Ювіляри-2021. Серпень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів серпня.

1 серпня

90 років від дня народження Іллі Павловича Галайди-українського письменника, художника, педагога (Словаччина). Народився в селі Чертіжне Округ Меджилабірці (Словаччина) в селянській родині. Закінчив гімназію в Гуменному, потім (із 1952) навчався філософському факультеті Карлового університету (Прага). Продовжив навчання у Саратовському (1953-1955) та Московському (1955-1958) університетах. Закінчив філологічний факультет Московського університету. Працював у редакції журналу „Дружно вперед”. Захистив кандидатську дисертацію. Працював (1960 - 1999) доцентом на кафедрі російської мови та літератури у Філософський факультет у Пряшеві у Університеті ім. П. Й. Шафарика в Кошицях. Автор поетичних збірок „Спалахи” (1974), „Спрага серця і землі” (1987), „Безсоння” (1986), „Гори, сині гори”, „Балада про три сонця” (1991), „Печаль моя повсякденна” (1994), прозових книжок „Коли йдуть дощі” (1980), „Ще співає жайворонок” та ін.

4 серпня

90 років від дня народження Едуарда Марковича Митницького-українського режисера, театрального діяча, педагога, засновника та художнього керівника Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Народився в Києві. Закінчив Київський педагогічний інститут (1956) та Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (1964), де з 1993 року його професор. Працював у театрах Рязані, Києва. 1973—1975 — художній керівник Київського театру оперети. З 1994 року — художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Знявся у фільмах: «Дорога нікуди» (1992), «Вальдшнепи» (1996). Нагороджений Орденом Дружби народів (2003). Серед учнів Митницького український режисер Дмитро Лазорко. Помер 31 жовтня 2018 року на 87-му році життя.

7 серпня

120 років від дня народження Юлії Іполитівни Солнцевої-української та російської акторки, кінорежисерки, другої дружини Олександра Довженка. Народилася в Москві. 1922 року закінчила Московський інститут театрального мистецтва. Від 1923 знімалася в кіно. Перша робота — головна роль у фільмі «Аеліта» (1924) за однойменним романом Олексія Толстого. Далі зіграла Зіну Весеніну в комедії «Папіросниця з Моссельпрому» (1924). Від 1926 в Україні в ВУФКУ знімалася у фільмах «Джімі Гіґінс» і «Буря» (1928), «Дві жінки» (1929). У фільмі «Земля» (1930) Олександра Довженка зіграла Панасову дочку. 1927–1956 працювала з Олександром Довженком як співрежисерка його фільмів: «Звенигора» (1927); «Щорс» (1939); «Буковина — земля українська» (1940); «Битва за нашу Радянську Україну» (1943); «Перемога на Правобережній Україні» (1944); «Мічурін» (1949); «Прощавай, Америко!» (1951); За сценаріями та творами Довженка поставила фільми: «Поема про море» (1958), «Повість полум'яних літ» (1961), «Зачарована Десна» (1964), «Незабутнє» (1967), «Золоті ворота» (1969) — про творчість свого чоловіка Олександра Довженка.

9 серпня

110 років від дня народження Ореста Сидоровича (Ісидоровича) Масикевича-українського письменника, поета, перекладача, журналіста, громадсько-політичного діяча (Румунія). Народився в селі Неполоківці, Герцогство Буковина (тепер Кіцманський район), яка з 1918 і до 1940 року входила до складу Румунії. Батько Ореста був дяком у місцевій церкві. В 1930 році закінчив гімназію в Шипинцях і вступив до Чернівецького університету на факультет філософії та соціології. В студентські роки створив студентське націоналістичне товариство «Залізняк». Наприкінці червня 1941 року разом з групою патріотично налаштованих студентів-українців прибув до Миколаєва. 23 серпня 1941 року наказом військового коменданта Миколаєва було створено Миколаївську міську управу. Першим бургомістром міста став Орест Масикевич. 24 грудня 1941 року за наказом військового коменданта Миколаєва бригадефюрера СС Тітмана був заарештований. За час свого керівництва міським господарством Масикевич видав понад 300 указів та розпоряджень, були відбудовані Варварівський міст і міська ТЕЦ, відновлено роботу шкіл, лікарень, музеїв, кінотеатрів, магазинів. Спочатку був засуджений до страти, проте незабаром вирок було скасовано і за чотири місяці був звільнений, брав участь у нелегальній діяльності ОУН. В жовтні 1945 року в Бухаресті Масикевича знов заарештовано, цього разу працівниками СМЕРШу і доправлений у Москву. Засуджений військовим трибуналом до 10 років таборів. Покарання відбував біля Братська, в «Озерлагу». Після звільнення повернувся в Румунію, де займався виключно літературною діяльністю. 1955 року після інфаркту (1954) повернувся до родини в м. Тімішоара (Румунія). У 1959 році переніс другий інфаркт, втратив роботу. У 1969 році переніс третій інфаркт, жив на мізерну пенсію. У 1974—1978 роках мешкав у м. Буфтя. Помер 8 жовтня 1980 року. Похований на цвинтарі міста Буфтя, на півдні Румунії, неподалік Бухареста.

