Ювіляри-2020. Липень

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури, культури і мистецтва - ювілярів липня.

2 липня

90 років від дня народження Петра Миколайовича Лизанця, українського мовознавця, літературознавця, фольклориста. Народився в селі Ізвор (нині село Родниківка Свалявського району Закарпатської області) в сім'ї лісоруба. 1936 року вступив у перший клас Ізворської початкової школи. У грудні 1936 року батьки з п'ятьома дітьми пересилилися у присілок Шом-Колонія (нині Берегівського району). Тут Петро закінчив початкову школу. У 1941–1944 роках навчався в Мукачівській горожанській школі. У жовтні 1944 року Петра перевели в другий клас гімназії міста Берегове, яку він закінчив 1948 року. Цього ж року Петро Лизанець вступив на українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету. 1953 року з відзнакою закінчив університет. У 1953–1956 роках Лизанець — аспірант кафедри української мови, викладач, старший викладач, доцент Ужгородського університету. 1966 року його обрали завідувачем кафедри угорської філології, де Лизанець працює й сьогодні. Кандидатську дисертацію «Українські говірки Затисся Виноградівського району Закарпатської області» захистив 1959 року на спеціалізованій Вченій раді Львівського університету. Тут же 1971 року захистив докторську дисертацію «Угорські запозичення в українських говорах Закарпаття. Угорсько-українські міжмовні контакти», яка упродовж 1970–1976 року вийшла друком у трьох томах обсягом 120 друкованих аркушів і здобула високу оцінку як у Радянському Союзі, так і за кордонами (Канада, Німеччина, Польща, Словаччина, Угорщина, Югославія). Упродовж 1992–2003 років опублікував «Атлас угорських говорів Закарпаття» у трьох томах загальним обсягом 350 друкованих аркушів. У 2012 році Тридцатитомне видання наукових праць доктора філологічних наук, професора Ужгородського національного університету, завідувача кафедри Петра Лизанця. У січні 1988 року Лизанець очолив новостворений Центр гунгарології при Ужгородському університеті, де працює і тепер. У 1977–1984 роках був деканом філологічного факультету Ужгородського університету.

5 липня

120 років від дня народження Володимира Герасимовича Магара, українського режисера, актора. Народився в селі Кальниболота, Новоархангельської волості(нині — Кіровоградщина). Його енергія і талант створили театр, рівних якому не було в Україні. Працювати в цьому театрі було честю для артиста, режисера, композитора чи художника. Підлітком подався до батька в Одесу, в пошуках заробітку. З 1917 р. він у складі червоногвардійського та партизанського загонів, а в 1919 — на дійсній військовій службі на міноносці «Орфей». В 1923 р., демобілізувавшись, В. Магар повернувся в рідне село, де очолив волосну комсомольську організацію і створив самодіяльний драматичний гурток. На базі цього гуртка згодом утворився Першотравневий пересувний робітничо-селянський театр, яким керував В. Магар. Вже на початку творчого шляху В. Магар ставив серйозні складні вистави і брався до виконання багатьох ролей, як правило — різнопланових. Однак його акторська майстерність і режисура ще потребували вдосконалення, «фахового шліфування». І ось тридцятирічний режисер-практик став студентом Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Його дипломні роботи — акторська і режисерська — продемострували майстерність і зрілий професіоналізм. Через деякий час після навчання, в 1936 році В. Магар був призначений художнім керівником Київського обласного театру ім. КОРПС, що базувався в Житомирі (з 1937 р. — театр ім. М. Щорса). Впродовж 1923—1965 рр. В. Г. Магар здійснив понад вісімдесят постановок: за період самодіяльності — більше десяти, а в театрі ім. М. Щорса — понад сімдесят вистав, значимість і художню вартість яких важко переоцінити. Дві третини постановок — це вистави за сучасними творами. Головний режисер театру ім. Щорса «відкривав» п'єси багатьох своїх сучасників. В діючий репертуар ввійшли вистави за їхніми п'єсами: «Загибель ескадри», «Богдан Хмельницький», «В степах України», «Платон Кречет», «Макар Діброва», «Крила», «Калиновий гай», «Правда», «Над Дніпром», «Сторінка щоденника» О. Корнійчука; «Щорс», «І один у полі воїн» Ю. Дольд-Михайлика; «Марія» О. Левади; «Дівчина з Мінусінська», «Над голубим Дунаєм», «Люди в шинелях», «Зупиніться!» І. Рачади та інші. Протягом більш як сорокарічної мистецької діяльності В. Г. Магар виконав понад двісті п'ятдесят ролей у класичних і сучасних п'єсах.

