Ювіляри-2020. Січень

До вашої уваги інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів січня.

1 січня

125 років від дня народження Миколи Миколайовича Тарновського, українського поета, прозаїка, гумориста, перекладача. Народився у с. Коцюбинцях Гусятинського повіту (нині Чортківського району Тернопільської області) у селянській родині. Здобув початкову освіту в сільській школі. У 1910 виїхав до США. Працював у Нью-Йорку і Детройті на заводах і фабриках, брав участь у соціалістичному русі, самотужки здобув освіту. Друкуватися почав від 1915. Редактор і співредактор журналу «Молот» і газети «Українські щоденні вісті», «Українські вісті» та інших. У 1955–1959 був головою ЦК Ліги американських українців. 1959 переїхав до УРСР, працював заступником голови Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. Помер 20 червня 1984 р. в Україні.

90 років від дня народження Жанни Юхимівни Колодуб, українського композитора, педагога.  Народилась 1 січня у м.Вінниці. 1941–1944 - учасниця партизанського опору на Вінничині (зв’язкова підпільної групи Г. Калашнікова–Т. Кічка). 1944 у концтаборі «Майданек» (Польша) загинув батько, згодом померла мати. 1947 - студентка Київського музичного училища ім. Р.М. Глієра. 1949–1954 - навчання у Київській державній консерваторії ім. П.І. Чайковського. Перші спроби написання музики. 1952 - 1968 - концертмейстер Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського. 1966 - викладач кафедри загального та спеціалізованого фортепіано. 1981 - доцент Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. З 1995 – професор Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. Голова комісії музично-естетичного виховання дітей та молоді НСКУ, член комісії НСКУ з прийому до Спілки композиторів. Нагороджена: : військовими нагородами, Золотою медаллю АМУ (2010).

2 січня

200 років від дня народження Петра Гавриловича Лебединцева, українського історика, археолога, педагога, журналіста, церковного та культурно-освітнього діяча. Народився с. Яблунівка Звенигородського повіту Київської губернії. Син священика, брат головного редактора журналу “Киевская старина” Феофана Лебедннцева та одеського кафедрального протоієрея Арсенія (Лебедннцева). Редактор-засновник журналу “Киевские епархиальные ведомости” (1860–1874 рр.), один з ініціаторів заснування й перший редактор офіційної частини “Киевских епархиальных ведомостей” (1886–1896 рр.), товариш голови Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії (1874–1883,1889–1896 рр.). Один із фундаторів журналу “Киевская старина” й наукового києвознавства. Залишив численні праці з історії Церкви в Україні, зокрема на Київщині, що друкувались у місцевій періодиці (“Труды Киевской духовной академии”, “Киевские епархиальные ведомости”, “Киевская старина”, “Чтения Исторического общества Нестора Летописца”). Відомий українофіл, підтримував стосунки з Шевченком, Костомаровим, Антоновичем та ін. Почесний член Історичного товариства Нестора Літописця, Одеського товариства історії й старожитностей, Університету Св. Володимира, церковно-історичного та церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії. Похований на Щекавицькому кладовищі. Частину книжок своєї бібліотеки (1725 од.) заповів Київській духовній академії, решту призначив для єпархіальної бібліотеки.