10 серпня

80 років від дня народження Романа Мар'яновича Лубківського-українського письменника, перекладача, літературознавця, державного діяча. Народився у селі Острівці Теребовлянського району Тернопільської області. Середню школу закінчив у місті Теребовля, навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. Ще навчаючись у десятому класі, друкувався в обласній газеті «Вільне життя». Перший його вірш «Хвала людині» (1957 р.), а потім були вірші «Балада про червоні маки», «Рідний край», які він так і не включить у жодну зі своїх збірок. Поетичний хист Романа Лубківського інтенсивно розвивається під час навчання в університеті. У цей час вірші молодого поета – початківця друкуються у багатьох періодичних виданнях, а саме: «Молодь України», «Ранок», «Дніпро», «Жовтень» та ін. Перша збірка віршів «Зачудовані олені» вийшла у видавництві «Каменяр» у 1965 році. А потім були збірки «Громове дерево» (1967, обласна комсомольська премія ім. О. Бойченка), «Ромашка» (1969), «Смолоскипи» (1975), «Звіздар» (1977, премія ім. П. Тичини «Чуття єдиної родини»), «Словацьке літо» (1986), «Карбівня» (1987), «Серпневе яблуко» (1989), «Погляд вічності» (1990, Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка). За ними йшли «Балканський Христос», «Камінне жниво» (обидві – 2001), «Квітень у серпні», «Сто і одна строфа Романа Лубківського» (всі − 2003), «Янголом у снігах» (2005), «Frum Romanun» (2009), «Нічна варта» (2011). Роман Лубківський прийшов у поезію всередині шістдесятих років , тобто після блискучих дебютів Бориса Олійника, Івана Драча, Миколи Вінграновського та інших. 2007 заснував іменну стипендію для найкращих учнів Острівецької ЗОШ I—III ступенів. Помер 23 жовтня 2015 року. Відспівували в соборі святого Юра, прощальне слово мав, зокрема, Дмитро Павличко, поховали на Личаківському цвинтарі.

12 серпня

70 років від дня народження Галини Миколаївни Малик-українського прозаїка. Народилася у місті Бердянську Запорізької області. 1964 року сім’я переїхала в селище Середнє на Ужгородщині. Дитинство і юність майбутньої письменниці були радісними і спокійними. Вона гарно вчилася в школі, мала веселий характер, почуття гумору і… не збиралась бути письменницею. Своє перше знайомство з книжкою Галина Миколаївна запам’ятала на все життя. Це сталося у день її народження, коли мама зробила малій Галинці диво-подарунок — збірку «Українські народні казки», яка стала для неї «… і букварем, і розвагою, і цілим новим світом». Писати майбутня письменниця почала ще з шкільного віку. Потім кинула, та коли сама стала мамою, почала створювати віршики для своєї доньки. Згодом Галина Малик почала писати казкові повісті для дітей, головні герої яких — твої ровесники. З персонажами цих повістей весь час трапляються якісь пригоди, відбуваються небезпечні та радісні події: твої ровесники — діти потрапляють у казкову країну, а то мешканці казкових країн потрапляють у наше реальне життя. А ще, коли читаєш повісті та п’єси письменниці, здається, що їх авторка знаходиться серед своїх героїв і разом з ними переживає все описане у книжках. Вона є також автором книг: «Пантлик і Фузя», «Пантлик і Фузя сперечаються», «Пригоди Іванка і Беркутка», «Як ти народився» та збірки перекладів з російської мови Даниїла Хармса «Я тепер автомобіль». У 2007 році Галина Миколаївна відзначена літературною премією ім. Ф. Потушняка за книги казок для дітей «Пригоди в зачарованому місті» (Тернопіль: Підручники і посібники, 2006) та «Сміятись заборонено» (Київ, 2005).