7 липня

120 років від дня народження Юрія Корнійовича (Корнелійовича) Смолича, українського письменника, прозаїка, публіциста, драматурга, мемуариста, критика, журналіста, громадсько-політичного діяча. Народився у місті Умані в родині вчителя Уманської чоловічої гімназії Корнелія Івановича Смолича. Маленьким хлопчиком не раз із батьками бував у Софіївці. Дитячі враження від уманського диво-саду назавжди лишилися в пам’яті і пізніше вилилися на папір у автобіографічній повісті “Дитинство”. Майбутній письменник навчався в кількох провінційних гімназіях, потім вступив до Київського комерційного інституту. 1918 року він залишає навчання і стає санітаром “Добровільного загону по боротьбі з висипним тифом”, пізніше працює помічником лікаря. Згодом стає професійним актором. Працював інспектором театрів Головполітосвіти наркомпросу УРСР, театральним критиком і редактором журналу “Сільський театр” (1926 – 1929). У післявоєнний час Ю. Смолич працював заступником, а потім головою правління СПУ, очолював Українське товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном (“Україна”), обирався депутатом до Верховної Ради УРСР. Влітку 1949 року Юрій Корнійович відвідав рідну Умань. Численною і розмаїтою є творча спадщина Ю. Смолича – романи, повісті, оповідання, унікальні спогади. Письменник проявив себе в різних жанрах – від епопей, фантастичних і пригодницьких оповідей до біографічних переказів. Багато написав і для театру. Був нагороджений численними державними нагородами. Помер письменник 26 серпня 1976 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

8 липня

110 років від дня народження Кирила Андрійовича Куцюка-Кочинського, українського поета, перекладача, громадського діяча (Румунія). Народився в селі Якимівці, нині Лановецького району Тернопільської області. Навчався у Дерманській духовній семінарії на Рівненщині. 1935 року закінчив Львівську політехніку. Працював у місті Заліщики. Під час другої світової війни перебирається з дружиною на Вінниччину. У 1941—1944 роках служив у церкві. 1944 року заарештований окупаційною владою та в числі інших українських бранців був направлений на примусову працю до Німеччини, але під час транспортування територією Румунії він зумів втекти з того ешелону. Оселився в Румунії, працював будівельником у Сучавському повіті. Там зустрів дівчину, котра його виходила, та стала йому другою дружиною та натхненницею — Магдалину Ласло. Згодом влаштувався технічним наглядачем в будівельному тресті у Бухаресті. 1959 року заарештований за політичні переконання, відбув п'ять років. Під час ув'язнення почав писати вірші. Його дружина допомагала йому у цій справі — на той час вже була професоркою україністики Бухарестського університету, письменницею та літературним критиком. У 1980-х році тричі приїздив до свого села; допомагав у спорудженні нової церкви. У 1988 році разом із своєю дружиною Магдаленою Ласло на шість місяців відправляються до США. Під час перебування в Америці друкує в Нью-Йорку фантастичну поему «Довге блукання Одіссея», яка стала творчою рефлексією пережитого поетом. За рік до смерті поет ще раз відвідує рідні Якімивці. Після чого повертається у Бухарест і пише заповіт — поховати його на рідній землі. Дружина виконала останню волю чоловіка. Поховано поета, згідно із заповітом, у рідному селі.

