Ювіляри-2021. Липень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів липня.

3 липня

70 років від дня народження Вадима Григоровича Бойка-українського поета, прозаїка, драматурга, перекладача. Народився в Донецьку. Син відомого дитячого письменника Грицька Бойко. Школярем друкував вірші у періодиці (в газетах «Зірка», «Сільські Вісті», «Молодь України», у журналах «Піонерія», «Дніпро», альманахах «Творчість юних», «Поезія»). Тричі твори юного поета були премійовані на конкурсах, які проводили ЦК ЛКСМУ, Міністерство освіти та Спілка письменників. Коли вчився на третьому курсі факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, вийшла друком збірка «Трилисник». Одним із трьох його авторів був Вадим Бойко. Потім юнак зосередився на драматургії. У студентські роки була створена героїчна віршована драма на дві дії «Ніна Сагайдак», відзначена 1975 року на Всесоюзному конкурсі ЦК ВЛКСМ, Міністерства культури СРСР та Спілки письменників СРСР. 1978 року у видавництві «Молодь» вийшла однойменна книжка. Вадим Бойко плідно працював у драматургії для дорослих і для дітей. Він автор більш як тридцяти різножанрових п'єс, які друкувалися в періодиці, виходили окремими книжками, йшли на сценах українських театрів та за рубежем. Був відомий також як автор та ведучий художньо-публіцистичної програми Українського телебачення «Ситуація». У телеп'єсах торкався пекучих проблем сьогодення, після показу спектаклів проводив передачі-бесіди із зацікавленими глядачами та фахівцями з відповідної галузі. Для театральної сцени драматург працював головним чином як комедіограф, а для екранного втілення писав здебільшого драми з елементами психологічного детективу. Ці твори склали збірку «Рано чи пізно». Пізніше за сценаріями В. Бойка на телебаченні йшов серіал «Дачні пристрасті». За одноактною п'єсою «Ви замовляли Діда Мороза?» було знято відеотелефільм (1984) з Анатолієм Хостікоєвим та Оленою Аміновою у головних ролях. 1989 року вийшла наступна збірка комедій для дітей «Старе сідло» (К.: Веселка). 1993 року з'явилася ще одна драматургічна книжка, адресована дітям: «Даринка, Гриць та нечиста сила» (К.: Веселка). В останні роки В. Г. Бойко перекладав в основному для видавництв, писав гумористичні бувальщини, готував нові телепроекти і надиктовував дочці спогади про зустрічі, спілкування з відомими драматургами і поетами, про свого батька і діда Пилипа, який теж мав хист до віршування і навіть видав поетичну збірку «Чайка». Помер 11 червня 2005 року. Похований на Міському кладовищі «Берківці» поруч з батьком.

80 років від дня народження Богодара Антоновича Которовича-українського скрипаля, диригента, педагога.  Народився в місті Грубешеві, Холмщина, тепер Польща. У 1945 році родина майбутнього скрипаля переїхала на Волинь, а згодом до Львова. Закінчив музичну школу у Львові, рік навчався у Львівській консерваторії. Звідти потрапив до Московської консерваторії — до класу відомого педагога Ю.Янкелевича. 1971 — ще студентом завоював дві премії на конкурсах ім. Нікколо Паганіні в Генуї та ім. Дж. Енеску (Бухарест). Пізніше Которович мав ще дві символічні зустрічі з Паганіні: через 20 років він був членом журі генуезького конкурсу, а в травні 1999 на завершення виконавської кар'єри, відіграв два аншлагових бенефіси в Національній опері на знаменитій скрипці Паганіні роботи Гварнері — Il Cannone Guarnerius — її на два вечори доставили до Києва спеціальним рейсом. Которович залишається єдиним скрипалем-неіталійцем, який двічі грав на цьому інструменті за межами Італії. 1984 — створив інструментальний ансамбль «Київські солісти», що спочатку виступав в легкому жанрі — на літній естраді Маріїнського парку. 1994 — викладач Консерваторії Сіднея (Австралія). 1995 у Харкові відкрив Перший міжнародний конкурс юних скрипалів, що носить його ім'я. Маестро був постійним членом журі найвідоміших міжнародних конкурсів (ARD у Мюнхені, ім. Н. Паганіні в Генуї, ім. П. І. Чайковського в Москві, ім. К. Нільсена в Оденсе, ім. Б. Бріттена в Лондоні та інші). Крім того, професор постійно очолював Український міжнародний конкурс скрипалів ім. Лисенка в Києві, а 2004 став артистичним директором Britten Kyiv Festival. Один із засновників української скрипкової школи. Випускники класу Которовича створили плеяду яскравих музикантів, які продовжують його традиції в різних країнах світу: О.Семчук (Італія), А. Коміссарова (Данія), М. Которович (Україна), О. Которович (Нова Зеландія), Я. Рудницький (США), Т. Печений (Хорватія), Б. Півненко, К. Стеценко (Україна), Д. Ткаченко (Англія), С. Шотт (Україна) О. Пушкаренко та інші. «Київські солісти», де грають учні самого Которовича, є одним з найкращих в Україні камерних оркестрів. Помер 4 липня 2009 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52).