3 січня

125 років від дня народження Бориса Миколайовича Лятошинського, українського композитора, диригента, педагога, музичного та громадського діяча. Народився в Житомирі, в родині професора гімназії. Навчався у житомирській гімназії, яку закінчив 1913 року. Грі на фортепіано його вчила мати. Вже у гімназійні роки Лятошинський написав перші твори - салонні пєси для фортепіано і фортепіанний квартет, які були виконані у Житомирі. 1913 р. Б.Лятошинський вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира й, готуючись до вступу в консерваторію, почав брати приватні уроки музики у відомого композитора Р. Глієра. З 1914 по 1919 Лятошинський навчався у Глієра в Київській консерваторії (клас композиції).1917 року Лятошинський вперше виступив, як диригент (виконав другу частину власної першої симфонії). По закінченні навчання Лятошинського залишено в консерваторії викладачем музично-теоретичних дисциплін. За роки роботи він також прославився, як обдарований піаніст й талановитий диригент. У 20-ті роки композитор активно займався творчою і музично-громадською роботою, з 1922 по 1925 рік очолював Асоціацію сучасної музики. З 1935 року Лятошинський став професор Київської (1935-1938), а у 1941-1944 роках Московської консерваторій. В роки війни, з 1941 по 1944, Лятошинський працював в евакуції, у Саратові (Росія), де викладацьку роботу в консерваторії поєднував з працею на радіостанції імені Т.Шевченка. Б.Лятошинський був одним із засновників, першим Головою та довголітнім членом правління Спілки композиторів України. У Б.Лятошинського навчалися майбутні музикознавець Ігор Белза, композитори Леонід Грабовський, Леся Дичко, Іван Карабиць, Кара Караєв, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Ігор Шамо та інші. Помер Б.Лятошинський раптово, 15 квітня 1968 року в Києві. Ім'я Бориса Лятошинського носить музична школа в Житомирі (в школі відкрито кімнату-музей Б. Лятошинського), вулиці в Житомирі, Києві та Луцьку.

5 січня

160 років від дня народження Василя Григоровича Ляскоронського, українського історика, археолога, етнографа, нумізмата, картографа. Народився у місті Золотоноша Полтавської губернії (нині Черкаської обл.) у збіднілій дворянській родині вчителя. Після домашньої початкової підготовки Василь вступив до Полтавської гімназії (1872), а через два роки після смерті батька продовжив навчання у Лубенській гімназії (1880). Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1880-1885). Під впливом професора В. Антоновича захопився допоміжними історичними дисциплінами: антропологією, етнографією, нумізматикою, археологією, палеографією. Працював у Полтаві в нумізматичному та археологічному музеях, вивчав топографію й народний побут краю, потім слухав лекції з медицини в Київському університеті. Наприкінці 1880-х рр. В.Г. Ляскоронський поїхав працювати домашнім вчителем при російському посольстві у Відні. Як вільний слухач відвідував лекції в місцевому університеті, працював у музеях, архівах та бібліотеках Відня, вишукуючи матеріали, що мали відношення до історії України. Тут він досліджував спадщину французького військового інженера Г. де Боплана, зокрема старовинні атласи та карти України, вміщені у його праці «Опис України» (1650). Вивчивши атлас Боплана та інші іноземні карти, вчений провів ідентифікацію географічних назв, частина з яких була видозмінена, описав кордони воєводств, що належали до України і склав географічний покажчик до карт. В.Г. Ляскоронський працював також у бібліотеках та музеях Кенігсберга, Парижа. Зацікавився ісландськими сагами, навіть опанував ісландську мову, на якій впродовж багатьох років листувався з Ісландським науковим історичним товариством у Рейкʼявіку. Згодом викладав у Московському, Київському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті. Свою монографію «История Переяславльской земли с древнейших времен до половины XIII столетия» (1897) він захистив як магістерську дисертацію (1899). 

В. Ляскоронський виявився дуже плідним польовим дослідником, зокрема на Полтавщині він оглянув до 1000 км. наддніпрянських степів, обстеживши 600 могил, 160 майданів, 20 городищ; заніс на карту «змійові» вали: Пороський, Посульський, Переяславський та багато інших пам’яток, зробивши неоціненний внесок у археологію України. Його робота «Городища, курганы, майданы и змиевы валы в области днепровского Левобережья» вийшла друком у ІІІ томі Праць ХІV Археологічного зʼїзду. У 1907 р. В. Ляскоронський став приват-доцентом кафедри російської історії Київського університету, а також отримав посаду екстраординарного професора при Ніжинському історико-філологічному інституті. З 1922 р. В.Г. Ляскоронський стає професором Київського Археологічного Інституту по науково-дослідній кафедрі мистецтвознавства, викладає там курс загальної нумізматики. У 1925 р. вчений очолив комісію ВУАН з дослідження цвинтаря Софійського собору. У той час було обстежено значну частину території заповідника і знайдено велику кількість речей великокнязівської та литовської доби.  Помер В.Г. Ляскоронський 1 січня 1928 р. від запалення легенів, похований у м. Києві.