11 липня

130 років від дня народження Олени Діонисівни Петляш (Петляш-Барілотті), української співачки. Народилася в місті Харків. Дочка українських артистів Марії Садовської-Барілотті і Дениса Мови. Навчалась співу в Київській музичній школі ім. М. Лисенко у О. Муравйової (1910—1913) та у Л. Котоні в Римі (1913—1916). Сценічну діяльність почала у 1907 році в Києві в трупі Українського музично-драматичного театру М. Садовського як драматична, згодом — оперна артистка. В 1913—1916 роках — солістка Київської опери (антреприза М. Ф. Багрова). В 1926—1927 роках — солістка Київського театру опери і балету (дебютувала в партії Аїди). В 1919 працювала в Київському оперному театрі «Музична драма». Виступала на оперних сценах Одеси (1916—1918, 1923—1925), Житомира (1921—1922), Тифліса (1922—1923), співала також в Петрограді, Казані, Саратові, Єревані. Мала красивий голос широкого діапазону. Виступаючи в театрі Садовського, створила яскраві образи в шевченківському репертуарі: Катерина («Катерина» Аркаса), Настя («Пан сотник» Козаченка), Галя («Назар Стодоля» Шевченка). Інші партії: Одарка («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Дідона («Енеїда» Лисенка), Роксолана («Бранка Роксолана» Січинського), Ліза, Марія («Пікова дама», «Мазепа» Чайковського), Тоска, Аїда (однойменні опери Пуччіні та Верді). Виконувала українські народні пісні і романси українських композиторів в ансамблі з Миколою Лисенком.

12 липня

80 років від дня народження Івана Григоровича Сокульського, українського поета, правозахисника, громадського діяча. Народився на хуторі Червоноярський Си-нельниківського районуну, Дніпропетровської області. У 1962–1964 навчався на філологічному факультеті Львівського університету, пізніше — у Дніпропетровському університеті. Діяльний учасник Львівського та співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді. У 1966 «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету. Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав. У 1968 виступив одним з авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам’яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор». Навесні 1969 «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації. Сокульського, як одного з авторів, заарештовують і засуджують до 4,5 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Повернувшись з ув’язнення, він вступає до Української Гельсінської спілки, основою діяльності якої було домагання дотримування прав і свобод людини, записаних в Радянській Конституції. У березні 1980 року його помешкання обшукують, вилучають вірші і знову заарештовують. Цього разу обласний суд засуджує його за статтею «антирадянська пропаганда й агітація» і визначив покарання до 15 років позбавлення волі як для «особливо небезпечного злочинця». 22.06.1992 Іван Григорович Сокульський помер, похований у м. Придніпровське.