4 липня

80 років від дня народження Володимира Івановича Заремби-українського письменника, прозаїка, журналіста. Народився у селі Новожуків Рівненського району Рівненської області. Закінчив Дубнівський культосвітній технікум за фахом бібліотекаря. Працював сільським бібліотекарем, кіномеханіком, на будівлі Рівненської шахти «Комсомольська». У 1964 році закінчив факультет журналістики Львівського університету. З 1957 року. працює у пресі. У 1992–1994 рр. був начальником Дніпропетровського облуправління культури. Був радником з гуманітарних питань в облраді, радником міністра культури з питань духовності. Головний редактор обласної газети «Січеславський край». З 1989 року очолює Дніпропетровський осередок Всеукраїнського Товариства «Просвіта». Прозаїк. Твори українською мовою. Член НСПУ з 1988 року. Нагороджений Орденом Святого рівноапостольного князя Володимира, медаллю «Просвіти» «Будівничий України». Лауреат премії «Духовність» ім. В. Михайлюка (Канада). Помер 21.11. 2010 року.

5 липня

90 років від дня народження Георгія Геннадійовича Головченка-українського архітектора. Народився в місті Луганську. 1957 року закінчив архітектурний факультет Харківського інженерно-будівельного інституту. Від 1965 року працював у Луганському філіалі українського державного інституту проектування міст «Гіпроград». Від 1970 року — голова правління Луганської організації Спілки ахітекторів України. Від 1973 року — головний архітектор інституту «Луганськцивільпроект», у 1982—1991 роках — директор цього інституту. Споруди, зведені за проектами Г. Г. Головченка: будівля Луганської філамонії (1962); будівля Луганського драматичного театру (1970); будинок облпрофради (1971); Луганський автовокзал (1976, 1989). Помер 22 жовтня 2012 року.

7 липня

120 років від дня народження Євгена Омеляновича Юцевича-українського композитора, диригента, педагога. Народився у місті Вознесенськ (нині Миколаївська область). Загальну та початкову музичну освіту здобув у Вознесенській класичній гімназії. Теоретичних музичних дисциплін і композиції навчався у М. Погодаєва, В. Золотарьова, Л. Ревуцького. Завершив музичну освіту у Музично-Драматичному інституті ім. М. Лисенка (Київ). Під час громадянської війни грав у військовому духовому оркестрі. Організував у Вознесенську великий духовий оркестр, який з успіхом виступав у багатьох містах України. Євген Юцевич — автор оригінальної наукової теорії акустичної природи та «естетичного звучання» музичних інструментів. У 50—70-ті роки працював над удосконаленням виготовлення струнних та духових інструментів, створив низку оригінальних зразків. Водночас викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, Київській консерваторії, Центральному будинку народної творчості. Створив опери «Вирок» (1928), «Журавель та Чапля» (1940), «Літургія» (1942), «Король Кожум'яка» (1948, 1982), «Вулкан» (1957), «Людина з легенди» (1968), «Легенда про Сокола» (1970); 20 хорів (на слова В. Сосюри, Т. Шевченка, І. Франка та ін.); дві симфонії, п'єси для оркестрів (симфонічного, духового, народних інструментів), твори для баяна, фортепіано, скрипки, віолончелі тощо; музику до театральних вистав, романси, пісенні цикли тощо. Йому належить понад 10 наукових досліджень з теорії і практики музичного мистецтва, понад 1000 статей і рецензій. Помер 5 липня 1988 року у Києві.

