовтень.

До вашої уваги інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів жовтня.

5 жовтня

75 років від дня народження Пасічанського Ярослава Івановича, українського художника декоративно-ужиткового мистецтва (художня обробка дерева), народного художника України. Народився 5 жовтня 1944 року у с. Середній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської області. Майстер художньої обробки дерева та шкіри. Член Національної спілки художників України з 1985 р., Заслужений художник України (1998), Народний художник України (2008). Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені С.Воробкевича (2007). 1960-68 рр. – навчався у Косівському училищі прикладного мистецтва, на відділенні художньої обробки дерева. Учасник всеукраїнських виставок з 1969 р. Персональні виставки у Чернівцях–1994, 2004, 2014. Автор орнаментальних тарелів, скриньок, декоративних пластів, різьблених побутових дерев'яних виробів; саме його тарелі прикрашають приватні колекції та відомі музеї у різних країнах світу. Тематичні тарелі: «Символи Надії», «Воля», «Квітка Надії», «Пророк» (Т. Г. Шевченко), «50 — УПА», «Буковинська квітка», «Аркан». Твори сакрального мистецтва: декоративний пласт «Пречиста», «Капличка», настінний хрест, образ-пласт «Богородиця».

6 жовтня

95 років від дня народження Венедиктова Лева Миколайовича, українського хорового диригента, педагога, Героя України, народного артиста СРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився 6 жовтня 1924 (м.Тамбов, Росія). Левко почав займатися музикою з шести-семи років у Борисоглібській музичній школі, пізніше — в училищі… Планував піти вчитися до Мінської консерваторії по класу фортепіано, але війна зламала плани, і 17-річний юнак потрапляє на фронт. Волховський, Ленінградський, Карельський — на цих фронтах він пройшов шлях з Ансамблем Київського військового округу від оркестранта (грав на домрі) до хормейстера. Після звільнення Києва поступив у Київську державну консерваторію, яку закінчив (1949) в класі Г. Верьовки. 1947—1954 — диригент ансамблю пісні і танцю Північно-Кавказького військового округу. Після закінчення консерваторії молодий хормейстер продовжував працювати з ансамблем, часто з успіхом виступав у різних містах. 1954—1967 — хормейстер Київського театр опери та балету ім. Т.Шевченка, 1967—1970 — диригент Київського театр опери та балету ім. Т.Шевченка, 1971—1978 — доцент кафедри хорового диригування Київської державної консерваторії, з 1972 — головний хормейстер Київського театру опери та балету ім. Т.Шевченка, 1986—1991 — директор Київського театру опери та балету ім. Т.Шевченка. З 1959 — викладач Київської державної консерваторії ім. П.Чайковського, З 1978 — завідувач кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. З 1979 — професор Київської державної консерваторії ім. П.Чайковського. Як хормейстер-постановник випустив понад 100 оперних вистав, диригував операми в театрах України, Франції, Югославії, Польщі. Хор Національної опери України, створений ним, вважається одним із найкращих оперних хорів світу. Творча манера Л. Венедиктова позначена тонким розумінням природи хорового співу, глибоким проникненням в авторський задум, умінням донести до аудиторії найтонші нюанси звуковедення. Брав участь у першому виконанні опер «Ярослав Мудрий» Г.Майбороди (1975), «На русалчин великдень» М.Леонтовича (1977), «Прапороносці» О.Білаша (1985). Серед постановок: «Наймичка» М.Вериківського (1984), «Мазепа» П.Чайковського (1991), «Гуґеноти» Д.Меєрбера, «Купало» А.Вахнянина (1993), «Реквієм» Дж. Верді (1993) та ін. Серед випускників Л. Венедиктова — Анатолій Семенчук, Кирило Карабиць, Наталія Кречко, Микола Лисенко, Богдан Пліш, Володимир Шейко та інші.

