Ювіляри-2020. Лютий

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів лютого.

1 лютого

125 років від дня народження Андрія Петровича Ковалівського, українського історика, етнографа, сходознавця. Народився в с. Розсохуватому поблизу Золочева на Харківщині в родині педагога. Походив з козацького роду Ковалівських (ХVII ст.). Вищу освіту здобув у Лазаревському інституті східних мов (Москва) і на історико-філологічному факультеті Харківського університету, які успішно закінчив на початку 20-х років. Ще в студентські роки він захопився творчістю Григорія Савича Сковороди, внаслідок чого з’явилися його праці про цього славетного українського філософа і письменника. У 30-ті роки ХХ ст. поряд з плідними дослідженнями, присвяченими арабським джерелам, також розгорнулась активна громадська діяльність ученого, спрямована на розвиток українського сходознавства. Так, Андрій Петрович став одним з фундаторів Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС), яка встановила і підтримувала контакти з понад 90 науковими структурами СРСР і зарубіжних країн Сходу. Ковалівський був членом редакційної колегії часопису “Східний світ” (згодом “Червоний Схід”), завідувачем навчальної частини Харківських курсів східних мов, старшим науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту сходознавства (УНДІС) у Харкові. Проте сокири сталінських репресій уникнути йому не вдалося... Лише в 1944 р. вчений дістав можливість повернутися до науково-педагогічної діяльності, спочатку в Саранському педагогічному інституті в Мордовії, а згодом – у педагогічному інституті та університеті в Харкові. Водночас він перебував у докторантурі Інституту сходознавства АН СРСР. Успішно захистивши в 1951 р. в Інституті сходознавства АН СРСР докторську дисертацію про Ібн-Фадлана, А. П. Ковалівський очолив з того ж року кафедру історії нового часу Харківського університету, а з 1964 р. і до своєї кончини він був завідувачем кафедри історії середніх віків. До останніх днів свого життя (помер 29 листопада 1969 p.) цей видатний вчений, великий трудівник, палкий патріот, людина надзвичайного творчого обдарування, виняткової скромності А. П. Ковалівський самовіддано служив українській історичній науці, сходознавству, всіляко сприяючи їхнім звершенням і досягненням.

90 років від дня народження Миколи Петровича Бідняка, українського живописця, іконописця, графіка, майстра декоративно-ужиткового мистецтва. Народився у Канаді (м. Торонто). Сім’я мала достаток, діти – здоровий генотип, адже батько українець, а мати – фінка. Миколі легко давалися мови, мав великий хист до гри на скрипці. Та батько марив Україною, поверненням; він за десять років чужини назбирав кошти, щоб вдома не бути бідним. Вони повернулися на Буковину, у село біля Чернівців. І тут таланти хлопчика розквітли, сусіди заговорили про юного генія. Втім, доля кинула чорний серпанок. «Визволителі» краю, яких зустрічали хлібом-сіллю, виявилися хижими людоловами, від яких важко було врятуватися. У 1940 р., сім’я подалася на Захід, вони вирвалися з радянського раю, але багатьом членам родини не вдалося уникнути Сибіру. Вони жили в американській зоні Німеччини, п’ятнадцятирічний Микола працював на полі, коли стався вибух міни. Красень-юнак там утратив обидві руки та ліве око. У госпіталі замислився: Хто він тепер? Каліка, якого усі жаліють? Безрукий циклоп? І українець високо підняв голову, так із царською поставою голови він і пройшов життям.Микола працював по 16—18 годин на день, малюючи картини вустами у повен зріст. Микола Бідняк створив понад 3,5 тисячі робіт. У 1950-му Біднякові вдалося повернувся до Канади. Виставкову діяльність Бідняк розпочав з 1951 року в Канаді. Створив понад 80 виставок у 12 країнах світу.

