До вашої уваги представляємо інформацію про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів лютого.
3 лютого
155 років від дня народження Володимира Івановича Самійленка- українського письменника
Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці Миргородського району на Полтавщині. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, згодом у Миргородській початковій школі. З 1875 по 1884 навчався в Полтавській гімназії, де став писати вірші українською мовою й перекладати українською мовою твори О. Пушкіна, В. Жуковського, «Іліаду» Гомера. Вищу освіту здобував на історико-філологічному факультеті Київського університету (1884—1890). Там входив до літературно – мистецького гуртка “Плеяда” та брав участь у роботі товариства “Стара громада”. У 1890 вийшла друком його перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» (1890). Найвідоміші його вірші – “Українська мова”, де він називає рідну мову “діамантом дорогим”, та “Вечірня пісня”, покладену на музику Кирилом Стеценком. Після закінчення навчання (1890) В. Самійленко працював у Києві, у Черніговській земській управі на посаді секретаря, терплячи постійні матеріальні нестатки. Продовжує займатися літературною діяльністю, пише фейлетони, перекладає. У 1903р. працює в Миргородській земській управі. Врешті склав іспит нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917р. Був редактором “Земського вісника”. У 1917р. переїздить до Києва і працює в міністерстві фінансів. У 1920р. разом з урядом УНР до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках , хронічно хворів, а звістка про смерть обох дочок остаточно підірвала здоров’я поета. В 1924р. повернувся до Києва, працював в Державному видавництві України, перекладав твори зарубіжних авторів, адже знав дев’ять мов. Помер Володимир Іванович Самійленко 12 серпня 1925 року у Боярці під Києвом, там же й поховали.
Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці Миргородського району на Полтавщині. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, згодом у Миргородській початковій школі. З 1875 по 1884 навчався в Полтавській гімназії, де став писати вірші українською мовою й перекладати українською мовою твори О. Пушкіна, В. Жуковського, «Іліаду» Гомера. Вищу освіту здобував на історико-філологічному факультеті Київського університету (1884—1890). Там входив до літературно – мистецького гуртка “Плеяда” та брав участь у роботі товариства “Стара громада”. У 1890 вийшла друком його перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» (1890). Найвідоміші його вірші – “Українська мова”, де він називає рідну мову “діамантом дорогим”, та “Вечірня пісня”, покладену на музику Кирилом Стеценком. Після закінчення навчання (1890) В. Самійленко працював у Києві, у Черніговській земській управі на посаді секретаря, терплячи постійні матеріальні нестатки. Продовжує займатися літературною діяльністю, пише фейлетони, перекладає. У 1903р. працює в Миргородській земській управі. Врешті склав іспит нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917р. Був редактором “Земського вісника”. У 1917р. переїздить до Києва і працює в міністерстві фінансів. У 1920р. разом з урядом УНР до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках , хронічно хворів, а звістка про смерть обох дочок остаточно підірвала здоров’я поета. В 1924р. повернувся до Києва, працював в Державному видавництві України, перекладав твори зарубіжних авторів, адже знав дев’ять мов. Помер Володимир Іванович Самійленко 12 серпня 1925 року у Боярці під Києвом, там же й поховали.
4 лютого
140 років від дня народження Василя Костьовича Короліва-Старого - українського письменника, журналіста, видавця, редактора
Народився 4 (16) лютого 1879 в селі Ладані на Полтавщині у сім’ї священика. Навчався в Полтавській духовній семінарії. Вступив до Харківського ветеринарного інституту, що його закінчив 1902 року. Працював ветеринарним лікарем. 1906 року за організацію селянської спілки був заарештований і ув’язнений. Після звільнення зайнявся журналістикою, став активним дописувачем українських газет«Рада», «Хлібороб», «Засів». У 1917 році працює у київському видавництві «Час», а також став першим редактором часопису «Книгар». Один із фундаторів та голова Товариства шкільної освіти, член ради Київського товариства «Просвіта». 1919 року В. Королів-Старий відряджений з дипломатичною місією УНР до Праги, де й залишився жити до кінця життя. Там познайомився з майбутньою дружиною — українською письменницею Наталеною Королевою і оселився в містечку Мельнік. Туга за рідним краєм відбилася в усіх його творах: і в романі «Чмелик», у збірці казок «Нечиста сила». У доробку письменника є і п’єси-казки «Русалка-жаба», «Лісове свято», і твір про Бориса Грінченка, і чимало перекладів з чеської мови, і навіть малюнки, на яких відтворено природу і побут Закарпаття. Один з найвизначніших його творів — спогади «Згадки про мою смерть». Помер письменник 11 грудня 1943 в Чехословачинні.