7 жовтня

75 років від дня народження Вантух Валентини Володимирівни, української артистки балету, хореографа, педагога, народної артистки України. Народилася в місті Дрогобич Львівської області. Закінчила хореограіфічну школу при Львівському театрі опери та ба-лету (1960; викл. О. Голрідж) та Державну академію керівних кадрів культури і мист-в (Київ, 2001). Танцювала у Львівському ансамблі танцю «Юність», де виконала соло в хореограівчних композиціях: «Угорська рапсодія», «Гуцульська рапсодія», «Калиновий гай», «Козачок», «Чабани» (1962–80); одночасно – керівник танцювального гуртка Палацу культури (Львів, 1975–81); хореограф Київського самодіяльного ансамблю «Барвіночок», для якого здійснила постановки: «Веснянки», «Гуцулочка», «Веселі каченята», «Нащадки запорожців», «Український святковий» (1984–92); у 1992 разом з чоловіком заснували Дитячу хореограівчну школу при Національному заслуженому ансамблі танцю України ім. П. Вірського, де й працює: художнім керівником, заступником директора, від 2001 – директором. Утверджує розроблену М. Вантухом систему безперервної підготовки артистів народно-сценічного танцю з 6 до 18 р., гастролює з учнями школи у багатьох країнах світу.

9 жовтня

115 років від дня народження Бажана Миколи Платоновича, українського поета, перекладача, культуролога, енциклопедиста, філософа, державного і громадського діяча, заслуженого діяча науки, заслуженого діяча мистецтв Грузинської РСР, лауреата державних премій та Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Народився 9 жовтня 1904 р. в м. Кам'янець-Подільський (нині Хмельницька область) у родині військовослужбовця. Дитячі роки майбутнього поета пройшли у мальовничій Умані. Навчався у Київському кооперативному інституті та Інституті міжнародних відносин, який не закінчив. Почав друкуватися з 1923 р. в київських газетах. Перша збірка — «17-й патруль» (1926).  Упродовж 1926—1929 pp. працює редактором і сценаристом на Одеській кіностудії, редагує журнал «Кіно». У 1930 р. видає нарис «О. Довженко» — перший огляд творчості і стилю цього майстра кіно. Під час Великої Вітчизняної війни перебував у діючій армії, в 1941—1943 pp. редагував газету «За Радянську Україну!», що видавалася для населення тимчасово окупованих областей України, партизан і підпільників. Після визволення Києва у 1943—1948 pp. — заступник Голови Ради Міністрів УРСР, 1953—1959 pp. — голова Спілки письменників України, з 1958 р. і до останніх днів свого життя — головний редактор Української Радянської Енциклопедії. У його перекладах українською мовою зазвучали твори Ш. Руставелі («Витязь у тигровій шкурі»), А. Навої («Фархад і Шерін»), О. Пушкіна, Р. Рільке, А. Міцкевича та інших поетів. Перу М. Бажана належать численні книжки літературно-критичних і публіцистичних статей: «Люди, книги, дати. Статті про літературу» (1962), «Думи і спогади» (1982). Помер 23 листопада 1983 р. Похований у Києві.

10 жовтня

75 років від дня народження Дуди Мирона Івановича, українського хорового диригента, педагога, заслуженого діяча мистецтв України. Народився в с. Тучне Перемишлянського району Львівської області. Закінчив Львівську консерваторію (1983; кл. І. Небожинського). 1968–71 – художній керівник, диригент народноно ансамблю пісні і танцю «Веселка» Будинку культури с. Жовтневе поблизу Львова; 1971–73 – керівник ансамблю пісні і танцю «Вінок» Будинку культури заводу «Львівсільмаш»; 1973–83 – художній керівник, диригент народного ансамблю пісні і танцю «Веснянка» Львівського автобусного заводу; 1983–98 – директор, художній керівник, головний диригент Прикарпатського заслуженого ансамблю пісні і танцю «Верховина» (м. Дрогобич Львів. обл.); за сумісництвом 1990–98 – старший викладач кафедри хорового диригування Дрогобицького педагогічного університету. Нині в Німеччині. Автор низки хорових творів, зокрема «У долині село» (сл. І. Франка), «Колискова» (сл. Лесі Українки), «Де зараз ви, кати мого народу?» (сл. В. Симоненка), «Матері» (сл. Б. Олійника), «Історія» (сл. Б. Стельмаха), «Півні-заволоки» (сл. М. Стельмаха), «Зореслава» (сл. І. Зінченка), «Про Дрогобич», «Тустань», «Нічка-чарівничка», «Верховинська жартівлива» (усі – сл. З. Гладяк).

