Ювіляри-2023. Квітень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів квітня.

3 квітня

115 років від дня народження Олійника Степана Івановича-українського поета-гумориста, сатирика, журналіста, педагога, громадсько-політичного діяча. Народився в селі Пасисели на Одещині в багатодітній сім’ї хліборобів, згодом родина переїхала в с. Левадівку. Після закінчен­ня початкової школи здібний і допитливий до всього хлопець продовжив навчання в Одесі, де закінчив трудову семирічну школу ім. Лесі Українки (1926), а згодом коопе­ративний технікум (1929). Твердо вирішивши присвятити своє життя літературній діяльності, восени 1929 р, С. Олійник вступає до Одеського педагогічного інституту. В студентські роки, поєднуючи навчання з літературною діяльністю, молодий письменник писав і друкував вірші в газеті “Чорноморська комуна”, в одеських журналах “Шквал” та “Металеві дні”. Коли в 1930-му батько потрапив під “розкулачку”, юнак уже був студентом. Ясна річ, сина “ворога народу” з вузу виключили, і він влаштувався на роботу стерновим на кораблі. А коли через рік відновився в педінституті, то заарештували вже його самого. За те, що складав дотепні частівки для студентської стіннівки “Синя блуза”.Та 1931-й рік був не такий жорстокий, як 1937-й. Отож хлопця невдовзі випустили.У 1934 році Степан Іванович закінчив педінститут, деякий час працював викладачем української мови і літератури. о закінченні у 1934 році педінституту працював викладачем української мови та літератури у Бехтерському сільськогосподарському технікумі.Жив в Києві. Помер 11 січня 1982 року у Києві, похований на Байковому кладовищі(ділянка № 12).

105 років від дня народження Олеся Гончара (при народж. – Біличенко Олександр Терентійович)- українського письменника, літературного критика, громадського діяча, Героя України, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1918–1995). Народився в селі Ломівці, в передмісті Дніпропетровська. Закінчив семирічку у сусідньому селі, Харківський технікум журналістики. З 1937 р. активно починає друкуватися у періодиці. У 1938 р. вступає до Харківського університету. Приймав участь у війні як сержант-мінометник. Зокрема у битві за Київ на річці Рось. Після закінчення війни повертається до навчання у Дніпропетровському університеті. Вступає до аспірантури при Інституті літератури ім. Шевченка АН УРСР. У 1963 р. за роман «Тронка» присуджено Ленінську премію. Виступав, як літературознавець, історик мистецтва, критик. У 1959-1971 р. очолював Спілку письменників. Відроджував українську культуру, мову та націю. Помер 16 липня 1995 р.

65 років від дня народження Морозова Олександра Івановича-українського театрального актора, народного артиста України. Народився в селі Тарасівка Куп’янського району Харківської області. У 1980 році закінчив Ворошиловградський держав- ний педагогічний інститут ім. Т.Г. Шевченка. З 1980 року по 2014 рік працює у Ворошиловградському (згодом Луганському) обласному музично- драматичному театрі. З вересня 2014 року зарахований у трупу Львівського академічного обласного музично-дра- матичного театру ім. Юрія Дрогобича (м. Дрогобич). Актором зіграно більше ста великих і малих, різно- манітних за жанром ролей. Яскрава творча індивідуальність, наполегливість притаманні актору.