15 липня

120 років від дня народження Володимира Автономовича Грінченка, українського археолога, музеєзнавця. Народився в селі Мохурівка (хут. Цокурівка) поблизу с. Велика Рудка на Диканщині (Полтавщина). Сім’я жила бідно, тому Володька Грінченко змалку почав працювати, намагався у господарів заробити кусень хліба. Невідомо, де і як Володимир навчався грамоті. Важкою була юність Володимира. У 1919-му денікінці так побили батька, що він ледь оклигав. Тільки у 1921-му отримали власну латку землі, спромоглися її засіяти. Тоді зажевріла примарна надія на стабільність і Володимир Грінченко влаштувався лаборантом археологічного відділу до Центрального пролетарського музею Полтавщини (нині це Полтавський краєзнавчий музей). Його наставником і другом став археолог Михайло Якович Рудинський. Разом із науковцями музею, брав участь у експедиції до с. Яреськи, досліджував неолітичні поселення, пам’ятки черняхівської культури в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи Полтавського району. Студентом брав участь у Дніпрельстанівській археологічній експедиції разом із Дмитром Яворницьким, Миколою Макаренком та Михайлом Рудинським. Володимир Грінченко, учень Яворницького чотири роки досліджував пам`ятки Запоріжжя, які поховали під греблею Дніпрогесу; керував розкопками 33 з 99 археологічних об’єктів Дніпрельстанівської археологічної експедиції. Грінченко отримав диплом про вищу освіту, відразу вступив до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті матеріальної культури в Харкові. Володимир Автономович підготував ряд цікавих розвідок про взаємозв’язки східних слов’ян і Візантії. Улюблена робота, кохана дружина – Марія Сергіївна Маринець, студентка Київського індустріального інституту, син і дочка, скромна та затишна оселя.Коли почався репресанс інтелектуальної еліти, почалося цькування у пресі, звільнення з роботи. Серце не витримало вчений надовго зліг. У квітні 1939 р. Володимира Грінченка арештували за «контрреволюційну діяльність». Від 1939 до 1947 року Грінченко перебував у таборах Красноярського краю, хворий на серце вчений, вантажив ліс. Біль розлуки ятрив серце, переживав за дружину і двох дітей, яких відразу після арешту Володимира Грінченка виселили з помешкання, дружину переслідували як «ворога народу» і на роботі, її зреклись деякі «вірні» друзі та знайомі. Відбувши покарання, В. Грінченко не зміг повернутися на Україну – йшла війна, і таких, як він, в райони, наближені до військових дій, тоді не підпускали. Змушений був до кінця 1946 р. залишатися працювати в Управлінні табору, лише в 1947 р. повернувся до сім’ї. 19 квітня 1948 р. у Полтаві життя 47-річного Володимира Автономовича Грінченка зупинив серцевий напад. Після смерті дослідника побачила світ праця «Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі» (1950 р.)

22 липня

120 років від дня народження Милиці Миколаївни Симашкевич, української художниці театру та кіно. Народилася в місті Кам'янець-Подільський. Навчалася у 1920—1926 року в Київському художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) у Вадима Меллера та Федора Кричевського. Від 1924 року в театрі «Березіль» оформляла вистави у стилі конструктивізму. Серед них: «Пошились у дурні» (1924); «За двома зайцями» Михайла Старицького (1925); «Комуна в степах» Миколи Куліша (1925); «Бронепоїзд 14—69» Всеволода Іванова (1928). У 1929—1935 роках — на Одеській кіностудії художніх фільмів. Серед стрічок: Пригодницький фільм «Суддя Рейтанеску» (інші назви — «Суддя Рейтан», «Двійник»; 1929) — фільм не зберігся; Агітаційно-пропагандистський фільм «Зореносці» («Зорі на шоломах»; 1931); Історична драма «Кармелюк» (1931); Історична драма «Коліївщина» (1933). Від 1945 року в Івано-Франківському музично-драматичному театрі. Оформила понад 20 вистав. Серед них: «На Вкраїні милій» Івана Чабаненка (1945); «Родина щіткарів» Мирослава Ірчана (1957); «Устим Кармелюк» Володимира Суходольського (1960). Відбулися ретроспективні ювілейні виставки Милиці Симашкевич в Івано-Франківському (1965), Львові (1970) та Києві (1975).