11 жовтня

120 років від дня народження Скрипчинської Елеонори Павлівни, українського хорового диригента, педагога, заслуженого діяча мистецтв України. Народилася 29 вересня (11 жовтня) 1899 року у місті Дубні (тепер районний центр Рівненської області). Музичну освіту здобула у Болеслава Яворського та Володимира Пухальського. В 1919–1923 роках викладала в Народній консерваторії в Києві, у 1923–1934 роках — у Київському музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, у Київській державній музичній профшколі імені М. Леонтовича та у Київському музичному технікумі, з 1934 року — знову у консерваторії (з 1965 року — професор). З 1920 року — диригент аматорських і професійних хорів, у 1944–1966 роках — Українського народного хору імені Г. Г. Верьовки (у 1964–1966 роках — його художній керівник і головний диригент). Жила в Києві. Померла 9 грудня 1992 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 7; поруч з чоловіком).

75 років від дня народження Фролова Олександра Івановича, українського кінооператора, режисера-документаліста, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився в Вінниці. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1975). Працює з 1968 р. на «Київнаукфільмі», де створив картини: «Подряпина на льоду» (1982), «Зірка Вавілова» (1984, оператор), «Вперед… до кам'яного століття» (1986), «Стінограма» (1987), «Разом з Макаренком» (1987, оператор), «Гра на випередження» (1987, оператор у співавт.; реж. Е. Даргольц), «Гніздо» (1991), «Любов та смерть поета Володимира Маяковського» (1991, режисер та оператор у співавт.), «Слов'янський детектив» (1992, у співавт. з І. Недужком), стрічки «Крах Тевтонського ордену. Фільм 28» (автор сценар. та режисер), «В унії та без неї. Фільм 30» (оператор та режисер), «Захищали, скільки могли. Фільм 36» (оператор та режисер) в документальному циклі «Невідома Україна. Нариси нашої історії» (1993), «Газ України» (1996, авт. сцен.), «Оксана Петрусенко» з циклу «Обрані часом» (1996, у співавт. з Р. Плаховим-Модестовим) та ін., а також телестрічки: «Два життя Соломії» (1997, т/ф), «Честь і вдячність» (1999, т/ф, авт. сцен.), «Леонід Кравчук. Обрання долі.» (2003, у співавт.), «Червоний ренесанс» (2004, у співавт.), «Дисиденти» (2007, у співавт.), «Непрощені» (2007, у спіавт.).

12 жовтня

85 років від дня народження Щербака Юрія Миколайовича, українського прозаїка, драматурга, дипломата, громадського діяча. Народився Юрій Щербак  в Києві. Після семирічки закінчив фельдшерське училище. Нелегко звикав до людських страждань, знаків війни на тілах і душах фронтовиків, що переповнювали тодішні лікарні. У 1958 закінчив Київський медичний інститут за фахом «санітарний лікар». У 1958-1987 працював у Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних хвороб імені Л.В. Громашевського молодшим, а потім і старшим науковим співробітником. Займався профілактикою сказу, брав також участь у боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України та Узбекистану, за що нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Захистив кандидатську (1965) і докторську (1983) дисертації з епідеміології особливо небезпечних інфекційних хвороб. Володіє польською та англійською мовами. Доктор медичних наук. Академік УЕАН. З січня 1999 — державний службовець 3-го рангу. Одружений, має доньку та сина. Його старший брат — Микола Щербак — учений-зоолог, завідувач Зоологічного музею НАН України — ще в молодості був звинувачений КДБ у націоналізмі й засуджений. З 28 березня 2014 року Ю.М. Щербак — голова Наглядової ради Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Є головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з березня 2016).

19 жовтня

60 років від дня народження Яланського Андрія Вікторовича, українського живописця, педагога, народного художника України. Народився в місті Києві. У 1977-1978 роках навчався в приватній студії В.І.Зарецкого. З 1978 по 1984 роки – навчання в Київському Державному Художньому Інституті, який закінчив в майстерні станкового живопису професора В. Шаталіна

