Ювіляри-2023. Грудень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів грудня.

1 грудня

110 років від дня народження Воронька Платона Микитовича-українського поета, публіциста, драматурга, громадського діяча, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Народився в сулі Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в охтирському дитячому містечку-інтернаті. В 1928-1932 роках Воронько вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом. У 1935-1937 роках служив у РСЧА. У 1938-1941 роках навчався у Московському літературному інституті імені М. Горького.Добровольцем пішов на радянсько-фінляндську війну 1939-1940 років. Був бійцем лижного батальйону, командував групою, що діяла у ворожому тилу. У роки Великої Вітчизняної війни воював у винищувальному батальйоні, потім з травня 1943 року - в партизанському з'єднанні С. А. Ковпака. Командував групою мінерів-підривників, потім Олевським партизанським загоном. Брав участь в Карпатському рейді. Взимку 1944 року він був важко поранений; на санях через лінію фронту його доставили в Київ. У 1945-1946 роках працював у редакції журналу «Дніпро». Брав участь у роботі Всесвітньої конференції демократичної молоді у Лондоні. У 1947-1948 роках був відповідальним секретарем комісії по роботі з молодими авторами. Перу Платона Воронька належать книги «Партизанський генерал Руднєв» (1946), «Добрий ранок» (1950), «Славен мир» (1950), «Любі друзі» (1959), «В ім'я волі твоєї» (1974), «Бистрина» (1983) і ін. Вірші Воронько присвячені партизанам, молоді, боротьбі за мир, дружбу народів, соціалістичному будівництву. Їм притаманні життєстверджуючі інтонації, яскравий національний колорит. Багато з них стали масовими піснями («Комсомольці, вперед!», «Кінь вороний» та ін). Поет писав також вірші для дітей. Велике місце в творчості поета займають вірші для дітей: «Наше щастя», «До Сталіна», «Квітучий край», «Твоя книжка» та ін

П. Н. Воронько помер 10 серпня 1988 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

2 грудня

90 років від дня народження Грицака Олександра Теодоровича-українського хорового і оперно-симфонічного диригента, педагога, заслуженого діяча мистецтв України. Народився у місті Львові (тепер Україна). 1962 року закінчив Львівську консерваторію (клас Фанелії Долгової). У 1963—1970 роках працював головним хормейстером Львівського театру опери та балету імені Івана Франка. З 1970 року викладач Львівської консерваторії, у 1974 та 1977–2001 роках завідував кафедрою оперної підготовки; професор з 1993 року. Серед його учнів — Зоряна Кушплер, Андрій Шкурган та інші. Помер у Львові 2 березня 2001 року.

3 грудня

150 років від дня народження Терлецького Омеляна Антоновича-українського історика, педагога, громадського діяча. Народився в селі Крамарівка Ярославського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині гміна Прухник Ярославського повіту Підкарпатського воєводства, Польща). Навчався в гімназіях у містах Ярослав і Стрий. 1897 року закінчив філософський виділ Львівського університету, де студіював географію та історію, був учнем Михайла Грушевського. У 1898—1912 роках працював у Тернополі: учителем вищої реальної школи та української гімназії (навчав географії, історії, музики та співів). Брав активну участь у діяльності українських громадських організацій Тернополя, зокрема, став співорганізатором і диригентом товариства «Боян» (1901—1912). Став першим директором Чортківської гімназії українського товариства «Рідна школа» 1911 року.  Був членом НТШ з 1921 року; гімназійний учитель у Тернополі й Львові, довголітній член Головної Управи «Рідної Школи» (1923—1924 і 1926—1927 її голова) та Учительської Громади (голова 1923—1924 і 1926—1928), активний член головного Відділу товариства «Просвіта». За Першої світової війни був співробітником Союзу Визволення України у таборах українських полонених у Німеччині. За радянської влади Терлецький працював науковим співробітником у філії Інституту української історії АН УРСР (1948—1952) і в університеті ім. Франка.  Омелян Терлецький — автор наукових і науково-популярних праць, які друкувалися в часописі «Літопис Червоної Калини», «ЗНТШ» і окремо; головніші з них: «Політичні події на Гал. Русі в 1340» (1896), «Козаки на Білій Русі 1654—1656» (1897), «Історія Укр. Громади в Раштаті 1915—1918» (1919), «Історія укр. державности» (2 тт., 1923—1924), «Україна заборолом культури і цивілізації перед степовиками» (1930), «Гетьманська Україна й Запор. Січ» (1935) та ін. Помер 13 лютого 1958 року в м. Львові. Похований у родинній гробниці, на 57 полі Личаківського цвинтаря.