4 квітня

70 років від дня народження Квітки Цісик (справж. ім’я – Квітослава Орися)-американської співачки українського походження, виконавиці українських народних і популярних пісень. Народилася в Нью-Йорку, в галицькій родині, що наприкінці Другої світової війни разом з тисячами інших біженців втікала від окупації та радянської влади. За знання рідної мови й культури, свою легку самоідентифікацію як українки, дівчина завжди дякувала батькам. Вони зробили для своїх дітей дві важливі речі – інтегрували її з сестрою Марією в американську культуру та виховали з шаною до українських традицій і навчили гарній українській мові, перебуваючи на іншій половині земної кулі. У будні Цісик навчалася в американській стандартній школі, а по суботах прямувала до «Школи українознавства» (Озон-Парк), куди її записали батьки, намагаючись зберегти зв'язок з батьківщиною та українським народом. Крім того, більшість українського емігрантського юнацтва мала за честь перебувати в рядах пластунів, де їхні наставники продовжували виховувати та спрямовувати в любові до України. Усіх досягнень Квітки Цісик не злічити. Але в рідній Україні співачку почули переважно після її смерті. Два україномовних музичні альбоми, які Квітка випустила за власний рахунок, популярні досі. Варто зазначити, що в 1990 році обидві пластинки були номіновані на премію Греммі в категорії «сучасний фолк». В Україні Квітка Цісик була лише раз — у 1983 році співачка приїхала з мамою до Львова, але поїздка була фактично таємною, оскільки в Радянському Союзі на творчість Цісик, в репертуарі якої були пісні про УПА та січових стрільців, в той час існувала заборона. В черговий раз приїхати на рідну землю Квітка Цісик планувала після здобуття Україною незалежності. Артистка мріяла організувати в Україні концерт, але цій мрії так і не судилося збутися. Після тривалої боротьби з раком 29 березня 1998 року, не доживши 5 днів до свого 45-річчя, Квітка померла вдома в оточенні сім'ї.

5 квітня

75 років від дня народження Фролова Володимира Давидовича-українського театрального актора, народного артиста України. Народився 5 квітня 1948 року в Одесі. Закінчив Одеське театральне художньо-технічне училище (курс Матвія Ошеровського). Від 1968 — соліст-вокаліст Одеського академічного театру музичної комедії імені М. Водяного. З тих пір залишається вірним своєму театру, де став провідним майстром сцени і режисером, улюбленим артистом публіки, заслуги якого гідно відзначені високими званнями. 1993 року йому присвоєно звання заслуженого артиста України. 1999 року удостоєний звання народного артиста України. 2017 року отримав премію НСТДУ за створення образів Тев'є-Тевель та Мойсея. 2008 був нагороджения орденом «За заслуги» III-й ступеня, а 2019 року — орденом «За заслуги» II-й ступеня.

6 квітня

75 років від дня народження Кушпета Володимира Григоровича-українського бандуриста, кобзаря та лірника, співака (баритон), музикознавця, педагога, заслуженого діяча мистецтв України. Закінчив Київське музичне училище ім. Глієра (клас бандури В.Лапшина), а 1971 року — Київську державну консерваторію (клас бандури С.Баштана). Викладач Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, один із засновників відомого ансамблю «Кобза». Глибокий голос та майстерна гра на вересаївській кобзі, колісній лірі, торбані та старосвітській бандурі. Досліджує виконавські традиції мандрівних співців-музикантів. Реконструював гру на кобзі Остапа Вересая, торбані Франца Відорта. Автор багатьох публікацій та видань про кобзарство й кобзарські музичні інструменти. Автор багатьох публікацій на кобзарську тематику та підручник «Самонавчитель гри на старосвітських музичних інструментах — Кобза О.Вересая, бандура Г.Ткаченка, торбан Ф.Відорта» (Київ, 1997).

50 років від дня народження Сидоренка Олександра Аркадійовича (псевд. – Фоззі)- українського співака, музиканта, телеведучого, письменника та журналіста. Народився у Харкові. У дитинстві займався дзюдо, футболом і т.д. Дитинство провів у Євпаторії, де розпочинав свою трудову діяльність, працював прибиральником на пляжі, санітаром, охоронцем, страховим агентом, техніком-лаборантом, кіномеханіком, круп'є та журналістом. Мріяв стати футболістом київського «Динамо», але не зміг потрапити до складу, проте досі займається футболом. Закінчив Київський міжнародний університет, спеціальність тележурналіста. Також навчався 3 роки у Харківському державному технічному університеті радіоелектроніки та Харківській гуманітарній академії. Музичної освіти не отримував, але з 14 червня 1989 року є учасником групи ТНМК та автором текстів її пісень. Записав також два сольні альбоми MetaMoreFozzey і Mono MetaMoreFozzey. Найчастіше створює свої тексти восени та взимку. Працював на каналах «Privat-TV» у музичній програмі «RAP-обойма» та «Новий канал» у ранковому шоу «Підйом», а також вів на каналі «ICTV» разом із Ігорем Пелихом шоу «Галопом Європами-2». З 2010 веде передачу «Третій тайм», а з 2013 - пригодницький проект «Великі перегони» на каналі «1+1». Також написав три книги.