У 1988-1991 роках проходив стажування в творчих майстернях Академії Мистецтв у професора Т. Н. Голембієвської. Продовжувач високих традицій предметного реалістичного живопису, особливу увагу приділяє пленеру, вивчає ефекти світло-повітряного середовища, працює у всіх жанрах, але переважно в жанрі класичного традиційного пейзажу реалістичного напряму. Свій вибір вважає творчим кредо, не прагнучи бути «модним новатором». Викладає в Академії образотворчого мистецтва і архітектури, є доцентом кафедри живопису і композиції, декан факультету образотворчого мистецтва. З 1981 твори художника експонуються на вітчизняних виставках. З 1986 твори художника експонуються на міжнародних виставках, роботи виставлялися і продавалися на аукціонах Phillips і Cristie’s. Роботи художника є в Національному художньому музеї України (Київ), Національному музеюї ім. Т.Г.Шевченка в Каневі, Третьяківській галереї (Москва), в музеях міст України: Київ, Донецьк, Львів, Одеса, Переяслав-Хмельницький, Красноград, Сімферополь, Феодосія, Чернігів, Чернівці та в приватних зібраннях колекціонерів країн Канади, США, Великобританії, Шотландії, Франції, Бельгії, Швейцарії, Польщі, Австрії, Чехії, Іспанії, Греції, Китаю, Південної Кореї, Японії, Росії та України.

22 жовтня

75 років від дня народження Ковтуна Валерія Петровича, українського артиста балету, балетмейстера, народного артиста СРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився  в місті Ясинувата, тепер Донецька область, Україна. В дитинстві відвідував заняття танцювального гуртка в Будинку культури залізничників в Ясинуватій, займався в самодіяльному колективі балету при Будинку культури студентів у Дніпропетровську. У 1962 році став учнем шостого класу Київського державного хореографічного училища. Навчався у педагогів І. М. Булатової та Є. М. Зайцева. У 1965 році закінчив його. У 1965–1968 роках — артист Харківського театру опери та балету. З 1968 по 1985 рік — артист Київського академічного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. В театрі з 1969 року склався творчий дует Валерія Ковтуна та солістки балету Тетяни Таякіної. Брав участь в міжнародних балетних конкурсах: 5-й Міжнародний балетний конкурс у Варні (1970 рік, третє місце); Міжнародний конкурс артистів балету в Москві (1973 рік, друге місце);

IV Міжнародний фестиваль танцю в Парижі (премія імені Вацлава Ніжинського Французької академії танцю, 1977). З 1973 року на запрошення Майї Плісецької виступав її партнером на телезйомках, в зарубіжних гастрольних виставах і в спектаклях Большого театру. Гастролював в Англії, Індії, Угорщині, Італії, Німеччині, Болгарії, Чехії, Словаччині, Югославії, Хорватії, Польщі, Франції, США, Аргентині, Японії, Швейцарії, Колумбії, Коста-Риці, Венесуелі, Нікарагуа, Іспанії, Панамі, Норвегії, Швеції, Данії та інших країнах. З 1977 по 1997 рік викладав дуетний танець в Київському хореографічному училищі. Член КПРС з 1978 року[2]. В 1984 році закінчив балетмейстерський факультет Державного інституту театрального мистецтва в Москві (педагог Р. Захаров). В 1985–1987 роках — головний балетмейстер Київського театру опери і балету. У 1987–1988 роках — головний балетмейстер Укрконцерту. З 1989 року — художній керівник і головний балетмейстер Київського театру класичного балету. У 1989–2003 роках — завідувач кафедрою сценічного руху в Київському інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. У 1998–2005 роках — головний балетмейстер Київського музичного театру для дітей та юнацтва. Жив у Києві. Помер 3 лютого 2005 року. Похований на Байковому кладовищі.

23 жовтня

100 років від дня народження Хмелька Михайла Івановича, українського живописця, народного художника України, лауреата державних премій. Народився в Києві у родині робітника заводу «Арсенал». З дитинства захоплювався малюванням, з 10 років відвідував художню студію Михайла Ярового. У 1933 році вступає до Київського художнього технікуму та влаштовується гравером до Першої державної типографії. З 1935 року навчався в Одеський художній технікум, який закінчив у 1940 році, після чого одразу був призваний до армії артилеристом-обчислювачем. Брав участь у Другій світовій війні. Почав війну в Сім'ятичах на Берестейщині, дивізії, у якій служив художник, вдалося вибратися з оточення та пройти до Ніжина. В Ніжині Михайло Хмелько пройшов перепідготовку та став сапером-картографом. Невдовзі був тяжко поранений поблизу Гребінки та відправлений до польового шпиталю в Лубнах, де потрапив в окупацію. Потрапити назад на фронт Хмелькові не вдалося, і він повернувся до матері в Київ. У Києві підробляв тим, що писав портрети на замовлення та допомагав по господарству в приміських селах. Після того, як Київ знову взяли радянські війська, Хмелько приєднався до бригади фронтових художників Політуправління Першого Українського фронту. В 1946 році закінчив Київський художній інститут, де вчився у Карпа Трохименка. З 1947 року регулярно бере участь у республіканських та всесоюзних виставках. З 1948 до 1973 року викладає в Київському художньому інституті, з 1962 — професор. З 1960 по 1970 роки був завідувачем кафедри живопису, керував майстернею історичного живопису (1960—1973). Викладав живопис, композицію, рисунок, досліджував методику живопису й особливості композиції. Найвідоміші учні — Едуард Ревенко, Леоніла Стебловська, Олена Титова. У 1951 — 1955 роках керував Спілкою художників УРСР, що дало змогу побувати у творчих відрядженнях в США, Канаді, Великій Британії, Японії та ряді соціалістичних країн.  У 1986 році почав працювати над автобіографією, але вона так і залишилася чернеткою.  Помер 15 січня 1996 року після тривалої хвороби.