4 грудня

60 років від дня народження Земляного Володимира Михайловича-українського поета, публіциста, журналіста, педагога. Народився в селі Жовтневе Петриківського району Дніпропетровської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1986). Працював у редакції газет Дніпропетровська, від 1999 — директор приватної телерадіокомпанії «Студія-Плюс» в Києві, від 2004 — директор Творчого об'єднання інформаційних програм та спецрепортажів у Києві, від 2008 — віце-президент Державної телерадіокомпанії «Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення“» в Києві, ведучий програми «Пульс. Тиждень». Працював у навчально-виробничій майстерні «Грінченко-інформ» Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. Помер 23 листопада 2020 року.

5 грудня

100 років від дня народження Табаровського Бориса Мойсейовича-українського театрального актора, народного артиста України. Народився Борис Мойсейович у Харкові. Протягом осені 1942 року — весни 1945 року брав участь у Другій світовій війні в якості розвідника. Після демобілізації вступив до Харківського театрального інституту, де навчався у 1946—1950 роках (курс народного артиста СРСР О. Г. Крамова). Одночасно зі вступом отримав роботу у Харківському драматичному театрі ім. О. С. Пушкіна, де пропрацював до 2002 р, зіграв понад півтори сотні ролей. У 2003 році, вже будучи на пенсії, видав книгу спогадів про війну "Негероические воспоминания о войне", висвітливши цікаві та смішні випадки зі свого життя. Помер 29 вересня 2004 у Харкові.

145 років від дня народження Олександра Олеся (справж. – Кандиба Олександр Іванович)-українського поета, драматурга, громадського діяча. Народився в місті Білопілля Сумської області в чумацько-селянській сім’ї. закінчив початкову школу й двокласне училище, а у 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Дергачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші. Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працював у херсонських степах. У 1903 Олесь вступив до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в університеті, паралельно працював на Дарницькій різниці. У 1905 р. альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра Олеся. Перша поетична збірка Олександра Олеся мала назву “З журбою радість обнялась”. У 1907 році одружився з Вірою Свадковською, яка народила йому сина Олега Ольжича. У 1912 р. подорожує Гуцульщиною, отримує незабутні враженням. У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів про свої враження. Після більшовицького жовтневого перевороту Олесь опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Після еміграції за кордон оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною. Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенгаузен. 2 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина.

6 грудня

120 років від дня народження Колесси Миколи Філаретовича-українського композитора, диригента, педагога, громадського діяча, Героя України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився Микола Колесса 6 грудня 1903 року в Самборі, в родині видатного фольклориста Філарета Колесси. 1928 року Микола Колесса закінчив університет і консерваторію у Празі; 1931 р. – Празьку школу вищої майстерності в класі відомого чеського композитора та педагога Вітезслава Новака. У ті роки він уже яскраво проявив себе як майстер модерного музичного слова. В 1930-х роках був викладачем Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, в 1940-х – того ж закладу, який нова влада перейменувала на державну консерваторію. З 1953-го до 1965 року очолював її як ректор. Паралельно активно виступав як блискучий диригент із симфонічними оркестрами Львівської філармонії, Театру опери та балету. Водночас був художнім керівником і головним диригентом хорової капели "Трембіта". Народний артист СРСР, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, академік, повний кавалер орденів "За заслуги", кавалер ордена Ярослава Мудрого п'ятого ступеня, Герой України, Микола Колесса виховав цілу плеяду диригентів, знаних далеко за межами України. Серед них: Степан Турчак, Іван Гамкало, Юрій Луців, Євген Вахняк, Тарас Микитка, Богдан Антків, Роман Филипчук і багато інших, а підручник "Основи техніки диригування" й донині залишається настільною книгою для декількох поколінь музикантів. Микола Філаретович до останнього дня залишався цікавим співрозмовником, мудрим порадником, активним і небайдужим громадянином, закоханим у свою справу музикантом. Помер 8 червня 2006 року у Львові, похований на полі № 3 Личаківського цвинтаря.