7 квітня

60 років від дня народження Вакуленко Тамари Олексіївни-української художниці декоративно-ужиткового мистецтва (петриківський розпис), заслуженого майстра народної творчості України. Народилася в селі Петриківка Дніпропетровської області. Дочка і учениця відомої майстрині петриківського розпису, народної художниці України Ганни Самарської, учениці легендарної художниці Катерини Білокур. Навчалася в Петриківській художній школі у відомого майстра петриківського розпису Федора Панко. Закінчила Дніпропетровське художнє училище (1982) і Харківський художньо-промисловий інститут (1988), де познайомилася з Олександром Вакуленком, з котрим одружилася. З 1982 року по 1983 рік викладала петриківський розпис в учбовому комбінаті с. Петриківка. З 2011 року навчає техніці петриківського розпису у Харкові та Києві. Дочка художниці, Олеся Вакуленко, продовжує родинні художні традиції, виконуючи роботи в стилі українського декоративного розпису, проілюструвала кілька книжок, має власну майстерню, спеціалізовану перш за все на ручному розписі одягу.

55 років від дня народження Сердюк Анастасії Олександрівни-української актриси театру і кіно, педагога. Народилась в акторській родині Леся Сердюка та Ірини Буніної в Києві. Батько – Лесь Сердюк, актор, Народний артист України (помер 26 травня 2010 року). Мати – Ірина Буніна (1939-2017), актриса, Народна артистка України. Є брат Лесь, закінчив операторський факультет, але кіно не займається – пішов у бізнес. Її батьки розлучилися, коли вона була ще маленькою. Зі своїм знаменитим батьком не спілкувалася. Сам Лесь Сердюк в одному зі своїх останніх інтерв'ю говорив: "Це давня історія та найболючіше питання мого життя. Творчість Насті я всіляко вітаю, вона молодець, але, на жаль, ми не спілкуємося. Якось не вийшло у нас у цьому сенсі "Ось така біда! Грешний я, винен, і що далі, то гостріше це відчуваю". 1991 року закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого за спеціальністю "актор драматичного театру та кіно" (майстерня Н.М. Рушковського). У 1992-2005 роках. - Акторка Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. З 2005 року – актриса антрепризи Пале Арт Продакшн. Чоловік – актор Георгій Дрозд.

8 квітня

120 років від дня народження Тенети (справж. – Гурій) Бориса Йосафовича-українського письменника, представника «Розстріляного відродження», жертви сталінського терору. Народився в сім'ї священика Йосафа Михайловича Гурєєва. Мати Олександра Олександрівна Бабиніна була донькою управляючого маєтком. Після смерті батька 1914 року і матері 1916 року перебрався до Катеринослава. Рано почав писати. У мистецькій хроніці альманаху «Вир революції» (Катеринослав, 1921) зазначалося: «Борис Гурій, молодий український поет, приготував до друку першу збірку поезій під назвою „Чорний пар“ і написав п'єсу на 4 картини „Казка“. Доля цих ранніх творів невідома. На початку 1920-х був одним з найдіяльніших членів Катеринославської філії спілки селянських письменників „Плуг“. Спогадами про цей період життя Тенети поділився його приятель письменник Василь Сокіл. У 1920-х роках перебрався до Києва. Друкувався з 1924 року в журналах „Глобус“, „Життя й революція“, „Зоря“, „Нова Громада“ та ін. У Києві належав до літературної організації «Ланка»-МАРС. Окремими книгами вийшли повісті та оповідання «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П'яниці» (1930), «В бою» (1931) .Після початку масових арештів літераторів, звернувся з окремою письмовою відозвою до шефа СССР Йосипа Сталіна. Заарештований групою НКВД СССР 30 січня 1935 року, 6 лютого імовірно заподіяв собі смерть у в'язниці.