2 лютого 

120 років від дня народження Мануїла Йосиповича Шехтмана, українського живописця. Мануїл Шехтман народився в селі Липники (нині Житомирська область України) в єврейській родині. Дитинство провів у діда в Норильську, там він навчався в хедері. У 1913-1920 роках Шехтман навчався в Київському художньому училищі. З 1922 по 1926 рік навчався в Київському художньому інституті (майстерня М. Бойчука). У 1919-1921 роках співпрацював з відділенням єврейської організації Тарбут в Києві, брав участь в оформленні декількох спектаклів її театральної студії «Омманут». У 1925-1927 роках був викладачем малювання в Київському єврейському сирітському будинку. З 1926 року член Асоціації революційного мистецтва України, брав участь в декількох її виставках. У 1928 році разом з іншими художниками «бойчукістів» (послідовниками М. Бойчука) брав участь у розписі Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі. З 1928 року був завідувачем постановочної частини Київського єврейського театру робітничої молоді ( «Югарт»), брав участь в оформленні низки вистав. З 1929 року - завідувач художнім відділом Одеського музею єврейської культури. На початку 1930-х років почалася розгромна кампанія проти «бойчукістів», після чого Шехтман був відсторонений від усіх посад. У 1934 році переїхав до Москви, де влаштувався на роботу в бригаду з оформлення святкових ходів і парків. У 1939 році брав участь в оформленні спектаклю «Гершеле Гершеле Острополер» в ГОСЕТі. Після початку Великої Вітчизняної війни пішов добровольцем в ополчення. Загинув у 1941 році в битві за Москву. Серед його творів - картини «Діна» (1926), «Мати» (1927), «Погромленние» (1927), «Переселенці» (1929), «Жахи війни» (1938).

4лютого

140 років від дня народження Климента (Климентія) Васильовича Квітки, українського музикознавця, етнографа, фольклориста, правознавця. За іншими даними народився 05.02.1880 р.). Народився у селі Хмелів (теперішньої Сумської області) в родині нащадків українських козаків. К. Квітка навчався в Музичному училищі Російського музичного товариства у Києві по класу фортепіано у Григорія Ходоровського. У студентські роки він працював деякий час концертмейстером хору Київського університету. Освіту Квітка продовжував у Київському університеті Святого Володимира. З юних років почав збирати народні мелодії, вже у 1902 р. видав перший збірник народних пісень. Тоді ж з'явилися його наукові досвіди («Матеріали для вивчення мелодійного складу українських пісень, розташовані за системою П. Сокальского»). 1907 року Квітка одружився на Ларисі Петрівні Косач, видатній українській поетесі, знаній як Леся Українка. Чимало народних мелодій К.Квітка записав з її голосу. В 1920—1933 р. працював в Академії наук Української РСР, де організував Кабінет музичної етнографії (1922). Одночасно — викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. За 8 років опублікував близько 40 наукових статей, досліджень, докладних рецензій, безліч збірників народних пісень. В 1933 р. Квітка був звільнений за політичними звинуваченнями, на півтора місяці арештований і, залишившись без засобів до існування та побоюючись нового арешту, переїхав у Москву, приступивши до роботи в Московській консерваторії, де читав курс музики народів СРСР (c 1933 р. — професор).У 1934 році його знову арештовують, і він до 1936 року перебував у концентраційних таборах в Середній Азії.  Після звільнення до кінця життя працював на посаді професора, завідувача Кабінету народної музики Московської консерваторії. 1936 року був достроково звільнений і відновлений на роботі в Московській консерваторії.З 1936 р. керівник фольклорної секції Наукового-дослідницького інституту при Московській консерваторії, з 1937 р. до 1945 р. і з 1949 р. до кінця життя — науковий керівник заснованого їм Кабінету по вивченню музичної творчості народів СРСР. За 17 років за особистої участі Квітки в консерваторії був створений багатонаціональний фольклорний фонд із 6000 записів. Під час Другої Світової Війни залишався в Москві, зберігаючи фонди Кабінету, а з 1942 р.;— читав лекції, стаціонарно записував народних виконавців, займався науково-дослідною роботою. Після війни підготував роботу «Наспіви календарних пісень як джерело вивчення історії музичної культури східних слов'ян» (1947).