14 серпня

130 років від дня народження Олексія Михайловича Ватулі-українського актора. Народився в селі Трубайцях (тепер Хорольського району Полтавської області) у багатодітній родині Михайла Степановича та Ганни Олексіївни Ватулі. Був восьмою дитиною у родині. У 1906 році закінчив Хорольське міське трикласне училище. У п'ятнадцятирічному віці він залишив батьківську оселю і переїхав до старшого брата, що працював слюсарем на залізничній станції Калачевське Криворізького басейну. Там Олекса вивчився на телеграфіста. Восени 1907 року став працювати телеграфістом на станції Бородянка під Києвом. У 1908 році Олексу Ватулю перевели телеграфістом до Києва, де містилося управління Південно-Західної залізниці. У 1913–1916 роках навчався у Київській музично-драматичній школі імені М. Лисенка. Під час навчання взяв участь у постановці учнівської вистави «Лілія» Альфонса Доде. Восени 1917 року актор приєднується до театральної молоді, яка у 1916 році заснувала на чолі з Лесем Курбасом Молодий театр. Він стає професійним актором. У Молодому театрі під керівництвом Леся Курбаса актор брав участь у постановці вистав з основного репертуару. У 1936 році Олексію Михайловичу було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в 1940 році — звання народного артиста УРСР. З 1941 по 1944 рік актор перебував з театром в евакуації. Спочатку в Казахстані, а потім — в столиці Узбекистану Ташкенті. Склад театру виїздив з театральними постановками на Піденно-Західний фронт та Другий Український фронт. Під час радянсько-німецької війни виступав з читанням творів Шевченка. Влітку 1944 з колективом Театру імені І. Франка повернувся до Києва.

15 серпня

100 років від дня народження Георгія Семеновича Зубковського-українського живописця, графіка. Народився в селі Бехтерах (нині Голопристанського району Херсонської області). Брав участь у німецько-радянській війні. 1953 року закінчив Київський художній інститут (навчався у Іларіона Плещинського, Антона Середи та Василя Касіяна). Працював у київських видавництвах «Молодь», «Радянська школа» та інших, журналах «Україна», «Зміна». Працював в галузі станкового живопису і книжкової графіки. Створював портрети, пейзажі. Помер в Києві 13 листопада 2006 року.

16 серпня

125 років від дня народження Аполлінарії Карабіневич [сценічне ім’я – Леся Барвінок-української акторки, режисерки, театрально-громадської діячки, педагога (США). Народилась у Борзні на Чернігівщині в козачій родині. Вона була правнучкою козака Чернігівського куреня і донькою священника. Навчалась у київській середній школі, а проживала постійно на Поділлі. На сцені з 1913 року. Грала у мандрівних антрепризах А. Ніколаєнка, О. Суходольського. Згодом стала артисткою Театру Миколи Садовського у Києві. 1917—1920 — у Державному театрі УНР під керівництвом М. Садовського у Кам'янці-Подільському. 1920 року переїхала до Галичини. Працювала в українських мандрівних театрах Івана Когутяка, Ольги Міткевичевої, трупі «Відродження» Миколи Айдарова та ін. 1924—1939 — режисерка і мистецька керівниця мандрівних театрів П. Карабіневича, з якими виступала на Волині, Поліссі, Лемківщині, Закарпатті, у Галичині, Польщі. У 1929—1932, 1937 роках обіймала мистецький провід Українського театру П. Карабіневича, 1932—1936 — Наддніпрянського театру П. Карабіневича. 1938—1939 — в Українському Драматичному Театрі ім. М. К. Садовського. 1939—1941 — у Тернопільському українському драматичному театрі імені Івана Франка. 1944—1949 — у Німеччині: створила дитячу театральну студію, виступала у театрі м. Швайнфурт. 1949 року виїхала до США (м. Рочестер, шт. Нью-Йорк). Організовувала аматорські вистави на користь Злученого українсько-американського допомогового комітету і школи українознавства при Православній церкві св. Покрови, у якій викладала. Була членом Об'єднання митців української сцени. Грала різнопланові ролі, серед яких найвдаліші — характерні. До репертуару театрів добирала побутові та історичні твори, популярні перекладні оперети. Виховала низку талановитих акторів, серед яких — Віра Левицька.