9 квітня

60 років від дня народження Врублевського Василя Марцельовича-українського письменника, драматурга, перекладача, видавця, літературознавця, громадського діяча. Народився в селі Карвинівка Романівського району Житомирської області. У родині шанували художнє слово і Василь Врублевський вирішив присвятити себе літературній творчості. Тому 1980 року вступив на філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту, який закінчив за спеціальністю «Вчитель української мови і літератури». Із 1985 до 2005 року працював на різних посадах у засобах масової інформації та видавництв, зокрема – кореспондентом та завідуючим відділом обласної молодіжної газети «Комсомольська зірка», старшим редактором видавництва «Вісник», відповідальним секретарем та заступником головного редактора газети «Прес-Форум», редактором «Нової літературної газети», заступником головного редактора газети «Місто». Упродовж 1990–1999 рр. видавав та редагував всеукраїнський літературно-мистецький журнал «Авжеж!» У 2002–2005 рр. – видавець та головний редактор газети «Вільне слово». Член Асоціації українських письменників (1997) та Національної спілки письменників України (2003).Упродовж травня 2004 – травня 2007 рр. – голова Житомирської обласної організації Національної спілки письменників України. Автор  книг прози «Замах на генсека» (1992), «Сім історій» (1993), «Тріщини» (1998), роману «Нардепка» (2004), збірки п’єс «Кава-сутра. В обіймах імператриці» (2006), поетичних збірок «Свято останньої ночі» (1993) та «Перонний модерн» (2000). Окремі твори перекладені білоруською, німецькою, польською, англійською, хорватською, чеською, російською мовами.

10 квітня

85 років від дня народження Булаха Григорія Івановича-українського письменника, перекладача, актора, майстра художнього слова, громадського діяча, народного артиста України. Народився 1в селі Піски Лохвицького району на Полтавщині. Закінчив Пісківську загальноосвітню школу. З 1956 по 1961 рік навчався у Лохвицькому технікумі харчової промисловості за спеціальністю механік. У чей же час працює слюсарем контрольно-вимірювальної апаратури на Лохвицькому спиртовому заводі (м.Заводське). З 1961 по 1965 рік навчався на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого за спеціальністю актор драми. 1981 — 1982 рр. вищі курси з питань економіки для керівних кадрів.  З 01.07.1982 року член Національної спілки письменників України. У 1990—1996 рр. — автор і ведучий програми "Живе слово" на Українському телебаченні. 1994—1998 рр. — член Центрального правління Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка. 1993 рік — Народний артист України. 1996 рік — керівник творчо - мистецької групи з питань роз'яснення положень проекту Конституції України. 1988 рік — нагороджений Орденом "За заслуги" III ступеня. 17 травня 1997 року Григорія Булаха було обрано академіком Української академії оригінальних ідей. Свій внесок у розвиток української культури, виховання громадянина - патріота Григорій Булах примножував також як заступник голови Правління "Шевченківський фонд — XXI століття" при Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка, шеф-редактором всеукраїнської газети "Християнська Україна", головою Свято-Успенської парафії міста Києва.