9 грудня

160 років від дня народження Грінченка Бориса Дмитровича-українського письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста, видавця, громадського і культурного діяча. Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії (тепер Сумська область), в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається інтенсивна літературна діяльність. Багато пише, регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи»(1895 р.),«Хвилини» (1903р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. У 1902 році письменник перебирається до Києва. Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило письменника вирушити на лікування до Італії. 6 травня 1910 року Грінченко помер в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

10 грудня

75 років від дня народження Шеліги Тетяни Леонардівни-української актриси театру і кіно, заслуженої артистки України. Народилася в місті Київ. З першого разу не вступила театральний виш. Рік пропрацювала помічником режисера у дитячій редакції українського ТБ і поїхала вступати знову. Після закінчення в 1972 році Школи-студії (ВНЗ) ім. Немировича-Данченка при МХАТ (Москва) (майстерня професора В. К. Монюкова), поїхала до Севастополя. 24 роки пропрацювала в Севастопольському театрі російської драми, де зіграла, на думку самої актриси, ролі, про які можна було тільки мріяти. У 1995—2010 працювала в Національному академічному театрі Російської драми імені Лесі Українки. 1996 року (14 вересня) Указом Президента України їй присвоєно звання «Заслужений артист України». Двічі виходила заміж, має доньку Анастасію.

11 грудня

60 років від дня народження Пацана Юрія Івановича-українського живописця, заслуженого художника України. Народився в селі Пархомівці, Білоцерківського району Київської области. Навчався в Пархомівській середній школі (1981), закінчив Ірпінський індустріальний технікум (1991, спеціальність — технік-технолог, організатор виробництва). У 1982—1984 роках проходив службу в лавах радянської армії. Від 1986 року працював у філії Всесоюзного інституту радіології, до 1999 року — токар на заводі. З 1985 року мешкає у смт Чабани Київської області. 1985 року одружився; разом з дружиною Тетяною виховує дочок Інну і Іванну.

12 грудня

95 років від дня народження Бикова Леоніда Федоровича-українського актора театру і кіно, кінорежисера, сценариста, народного артиста УРСР,

лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився у селі Знам'янка на Донеччині. 1929 року батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). 1936 року сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». У цьому ж році Леонід пішов до першого класу школи № 6. Пізніше навчався у 11-й школі, до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944—1945 роках, але не закінчив його. У 1945—1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній 10 клас закінчував у середній школі № 6, яку закінчив у 1947 році. Беручи участь у самодіяльності, уперше вийшов на сцену місцевого будинку культури імені Леніна. Змалку Биков мріяв про авіацію і двічі вступав до льотних училищ. Перший раз (1943 рік) — в Ойрот-Турі, куди в 1942 році було евакуйовано другу Ленінградську спецшколу військових льотчиків, але туди його не взяли (можливо через стан здоров'я). Другий раз (1945 рік) — у Кривому Розі в льотне училище, але і тут не вдалося вчитись, можливо через фальсифікацію документів. В школу акторів у Києві його не прийняли, адже на той час (1946 рік) він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році. У 1951-1960 роках — актор Харківського державного академічного театру імені Т. Шевченка. У театрі починається його акторська кар'єра. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Не називаючи прізвищ», «Роки блукань», «Людина шукає щастя», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» тощо). У 1960—1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм», з 1969 — актор і режисер кіностудії імені Довженка. Автор сценарію сатиричного кіножурналу «Ґніт».  У кіно свою першу роль він зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці», потім зіграв Сашка у фільмі Київської студії «Доля Марини». Наступну роль він отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році — головна роль у фільмі «Максим Перепелиця». Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Похований Леонід Федорович Биков на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33)