5 лютого

170 років від дня народження Остапа Степановича Терлецького, українського громадсько-політичного діяча, літературознавця, публіциста. Народився 5 лютого 1850 р. в с. Назірна поблизу Коломиї на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у родині священика. Після закінчення гімназії у 1868 р. вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав також історію. Отримавши диплом у 1872 р., працював у бібліотеці Віденського університету, а 1878 р. вступив на його юридичний факультет, який закінчив у 1883 р., склавши іспити на доктора юриспруденції. У Відні О. Терлецький став членом академічного товариства українських народників «Січ». У 1874 р. брав участь у роботі Археологічного з’їзду в Києві. Терлецький виступав у журналах «Світ», «Житє і слово» та інших виданнях як прогресивний історик, критик, економіст. Разом із С. Подолинським організував у Відні видавництво соціалістичної літератури українською мовою, за що в 1876—1877 рр. був притягнений до суду. У своїх працях О. Терлецький з демократичних позицій висвітлював найзлободенніші проблеми Галичини, особливу увагу приділяючи аграрному питанню. Він критикував тих економістів, які вбачали причину тяжкого становища селянства в його особистих вадах: пияцтві, лінощах тощо. У статті «Лихва на Буковині» (1878) він писав, що саме економічні злидні спричиняють моральний і духовний занепад людини. На думку вченого, розв’язати аграрне питання можливо революційним шляхом. За існуючого ладу він пропонував створювати господарства, засновані на громадській власності на землю. Світогляд Терлецького значною мірою позначений впливом марксизму. Він критикував капіталістичні відносини, пов’язуючи майбутнє суспільства із соціалізмом. Зокрема, у статті «Робітницька плата і рух робітницький в Австрії в послідніх часах» (1881) він робить висновок, що поліпшити своє становище робітники можуть, лише покладаючись на самих себе, «на свою власну силу». У 1890 р. в Галичині разом з І. Франком заснував Русько-українську радикальну партію, що об’єднала українських селян і ремісників. Терлецький виступав за возз’єднання всіх українських земель, вважаючи, що це можливо лише за умови, коли всі прогресивні сили діятимуть разом, коли боротьба широких народних мас стане організованою. Останні два десятиліття свого життя Терлецький майже повністю присвятив вивченню історії суспільних відносин і суспільної свідомості галицьких українців у період кризи панщинного господарства — з кінця XVIII до середини XIX ст. («Галицько-руське письменство 1848—1865 рр.», 1903). Помер 22 липня 1902 р. у Львові.

6 лютого

190 років від дня народження Григорія Миколайовича Ґе, українського та російського письменника, публіциста, драматурга, історика-краєзнавця, художника, громадсько-культурного діяча. Народився 6 лютого 1830 року (25 січня за ст. ст.) у Воронежі у поміщицькій сім’ї. Змалку виявляв хист до малювання. Разом зі своїм молодшим братом Миколою, який згодом став видатним художником-передвижником, готувався до вступу в Академію мистецтв. Однак, через смерть батька довелося відкласти мрію стати художником, взявши на себе управління батьківським маєтком. Ще задовго до селянської реформи 1861 року він звільнив від кріпосної залежності своїх селян. В 1865 році, продавши маєток, Ге переїхав до Херсона. Працював чиновником в Акцизному управлінні, брав активну участь у культурному і громадському житті міста. Став ініціатором заснування і першим директором першої громадської бібліотеки в Херсоні (нині Херсонська обласна універсальна бібліотека імені Олеся Гончара), писав п’єси, виступав як журналіст і театральний критик. Починаючи з вересня 1879 року і до останніх днів діяльність Григорія Миколайовича Ге була пов’язана з нашим містом. 1880 року він обирається гласним Миколаївської міської думи, а з 1888 до 1906 року Г. М. Ге обрано на посаду секретаря Міської думи. Проживав Григорій Миколайович з великою сім’єю (син і четверо дочок) на вулиці Наваринській. Будинок зберігся до теперішнього часу. У 1881 році з його ініціативи організовано громадську бібліотеку (нині Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гмирьова). На сторінках місцевих газет «Николаевский вестник» і «Южанин» публікувалися його театральні рецензії, огляди художніх виставок, нариси, фейлетони, публічні статті. 1890 року до 100-річчя від дня заснування Миколаєва вийшла його книга «Исторический очерк столетнего существования города Николаева при устье Ингула (1790 – 1890)», яка і сьогодні служить джерелом для знавців і любителів історії краю. 1890 року заснував і очолив артистичний гурток. Для гуртківців і широкого загалу читав лекції «Про драматичне мистецтво», згодом видав їх окремою книгою, в якій на основі зарубіжних і вітчизняних джерел розробив основи теорії сценічного реалізму. Для театральної трупи написав п’єси «Театральні боги», «Свобода мистецтва», «Шквал», «Кухня відьми», «Канікули». Читацька аудиторія схвально прийняла роман Г. Ге «Софія Милич». Писав українською і російською мовами. Г. М. Ге залишив помітний слід у розвитку драматургії та публіцистики. Як людина творча, виявив себе в різних жанрах мистецтва. Працював і як художник, написав багато акварелей. Його картина «Могила Миколи Миколайовича Ге і Ганни Петрівни Ге на хуторі Іванівському» зберігається в меморіальному музеї М. М. Ге в с. Івангород, що на Чернігівщині. Помер Григорій Миколайович Ге в похилому віці, на 82 році життя, 14 листопада 1911 року в Миколаєві. Вшанувати пам’ять свого видатного земляка на похорони прийшли сотні жителів міста. Поховано Г. М. Ге на старому міському некрополі. Могила його збереглася до наших днів і на сьогоднішній день є єдиним нагадуванням про Григорія Миколайовичі Ге в нашому місті.