11 квітня

75 років від дня народження Власенко Лариси Кирилівни-української театральної актриси, народної артистки України. Народилася в Олесько-Буському району на Львівщині. Там же вона навчалась в студії імені Івана Франка. Згодом працювала у Київському академічному національному театрі імені Франка. А тоді перебралась на Хмельниччину. З 1969 року Лариса Власенко почала працювати у Хмельницькому обласному музично-драматичному театрі імені Старицького. Жінка має чимало нагород та відзнак. Її удостоїли почесним званням «Народний артист України» відповідно до Указу Президента України №868/2019 від 28 листопада 2019 року.  Вроджений акторський талант, глибоке проникнення в суть ролі дозволили їй створити на сцені театру ряд різнопланових ролей: Наталка “Горлиця” О.Коломійця, Луїза “Підступність і кохання” Ф.Шиллера, Яринка “Весілля в Малинівці” Л.Юхвіда, Софія “Хто винен” І.Карпенка-Карого, Люаза “Як викрадають красунь” Б.Апаєва, Кицюня “Інтердівчинка” В.Куніна, Химка “За двома зайцями” М.Старицького, Мадам Сівель “Моя парижанка” Робера Ламуре, Мерчуткіна Комедійний триптих “Антон Павлович сміється…” за творами А.П.Чехова, Баронова-Козино “Мина Мазайло” М.Куліша, Голда “Тев’є – Тевель” Г.Горіна, Еліза Дулітл “Моя чарівна леді” Б.Шоу, Чаніта “Поцілунок Чаніти” Ю.Мілютіна, Пепіта “Вільний вітер” І.Дунаєвського, Долорес “Камінний господар” Л.Українки, Мама “Провінціалки” Я.Стельмаха, Одарка “Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ’яненка, Аріана Кларенс “Блез” Клода Маньє та інші.

50 років від дня народження Вербіцької Ірини Орестівни-української художниці, дизайнера, майстра декоративно-ужиткового мистецтва (лялька-мотанка, авторська лялька), педагога, заслуженого майстра народної творчості України. Народилася у селі Білій, нині Чортківської громади Чортківського району Тернопільської области України. Закінчила Чортківську музичну (клас фортепіано) та загальноосвітню школу № 7 (1990), Тернопільський кооперативний технікум (2001, нині торговельно-економічний коледж), Київський інститут реклами (2008, магістр з дизайну), аспірантуру Прикарпатського національного університету (2015). Працювала у Чортківському палаці позашкільної роботи (2001—2007), від 2007 — викладачка катедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх викладання Тернопільського національного педагогічного університету. Майстер народних художніх промислів та художнього моделювання Тернопільського центру народної творчості (2009). Засновниця приватної культурно-мистецької етномайстерні «Куферок» у Чорткові (2012).

14 квітня

60 років від дня народження Даць Ірини Вільямівни-української оперної співачки (сопрано), режисера, педагога, народної артистки України. Народилася у місті Житомир. У 1987 році закінчила Київську консерваторію (сьогодні Національна музична академія України імені Петра Чайковського). З того ж року — солістка Національної опери України. Гастолювала в 30-ти країнах світу, серед них: США, Велика Британія, Франція, Італія, Швейцарія, Канада, Кувейт. Також на педагогічній роботі в Національному університеті культури (2001—2002) та в Державній академії статистики, обліку та аудиту (з 2002). З 2011 року доцент, з 2017 професор НМАУ ім. П. Чайковського. В 2004 вдруге закінчила Національну музичну Академію, з відзнакою, і здобула фах режисера музичного театру, а з 2011 року викладає в ній режисуру музичного театру та акторську майстерність. В доробку Ірини Даць постановки опер, концертів та літературно-музичних композицій на сцені Національної опери України, Національної філармонії України, оперної студії НМАУ Верді Ріголєтто (2016), Лисенко «Ноктюрн» (2018). У 2019 році закінчила магістратуру НАСОА за фахом «Міжнародний менеджмент». В репертуарі Ірини Даць провідні партії сопранового репертуару: Наталка Полтавка М. Лисенка, Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Анна Ярославна («Анна Ярославна — королева Франції» А. Рудницького), Одарка («Купало» А. Вахнянина), Оксана («Бояриня» В. Кирейка), Марильця («Тарас Бульба» М. Лисенка), Парася («Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського), Татьяна («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Ярославна («Князь Ігор» О. Бородіна), Донна Анна («Дон Жуан» В. А. Моцарта), Недда («Паяци» Р. Леонкавалло), Мімі («Богема» Пуччіні), Леонора («Трубадур» Дж. Верді), Сантуцца («Сільська честь» П. Масканьї), Ельза («Лоенгрін» Р. Вагнера).