26 липня

120 років від дня народження Гаврила Михайловича Пустовійта, українського графіка, ілюстратора, педагога. Народився 26 липня 1900 року у великій селянській родині. Рано проявив здібності та інтерес до малювання.[3] У 1916—1918 роках навчався у Київському художньому училищі, проте через брак коштів був вимушений покинути навчання і повернутися до Межеріча. Протягом кількох років викладав у місцевій трудовій школі. У 1923—1930 роках навчався у Київському художньому інституті — перші два роки у майстерні монументального малярства під керівництвом Михайла Бойчука, потім на графічному факультеті, зокрема у педагогів І. Плещинського, С. Налепинської-Бойчук та В. Касіяна. По закінченню інституту працював викладачем у Харківському поліграфічному інституті, 1930—1932 роках очолював художньо-конструкторський факультет. Почав брати участь у виставках, співпрацював з видавництвами — «Рух», «Сяйво», «Культура», «Книгоспілка», «Держвидав України». Найбільше працював у царині книжкової і станкової графіки, переважно в техніці літографії й рисунку. До війни оформив та проілюстрував ряд творів та видань: «На західному фронті все спокійно» Е. М. Ремарка (1928, обкладинка); «Залізна п'ята» Джека Лондона (1928, обкладинка); «Перехресні стежки» (1928—29, обкладинка); «Українські народні колискові пісні» (1935); «Обломов» І. Гончарова (1935, ілюстрації); «Вибрані твори» І. Франка в чотирьох томах (1936, ілюстрації); «Наймичка» Т. Шевченка (1938, ілюстрації); «Рассказы» М. Коцюбинського (в-во «Детгиз», 1940, ілюстрації)

літографії до творів І. Микитенка (не були видані). У 1936 році переїжджає до Києва і залишає викладацьку діяльність. 1938 року виступив одним із фундаторів Спілки художників України,[4] на Першому з'їзді художників обраний членом Правління і заступником голови Президії Спілки. До ювілею Тараса Шевченка 1939 року створив графічну композицію для реверсу ювілейної медалі, літографічний та офортний портрети Кобзаря, станкові твори, а також цикл малюнків до поеми Шевченка «Наймичка», який належить до найкращого, що створено з цієї тематики в українській графіці. У 1939—1941 роках збирав матеріал, пов'язаний з Іваном Франком; тривалий час перебував на Західній Україні, створив серії малюнків історичних, архітектурних, мистецьких пам'яток Львова (цикл «Львів»), портрети родичів та односельців Івана Франка, пейзажі Карпат, зображення гуцулів (цикл «Гуцульщина»). У липні 1941 році призваний до армії. В роки Другої світової війни був фактичним головою СХУ в евакуації, працював військовим журналістом. На цей період припадає особлива творча активність художника. Він створює автопортрети, пейзажі зруйнованого Сталінграда, портрети радянських офіцерів на Другій світовій. У вересні 1942 року Гаврила Пустовійта заарештували за звинуваченням у націоналізмі та антирадянській агітації. Він був засуджений до 10 років таборів і доправлений до Астраханського табору НКВС № 2. Під час відбування покарання захворів на туберкульоз, тому був звільнений в жовтні 1943 році як смертельно хворий без права повертатися в Україну. Після демобілізації у липні 1945 року решту життя провів у клініках Сталінграда, Підмосков'я та Києва. Помер в Києві 20 березня 1947 року. Останнім виданим за життя митця став цикл малюнків до «Захара Беркута» Івана Франка, виданий у 1946 році видавництвом «Детгиз». Реабілітований у 1956 році.