8 лютого

90 років від дня народження Діани Гнатівни Петриненко, української співачки, педагога. Народилася в с. Білоусівка, що на Полтавщині (тепер відноситься до Драбівського району Черкаської області). Закінчила Київську державну консерваторію(клас професора М.І.Єгоричевої) у 1955 році (з 1985 року - її професор)- тепер це Національна музична академія України імені П.І. Чайковського.Виховала цілу плеяду гарних співаків,серед яких-співачка зі світовим ім'ям Людмила Монастирська. Протягом 1962 р. - 1985 р. була солісткою Київської державної філармонії (Національна філармонія України). Популярна співачка і в Україні, і в світі (лірико-колоратурне сопрано). З концертами побувала в усіх куточках України, також представляла українську пісню у багатьох країнах світу. Діана Петриненко виконує українські народні пісні, твори вітчизняних та зарубіжних авторів. Діана Гнатівна - мати видатного українського музиканта, співака та композитора Тараса Петриненка. Є лауреатом Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1972 р.), а також їй присвоєно звання "Народна артистка СРСР" (1975 р.). На батьківщині(звідси коріння її роду і тут пройшло її дитинство) Діани Петриненко - в с.Сазонівка Оржицького району Полтавщини проводиться Обласний конкурс вокалістів на приз Діани Петриненко, у якому співачка приймає участь, як член журі та почесний гість.Її брат Іван Паливода,викладач Київського музучилища імені Р.Глієра-вихователь знаменитої співачки Вікторії Лук'янець. Вільний час Діана Гнатівна присвячує квітам на дачі(яку звела сама,рано залишившись вдовою) в с.Халеп'ї,що поруч знаменитого Трипілля на Київщині.

11 лютого

130 років від дня народження Антона Хомича Середи, українського художника, мистецтвознавця, культурного діяча, педагога. Народився в с. Шкарівка, Васильківського повіту, Київської губернії в сім'ї сільської інтелігенції — фельдшера та вчительки. Закінчив Строгановське училище ужиткового мистецтва у Москві (1914). Як фахівець в галузі народних промислів у 1915 р. був запрошений до Тифлісу (Тбілісі), де очолив відділ художньо-металевого виробництва Кавказького кустарного комітету Міністерства землеробства. У 1916—1917 рр. керував кустарним художнім виробництвом у Галичині й Буковині. Після переїзду до Києва у 1917 р. працював у Департаменті мистецтв генерального секретарства народної освіти УНР. За Гетьманату, у 1918 р. очолював художньо-промисловий відділ Головного управління мистецтв і національної культури Міністерства народної освіти. Середа — один з ініціаторів створення Національного музею України, який був організований на базі Київського художньо-промислового і наукового музею (з 1919 р. — Перший державний музей, з 1924 р. — Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Г. Шевченка, з 1936 р. — Київський державний історичний музей, тепер — Національний музей історії України). Був одним з організаторів Київської картинної галереї, у 1922—1929 рр. — завідуючий відділом художньої промисловості (нині Київський музей російського мистецтва). У 1921—1922 рр. очолював секцію монументальних пам'яток Київського губернського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини. Як дослідник українського образотворчого мистецтва працював у підрозділах Всеукраїнської академії наук — у секції мистецтв археологічної комісії (з 1921 р.), у Всеукраїнському археологічному комітеті (з 1924 р.). Був обраний членом Софійської комісії. У 1921—1923 рр. — голова секції мистецтв Українського наукового товариства в Києві. 1920–1929 — викладач, з 1934 професор Київського Художнього Інституту (один з організаторів та перший декан його поліграфічного факультету), Організатор, а у 1929-1934 рр. — зав. навчальною частиною Українського поліграфічного інституту в Харкові. До найкращих праць Середи належить оформлення книжок і журналів: «Сяйво» (1913), монографії «Г.Нарбут» (не з'явилася друком) і збірника «Сергій Маслов» (1927), «Енеїда» І.Котляревського, «Повна збірка. Поезії» Т.Шевченка (1927), «Бібліологічні Вісті» (1928), «Козацькі пісні» (1936), «Фата морґана» М.Коцюбинського (1937), «Кобзар» Т.Шевченка (1937), «Твори» І.Франка в 25 тт. (т. 1—12, 1941), «Слово о полку Ігореві» (1952), «Люборацькі» А.Свидницького та ін. У проектах укр. поштових марок (1918), видавничих і фірмових знаків (вид. знак видавництва «Друкар», 1919) зберігав строгу лінію рисунка і класичні засоби композиції. Помер 11 серпня 1961 в Корсунь-Шевченківському, Черкаської області, похований в Києві.