20 квітня

120 років від дня народження Шкурупія Гео (Георгій, Юрій) Даниловича-українського письменника, сценариста, журналіста, представника «Розстріляного відродження», репресованого. Народився у Бендерах (тодішня Бесарабська губернія) в сім'ї машиніста залізниці Данила Шкурупія. Дитячі роки хлопчика минули за 130 км від Кишинева, на станції Флорешти, де вчителювала його мама. Однак, не втримавшись у румунській Бессарабії, сім’я Шкурупіїв вирішує перебратися в Україну. Після кількох років мандрів вони в 1913 році нарешті оселяються в Києві. Юрко закінчив 2-гу (різночинську) Київську чоловічу гімназію, рік провчився на медичному факультеті Київського університету, а після того – ще два місяці в Київському інституті зовнішніх зносин. Після короткої спроби попрацювати у батька на залізниці він остаточно обирає інтелектуальну працю. Замість імені Юрій, Георгій чи Жорж, як на французький манер називали його друзі, він бере собі коротке і звучне - Ґео . Йому ледве виповнилося 19, коли вийшла його перша збірка віршів, на обкладинці якої стояло: король футуропрерій Ґео Шкурупій. Ґео Шкурупій був учасником багатьох літературних об’єднань. Паралельно працював редактором і сценаристом на кінофабриці. 3 грудня 1934 року прийшли і до Ґео Шкурупія. Його звинуватили у приналежності до «київської терористичної організації ОУН». Було проведено два судових засідання військового трибуналу, на яких Шкурупій категорично заперечував висунуті звинувачення і навіть подав письмову заяву-скаргу на неправомірні методи слідства. Його засудили до «10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна» та заслали відбувати покарання на Соловках. Уже через три роки, 25 листопада 1937-го сесія Ленінградського НКВД засудила до розстрілу велику групу арештантів Соловецької тюрми – 509 осіб разом із Шкурупієм. Вирок було виконано 8 грудня 1937-го на материку – в Ленінградській області. Точне місце поховання поета досі невідоме. Тільки через 19 років, у 1956-му, за заявою дружини поета Варвари Іванівни, кримінальну справу Ґео Шкурупія було переглянуто, а його самого – реабілітовано (посмертно).

23 квітня

100 років від дня народження Земляка Василя Сидоровича (справж. – Вацлав Вацик)-українського письменника і сценариста чеського походження, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Напродився в селі Конюшівці на Вінничині в селянській родині.  До 1937 р. Василь навчався у Миколаївській неповносередній школі, а з 8 класу — в Йосипівській середній школі. У 1940 році вступив до Харківського авіаційного училища, бо з дитинства мріяв стати льотчиком. Але війна перервала навчання: 18-річний юнак потрапив на фронт. Під час другої світової війни воював у складі партизанського загону. Друкуватися почав після війни. Саме в 1945 було видано його перші прозові твори. Василь Земляк працював у Козятинському райвиконкомі, згодом — керуючим відділку радгоспу в селищі Червоному, а коли перейшов на газетну роботу, то вступив у 1950 році на заочне відділення Житомирського сільськогосподарського інституту, згодом продовжував навчання у Київській сільськогосподарській академії. З вересня 1951 став відповідальним секретарем обласної газети. Загалом пропрацював у «Радянській Житомирщині» майже 12 років. У лютому 1957 Земляка було прийнято до Спілки письменників України. У 1958 році призначений головним редактором республіканського видавництва «Молодь». Був головним редактором Київської кіностудії ім. О. Довженка з 1963 по 1966 рік. Співпрацював з журналом «Новини кіноекрану». Помер письменник 17 березня 1977 року.