7 січня

110 років від дня народження Ганни Степанівни Матійко, української письменниці, журналістки. Народилася 1909 року в селі Ївки, Богуславського району, на Київщині, в сім'ї бідняків. З десяти років залишилася сиротою. Як старша в сім'ї, вона повинна була добувати хліб. Довелося пасти чужу худобу в наймах. В 1923 році 14-літня дівчина поїхала до Одеси шукати кращих заробітків. Була нянькою, потім поступила на ткацьку фабрику. З жадобою вчилася в багатьох гуртках, закінчила дворічну рад-партшколу, курси газетних працівників. У 1930 році вступила до лав Комуністичної партії. З 1932 р. Г. Матійко безперервно працює журналістом. В 1953 році вийшла в Одесі перша книжка «Сад миру». Друга — «Оповідання» — випущена видавництвом «Молодь» у 1955 році. У збірці «Квіти дружби» письменниця розповідає про хороші справи, про міцну дитячу дружбу.

8 січня

110 років від дня народження Давида Кельмановича Вишневського, українського письменника, журналіста. Народився в м. Кременчуці Полтавської обл. в робітничій сім'ї. Працювати почав юнаком: слюсарював на заводах Харкова. Вчився у вечірній школі, по тому вступив до Харківського університету, але не закінчив його. У 1933–1941 роках працював у журналі «Заклик», видавництві «Молодий більшовик», в радіокомітеті. Одночасно активно друкувався в періодиці. З 1941-го по 1949 р. перебував у Радянській Армії. Брав участь у німецько-радянській війні як кореспондент армійської і редактор дивізійної газети. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ст., Червоної Зірки, медалями. Почав друкуватися з 1930 року. Писав українською мовою. Автор збірок оповідань: «Брак» (1932), «Мрійник» (1934), «Бронзовий сокіл» (1941), «Прості серця» (1948). Повістей: «Лінії сплетінь» (1933), «Обрії» (1933),«Повісті про невідомих» (1956), «Сімдесят другий день» (1959), «Риси твого обличчя» (1962), «Я люблю вас, мамо» (1965). Роману: «Три ночі» (1969),

а також сценарію художнього кінофільму «Ластівка». Похований у Харкові (вул. Клочківська, 335), на 9-му міському кладовищі (20 квартал).