13 лютого

90 років від дня народження Василя Петровича Полоника, українського скульптора.  Народився 13 лютого 1930 року в селі Привілля Донецької області. Закінчив Луганське художнє училище (1950), Київський художній інститут (1956). Вчителі з фаху - В. Мухін, М. Лисенко. Член КПРС. Працював в галузі станкового та монументального скульптури. Основні твори: «У забої» (1956); «Шахтар Донбасу», «Портрет матері»; портрет Героя Соціалістичної Праці В. Зубова (1957); «Васко» (1958); «Петько»; «Іра» (I960); «Сапер» (1965); «Голова шахтаря» (1967); пам'ятник В. І. Леніну в Макіївці (1970) та інші. Брав участь у виставках республіканських і всесоюзних з 1957. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1968). Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» і медаллю.

16 лютого

110 років від дня народження Павла Микитовича Маляра, українського письменника, журналіста, видавця, громадсько-політичного діяча (США). Народився Павло в Миргороді. Батьки хлопця у 1931 р. були розкуркулені, тому багато поневірявся. Із 1936 по 1941 р. навчався на філологічному факультеті харківського державного університету ім. О. М. Горького. Із окупованого Харкова повернувся у Миргород. Влаштувався на роботу в Миргородську газету «Відродження», яка пропагувала ідеї самостійності української нації. Там він друкував твори націоналістичного спрямування. Наприклад, «До назв Україна, Русь». Павло Маляр в харківській окупаційній газеті надрукував статтю «Мазепа чи Хмельницький». У цьому творі Маляр розмірковує про те, який державний лідер потрібний Україні, чи такий як Мазепа, чи такий, як Хмельницький. Хлопця викликали на допит у гестапо. Допитувалися, до якого крила націоналістів – бандерівського чи мельниківського належить. Друзі попередили, що гестапо має намір його розстріляти. Павло змушений був втікати туди, де його не шукатимуть. Виїхав як остарбайтер у Німеччину. Після війни емігрував у Америку.Ступінь магістра отримав у Сиракузькому університеті. Маляр – автор добірки новел «Над шляхом битим», збірки оповідань «Щастя». 1954 р. світ побачила повість «Хліб» у двох частинах. У 1965-1967 рр. з’являється друком його роман-трилогія «Золотий дощ». Пізніше друкує збірку оповідань та новел «Книжка про те, як живуть легенди».

100 років від дня народження Олега Йосиповича Зуєвського, українського поета, перекладача, літературознавця (Канада).  Народився 16 лютого 1920 р. в містечку Хомутець Миргородського повіту на Полтавщині.З 1936 по 1938 рр. Зуєвський вчився в газетному технікумі в Харкові. Технікум був реорганізований в Інститут журналістики і він там продовжив навчання до початку війни. Перші поетичні спроби з'явилися у газеті «Юний ленінець», альманасі КІЖу та «Літературному журналі». Під час окупації працював у редакції «Миргородських вістей», де публікував свої вірші, оповідання, статті, пізніше друкувався у празькому часописі «Пробоєм». Після війни Зуєвський опинився у таборі для переміщених осіб у Ауґсбургу, де продовжував свої літературні студії в таборній періодиці «Наше життя», «Нове лицарство», «Світання», «Арка». В еміграції з 1943 року: спочатку в Німеччині, а з 1950 – у США (Філадельфія). З 1966 – у Канаді. Року 1947 у Мюнхені вийшла перша збірка поезій О. Зуєвського «Золоті ворота», яку вітала літературна критика в особі чільних її представників у діаспорі — Юрія Шевельова (викладача О. Зуєвського по КІЖу) та Володимира Державина. У 1949 р. О. Зуєвський з дружиною змушений був переїхати до США. Як і більшість творчої інтелігенції, яка мала бажання отримати вищу освіту, мав заробляти на неї важкою фізичною працею, а ввечері слухати лекції в Пенсільванському університеті. Тому друга поетична збірка О. Зуєвського «Під знаком Фенікса» з'явилась лише за одинадцять років, у тому ж мюнхенському видавництві «На горі». Здобувши ступінь доктора «філософії», О. Зуєвський викладав російську мову і літературу в Фордгамському та Ратгерському університетах США. З 1966 року — він професор славістики Альбертського університету, де пропрацював понад 25 років. Помер у Едмонтоні, перепохований у Житомирі. Книжкова колекція та архів професора Олега Зуєвського подаровані його донькою Т. Зуєвською науковій бібліотеці Національного університету «Києво-Могилянська академія».