24 квітня

220 років від дня народження Духновича Олександра Васильовича-українського письменника, педагога, священника, культурного та освітнього діяча. Народився в селі Тополя, поблизу Снини. У шість років Олександр почав вчитися грамоти, першим його вчителем став дядько, Дмитро Гербер, що навчав його з букваря, псалтиря та часослова. Олександр Духнович був старанним учнем, і навчання доставляло йому велику радість. У дев'ять років Олександр Духнович продовжив навчання в Ужгородській школі, угорською мовою. Закінчивши навчання в Ужгороді в 1823 році, він ще два роки навчався в гімназії в Кошицях. Звідти він був переведений в Ужгородську семінарію, де вивчав богослов'я до 1827 року. Після закінчення семінарії був висвячений на священника і за пропозицією єпископа Тарковича направлений до Пряшівської консисторії, де вступив на службу в єпархіальну канцелярію. В 1838 році О. Духновича призначили нотаріусом Ужгородської консисторії Мукачівської єпархії. Духнович зайнявся вивченням історії рідного краю, богослов'я, драматургією, історією права, педагогікою, став складати вірші. У 1843 році був призначений каноніком в Пряшівський собор, де і служив до своєї смерті. У 1848 році він був призначений благочинним у Пряшеві. На старість у Духновича почала розвиватися водянка, і він сім місяців пролежав у ліжку. 18 (30) березня 1865 Олександр Духнович помер, причастившись перед смертю з рук єпископа Йосифа Гаганця.

25 квітня

110 років від дня смерті Коцюбинського Михайла Михайловича-українського письменника, культурного і громадського діяча. Народився у Вінниці у родині чиновника.  Навчався в Барській початковій школі (1875 — 1876), Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880). Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася через матеріальні обставини, але він продовжував самотужки навчатись. У 1885 р. увійшов до підпільної “Молодої громади”, за що був притягнутий до судової відповідальності. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором. Почав друкуватися в 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У 1891 році склав іспит на право працювати народним учителем. 1892–1896 — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду. Потім працював у Криму.  У 1892 році М.Коцюбинский увійшов до таємної спілки Братство тарасівців. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором. Почав друкуватися в 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У 1891 році склав іспит на право працювати народним учителем. 1892–1896 — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду. Потім працював у Криму. У 1892 році М.Коцюбинский увійшов до таємної спілки Братство тарасівців.

26 квітня

125 років від дня народження Любарт (справж. – Колишко) Варвари Антонівни-української театральної актриси, народної артистки України. Народилася у Полтаві. Варвара була дитям сцени, театр був її «університетом». Із 18 років дівчина навчалася при у драматичній школі Петербурга. Училася на вокальному відділенні Петербурзької консерваторії (1916-18) і одночасно в драматичній школі при Олександринському театрі по класу Ю. М. Юр’єва. У 1918 році її вітчим Панас Саксаганський запросив Варвару до щойно створеного київського Народного театру. Після повернення до України працювала 5 років у театрі Саксаганського, була доброю ученицею Марії Заньковецької. 45 років її життя пов’язані з театром ім. Заньковецької: 10 років жила і творила в Запоріжжі, була першою Гільдою в п’єсі “Свіччине весілля”; останні 22 роки – у Львові. У 1950 році Варвара Любарт одержала Сталінську премію за роль Ольги Птахи у виставі Хижняка “На большую землю”. Померла 69-річна Варвара Любарт (Колишко) 4 листопада 1967 рроку у Львові.

27 квітня

85 років від дня народження Бортняка Анатолія Агафоновича-українського поета, публіциста, перекладача, літературознавця. Народився в селі Олександрівка Тростянецького району в учительській родині. Дитинство майбутнього письменника пройшло в селі Жабокричі Крижопільського району. За декілька вечорів у свої неповні шість років з маминою допомогою вивчився хлопчик грамоти і кривульками виписував першого в житті листа батькові на фронт. А в чоботях, пошитих зі шкіри подарованого патронташа, пішов у 1945 році в перший клас. В 1960 р. закінчив філологічний факультет Одеського університету. Спершу працював у Тульчинській районній газеті, потім — у Вінницькому радіокомітеті, переважно старшим редактором художнього мовлення. До спілки письменників України прийнятий у 1965 р. 1974-1986 рр. — відповідальний секретар Вінницької письменницької організації. Він член правління Спілки письменників України (СПУ). З 1993 р.— оглядач з питань літератури та мистецтва „Вінницької газети”. Основні видання творів письменника: збірки поезій: „Мелодія” (К., 1965), „Немирівське шоссе”, „Довголіття” (Одеса, 1970), „Полустанок” (К., 1973), „Право” (Одеса, 1975), „Русло” (К., 1977), „Батькове вогнище” (Одеса, 1979), „Адреса” (К.,1987), „Синоніми до України” (Вінниця, 1993), „Журавель у небі” (Вінниця, 1996); збірник сатири і гумору: „Майте на увазі” (Одеса, 1981), „Бажаю усміху!” (К., 1981), „Невже таке буває?” (К., 1984), „Де правда, де вигадка?” (Одеса, 1986), „Вибране” (К.,1988), „Помилки Колумба”(К., 1991).