10 січня

80 років від дня народження Петра Васильовича Рубана, українського різьбяра, громадського діяча. Народився 10 січня 1940 року в Конотопі на Сумщині. Повноцінно він прожив лише 51 рік – хоча й помер у 74, але майже чверть століття в нього забрала тюрма. Свою єдину спеціальність він здобув під час першого ув’язнення за «антирадянські агітації і пропаганду» в Мордовії. Після звільнення в 1973 році був направлений у Прилуки, де після закінчення вузу працювала за розподілом його дружина Лідія, та влаштувався різьбярем по дереву на Прилуцькому меблевому комбінаті. Його роботи мали успіх, він неодноразово виконував замовлення Ради Міністрів УРСР, обкому КПУ, Зовнішторгу. Робота «Шахова книга» одержала в 1974 році другу республіканську премію. «Справа Рубана» (1976 рік) була порушена після того, як він виготовив до 200-річчя США подарунок американському народові – дерев’яну книгу, на обкладинці якої зображено статую Свободи і зроблено напис «200 років». Працював над нею Петро Васильович 8 місяців. Невідомі зламали двері його домашньої майстерні та викрали книгу. У прокуратурі йому порадили «забути» про цей випадок, а 13 жовтня того ж року Петра Рубана заарештували. 29 грудня Прилуцький народний суд розглянув справу звинуваченого. Рубану інкримінували здачу в художній салон 73 сувенірів, «виготовлених поза обліком на підприємстві», а також крадіжку матеріалів на комбінаті. Суд засудив Петра Рубана до 8 років ув’язнення і 5 років заслання. 18-29 квітня 1977 року Чернігівський обласний суд розглянув справу Рубана, звинуваченого за тими ж двома статтями. Інкримінували записи, які він зробив у мордовських таборах (8 зошитів), і листи дружині з табору, усні висловлювання, а також спотворені висловлювання на попередньому суді. Суд засудив Петра Рубана до 6 років ув’язнення в таборі особливого (камерного) режиму, 3 роки заслання, повернення «незаконного прибутку» та конфіскації власності – недобудованої хати (сім’я Рубанів із двома дітьми третій рік жила в хліві, доки будувалася хата). Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Звинувачення в крадіжці матеріалів суд зняв. Покарання Петро Рубан відбував у таборі УЛ-314/60 у Луганській області. Неодноразові пропозиції співробітників КГБ відмежуватися від «націоналістів, які використовують його ім’я в антирадянській агітації», категорично відхиляв. Звільнений у 1985 році. Того ж року вступив у репресовану правозахисну організацію – Українську Гельсінську Групу. Петра Рубана звільнили у 1988 році і вислали з Радянського Союзу. Його прийняв президент США Рональд Рейган. Після повернення до України у 1996 році П.Рубан був обраний заступником голови головного проводу ОУН в Україні. Указом Президента України 2006 року П.Рубан як член Української Гельсінської групи нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

13 січня

120 років від дня народження Олександра Івановича Ковіньки [справж. – Ковінько], українського письменника-гумориста. Народився у селі Плоске (нині Решетилівського району Полтавської області) в родині селянина-бідняка. Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми. У 1917 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. У період громадянської війни в Російській імперії та у часи боротьби за існування Української Народної Республіки спочатку був у повстанському загоні. У 1918 схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєнно-польового суду. Звільнений під час наступу Червоної Армії. Був членом партії боротьбистів. Брав участь у боях з денікінцями, потрапив до них у полон. Знову був звільнений і вступив до Червоної Армії (разом з В. Сосюрою). Затим воював у війську УНР. Війна закінчилась для нього у таборі біля Познані (Польща) де перебував у 1920–1921. Після повернення додому вступив до комітету незаможників. Був секретарем сільради. Навчався на курсах інструкторів-лекторів ТСОАВІАХІМу, виступав з лекціями від цього товариства. 1926—28 навчався в Полтавському інституті народної освіти (заочно). Друкуватися почав 1926 р.— тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена його гумореска «Містки та доріженьки». Друкував гумористичні оповідання та фейлетони в газеті «Більшовик Полтавщини»[2], журналах «Червоний Перець», «Плуг», «Червоний шлях», «Нова громада» («Соціалістична громада»), «Молодий більшовик» та інших часописах. 1928 став штатним фейлетоністом газ. «Більшовик Полтавщини». Перша книга — збірка гумористичних і сатиричних повістей «Індивідуальна техніка» (Харків, 1929), друга — «Колективом подолаємо» (Полтава, 1930). 6 жовтня 1934 року заарештований органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». 27-28 березня 1935 виїзною сесією Військової колеґії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років таборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Звільнений 1947, але без права повернення в Україну, жив у Якутії. Там у 1950 заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана. 4 липня 1956 судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину.[3]. Після реабілітації повернувся на батьківщину, до рідної Полтави. Був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі «Прапор» автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість «Як мене купали й сповивали» (1957), видав збірки гумору та сатири «Кутя з медом», «Гуморески» (1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти й котячі хвости» (1964), «Директиви і корективи» (1965), «Попав пальцем в небо» (1966), «Всякого бувало…» (1967), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Отак, прямо і прямо» (1976), «Кислі яблука» (1978), «На що ви натякаєте?..» (1978), «Як воно засівалося» (1979), «Гостріше гостріть пера» (1983) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями «Хрестоносці» та «Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака», автобіографічною оповіддю «Чому я не сокіл?..», публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу. Помер у місті Полтава.