13 грудня

130 років від дня народження Хвильового (справж. – Фітільов) Миколи Григоровича-українського поета, прозаїка, публіциста, критика, громадського діяча, представника «Розстріляного відродження».  Народився у селі Тростянець на Харківщині (нині Сумська область) в родині вчителів. Батько М. Хвильового прищепив синові любов до надбань світової культури. Навчався він у початковій школі, у Охтирській гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації (за ведення пропаганди серед селянства, бунтарську вдачу).  1914-1917 Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах. Писати художні твори М. Хвильовий розпочав 1917 року. 1919 Вступив до КП(б)У. Одружується з учителькою Катериною Гащенко. Будучи комуністом, рішуче відмовився вінчатися, чим викликав велике невдоволення матері дружини. 1919 р. у Харкові вийшло друком три збірки поезій.   1921 р. – М. Хвильовий демобілізується, переїжджає до Харкова. Першими поетичними збірками М. Хвильового вважаються  „Молодість” і „Досвітні симфонії”.  1924 року – збірка оповідань “Осінь” (“Елегія”, “Я (Романтика)”, “Силуети”, “На глухім шляху” та ін.), повість “Санаторна зона”. Ці публікації і громадянська активність зробили Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20х років. 1925року разом з однодумцями створює найпотужнішу літературну організацію ВАПЛІТЕ. 1927 року — роман «Вальдшнепи», ІІІ частина якого знищена урядовими органами. Трактат «Україна чи Малоросія?» опублікований лише 1990 року. 1927 Працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового. Грудень 1927 — березень 1928 Перебував у Берліні та Відні. Січень 1928 Перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. 1928–1930 Створив журнал «Літературний ярмарок». 1930–1931 Заснував журнал «Пролітфронт». 13 травня 1933 На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) у Харкові покінчив життя самогубством.

17 грудня

60 років від дня народження Рехвіашвілі Аніко Юріївни-української балетмейстерки, хореографа, педагога, народної артистки України. Народилась 17 грудня 1963 року у Києві. Класичним балетом почала займатися в Київському будинку вчителя в дитячій студії під керівництвом відомої викладачки танцю Естер Модилевської. В 1982 році закінчила хореографічну студію при Національному заслуженому академічному ансамблі танцю України імені Павла Вірського, де класичний танець викладав учень видатної А. Ваганової талановитий педагог І. Андрєєв. Протягом 1986—1990 років навчалася в Київському державному інституті культури імені О. Корнійчука (кафедра хореографії), де опановувала мистецтво балетмейстера на курсі в знаного хореографа М. Трегубова. Після успішного закінчення вишу Аніко Рехвіашвілі запрошена викладачем на рідну кафедру, розпочала активну творчу діяльність і відразу заявила про себе як про талановитого балетмейстера, створюючи хореографію до вистав київських театрів і різноманітних шоу. У 1996 році Аніко Рехвіашвілі стає лауреатом другого Міжнародного конкурсу балету імені Сергія Лифаря в номінації «Хореографія». Вершиною творчості балетмейстерки вважаються твори, поставлені нею на посаді художньої керівниці балетної трупи Національної опери України, куди її запросили в 2013 році. Під її керівництвом балетна трупа здійснила ряд успішних гастрольних подорожей Японією (Токіо), Грецією (Афіни), Німеччиною, Італією, Францією (Париж). Значний творчий здобуток Аніко Рехвіашвілі ставить її в ряд з видатними українськими балетмейстерами і найкращими педагогами хореографії XX—XXI століть. Померла після тяжкої хвороби 16 листопада 2019 року. Похована на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