8 липня

85 років від дня народження Валентина Лукича Чемериса-українського прозаїка. Народився у

селі Заїчинці Семенівському районі Полтавської області. Закінчив літературний інститут у Москві, працював на підприємствах Придніпров'я, в редакціях обласних газет, Дніпропетровському видавництві "Промінь". З 1962 року твори Валентина Чемериса почали з'являтися друком у різноманітних виданнях. Впродовж 1989-1993 рр. очолював Дніпропетровську організацію Спілки письменників України. У 1993-1994 рр. - працював в Адміністрації Президента України головним консультантом Президента з питань літератури. У 1996-2000 роках Валентин Чемерис був секретарем Національної Спілки письменників України, членом її Президії і Вищої Ради. Також В. Чемерис багато років працював у редакції газети "Літературна Україна" заступником головного редактора й завідувачем відділом сатири "Вишняк". Загалом у письменника Валентина Чемериса вийшли історичні твори, фантастика, гумор, романи-ессе. Також він видав 20 веселих збірок - гуморески, пародії, веселі повісті. Також В. Чемерис є автором багатьох романів, зокрема, історичних - "Ольвія", "Скандал в імператорському сімействі", "Смерть Атея" "Генерали імперії" та інших. Його перу належить і ряд повістей, наприклад, "Її звали янголом смерті", "Кохання в Україні", "Убивство на хуторі біля Диканьки", "Державна коханка" та багато інших. Твори писменника друкувалися російською мовою, а також мовами колишніх республік СРСР; виходили німецькою, болгарською, румунською, польською та іншими мовами світу. Нагороджений орденами рівноапостольного князя Володимира Великого (І, ІІ, ІІІ ступенів), святого архистратига Михаїла, Св. Кирила й Мефодія, Андрія Первозванного ІІ ступеня, Почесною грамотою і медаллю Кабміну України та іншими відзнаками. Заслужений працівник культури України. Помер Валентин Чемерис 4 грудня 2016 року у Києві.

50 років від дня народження Сергія Володимировича Гридіна-українського прозаїка. народився 8 липня 1971 року у місті Здолбунові Рівненської області. Майбутній письменник ходив до місцевої школи, полюбляв займатися спортом. У 1985 році його батька відправили у відрядження до Монголії, куди переїхала вся родина і проживала там два роки. Згодом сім’я повернулась у рідний Здолбунів. Після повернення до України Сергій закінчив середню школу у Здолбунові у 1988 році. Впродовж року він набуває життєвого досвіду у слюсарній бригаді. Згодом вступає на економічний факультет Рівненського інституту інженерів водного господарства, який закінчує у 1994 році. Після закінчення працює за бухгалтерсько-економічними спеціальностями. Літературна діяльність стала для Сергія Гридіна захоплюючим хобі. Коли сину письменника виповнилося одинадцять років, він всіляко намагався залучити хлопця до читання. З того самого моменту і почав писати книги, адресовані дітям. Саме у цей період була написана перша книга "Федько, прибулець з інтернету", яка дала старт його літературній діяльності. Твори С. Гридіна двічі ставали переможцями конкурсу "Краща книга Рівненщини": у номінації "Краще видання для дітей" (2013) та "Краще видання для юнацтва та молоді" (2015). У 2012 році його книга "Федько у пошуках Чупакабри" потрапила до довгого списку премії "Книга року ВВС". Книга "Не такий" увійшла до короткого списку номінантів щорічної премії "Дитяча книга року ВВС-2013". Доля письменника склалася так, що за покликом серця він пішов боронити країну від ворога, відклавши свої справи та літературне хобі на потім, виборюючи мир та незалежність на сході України.