14 січня

110 років від дня народження Василя Івановича Харченка, українського театрального режисера, педагога. Народився в 1910 році в місті Кам'янці (тепер Черкаської області). В 1933 році закінчив Київський музично-драматичний інститут імені М. Лисенка. Працював актором і режисером Українського драматичного театру імені М. Заньковецької в Запоріжжі, з 1944 року у Львові. У 1947–1952 роках — мистецький керівник Львівського театру юного глядача, у 1952–1956 роках — головний режисер Львівського театру опери та балету, з 1957 року — головний режисер Київського театру музичної комедії. Одночасно професор і проректор Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого.Помер у 1971 році. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 21).

15 січня

140 років від дня народження Павла Семеновича Ходченка, українського письменника. Народився на хуторі Лук’янівка Миколаївського району Миколаївської області в бідній сім’ї. Тут пройшли його дитячі роки. Навчався самотужки, здавши екстерном іспит на звання народного вчителя. З 1906 року почав учителювати у селах Херсонської губернії. У 1929 роцi вийшла його перша книжка – повість «На хуторах». З 1933 до 1941 року редагував журнал «Червоний шлях», потім — «Літературний журнал». В.С. Ходченко написав: повісті «Сорочинська трагедія» (1940), «На визволеній землі» (1950), «Степові спалахи» (1960), роман «Зростання» (1956), п’єси і спогади «Випробовування зрілості» (1958), «Досвітні заграви» (1965). Помер письменник 11 січня 1967 року і похований в Києві на Байковому кладовищі. В 1976 році Миколаївському обласному літературному об’єднанню присвоєно ім’я Павла Ходченка. 

17 січня

80 років від дня народження Зиновія Миколайовича Легкого, українського письменника, педагога. Народився Зіновій Миколайович в селі Заланів Рогатинського району Івано-Франківської області. Дитячі роки склалися нелегко. Зенко (так називала його мама) після закінчення у 1953 р. Дичківської семирічки вступає в Рогатинське педучилище. Після його розформування продовжує навчання в Коломийському, закінчує його в 1957 році. Любив Зенко займатися спортом. Він входив у збірну Івано-Франківської області з легкої атлетики і в 1957 р. став другим призером на обласних змаганнях. Після закінчення педучилища працює вчителем початкових класів на батьківщині в с. Петрові що на Івано-Франківщині. Далі служба в армії (1959—1962 рр.). У вільний від муштри час наполегливо готувався до вступу у Львівський університет на філологічний факультет. Після служби в армії вступає на навчання. Навчається на стаціонарному відділені філфаку 5 років. Щоб якось себе забезпечити, працює розвантажуючи вагони, і у складі студентських будівельних загонів їздить на цілину. Під час навчання Зіновій знайомиться з майбутньою дружиною Лесею Симончук з Рівнинщини. Тоді він навчався на четвертому курсі, а Леся — на першому. В 1967 р. вони одружуються. В них народжуються діти — три сини: Микола, Олег та Тарас, гордість родини Легких. По закінченні університету працює один рік учителем словесності на Рівнинщині, потім два роки на Рогатинщині Івано-Франківської області. З 1970 року Зіновій Миколайович працює вчителем рідної мови в Мурованській школі, де 10 років був завучем. Нині Зіновій Легкий — заслужений вчитель України, член Національної спілки письменників України, лауреат Обласної премії 2010 року у галузі культури, літератури і мистецтва ім. Богдана Лепкого. Найкращим у номінації «Проза» журі премії визначило Зіновія Легкого за книги «Тарасові страсті», «Дивовид», «Скорбна мати», «Агнець офірний, або Каменем у Спасителя».