17 лютого

120 років від дня народження Миколи Івановича Супруненка,  українського історика. Народився у Полтаві у робітничій сім'ї. Брав участь у Громадянській війні. З 1921 року на громадській, потім на партійній роботі. 1937 року закінчив Інститут червоної професури при ВУЦВК (Харків, Київ). У 1937–1941 роках працював в Інституті історії України АН УРСР (з 1953 року — Інститут історії АН УРСР) ученим секретарем, у 1941–1954 роках — старшим науковим співробітником, у 1955–1984 роках — завідувачем відділом. Жив в Києві по вулиці Коцюбинського, 9, квартира 3. Автор праць з новітньої історії України; зокрема доби 1917—1920 років, написаних на основі джерельних матеріалів, але обмежених офіційною партійно-радянською доктриною. Опублікував понад 170 наукових праць. Головні з них: «Розгром денікінщини на Україні» (1942), «Україна в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни 1918—1920 pp.» (1951, друге видання — 1961), «Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941—1945» (1956), «Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине 1918—1920» (1966). «Історія України. Короткий курс» (1941, спільно з С. Белоусовим, К. Гуслистим, Ф. Ястребовим, М. Петровським). Помер 11 вересня 1984 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

18 лютого

120 років від дня народження Оксани Андріївни Петрусенко [справж. – Бородавкіна (1900–1940)], української співачки. За іншими даними народилася 17.02.1900 р.). Народилася в с. Балаклія в селянській родині. Артистичну діяльність почала на аматорській сцені 1917 в Севастополі. З 1918 працювала в трупі Херсонського державного побутового українського музично-драматичного театру. З 1921 виступала в українських музично-драматичних трупах в Україні, Поволжі і Заволжі. Як оперна співачка дебютувала 1927 в опері "Черевички" (П.Чайковський) у Казанському оперному театрі. Працювала в оперних театрах Баку (нині столиця Азербайджану), Свердловська (нині м. Єкатеринбург), Самари (нині обидва міста в РФ), ін. міст. З 1934 – у Київ. театрі опери та балету. Виконувала партії: Наталка ("Наталка Полтавка" М.В.Лисенка), Одарка, Оксана ("Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського), Аїда ("Аїда" Дж.Верді), Тоска ("Тоска" Дж.Пуччіні), Тетяна ("Євгеній Онєгін" П.Чайковського), Ярославна ("Князь Ігор" О.Бородіна), Ліза ("Пікова дама" П.Чайковського), Маргарита ("Фауст" Ш.Гуно), Джемма ("Овод" В.Трамбицького), Купава, Марфа ("Снігуронька", "Царева наречена" М.Римського-Корсакова) та ін. Виконувала укр. нар. пісні: "Там, де Ятрань круто в'ється", "Ой, не світи, місяченьку!", "Гандзя", "Стоїть гора високая" та багато ін., романси. Займалася концертною діяльністю.

20 лютого

190 років від дня народження Клавдії Іванівни Алексович [Алексевич (1830–1916)], української письменниці, драматурга, педагога, громадської діячки, першої галицько-руської письменниці. За іншими даними народилась 20.11.1830 р.). Народилася 20 лютого 1830 року в селі Красна Кроснянского повіту Австро-Угорщина. Втративши у ранньому віці батьків, виховувалася у діда-єпископа Полянського в Перемишлі. Тут закінчила педагогічні курси, розгорнула громадсько-освітню діяльність. Заснувала товариство «Руських дам» у Львові, була активною діячкою товариства ім. М. Качковського та товариства «Муза». Світогляд її формувався під впливом політики галицьких русофілів. Алексович відома також як популярна письменниця. Зокрема, вона — автор поезій і статей на різні теми, переважно з педагогіки та громадського життя, друкованих у газетах «Зоря Галицка», «Слово», «Учитель» та ін. Її перу належать «Пісня Ольдини» (1860), «Народні повір'я на Великій Русі», казка «Заклятий ведмідь», п'єси «Запаморочена», «Дві сестрички», «Орендар» та низка інших творів. Писала язичієм. Її комедію «Запаморочена» часто ставили на сцені.Похована у гробівцю галицьких москвофільських письменників та журналістів на Личаківському цвинтарі у Львові.