9 липня

80 років від дня народження Віктора Васильовича Терена-українського поета, прозаїка. Народився в селі Павлиш, Онуфріївського району, Кіровоградської області. З 1959 до 1965 року навчався на радіотехнічному факультеті Харківського авіаційного інституту. Декілька років працював за фахом. З 1983 до 1985 рік навчався в Братиславському університеті імені Коменського. Протягом 1978-1994 років був позаштатним кореспондентом газети «Молода гвардія», редактором відділу видавництва «Дніпро», відповідальним секретарем Спілки письменників України, головним редактором журналу «Розбудова держави». Автор збірок: «Причетність» (1969), «Переклик» (1975), «Лінія часу» (1978), «Сполохи» (1983), «Подих степу» (1982), «Тривога і обов’язок» (1985), «Ковила на вітрі» (1991), «Твій день на землі» (2000), «Костюмчик до осені» (1989), «Так весело малюється» (1980), «Мальовані рибки» (1982), «В лісі, в темному горісі» (1984), «Пташина абетка» (1989), «Старому Сому везли солому» (1996). «Риба, яка уміла грати на трембіті» (2004) та ін. Лауреат премій імені Володимира Сосюри, імені Олександра Копиленка, «Благовіст», премії ім. Л. Українки, обласної літературної премії ім. Є. Маланюка у номінації «Проза (у тому числі драматичні твори і переклади)» ‒ за книгу «Ворожіння на ягнятку».

10 липня

80 років від дня народження Олексія Андрійовича Палійчука-українського поета, прозаїка. Народився  в селі Твердині Локачинського району Волинської області, закінчив Луцьке педагогічне училище, відтак Львівський державний університет імені Івана Франка. Працював викладачем у школі й технікумі, якийсь час директором школи, потім був літературним співробітником освітньої газети. Через свої національно-демократичні погляди мав проблеми з працевлаштуванням. У роки активної боротьби за незалежність України (1989-1992) видавав газету "Досвітні вогні”, яку друкував переважно в Литві. Один з організаторів Товариства української мови та осередку НРУ в Броварях Київської області. Був делегатом Установчих зборів Народного Руху України за перебудову. Нині живе в Києві, активно виступає з публіцистичними статтями в періодичних виданнях, зокрема щодо мовних питань. Веде блоги в інтернет-виданнях. Із 2005 року є членом Національної спілки письменників України (НСПУ). Автор збірки поезій для дорослих "Іконостас” (2001, 2008), книг для дітей "Скільки дива!” (1987), "Велика гра, або Як тварини грали у футбол” (1999), "Веселий промінь” (2003), "Рідна Україна” (2003), "У Пелюстковій країні” (2005), історичної повісті "Колиска Дажбога” (1990).

Видав книгу фантастичних творів "На дорогах Всесвіту” (2005), багато з яких до цього друкувалися в українських журналах і антологіях. Засновник і головний редактор літературного альманаху "Оберіг” (Таємниці. Пригоди. Фантастика).