18 січня

170 років від дня народження Івана Омеляновича Левицького, українського бібліографа, письменника, журналіста, громадсько-культурного діяча. Народився в селі Берлоги Калуського повіту, тепер Рожнятівського району. Навчався у Станіславівській гімназії, з 3-го класу гімназії його забрали до австрійської армії. У липні 1871 року в Будапешті склав екзамени на атестат зрілості, а згодом поступив на філософський факультет Віденського університету. Основною справою Левицького завжди була бібліографія. Вперше він зацікавився бібліографією у 1877 р. У 1909 р. він очолив Бібліографічне товариство ім. Тараса Шевченка. Займався перекладами статей з російської преси. Пізніше у Коломиї видавав «Народну школу» (1875), у Львові «Друга народу» (1876) і «Бескид», активно співпрацював у багатьох галицьких періодичних виданнях, видавав календарі. Був редактором газет («Мир», «Слово»), журналів («Пролом», «Наука»). З 1879 року і до кінця свого життя І. О. Левицький працював дрібним урядовцем у різних страхових товариствах у Львові. Помер 30 січня 1913 року, похований на Личаківському кладовищі у Львові.

20 січня

160 років від дня народження Івана Збури, українського поета (Канада). Народився Іван Збура 20 січня 1860 року у с.Звиняч Чортківського повіту. У 1898 році емігрував у Канаду (містечко Едмонтон). 30 грудня 1898 року він написав великого вірша "Канадійські емігранти", якого 2 лютого 1899 року надрукував у газеті "Свобода". Автор залишив багато поезій, але вони не збереглися до сьогоднішніх днів. Помер поет Іван Збура 28 жовтня 1940 року в Едмонтоні, похований поблизу містечка Ламонт (Канада).

21 січня

175 років від дня народження Олени Антонівни Косач [Тесленко-Приходько], української письменниці, громадської діячки. Народилася 9 (21 січня) 1845 року в місті Мглин Чернігівської губернії. Була четвертою дитиною в сім'ї Косачів: батько — колезький секретар Антон Григорович Косач (1814—1910) та мати — Марія Степанівна Чернявська (померла 3 (15) листопада 1848 р.). Після смерті матері дітей виховувала її рідна сестра Парасковія. Олена отримала домашню освіту, а згодом закінчила акушерські курси при Київському університеті. 1876 р. притягалася до дізнання у справі революційного українського гуртка в Єлисаветграді. Цього ж року з двоюрідною сестрою Ю. Й. Круківською (в одруженні Бубнівською) сприяла втечі за кордон А. М. Макаревич, передавши їй закордонний паспорт рідної сестри Олександри Косач. Відтоді перебувала під негласним наглядом поліції, який було знято 26 липня 1878 р. через закриття справи за браком доказів. Брала активну участь у народницькому русі. З 1877 року разом з Л. М. Драгомановою працювала вихователькою в денному притулкові для дітей робітників у Києві. Учасниця київського революційного гуртка «бунтівників». Узимку 1878—1879 р. жила в Петербурзі, працювала акушеркою в лікарні. Заарештована після 13 березня 1879 року у зв'язку із замахом на шефа жандармів Олександра Дрентельна. Була ув'язнена в Литовському тюремному замку. За розпорядженням міністра внутрішніх справ від 21 квітня 1879 р. вислана з Петербурга до Олонецької губернії під гласний нагляд поліції. З 8 травня цього ж року переведена до міста Пудожа Олонецької губернії (нині місто в Карелії, РФ), де пробула до 1881 р. Після постанови Особливої наради вислана в Західний Сибір — ще на п'ять років до міста Ялуторовська Тобольської губернії (нині місто Тюменської області, РФ). На початку 1884 р. вийшла заміж за засланця П. В. Тесленка-Приходька. 25 грудня цього ж року в подружжя Тесленків-Приходьків народився син Юрій. 1891 р., відбувши термін заслання, разом із сином відвідала родину брата Петра Антоновича в Луцьку й Колодяжному. Влітку 1895 р. повернулася з сином із Сибіру. 1896 р. після повернення з заслання чоловіка жила в Ризі, а згодом і на Волині (Запруддя). Під час Першої світової війни переїхала з родиною до Києва (вулиця Лабораторна, 11). Померла в Києві 9 лютого 1927 року. Була похована на Байковому цвинтарі поруч із могилою Л. М. Драгоманово, приятельки з молодих літ. Поховання нині втрачене.