24 жовтня

80 років від дня народження Дичко Лесі (Людмила) Василівни, українського композитора, педагога, громадського діяча, народної артистки України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народилась 24 жовтня 1939 року в Києві. 1959 року закінчила Київську школу-десятирічку ім. М.В. Лисенка за класом теорії музики; 1964 року - Київську державну консерваторію ім. П.І. Чайковського (нині Національна музична академія України) за класом композиції.; 1971 року - аспірантуру під керівництвом проф. Б.М. Лятошинського та проф. Н.І. Пейка. Прослухала курси лекцій: з мистецтвознавства - професорів Ю.С. Асєєва, М.П. Тищенка, Л.С. Міляєвої, Є.М. Говді, П.А. Білецького у Київському художньому інституті (1968-1972) та з історії театру - в Київському інституті театрального мистецтва (1966-1969). Викладала: у Київському педагогічному інституті (1965-1966), у Київському художньому інституті (нині Академія мистецтв) - історію музики (1972-1994). Викладає у студії при Державній Заслуженій капелі бандуристів України з 1965 року та в Національній музичній академії України (доцент) - композицію та теоретичні дисципліни з 1994 року. 1989 року виступала в Канаді з лекціями про сучасну українську хорову музику. Членкиня Правління музфонду України (з 1973), Координаційної ради Всеукраїнської музичної спілки. Членкиня журі хорового конкурсу ім. М. Леонтовича, оргкомітетів фестивалів "Київ-Музик-Фест", "Прем'єри сезону", почесного комітету хорового фестивалю "Золотоверхий Київ" (Київ, Україна), журі Всесвітнього хорового конкурсу сучасної музики в м. Дебрецен (Угорщина) та Голова журі хорового Форуму християнської молоді України (Київ, 1999). Членкиня Комітету з присудження Державних премій ім. Т.Г. Шевченка (з 1993 року) та комісії Міністерства культури та мистецтв України (з 1996 року). Плідно співпрацює з Київським патріархатом, зокрема зорганізувавши ювілейні концерти на честь 100-річчя з дня народження патріарха УАПЦ Мстислава та концерти "Духовного тижня молоді". Вона є авторкою 3-х балетів, хорової, симфонічної, вокально-симфонічної й камерної музики (сюїт, симфоній, фантазій, інших творів для оркестру, ансамблів, фортепіано, органа, скрипки, флейти), 4-х циклів духовної музики для органа та солістів, вокальних циклів для голосу та камерного оркестру, музики до кінофільмів, мультфільмів, 45-ти пісень. Улюблений жанр - хорова музика. Її твори представлені на хорових фестивалях, конкурсах і в концертних програмах світу: США, Канаді, Франції, Великої Британії, Німеччини, Голландії, Бельгії, Данії, Іспанії, Італії, Угорщини, Болгарії, Польщі, Росії та України. Дипломантка та лауреатка Всесоюзного огляду творчості молодих композиторів (Москва, Росія, 1962; 1969 - І премія), Української республіканської комсомольської премії ім. М.Островського (1970), конкурсу на кращу патріотичну пісню (Київ, 1997 - І премія). Її нагороджено державними медалями України та грамотами парламенту. Заслужений діяч мистецтв України (1982). Народна артистка України (1995); лауреатка Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1989); кавалерка українського православного Ордена Святого Володимира ІІІ ступеня (1998) та Ордена Княгині Ольги (1999). Членкиня Національної спілки композиторів України та її Правління (з 1968 року), Секретар НСКУ (з 1994).