28 квітня

80 років від дня народження Матія Петра Петровича-українського співака (баритон), композитора, педагога, музично-громадського діяча, народного артиста України. Народився у селі Cасово Виноградівського району Закарпатської області в багатодітній родині. Після 9 класу Пет­ро Матій поїхав до сестри у Донбас, де спочатку працював на шахті, а потім вчився на зварника в Краматорському ПТУ. Після повернення з армії брав участь у художній самодіяльності в рідному селі. Потім нав­чався на вокальному факультеті Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. У 1977 р. Петро Петрович — соліст Закарпатської обласної філармонії. У 1984 р. присвоєно почесне звання заслуженого, у 1996 р. — народного артиста України. У 1995 р. Петро Матій став першим лауреатом обласної премії ім. Дезидерія Задора. Нині провідний соліст Закарпатської обласної філармонії та Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Пише музику, вір­ші, більшість яких присвятив дружині Маргариті та донькам Оксані, Лесі, Марині. Тішиться онуками, яких у турботливого дідуся — семеро.

30 квітня

75 років від дня народження Кліщевської Ірини Яківни-української театральної актриси та режисера, народної артистки України. Народилася в м. Києві. Здобула дві вищі освіти: закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, географічний факультет (1975) та Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого (1981). Навчалася в народного артиста України М. Резніковича. У 1982–1986 роках працювала в студії «Укртелефільм». Співпрацює з міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Болгарія, Латвія, Німеччина, Франція, Швейцарія тощо). Організатор і директор міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Відлуння» (1998–2015), «Подія» (з 2008 р.) та Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2017 р.), котрий охоплює Український формат і формат «Незалежні». Разом із колективом здійснила фестивальні виступи в Албанії, Білорусі, Болгарії, Вірменії, Греції, Ізраїлі, Литві, Македонії, Польщі, Румунії, Сербії, США, Туреччині, Франції, Швеції, Шотландії та інших країнах. Досягнення Ірини Кліщевської у сфері театрального мистецтва відзначено високими нагородами: відзнакою Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом», грамотою Кабінету Міністрів України, відзнаками Міністерства культури і мистецтв України, знаками пошани, почесними грамотами й подяками Київського міського голови та медаллю «20 років незалежності України» МАРТІС «Золота Фортуна». Переможець конкурсу «Жінка-99» в номінації «В сфері мистецтва». Лауреат театральної премії «Київська пектораль», премії імені П. Саксаганського Національної спілки театральних діячів України, дипломант міжнародних театральних фестивалів та конкурсів.

60 років від дня народження Вільгушинського Романа Казимировича-українського скульптора, народного художника України. Народився в селі Яблунівці Бучацького району Тернопільської області (нині — Язловець). Протягом 1984–1989 рр. навчався у Львівському інституті декоративного і прикладного мистецтва за спеціальністю «Художня кераміка».З 1989 р. Роман Казимирович живе в Тернополі. Працював скульптором Тернопільського художньо-виробничого комбінату. З 2014 р. викладає скульптуру в Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка. Реставрує та реконструює зруйновані історичні пам’ятки. Персональні виставки митця відбулися в Тернополі (1996, 1998), Луцьку та Рівному (2004). Бере участь у виставках обласного, націо­нального та міжнародного рівнів. За роботи високої художньої майстерності Р. К. Вільгушинський нагороджений Терно­піль­ською обласною мистецькою премією іме­ні М. Бой­чука (2004). Кредо у житті і творчості: «Працювати, працювати і ще раз працювати».