100 років від дня народження Михайла Петровича Миценка [справж. – Колечкін (1920–2001)], українського письменника, публіциста, критика. Народився в с. Злинка, тепер Маловисківського р-ну Кіровоградської області. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив 1946 Одеський університет. Учителював, працював у редакції журналу «Прапор» (з 1991 — «Березіль»). У збірках повістей та оповідань «Медалісти» (1954), «Молоді грози» (1963), «Барвінок та рута» (1965), «Вітровій» (1966), «Пізнай самого себе» (1969) зображено шкільні будні, становлення людської особистості. В збірках повістей «Жадання» (1972), «Черемшина» (1978), «Траса» (1981), романі «Лелеки» (1984) аналізуються причини втрати молодою людиною духовних, моральних та естетичних орієнтирів у житті. Героїзм і трагізм воєнних літ розкриваються у збірці повістей «Нема зерна неправди» (1967), романах «Криця» (1976), «Степова роса» (1982). Виступає з публіцистичними, літературно-критичними статтями. Ряд віршів Миценка покладено на музику. Окремі твори перекладено російською, адигейською, чуваською, угорською мовами.

22 лютого

140 років від дня народження Осипа Васильовича Турянського, українського письменника, критика. Народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів (нині Радехівський район Львівської області) в родині тесляра. Був найстаршим серед 8 дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії, потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію. Працював учителем середніх шкіл Галичини. У літературі дебютував 1908 року новелами в альманаху віденської «Січі». З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. Потрапив у полон. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба. Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917). Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури. Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю. Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 28 березня 1933 року у Львові письменник помер. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.

23 лютого

130 років від дня народження Костя Кисілевського [Костянтин Йосипович (1890–1974)], українського мовознавця, літературознавця, педагога (США). Народився в селі Рошнів, тепер Тисменицького району Івано-Франківської області . Навчався у Лейпцизькому та Віденському університетах (1912 р.). Після Другої світової війни жив у Німеччині. Учителював у гімназіях та вчительських семінаріях Станіслава (тепер Івано-Франківськ), Городка, Львова, Рогатина. З 1938 — професор Педагогіуму у Львові, з 1939 — професор Львівського університету. З 1944 — в еміграції. Від 1945 — професор Українського вільного університету в Мюнхені; з 1959 — у США (Нью-Йорк). Займався українознавчими студіями. Досліджував мову Ганкенштайнового кодексу (ЗНТШ, т. 159), українські говірки басейну Дністра й Пруту («Надпрутський говір», ЗНТШ, т. 162), запропонував перегляд класифікації українських говірок. Автор праць з української діалектології, історії мови, словників, шкільних посібників з української мови і дидактики: «Словничок української мови і головні правописні правила та замітки до відміни» (Станиславів: Накладом автора, 1927, 390 с.), «Методика правописних і словесних вправ» (1929), «Українсько-польський і польсько-український словник» (т. 1-2, 1930—1931, разом з Є. Грицаком), «Правописний словничок» (1934), «Ізоглоси південно-східнього Наддністров'я» (1948), «Кодекс Ганкенштайна — староукраїнська пам'ятка» (1953), «Надпрутський говір» (1954), «Історія українського правописного питання. Спроба синтези» (1956), «Наукові праці І. Франка» (1957), «Ізоглоси Звенигородщини й Шевченкова мова» (1961), «Мовні особливості наддністрянського гнізда» (1962).