18 серпня

65 років від дня народження Василя Дмитровича Герасим'юка-українського поета. Народився в м.Караганді (Казахстан) у родині репресованих. Наприкінці 50-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. Прокурава (Косівський район, Івано-Франківська область), де й минуло його дитинство. Пробудження інтересу до поетичної творчості й перші поетичні спроби припадають на шкільні роки в Косові. Це був початок 1970-х рр., коли прийшла нова хвиля політичних репресій, що мали покласти край рухові «шістдесятників». У цій атмосфері формувалася творча особистість майбутнього поета. Закінчив філологічний факультет Київського університету (1978). Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978–1992). Від 1992 — ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України. Від 1993 — голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов». Від 2011 — ведучий програми «Діалог» на телеканалі Культура.

19 серпня

120 років від дня народження Марії Олександрівни Галич-української письменниці. Народилася у багатодітній родині вчителя. Закінчивши двокласну школу, 1918 року переїхала до Києва, де працювала на різних роботах і вчилася на підготовчих курсах. 1921 року вступила на філологічний факультет КІНО, який закінчила 1926 без захисту диплому. Брала участь в жіночому русі. У 1920-х роках член київської літературної групи «Аспис», «Ланка» — «Марс», куди її ввів Г. Косинка. Брала участь у заходах з ліквідації неписьменності. З 1926 до 1930 викладала українську мову й літературу в робітничій школі. У 1928-29 роках працювала технічним секретарем Київського місцевкому письменників, у 1930 — кінобелетристкою на Київській кінофабриці. 1931 року одружилася й виїхала до Харкова, де в сільсько-господарському інституті викладала українську мову. У 1930-х роках відійшла від літературної праці, хоч і намагалася повернутися до неї згодом. Після війни проживала у Львові. де викладала українську мову та літературу на курсах іноземних мов при Інституті удосконалення вчителів, на підготовчих курсах і гуртках наукових працівників Львівського лісотехнічного й зооветиринарного інституту. Разом з чоловіком С.Постриганем уклала «Термінологічний словник лісівника» (Львів, 1980). Після реабілітації ланчан бере активну участь у львівських вечорах пам'яті, пише спогади про Є.Плужника,Г.Косинку, В.Підмогильного, які лишилися в рукописах. Померла у Львові , похована на 68 полі Личаківського цвинтаря.

20 серпня

100 років від дня народження Миколи Яковича Зарудного-українського письменника, прозаїка, драматурга, сценариста. Народився в селі Оріховець на Київщині в родині вчителя. Тут пройшло його дитинство. Згодом сім'я переїхала в с. Великі Хутори на Вінниччині, де М. Зарудний закінчив десятирічну школу (1939). Початок літературної творчості припадає саме на роки навчання. Першою спробою був переклад українською мовою твору Дж. Лондона «Мартін Іден». Як активний учкор він отримав від Вінницького обкому комсомолу путівку до Інституту журналістики у Харкові. Навчаючись в інституті, почав писати оповідання. На початку Великої Вітчизняної війни, його курс було евакуйовано до Алма-Ати, де М. Зарудний 1942 р. закінчив Казахський державний університет. Після закінчення працював у газеті «Ворошиловградська правда». Влітку 1944 р. добровольцем пішов на фронт, служив політпрацівником. Після демобілізації працював відповідальним секретарем у газеті «Вінницька правда» (1945—1960), головним редактором, заступником директора Київської кіностудії ім. О. Довженка (1961—1963), секретарем правління Спілки письменників України (1968—1969), секретарем правління Київської організації Спілки письменників України (1981—1990). Друкуватися почав з 1944 p., коли написав першу повість «Мої земляки». Автор п'єс «Весна» (1949), «На крутих берегах» (1955) та ін. М. Зарудний переважно висвітлює соціально-побутові сторони життя. Створив кілька романів «На білому світі» (1967), «Уран» (1970), «Гілея» (1973). Письменник віддає перевагу драмі, досягаючи в ній дедалі більшої сценічної виразності. Це — драматична трилогія «Ніч і полум'я» (1958), «Сині роси» (1968), п'єси «За Сибіром сонце сходить» (1980) та ін. П'єси М. Зарудного ставились у театрах України, Москви, Ленінграда, за рубежем. Окремі твори перекладено російською, болгарською, польською, чеською та іншими мовами. За великий внесок у розвиток української літератури М. Зарудному було присуджено Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Помер 29 серпня 1991 р. Похований у Києві.