27 липня

110 років від дня народження Любові Михайлівни Сухої, українського етнографа, мистецтвознавця. Народилася в селі Любеля (Жовківський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Жовківський район, Львівська область, Україна). Початкову освіту отримала у Народній двокласній школі в с. Любеля. Потім успішно склала вступні іспити до Львівської Державної академічної гімназії, яку закінчила з відзнакою. Середню освіту завершила у Першій українській приватній жіночій гімназії Сестер Василіянок у Львові, фундатором і опікуном якої був митрополит Андрей Шептицький. Державна Іспитова Комісія, як було зазначено у свідоцтві про закінчення гімназії, визнала «Суху Любов-Анну зрілою до виших студій». Вважається, що на формування cвітогляду Любові Сухої у той час вплинуло спілкування із Василем Щуратом, Романом Цегельським, Оленою Степанів (Степанів-Дашкевич), Володимиром Калиновичем. Навчалася у Львівському університеті у 1930—1935 роках на гуманітарному історико-філологічному факультеті. Студіювала педагогіку, психологію, філософію, слов'янську філологію, етнографію з археологією. У той час в університеті навчалися майбутні відомі вчені: Катерина Матейко, Ірина Вільде, Богдан-Ігор Антонич, Іван Ковалик, Ярослав Рудницький. Темою її дипломної роботи було дослідження відомої особистості української культури Лесі Українки. Магістерську роботу захистила 1935 року та одержала диплом магістра філософії. Вільно володіла польською, німецькою, грецькою, латинською та російською мовами. Самостійно вивчала чеську, французьку, турецьку та арабську. Оскільки у 30-ті роки, у зв'язку із загостренням українсько-польських стосунків на українських землях, що були включені до складу відновленої польської держави, Міністерство освіти Польщі масово звільняло українців із державних посад, Любов Суха пішла працювати викладачем української мови та літератури до приватних шкіл Львова. Викладала у V Державному ліцеї та у гімназії ім. Ожешкової, а від 1939 року у середній школі № 9. У часи німецької окупації давала приватні уроки музики (1941—1944). Від 1944 року 26 років працювала в Етнографічному музеї АН УРСР у Львові, що після реорганізації 1951 року звався Українським музеєм етнографії та художнього промислу АН УРСР. Брала участь у багатьох науково-дослідних експедиціях, у яких, із властивим їй знанням справи і фаховістю формувала фондові колекції музею. Її багаторічна науково-пошукова діяльність увінчалась захистом дисертації за темою «Художні металеві вироби українців Східних Карпат (Станіславівська, Чернівецька, Дрогобицька, Закарпатська обл.: історико-етнографічне дослідження)» (1954) та здобуттям вченого ступеня кандидата історичних наук. Ця робота була видана як монографія 1959 року. 1957 року для ознайомлення з історичними та архітектурними пам'ятками інших країн, а також для підвищення своєї кваліфікації як викладача, відвідала Чехословаччину, Болгарію та Румунію. Після виходу на пенсію у 1970 році не розривала свого зв'язку із музеєм, співпрацювала з колишніми колегами як консультант. Померла 1988 року на 78 році життя. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.