26 жовтня

85 років від дня народження Кот Уляни Петрівни, українського народного майстра художнього ткацтва, фольклористки, співачки, заслуженого майстра народної творчості України. Народилася в селі Крупове, нині Дубровицького району Рівненської області). Працювала у колгоспі (1951–79), майстринею художнього ткацтва Рівненського комбінату народних про­мислів (1979–85). У рідному селі організувала фольклорно-етнографічний ансамбль «Берегиня» (кер. 1985–91), дит. фольклорно-етнографічну студію «Серпанок» (1991–96). М’яким тембром альта відтворює старовинні мелодії пісень поліського краю. Фірма «Мелодия» (Москва) 1982 випустила диск «Поет Уляна Кот». 18 пісень, записаних 1981 від Кот, вміщено у пісеннику «Берегиня» (К., 1991). З її голосу Кот. Смаль 2002–04 записав 1050 творів (колядки, щедрівки, веснянки, козацькі, рекрутські, вояцькі, соціальні і родинно-побутові, жартівливі пісні, балади, пісні про кохання), що увійшли до збірки «Ой зозулько, сива пташко» (2005), «Ой та зацвіла черво­на калина» (2008; по 150 пісень), «Поліське весілля» (2011, 220 творів; усі – Чернівці). Записи пісень у виконанні Кот – у фондах радіо «Свобода», Українського радіо, Рів­ненського центру народної творчості. Ткати «поліський серпанок» навчилась у матері. Створює ткані рушники, настільники, серветки, вбрання. Учасниця міських, всеукраїнських, всесоюзних, зарубіжних мистецьких виставок від кін. 1960-х рр. Персональних – у Дубро­виці (від 1967, 2011), Рівному (1980), Києві, Львові (обидві – 1985). Ткані вироби Кот зберігаються у Рівненському крає­знавчому музеї, Музеї народної архітектури та побуту Укра­їни у Києві, в музеях Львова, Мос­кви, а також Білорусі, Польщі, Че­хії, Словаччини, Канади, США.

27 жовтня

125 років від дня народження Падалки Івана Івановича, українського живописця, графіка, педагога. Народився 15 листопада 1894 р., у с. Жорнокльови Золотоніського повіту в козацькій сім’ї селянина. Іван навчався в церковно-парафіяльній і дворічній міністерській школах, потім у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя, але був виключений за поширювання української преси. Завдяки О. Сластьону влаштувався працювати у майстернях при Полтавському етнографічному музеї. У Івана Cелезньова він упродовж чотирьох років навчався в Київській художній школі, у 1917—1920 рр. — в Українській державній академії мистецтв (під керівництвом В. Кричевського та М. Бойчука). Киян шокував цей красень: високий, з довгим золотим волоссям, за вухами – квітки сон-трави. На сандалях – такі ж квітки. Щоб не сидіти на шиї батьків, кожного літа їздив до Полтави, був у губернському земстві конструктором-малювальником українських меблiв. Разом з М. Бойчуком брав участь у розписах Луцьких казарм у Києві (1919), де створив композицію повернення селянської родини з косовиці. У 1922 році Іван Іванович одружився з художницею Марією Пасько, родом із Миргорода. У тому ж році народився син Євген. У жовтні 1922 р. І.Падалка в числі першого та єдиного випуску УАХ отримав диплом художника і був направлений у Миргородський, а потім — Межигірський керамічний технікум. Марія Яківна в цей час проживала в батьків Івана Івановича в селі Жорнокльови. Нарешті у Харкові спромоглися на кооперативно житло, сім’я об’єдналася. Іван Іванович – чудовий оратор, став професором у Харківському (1925—1934 рр.) та Київському (1934—1936 рр.) художніх інститутах. Іван Падалка заарештований 29 вересня 1936 року як «ворог народу». Під час арешту були конфісковані картини, знищений його особистий архів. Художника кинули у підвали Жовтневого палацу, головної катівні енкаведистів у Києві. До 10 жовтня, незважаючи на безперервну обробку досвідчених слідчих, він мужньо тримався на допитах, заперечував всі надумані звинувачення. Потім шантаж долями дружини та сина зламав. Розчавлений морально і фізично, підписував не читаючи все, що підносили йому слідчі. Не думав про майбутнє, впевнений в тому, що життя скінчилось. Наступного дня після оголошення вироку Івана Падалку розстріляли. Розтерзані тіла жертв більшовицького «правосуддя» з палацу нишком вивозили критими автівками у Биківнянський ліс, що під Києвом. Через кілька днів після розстрілу чоловіка Марія Пасько була заарештована за «шпигунство та недонесення на чоловіка». Коли її виводили, підійшов Женя і шепнув на вухо: «Мамо, я боюся!» Її забрали, а дитина залишилася напризволяще одна в кімнаті. 14-річного сина Євгена органи НКВС відправили в дитячий будинок до Куйбишева. Більше ніколи мати не чула про сина. Спочатку знаходилась в Харківській тюрмі, потім була вислана на Колиму, де й перебувала 21 рік. У таборі працювали щоденно без вихідних. За рік давали два вихідних. Після реабілітації повернулась в Україну, марно шукаючи сина. Померла Марія Пасько в Кременчуці у 1991 році.