12 липня

110 років від дня народження Петра Сидоровича Вєтрова-українського та російського актора, режисера. Народився у місті Армавір, на півдні Росії в Краснодарському краї. Закінчив Ленінградський театральний інститут в 1935 році і там же робив свої перші кроки на підмостках у театрі імені Ленінського комсомолу. З 1937 по 1944 рік був актором і режисером Ворошиловградського театру юного глядача. Згодом творча доля його перетиналася з театрами Кіровограда, Маріуполя. А в 1952 році повертається до Воришиловграду і до 1959 року — головний режисер Ворошиловградського російського драматичного театру. З 1963 року — головний режисер в Луганському українському музично-драматичному театрі. Режисерською діяльністю почав займатися від 1939 році. Здійснив постановки понад 100 вистав і зіграв близько 200 ролей. Ролі: Річард («Учень диявола» Б. Шоу), Корчагін («Як гартувалася сталь» за М. Островським), Платон («Платон Кречет» О. Корнійчука), Жадов («Доходне місце» О. Островського), Годун («Розлом» Б. Лавреньова), Петруччіо («Приборкання норовливої» В. Шекспіра). Вистави: «Слуга двох панів» К. Ґольдоні (1940), «Макар Діброва» О. Корнійчука (1948, гол. роль), «Дядя Ваня» А. Чехова (1949, Астров), «Порт-Артур» О. Степанова, І. Попова (1953), «Марія Тюдор» В. Гюґо (1955), «Веселка» М. Зарудного (1959), «Зикови» та «Варвари» М. Горького (1964), «Голубі олені» О. Коломійця (1972).

13 липня

90 років від дня народження Едуарда Антоновича Більського-українського архітектора. Народився 1931 року в Києві. Після закінчення в 1956 році Київського інженерно-будівельного інституту, працював у Державному проектному інституті «Київпроект», з 1965 року — на посаді головного архітектора проекту. У 1964—1984 роках викладав у Київському інженерно-будівельному інституті. Є автором проектів більш ніж 300 об'єктів у Києві, Одесі, Москві, Ташкенті та інших містах. Серед найвизначніших робіт: житлові масиви Виноградар та Синьоозерний; Київський палац піонерів і школярів (нині Київський палац дітей та юнацтва, 1965, у співавторстві з Авраамом Мілецьким); автовокзали в Києві (1961, у співавторстві з Авраамом Мілецьким) та Одесі (1963, у співавторстві з Авраамом Мілецьким); палац одруження Дніпровського району міста Києва (1971). Помер 27 грудня 2016 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

15 липня

110 років від дня народження Володимира Степановича Болдирєва-українського живописця, графіка. У 1932–1934 роках навчався у Харківському, а після реорганізації вищої художньої освіти — у Київському художньому інституті (1934–1939 роки) у Ф. Кричевського, К. Єлеви та С. Григор'єва. Після закінчення інституту викладав у Київській художній середній школі. Брав участь у радянсько-фінській і радянсько-німецькій війнах. Перебував на творчій роботі у Спілці художників УРСР (з [1946] року) та був художнім редактором видавництва «Мистецтво» (з 1947 року). З 1948 року працював в Київському художньому інституті, з 1963 року на посаді професора кафедри рисунка. Доцент — з 1952 року, професор — з 1991 року. Помер 29 березня 1993 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 9).

21липня

115 років від дня народження Олени Іванівни Теліги-української поетеси, літературного критика. Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, і у 1926 році одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. У грудні 1939 сімя Теліг переїхала до Кракова, де Олена зустріла свого знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН). У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Після арешту редакції «Українського слова» Олена Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 рок почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 2 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

24 липня

70 років від дня народження Катерини Володимирівни Штанко-української художниці, ілюстраторки дитячих книжок, письменниці. Народилася Катерина Володимирівна Штанко в Сімферополі 24 липня 1951 року. У 1969-1973 роках — вчилася в Кримському художньому училищі. У 1973-1979 — студентка Київського державного художнього інституту (нині Українська Академія Мистецтв), факультет графіки, викладачі — Василь Чебаник і Галина Галинська. У 1979 році, відразу після закінчення інституту, почала працювати у видавництві "Веселка", ілюструвала журнал "Соняшник". Наповнені світлом і золотом її роботи подобаються як дорослим, так і дітям. У 1979-1983 роках — навчання в аспірантурі при Академії образотворчих мистецтв (Академічні художні майстерні). Член Національної спілки художників України з 1985 року. Учасниця і переможець багатьох республіканських, всесоюзних і міжнародних виставок. Автор кількох десятків ілюстрованих книг для дітей. Співпрацювала з видавництвами "А-ба-ба-га-ла-ма-га", "Грані-Т", "Видавництво Старого Лева", "Марка України", "Веселка", "Дніпро" та ін. В даний час почала займатися казковим письменництвом. У видавництві Івана Малковича вийшов її роман "Дракони, вперед!" Твір отримало доброзичливі відгуки української казкарки Лесі Ворониної.