28 липня

60 років від дня народження Володимира Даниловича Гришка, українського співака. Народився  в місті Києві. Вперше Народний артист України вийшов на сцену, коли йому було 7 років. Потім були роки навчання в Київському музичному училищі ім. Р. Глієра, Національній музичнії академії ім. П.І. Чайковського. У 1988 році, будучи студентом консерваторії, Володимир Гришко починає працювати в Національному театрі опери і балету. Далі йде низка виступів на конкурсах міжнародного значення, де артист незмінно стає володарем почесних премій. І впродовж осені 1989-го року, всього за три місяці, Володимир Гришко завоював: Спеціальний приз Пласідо Домінго «Тенор-мілор» («Кращий тенор») на Міжнародному конкурсі вокалістів імені Франсиско Віньяса, в Барселоні (Іспанія); Гран – Прі на міжнародному конкурсі в м. Тулуза (Франція); ІІ премію (І премію нікому не присудили) на всесоюзному конкурсі імені Глінки; III премія на Міжнародному конкурсі оперних співаків в Марселі. 1990 року - звання Заслуженого артиста України. 1989-1991 рр. - Асистент-стажист Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського. 1990-1999 рр. - Соліст опери Київського академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченко. 1996 р - звання Народного артиста України. 1994-2008 рр. - Соліст Metropolitan Opera, Нью-Йорк. 1996-2008 рр. - Соліст Маріїнського театру, Санкт-Петербург. 1999-2005 рр. - Соліст Національного академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка. З 2006 р і по сьогоднішній час – доцент і виконуючий обов”язкі професора Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського. За свою музичну кар'єру Володимир Гришко записав понад 30 альбомів, виданих по всьому світу. У цих альбомах зібрані дуети з Лучано Паваротті, Монсеррат Кабальє, Алессандро Сафіна, Демісом Руссосом, Ріккі е Повері, Боні М, Амічі Форевер, Андреа Бочеллі, Тамарою Гвердцителі. Причому альбоми з оперними аріями випустили всесвітньовідомі фірми NAXOS (Гон-Конг), Chandos (Канада) та TSR (Німеччина), і диски мали в світі широкий резонанс. Багато разів Володимира зводила доля з великими тенором Лучано Паваротті. Він ділив з Паваротті одну гримувальну в Метрополітен-опера, з рук Володимира Лучано отримав срібну статуетку Фортуни - високу нагороду Міжнародного рейтингу «Золота фортуна». А 13 квітня 2005 року Володимир співав разом з маестро Паваротті в Києві, на сцені палацу «Україна». Тріумфальним був для Володимира також і концерт з Монсеррат Кабальє літом 2004 та восени 2014 року. В репертуарі Володимира Гришка – понад 30 партій вітчизняного і світового оперного репертуару, романси, українські, російські, італійські та іспанські пісні. Володимир Гришко виступає на кращих сценах планети (США, Франція, Китай, Німеччина , Австрія, Італія, Шотландія, Чехія, Японія і т.д.). Часто виступає на міжнародних фестивалях, наприклад, таких як фестиваль Герберта фон Караяна в Баден-Бадені (Німеччина). Співпрацював з такими видатними людьми як Ірина Молостова, Петро Устінов, Франко Дзеффіреллі, Неллі Санті, Карло Ніцці, Джеймс Лівайн, Ольга Бородіна, Дмитро Хворостовський, Лео Нуччі, Семюель Реме, Карітта Маттіла, Джеймс Конлон, Андрій Кончаловський, Галина Вишнєвська. Ім'я співака було занесено в Книгу Рекордів України як українського оперного співака, який 44 рази виконував головні партії в «Метрополітен Опера» в період з 1994 по 2008 рік. Володимир Гришко являється патроном та організатором міжнародного дитячого фестивалю націальних меншин “Sunflowerfest” та безпосередньо бере участь у ньому. Окрім голосу, уміння бути щирим на сцені, підтримувати партнерів, Володимир завжди бере участь у благодійних соціальних культурних проектах країни, піднімаючи рівень культури в Україні. Підтримує учасників та ветеранів АТО, на концерти запрошує всеукраїнську громадську асоціацію “Асоціація інвалідів - спинальників України”. В 2016 році відкрив перший українсько - китайський продюсерський центр для талановитої молоді, де популярує українську культуру та українську пісню в Китаї.

29 липня

100 років від дня народження Аркадія Євгеновича Гашинського, українського актора театру та кіно. Народився 20 липня 1920 року в Мелітополі. Під час радянсько-німецької війни — учасник фронтової театральної бригади 1-го Українського фронту. У 1945 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва імені Анатолія Луначарського в Москві. У 1948–1990 роках працював у Київському українському драматичному театрі імені Івана Франка, у 1969–1975 роках — викладач його студії. З 1980 року — викладач Київського театрального інституту. Ролі в театрі: Хома («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького); Ярослав Мудрий (однойменна драматична поема Кочерги); Лаврін Запорожець («Незабутнє» — інсценізація за творами Довженка); Гроза («Сторінка щоденника» Корнійчука); Мастаков («Старик» Горького); Дервіш («У ніч місячного затемнення» Каріма); Креонт («Антігона» Софокла); Макбет («Макбет» Шекспіра). Знімався у фільмах: «Іван Франко» (1956); «300 років тому…» (1956); «Кров людська — не водиця» (1960); «Дмитро Горицвіт» (1961); «Срібний тренер» (1963); «Поштовий роман» (1969); «Для домашнього вогнища» (1970); «Рим, 17...» (1972); «Як гартувалася сталь» (1972); «Народжена революцією» (1974); «Діаманти для диктатури пролетаріату» (1975); «Червоне поле» (1980) та ін. Жив у Києві. Помер 13 грудня 1991 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).