75 років від дня народження Шелудька Леоніда Миколайовича, українського живописця, народного художника України. Народився  в селі Венінг, Німеччина. Навчався в Одеському художньому училищі та Київському державному художньому інституті. Викладачі: Лопухов А., Шелудько Л.І. З 1987 року член Національної Спілки Художників України. Брав участь у багатьох виставках в Україні та за кордоном, а також, неодноразово проходили персональні виставки художника.

30 жовтня

75 років від дня народження Шпортька Віктора Михайловича, українського естрадного співака (тенор), педагога, народного артиста України. с. Сухачівка Дніпропетровського р–ну, нині м. Дніпропетровськ Дніпропетровської обл.) — український естрадний співак, народний артист України (1994). Від 1969 — соліст естради Дніпропетровської, Одеської, Волгоградської обласних філармоній. Від 1978 — соліст Київського мюзик-холу, естрадно-симфоничного оркестру України. 1985 –1989 — соліст ВІА "Водограй" Дніпропетровської обласної філармонії. Закінчив (1996) Київський інститут культури (режисура естрадних та театралізованих свят). Лауреат багатьох республіканських та міжнародних конкурсів та фестивалів. Від 2005 — завідувач кафедри естрадного вокального мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв, професор. Мешкає і працює у м. Києві. Найкраще Віктора Шпортька (вокал): "Людям на добро" (О.Осадчий, М.Сингаївський), "Ми підем, де трави похилі" (П.Майборода, А.Малишко), "Літо пізніх жоржин" (В.Івасюк, Р.Братунь), "Нам спокій,друже, тільки сниться" (В.Івасюк, Р.Кудлик), "Облітає півонія" (О.Кушнарьов, Б.Стельмах), "Забуваєм себе, забуваєм" (М.Каландьонок, Б.Чіп), "Квіт калини" (Б.Янівський, Б.Стельмах), "Я ще не все тобі сказав" (В.Івасюк, С.Пушик), "Над горою місяць повен" (О.Білаш, С.Пушик), "Батькові долоні" (Ю.Ісаров, Л.Татаренко). Освіта - Дніпропетровське педагогічне училище, музичне відділення; Київський інститут культури, режисура естрадних та театралізованих свят. З 1969 - соліст естради Дніпропетровської, Одеської, Волгоградської філармоній. З 1978 - Київського мюзик-холу, естрадно-симфоничного оркестру України. Лауреат Всесоюзного конкурсу "С песней по жизни" (Москва, 1979). Член Асоціації естрадних діячів України (з  1989). Народний артист України Віктор Шпортько явище в українській поп-музиці не зовсім типове. П'ять років він співав у дніпропетровському ансамблі "Водограй", не зовсім вписуючись в рамки ВІА-жанру. Після третього місця в телеконкурсі "С песней по жизни–79/80" Шпортька запросили до Київського мюзик-холу. В столиці з'явилася можливість часто записуватися — записаних пісень хватило б на шість лонг-плеїв, та жодного в нього нема. Нема в його репертуарі і жодного шлягера — всю популярність йому принесла лише його самобутня лірична манера виконання (неофіційно кращим в репертуарі Шпортька вважається еврігрін Платона Майбороди "Ми підем де трави похилі"). В кінці 1995 року у нього все таки з'явився перший хіт — пісня В. Кушнарьова "Облітає півонія". Наразі співак викладає в нашому університеті. Народний артист України (1994); артист, соліст-вокаліст естради.