28 липня

75 років від дня народження Михайла Федоровича Слабошпицького-українського письменника, літературознавця, громадського діяча. Народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка, Черкаської області —український прозаїк, критик, літературознавець,публіцист, громадський діяч. Закінчив факультет журналістики Київського університету, працював кореспондентом, був редактором відділу критики газети "Літературна Україна", головним редактором газети "Вісті з України", журналу "Вавилон-XX". З 1995 року — виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва "Ярославів Вал". Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Від 2006 року секретар ради Національної спілки письменників України. Батько кіносценариста й режисера Мирослава Слабошпицького та відомої журналістки Іванни Слабошпицької. Творчість: Автор книг "Поет із пекла (Тодось Осьмачка)", "Никифор Дровняк із Криниці", "Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько)", "З голосу нашої Кліо", "Українські меценати", "Українець, який відмовився бути бідним" (про Петра Яцика), "Пейзаж для Помаранчевої революції", "25 поетів української діаспори", багатьох дитячих оповідань. Його роман "Марія Башкирцева" виходив у перекладах на французьку та російську мови. Автор понад двох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики. Остання книга "Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші" презентована у 2012 році в київській "Книгарні Є". У романі автор розповідає про події початку ХХ століття від імені Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Володимира Самійленка та інших постатей. Михайло Слабошпицький писав роман 5 років, матеріали до нього збирав близько 10. Ведучий радіопередач "Екслібрис", "Прем’єра книги", "Нобелівські лауреати", "Літературний профіль". Захоплювався колекціонуванням рідкісних українських книг. Помер 30 травня 2021 року після тривалого онкологічного захворювання

30 липня

160 років із дня народження Любові Яновської-письменниці, політичного діяча, члена Української Центральної Ради, учасника боротьби за незалежність України у ХХ столітті. Народилася в с. Миколаївці Борзнянського повіту, в маєтку своєї бабусі Боголюбцевої, рідної сестри Ганни Барвінок.  Дитинство Любов Олександрівни пройшло у Варшаві, де служив батько, в Полтаві та Петербурзі. Освіту здобувала у приватному пансіоні. Була музично обдарованою дівчинкою. Гарно співала. Їй пророкували артистичну кар'єру співачки. Але змушена була влаштуватися домашнею вчителькою в с. Рудки Лубенського повіту. Тут майбутня письменниця вийшла заміж за В.Я. Яновського, дрібного поміщика, члена "Київської громади". Подружжя мешкало на глухому хуторі Тарновщина. Любов Яновська наполегливо вивчала історію, етнографію, фольклор, українську мову і літературу. Перше друковане оповідання "Злодійка Оксана" вийшло в журналі "Зоря" 1897 р. М. Коцюбинський звернув на неї увагу і запропонував взяти участь в альманасі "З початку життя" за 1905 р. Любов Олександрівна погодилася і надіслала оповідання "Два дні з життя". 1905 р. Яновська переїхала до Києва. Тут у видавництві "Вік" побачила світ її перша збірка оповідань. До того ж вона писала п'єси. Серед них "Огнений змій", "Четверта аксіома", "Жертва", "В передрозсвітному тумані" та ін. В оповіданнях, драмах та повістях, над якими письменниця працювала від часу появи збірки 1905 р., дедалі більшої ваги набирав мотив її творчості — дисгармонія у взаєминах людини з людиною, із світом, із самим собою. Свою літературно-громадську діяльність Любов Яновська завершила у 1915-1916 рр. Стан здоров'я її дедалі погіршувався, і останні десять років вона була прикута до ліжка. Померла Любов Яновська 1933 р. Похована у Києві на Байковому кладовищі.