25 лютого

170 років від дня народження Володимира Григоровича Барвінського, українського письменника, публіциста, видавця, юриста, громадсько-культурного діяча. Народився 25 лютого 1850 р. в с. Шляхтинці (нині с. Гніздичка) Тернопільської області в родині священика. У 1872 р. В. Барвінський закінчив юридичний факультет Львівського університету. З 1868 р. один із членів-засновників львівської «Просвіти», «Рідної школи», редактор журналу «Правда» (1876—1880). Засновник, видавець, редактор газети «Діло» (1880—1883), де виступав з публіцистичними статтями, оповіданнями, повістями. І. Франко позитивно оцінював деякі статті В. Барвінського, гостро критикував інші за обмеженість ідейно-естетичної програми. У 1880 р. Барвінський організував перші українські народні віча у Львові, на яких виголошувалися гасла щодо правового становища галицьких українців. Намагався досягти порозуміння народовців зі старорусинами. Підтримував зв'язки з М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Драгомановим. Автор повістей «Скошений цвіт» (1877), «Сонні мари молодого питомця» (1879), оповідання «Безталанне сватання» та ін. Друкував просвітянські брошури для селян «Вексель і лихва — наша біда!» (1875), «Тридцять літ тверезості» (1876). На благодійний внесок В. Барвінського «Просвіта» заснувала стипендійний фонд для бідної молоді. Його, як і брата Олександра, радянська історіографія вважала українським «буржуазним» письменником, керівником українських буржуазних націоналістів на Західній Україні. Помер 3 лютого 1883 р. Похований у Львові.

27 лютого

110 років від дня народження Федора Михайловича Потушняка, українського письменника, етнографа, археолога, педагога. Народився 27 лютого 1910 року у селі Осій Іршавського району. У 1930 році закінчив Берегівську гімназію. Цього ж року вступив на філософський факультет Карлового університету в Празі. Після закінчення вчителює в закарпатських селах Білках і Великому Бичкові. У березні 1937 року мобілізований до чехословацької армії. Коли Чехословаччину окупували фашисти, працює бібліотекарем у м. Брно, бере участь у складанні етнографічного атласу Угорщини. Відтак переїжджає в рідний край і співпрацює із «Підкарпатським обществом наук» (1940-1944 рр.). У травні 1944 році окупаційна влада мобілізує Федора Потушняка до угорської армії, однак у серпні він здається в полон. Після повернення у березні 1945 року з табору під Івано-Франківськом працює в газеті «Закарпатська Україна (пізніше («Закарпатська правда»). Початок його літературної діяльності припадає на другу половину 20-х рр. Перші поезії Потушняка друкувалися в журналах «Пчілка», «Наш рідний край», «Підкарпатська Русь», «Говерла», в «Студентському альманасі» та ін. А перша збірка поезій «Далекі вогні» вийшла 1934 року. Автор працював у галузі художнього перекладу з англійської, італійської, німецької, польської, угорської, французької. Помер 11 лютого 1960 р.

28 лютого

130 років від дня народження Осипа-Романа Йосафатовича Сорохтей, українського живописця, графіка, педагога. Народився 28 лютого 1890 року в селі Баранчиці Самбірського повіту на Львівщині, в сім’ї залізничника. З часом родина Сорохтеїв переїхала на постійне проживання до міста Станіслава (тепер Івано-Фран­ківськ), де О. Сорохтей закінчив початкову школу і учитель­ську семінарію. Палка любов до малярства, яка проявилася в нього з раннього дитинства, привела його до Краківської Академії мистецтв. Закінчив він її з відмінною оцінкою в 1920 році. В тому ж році після здачі екзамену на право ви­кладання малювання О. Сорохтей повертається в Станіслав і працює вчителем малювання в українській гімназії. Тут він створює численні жанрові композиції, сцени з життя міської та сільської бідноти, серію малюнків з Історичного минуло­го. Малює в основному в техніці рисунку — олівцем, тушшю, аквареллю. В багатьох графічних портретах, виконаних О. Сорохтеєм, бачимо поєднання елементів дружнього шаржу і гротеск­ної форми. Ці ж риси позначились і на серії портретів ук­раїнських письменників та діячів культури. Активно працює художник і в жанрі карикатури; свої роботи надсилає у львівські сатиричні видання. З 1926 року Сорохтей працює в м. Снятині. За період 1930—1939 років художник створює велику кіль­кість жанрових творів, основною темою яких є знедолений галицький робітник: “Направляють дорогу”, “Брукують вулицю”, “Ріжуть дрова”, “Сцена на вулиці”, “У коваля”, “Фірман”, “Штукатури” та інші. В цих творах художник рельєфно вирисовує обличчя окре­мих фігур, немов вихоплює їх безпосередньо із самого життя. Цілий ряд графічних серій художник присвячує сценам полювання, циркових вистав, зображенню різноманітних тварин. Помер Осип Сорохтей 27 листопада 1941 року.