24 січня

100 років від дня народження Олександра Васильовича Ситника, українського скульптора. Народився в Батурині в родині кравців. У 1937 році вступив в Одеське художнє училище, і після закінчення 3-го курсу, в 1940 році вступив до Інституту ім. І. Репіна Академії мистецтв СРСР в Ленінграді. З початком Німецько-радянської війни, вступає до лав 1-ї Василеостровської добровольчої армії народного ополчення. Але у вересні 1941 р. потрапляє у полон. Після війни відновлюється в інституті і успішно закінчує його у 1950 році (спочатку майстерня О. Т. Матвєєва, після війни — В. О. Синайського). У 1950—1971 рр. — викладач скульптури, малюнку і композиції у Дніпропетровському художньому училищі. Влітку 1971 року переїхав до Києва. З 1971 р. — викладач та начальник навчальної частини Київського художньо-промислового технікуму. Працював і в Художньому фонді України. Пішов з життя 2 листопада 1992 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

25 січня

140 років від дня народження Арсена Якимовича Баккалінського, українського поета, фольклориста, хормейстера. Народився в с. Вороньків, нині Бориспільського району Київської області. Закінчив Київську духовну семінарію (1900). Як хорист консерваторії брав участь у концертній подорожі по Україні хору Миколи Лисенка (1899). У 1901– 04 вчителював на Київщині. 1904–06 викладав спів в училищах Києва, зокрема Києво-Пріорському, яке очолював 1906–20. Керував учнівським та робітничим хорами, хором Лук’янівського народного дому. Збирав народні пісні. Його записи опрацьовували для хору К. Стеценко (зокрема колядки «Ой яка красна в лузі калина», «Василева мати», «З-під гір, з-під долин», «Ой за горою, за зеленою», «Ой дивнеє народження», «Що у пана Йвана», «Святі сиділи», «А у цього хазяїна на його дворі») й О. Кошиць, з котрими, а також М. Лисенком, підтримував творчі контакти. Видав збірку поезій «Молоді поривання» (1903). У творах його домінує поетика української народної пісні. Уклав і видав «Український співаник» (О., 1904; 100 нар. пісень з нотами). Багато музично-етнографічного матеріалу залишилося в рукописах.

26 січня

110 років від дня народження Оскара Ароновича Сандлера, українського композитора. Народився 26 січня 1910 року в Києві. Закінчив 1937 Київську консерваторію у класі Гліба Таранова (дириґування) і Віктора Косенка (композиція). 1937—1940 — асистент диригента і диригент Київського театру опери та балету. Був завідувачем музичної частини Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки (1940—1941), об'єднаного театру казахської та російської  драми (1941—1945, Алма-Ата), Київської естради (1951). Його твори: Оперети: «Даруйте коханим тюльпани» (1958); «Наречені не повинні плакати» (1959); «Каштани Києва» (1972).