Народився 4 (16) лютого 1879 в селі Ладані на Полтавщині у сім’ї священика. Навчався в Полтавській духовній семінарії. Вступив до Харківського ветеринарного інституту, що його закінчив 1902 року. Працював ветеринарним лікарем. 1906 року за організацію селянської спілки був заарештований і ув’язнений. Після звільнення зайнявся журналістикою, став активним дописувачем українських газет«Рада», «Хлібороб», «Засів». У 1917 році працює у київському видавництві «Час», а також став першим редактором часопису «Книгар». Один із фундаторів та голова Товариства шкільної освіти, член ради Київського товариства «Просвіта». 1919 року В. Королів-Старий відряджений з дипломатичною місією УНР до Праги, де й залишився жити до кінця життя. Там познайомився з майбутньою дружиною — українською письменницею Наталеною Королевою і оселився в містечку Мельнік. Туга за рідним краєм відбилася в усіх його творах: і в романі «Чмелик», у збірці казок «Нечиста сила». У доробку письменника є і п’єси-казки «Русалка-жаба», «Лісове свято», і твір про Бориса Грінченка, і чимало перекладів з чеської мови, і навіть малюнки, на яких відтворено природу і побут Закарпаття. Один з найвизначніших його творів — спогади «Згадки про мою смерть». Помер письменник 11 грудня 1943 в Чехословачинні.
7 лютого
215 років від дня народження Миколи Андрійовича Маркевича - українського
письменника, історика, етнографа
Микола Андрійович Маркевич народився 7 лютого (26 січня) 1804 року у селі Дунайці (тепер Глухівського району Сумської області). В сім'ї небагатого поміщика. З 1814 навчався в приватній школі П. П. Білецького-Носенка, 1817—1820 — в Благородному пансіоні при Петербурзькому пед. інституті. У Петербурзі входив до кола О. С. Пушкіна, І.І. Пущина, В. К. Кюхельбекера, А. А. Дельвіга, Ф. М. Глінки, К. Ф. Рилєєва, О. О. Бестужева. З 1820 — на військ, службі. 1824 вийшов у відставку в чині поручика, повернувся до свого маєтку на Україну, яку, за винятком поїздки 1829 до Москви, вже не залишав до кінця життя. Навчався в пансіоні Головного педагогічного інституту у Петербурзі. Був знайомий з декабристами (зокрема, К.Рилєєвим), Т.Шевченком, О.Пушкіним. 1831 року видав у Москві поетичну збірку "Українські мелодії", присвячену минулому України. 1847 року поклав на музику вірш Т.Шевченка "Нащо мені чорні брови". Т.Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш "Бандуристе, друже сизий".
Микола Андрійович Маркевич народився 7 лютого (26 січня) 1804 року у селі Дунайці (тепер Глухівського району Сумської області). В сім'ї небагатого поміщика. З 1814 навчався в приватній школі П. П. Білецького-Носенка, 1817—1820 — в Благородному пансіоні при Петербурзькому пед. інституті. У Петербурзі входив до кола О. С. Пушкіна, І.І. Пущина, В. К. Кюхельбекера, А. А. Дельвіга, Ф. М. Глінки, К. Ф. Рилєєва, О. О. Бестужева. З 1820 — на військ, службі. 1824 вийшов у відставку в чині поручика, повернувся до свого маєтку на Україну, яку, за винятком поїздки 1829 до Москви, вже не залишав до кінця життя. Навчався в пансіоні Головного педагогічного інституту у Петербурзі. Був знайомий з декабристами (зокрема, К.Рилєєвим), Т.Шевченком, О.Пушкіним. 1831 року видав у Москві поетичну збірку "Українські мелодії", присвячену минулому України. 1847 року поклав на музику вірш Т.Шевченка "Нащо мені чорні брови". Т.Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш "Бандуристе, друже сизий".
8 лютого
75 років від дня народження Горбенка Анатолія Олександровича - українського живописця, народного художника України.