80 років від дня народження Віктора Петровича Олендера-українського кінорежисера-документаліста. Народився  в Оренбурзі (Росія) в родині службовців. Батько — Олендер Петро Мойсейович (1906, Одеса — 1944), журналіст, військкор газети «Красная звезда», майор. Закінчив Ново-Зибковський педагогічний інститут (1968). Працював освітлювачем на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка (1959–1960), освітлювачем й асистентом режисера «Укрторгрекламфільму» (1963–1965). З 1972 р. — режисер студії «Київнаукфільм». Помер 8 листопада 2020 р. у Києві внаслідок важкого захворювання.

21 серпня

80 років від дня народження Людмили Федорівни Божко-Лацанич-української співачки (сопрано), педагогині. Народилася у Полтаві. Середню школу закінчила в м. Гребінка, де у той час проживала сім'я. По закінченні школи вступила до Київської консерваторії, де навчалась у класі видатної української співачки, народної артистки УРСР, професора Зої Гайдай. Закінчила консерваторію з відзнакою за спеціальністю «Сольний спів». Рішенням Державної екзаменаційної комісії їй присвоєна кваліфікація «Оперна і концертна співачка». По закінченні консерваторії була запрошена на роботу до Львівської опери. Успіхи Людмили Божко привернули увагу до її творчості. Її почали запрошувати до участі у виставах провідних театрів Росії, Чехословаччини, Куби, Польщі. У 1964 завоювала звання лауреата Республіканського конкурсу вокалістів, у 1967 стала переможцем змагання співаків на фестивалі молоді України. У 1968 Указом Президії Верховної Ради УРСР Л. Божко було присвоєне звання Заслуженої артистки УРСР.  У 1968 запрошена до Москви, у трупу Великого театру Союзу РСР рос. Большой театр. Ставши дружиною головного диригента львівської опери Ігоря Лацанича, у 1975 повертається до Львівської опери, Гастролювала в оперних театрах Санкт-Петербурга, Києва, Одеси, Кишинева, Челябінська, Красноярська, Казані, Харкова, Воронежа та ін. Брала участь у концертах з симфонічним оркестром України (диригент С. Турчак), оркестром народних інструментів ім. Осипова (Москва), ансамблем скрипалів Великого театру під керівництвом Ю. Реєнтовича, симфонічним оркестром Великого театру. Оперні гастролі Л. Божко відбувались у країнах далекого і близького зарубіжжя: у Канаді, США, Італії, Німеччині, Угорщині, Румунії, Польщі. На Українському радіо було створено чимало фондових записів солоспівів та оперних вистав у виконанні Л. Божко. У 1975 починає педагогічну роботу спочатку у Львівському педагогічному училищі ім. Ф. Колесси, пізніше (з 1985) у Львівській музичній академії ім. М.Лисенка. З 1992 стає доцентом, а потім професором кафедри академічного співу. Творчий стаж народної артистки України Л. Божко — 32 роки, репертуар становить понад 40 оперних партій.

24 серпня

100 років від дня народження Леоніда Полтави (справж. – Леонід Едвардович Пархомович, прізвище-оберіг – Єнсен)-українського поета, прозаїка, публіциста, драматурга, журналіста, редактора, громадського діяча (США). Народився 1921 року на Полтавщині, в історичних Ромнах, вчився в Полтаві, Ніжинському учительському інституті. З дитячих років Леонід мріяв писати. Студентом їздив за порадами в Київ до Володимира Сосюри й Максима Рильського. Захопився сонетами. Після війни розгортає літературну працю, редагує з Леонідом Лиманом журнал „Школярик”, видає першу поетичну збірку. Леонід Полтава є автором багатьох книжок. Добре відомі читачам його збірки поезій „За мурами. Берліну”, „Жовті каруселі”, „Римські сонети”, „Українські балади”. Із прозових творів заслуговує на увагу збірка новел „У вишневій країні”. У різних журналах друкувалися п'єси письменника „Пам'ятник героєві”, „Чужі вітри”, „Заметіль” та інші. Багато працював Леонід Полтава і в галузі дитячої літератури, де мав помітні успіхи. Так, наприклад, у далекій Баварії він видавав і редагував два часописи — „Школярик” і „Школяр”, на сторінках яких діти уперше познайомилися з веселим котом Мурасем. Леонід Полтава працював в українських редакціях і радіо Мюнхена, Мадрида, Парижа, Вашингтона... Писав вірші, поеми, новели, балади, пригодницько-фантастичні повісті, історичний роман „1709” (з доби Івана Мазепи), п'єси, лібрето для опер і оперет, кіносценарії... Леонід Едвардович любив мандрувати. Він побував в Іспанії, Італії, Марокко, Мексиці, на Алясці, у Канаді...