Музичні комедії: «Фабрика чудес» (1949); «На світанку» (1964); «Четверо з вулиці Жанни» (1966); Опери: «Собака на сіні» (1946); «В степах України» (1954). Балети: «Серце дівоче» (1961). Музики до фільмів: «Антоша Рибкін» (1942); «Актриса» (1943); «Біла троянда» (1943); «Близнята» (1945); «Зигмунд Колосовський» (1945); «Подвиг розвідника» (1947); «Наші чемпіони» (1953); «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955); «Штепсель одружує Тарапуньку» (1957); «Круті сходи» (1957); «Мандрівка в молодість» (1959); «Коли починається юність» (1959); «Чорноморочка» (1959); «Пригоди Перця» (1961, мультфільм); «Артист із Коханівки» (1961); «Їхали ми, їхали...» (1962); «Місяць травень» (1965). «Серце Бонівура» (1969). Помер у Києві 3 травня 1981 року. Похований на Міському кладовищі «Берківці».

28 січня

90 років від дня народження Анатолія Федоровича Ігнащенка, українського архітектора. Народився в селі Захарівцях (тепер Хмельницького району Хмельницької області). У 1953 році закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. Був учнем Йосипа Каракіса. З 1953 по 1960 рік працював у проектному інституті «Укрдіпрошахт», у 1960–1963 роках—архітектор науково-дослідного інституту експериментального проектування, у 1963–1964 роках — архітектор «УкрНДІпроект». З 1964 року по 1966 рік — головний архітектор проектного інституту «УкрНДІПмістобудування», у 1966–1969 роках — експерт художньо-експертної колегії Міністерства культури УРСР. У 1969–1976 роках перебував на посаді архітектора художнього фонду Спілки художників УРСР. У 1976–1990 роках — архітектор-художник об'єднання «Художник» художнього фонду УРСР. З 1990 року на творчій роботі. Нагороджений орденами: Князя Ярослава Мудрого V ступеня (2006), «Знак Пошани» (1982). Гран-прі Академії вишуканих мистецтв Парижа за пам'ятник Василю Порику у Франції. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1974) — разом з Г. Н. Кальченко за пам'ятник Лесі Українці в м. Києві. Лауреат премії Ленінського комсомолу (1980 р.). Золота (1969 р.) та Срібна (1970 р.) медалі імені М. Б. Грекова. Помер 5 квітня 2011 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 42).

30 січня

160 років від дня народження Сергія Олександровича Бердяєва, українського поета, публіциста, прозаїка, журналіста, критика, видавця перекладача, мистецтвознавця. Народився Сергій Бердяєв у місті Київ. Проводив дитинство разом з братом Миколою в родині князя Олександра Михайловича Бердяєва і княгині Кудашової, які в основному проживали у своєму Обухівському маєтку. Вчився Сергій Олександрович у київській Колегії Павла Ґалаґана, у Морському корпусі Петербурга та за кордоном у Вюрцбурзі (Німеччина) та Брюсселі (Бельгія). За фахом лікар, в чині колезького регістратора вийшов у відставку, та з головою поринув у літературу. Мав феноменальні здібності до мов (крім російської та української, знав: латину, новогрецьку, французьку, італійську, іспанську, англійську, німецьку, шведську, угорську, ірландську, польську, чеську та болгарську мови), багато перекладав. Писав українською та російською мовами. Друкуватися російською мовою почав у 1870-х роках, українською — у 1880-х роках. Коли почалися єврейські погроми, Сергій Бердяєв писав про «справу Дрейфуса», виступаючи на боці її фігуранта та засуджував російських правих. Бердяєву погрожують, що посадять. Почались переслідування жандармами. Утікаючи від судових звинувачень в антидержавній діяльності, Бердяєви на п'ять років перебираються до Москви. Сергій Бердяєв повернувся у 1912 року до Києва. 6 листопада 1914 року Сергій Бердяєв помер. Похований був на цвинтарі на Пріорці.