22 грудня

190 років від дня народження Марка Вовчка (справж. – Вілінська Марія Олександрівна)-української письменниці, перекладача, видавця, етнографа. Народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові, після закінчення якого у 1848 році оселяється у тітки в м. Орлі. У 1851 році одружується із засланим до Орла за участь у діяльності Кирило-Мифодієвського товариства студентом Київського університету Панасом Марковичем та виїжджає з ним до України. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі у 1859 вона вже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло видатних літераторів. У 1859 — 1867 рр. перебуває за кордоном, де знайомиться з видатними людьми. Після повернення з-за кордону зближується з видавцями «Отечественных записок», веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Виступає Марко Вовчок і як критик, редактор петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“. 24 травня 1870-го року Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника „Переводы лучших иностранных писателей“. Скликаний третейський суд з 19 літераторів визнав Вовчок винною у плагіаті. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії. Померла 28 липня 1907 в м.Нальчик на Кавказі, де і похована.

23 грудня

90 років від дня народження Авдєєва Вадима Миколайовича-українського співака (тенор), педагога, заслуженого артиста України. Народився у місті Зінов'євську (тепер Кропивницький). Навчався співу в О. Петляш. Закінчив Київську консерваторію (клас Д. Петриненко). У 1956–1958 роках був солістом Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, у 1958–1960 роках — Українського народного хору імені Г. Верьовки, у 1960–1986 роках — Київської філармонії. В 1987–1997 роках — педагог студії Українського народного хору імені Г. Верьовки. У репертуарі були твори вітчизняної і зарубіжної класики, українські народні пісні. Чоловік актриси і диктора радіо Олени Коваленко. Помер 23 січня 1997 року. Похований у колумбарії Байкового кладовища разом із дружиною та тещею.

25 грудня

100 років від дня народження Хандроса Бориса Наумовича-українського сценариста, письменника, заслуженого працівника культури України. Народився у селі Озаринці Вінницької області в родині вчителя. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1950). У роки Голодомору захворів на шигельоз (тоді називали дизентерією), вижив завдяки «делікатесам» матері — «млинцям» із макухи, затирухи, заправленим кропивою. Під час Другої світової добровольцем вступив до Червоної армії, потім потрапив в гетто та концтабір «Печора» у Брацлаві на Поділлі, був важко поранений, знову воював, зустрічав союзників на Ельбі. Після закінчення Київського університету вчителював на білоруському Поліссі. Борис Хандрос — автор сценаріїв декількох документальних і науково-популярних фільмів про Голодомор, а також книги «Смертні листи». Ця книга — це сотні листів, написаних у 1932 році та адресованих партійному керівництву. У них — нерозуміння того, що відбувається, бажання виправити ситуацію, донести правду, описи катастрофи, яка наближалася. Листів із 1933 року фактично немає, майже всі вони були знищені режимом, який хотів приховати злочин.

26 грудня

125 років від дня народження Плужника Євгена Павловича-українського письменника, драматурга, перекладача, жертви сталінського терору. Народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (Східна Слобожанщина). Батько його був купцем, вихідцем з Полтави. У родині митця було восьмеро дітей. Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше — у Ростові-на-Дону, Боброві (Воронежчина). 1918 року родина переїздить на Полтавщину, де Є. Плужник працює вчителем мови та літератури. З 1920 навчався у Київському зоотехнічному інституті, навчання покинув, щоб стати актором. З 1921 року поет навчався у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, але покинути навчання через туберкульоз. З 1923 року Євген працював у редакціях, був перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту й писав вірші. 1923 року одружився з Галиною Коваленко. З 1924 року стає активним учасником організації «Ланка». Ця літературна письменницька група з 1926 р. називалася “МАРС”. Перші твори були опубліковані під власним прізвищем 1924 року. На той час йому було 27 років. У 1926 році хвороба загострилася, лікування Євген проходив у Ворзелі. Відтоді двічі на рік — в Криму або на Кавказі. 4 грудня 1934 заарештований НКВД. Звинувачений він був за приналежність до національної терористичної організації та засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув’язнення на Соловках. Помер він 2 лютого 1936 від туберкульозу в таборі для політв’язнів. Похований у Братській могилі на Далеких Соловках.