27 серпня

110 років від дня народження Антіна Федоровича Будзана-українського священника УГКЦ, мистецтвознавця, кандидата мистецтвознавства з 1959 року, дослідника народного мистецтва й різьблення по дереву в Західній Україні; члена Спілки художників України з 1960 року. Чоловіка етнографа Катерини Матейко. Народився  в селі Лозівці, нині Підволочиського району. Закінчив початкову школу в сусідньому селі Ободівці, Тернопільську гімназію. Від 1933 до 1938 року навчався у Львівській Богословській академії УГКЦ (нині Український католицький університет). Брав участь в археологічних розкопках стародавнього міста Галича (нині районний центр ІваноФранківської області), очолюваних професором Я. Пастернаком. У 1937 році взявся освоювати килимарство під керівництвом досвідченого майстра Д. Кравчука (килим роботи А. Будзана зберігається в Музеї етнографії та художнього промислу в м. Львові). У той час захопився збиранням фольклору, результатом цієї діяльності стали публікації: «Весілля в селі Лозівка», «Прислів’я та приказки с. Лозівка». Згодом А. Будзан навчався на історичному факультеті Львівського університету Яна Казимира (нині національний університет ім. І. Франка), одночасно працюючи лаборантом на кафедрі етнографії та етнології. У 1939 році захистив магістерську роботу з етнології «Монографія села Лозівка п. Збараж». Протягом 1942—1945 років працював у музеї Греко-католицької богословської академії. У 1943 році викладав українську мову в Малій духовній семінарії. У 1947—1953 роках А. Будзан заочно навчався в Інституті живопису, скульптури й архітектури ім. І. Ю. Рєпіна в м. Ленінграді (РФ, нині Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури та архітектури ім. І. Ю. Рєпіна). Водночас працював у Музеї українського мистецтва (нині Національний музей) та Музеї художньої промисловості (нині Музей етнографії та художнього промислу) у м. Львові, у якому трудився до самої смерті.

29 серпня

90 років від дня народження Володимира Володимировича Бесфамільнова-українського баяніста, педагога. Народився в Саратові. Перші музичні кроки робив під керунком свого батька, Володимира Михайловича; вчився в Саратовському музичному училищі, 1940 року стає переможцем шкільної олімпіади Саратовської області. У віці десяти років його беруть артистом агітаційного пароплаву «Пропагандист»; з 1941 по 1947 рік працював артистом-баяністом Саратовського державного цирку. Протягом 1947—1949 років керував художньою самодіяльністю у артілі «Об'єднаний швейник» в Саратові. Згодом навчався в Київському музичному училищі — закінчив 1951 року. В 1950—1953 роках був концертмейстером та викладав у Київському ансамблі пісні та танцю трудових резервів. Був викладачем та концертмейстером у 1953—1956 роках. З 1955 року — соліст Київської консерваторії. 1956 року закінчив навчання в Київській державній консерваторії. Неодноразовий лауреат конкурсів, виступав: 1956 — республіканському в Києві, 1 місце, 1957 — всесоюзному у Москві, срібна медаль, 1957 — московському міжнародному, золота медаль, 1958 — в Брюсселі, бронзова медаль, 1959 — у Відні, золота медаль. Починаючи 1969 роком одночасно почав викладати гру на баяні. З 1970 року виконував композиції на баяні «Апасіонат», конструктором та виробником якого був майстер Василь Артемович Колчин. За власні кошти випустив антологію-серію з 12 компакт-дисків «Грає Володимир Бесфамільнов».  Серед його вихованців — Валентин Барзіон, М. Бруно (Франція), Андрій Голоднюк, Володимир Зубицький (Італія), С. Маркович (Чорногорія), Д. Модрушан (колишня Югославія), Т. Лукич (Австралія), Шматок Сергій, Олександр Хрустевич, Микола Шумський. Загалом учні Бесфамільнова завоювали на міжнародних конкурсах понад 100 премій і звань лауреатів, в тому числі 3 Гран-Прі та 56 перших місць. Першим зробив подарунок Жашківському музею гармошки — 20 міні-гармошок віком понад 80 років; кількість експонатів станом на 2011 рік зросла до 1000 — займався гармоніст, заслужений працівник культури Іван Сухий.