Народився Анатолій Олександрович Горбенко в м. Кіровоград 8 лютого 1944 року в сім'ї робітника. Закінчив Одеське державне художнє училище. З 1970 року почалася активне творче життя художника. Перша персональна виставка робіт художника відбулася в 1976 році в м Іллічівськ. 1986 рік є доленосним у творчому житті художника. Заслужений діяч мистецтв А. Горський рекомендував його у Всесоюзний Будинок творчості ім. К. А. Коровіна в м Гурзуф. Керував групою Заслужений діяч мистецтв А.П. Горянський, який запросив його продовжити роботу на знаменитій Академічній дачі їм. Рєпіна. Там остаточно визначилося його творче кредо - реалізм. Він активно працює, пише етюди на стан природи в різні пори року, що дозволяє удосконалювати тонкощі колориту і краще висловити стан душі самого автора. А. А. Горбенко був запрошений з персональними виставками в такі міста, як Генуя, де показав 85 картин, Нью-Йорк, де експонувалося 30 його робіт, Софія і Варна, де виставив 70 полотен. Живописець нагороджений Почесним дипломом Спілки художників Болгарії. Анатолій Олександрович очолював Правління Одеського художнього фонду, був членом Правління художнього фонду України. У 2002 році йому присвоєно звання "Заслужений художник України". У 2004 році відбулася персональна, ювілейна виставка А.А. Горбенка на його батьківщині - в м Кіровоград, в обласному художньому музеї. На виставці були представлені роботи Анатолія Олександровича та його сина Святослава, члена Національної спілки художників України. Картини художника знаходяться і в зібраннях музеїв України, і в приватних колекціях багатьох країн світу.
9 лютого
145 років від дня народження Гната Гнатовича Яременка - українського
живописця і графіка
Народився Гнат Яременко 9 лютого 1874 року у Бахмачі Конотопського повіту (нині районний центр Чернігівської області) в бідній козацькій сім'ї. У 1895 році закінчив Київську малювальну школу М. Мурашка, а у 1904 році Петербурзьку академію мистецтв. По закінченні Академії працював у школах Мінська. У 1913 році переїхав у Суми, викладав у комерційному училищі.Серед робіт — портрети (автопортрети з різних років), портрети членів родини, натюрморти («Натюрморт з кавуном»), пейзажі («Київ. Володимирськіа гірка»); серії сатиричних малюнків, карикатури. Твори Яременка зберігаються в Конотопському, Рівненському і Бахмацькому краєзнавчих музеях. Помер в Сумах 26 липня (8 серпня) 1915 року року. Похований у Бахмачі.
Народився Гнат Яременко 9 лютого 1874 року у Бахмачі Конотопського повіту (нині районний центр Чернігівської області) в бідній козацькій сім'ї. У 1895 році закінчив Київську малювальну школу М. Мурашка, а у 1904 році Петербурзьку академію мистецтв. По закінченні Академії працював у школах Мінська. У 1913 році переїхав у Суми, викладав у комерційному училищі.Серед робіт — портрети (автопортрети з різних років), портрети членів родини, натюрморти («Натюрморт з кавуном»), пейзажі («Київ. Володимирськіа гірка»); серії сатиричних малюнків, карикатури. Твори Яременка зберігаються в Конотопському, Рівненському і Бахмацькому краєзнавчих музеях. Помер в Сумах 26 липня (8 серпня) 1915 року року. Похований у Бахмачі.
11 лютого
105 років від дня народження Лариси Михайлівни Письменної - українського
прозаїка
Народилася Лариса Письменна 11 лютого 1914 року в сім'ї сільського фельдшера і вчительки в селі Чоповичі (тепер Малинського району Житомирської області). Батьки з раннього дитинства прищеплювали дівчинці любов до літератури. Під час навчання у Білоцерківському фінансовому технікумі вона надіслала до Харківського журналу «Трактор» свій перший вірш, який був надрукований. Після невдалої спроби навчатися в інституті народної освіти, вступила на навчання в Київський лісовий інститут, працювала на посаді завідуючої редакцією літератури у видавництві «Веселка». Після Німецько-радянської війни працювала в Кемерівській області завідуючою дитсадка. У 1964 році за збірку «Тисяча вікон і один журавель» письменниця нагороджена премією Лесі Українки. Також була нагороджена орденом «Знак Пошани», почесною грамотою Президії Верховної ради УРСР. Померла Л.Письменна 27 лютого 1992 року. Лариса Письменна — авторка численних творів для дітей, серед яких: збірки оповідань та повістей «Скарб Вовчої криниці» (1961), «Ненаписаний портрет» (1979), «Не за синіми морями» (1980), «Ліна» (1983); роман «Батько» (1978); збірка вибраних творів (1984); однотомник казок, повістей, оповідань «Тисяча вікон і один журавель» (1984); повісті-казки «Там, де живе Синя Ластівка» (1986). "Злочин Надії Поліщук", «Живі зустрічають світанок». Твори письменниці перекладалися російською, грузинською, естонською, литовською, німецькою, румунською мовами.
Народилася Лариса Письменна 11 лютого 1914 року в сім'ї сільського фельдшера і вчительки в селі Чоповичі (тепер Малинського району Житомирської області). Батьки з раннього дитинства прищеплювали дівчинці любов до літератури. Під час навчання у Білоцерківському фінансовому технікумі вона надіслала до Харківського журналу «Трактор» свій перший вірш, який був надрукований. Після невдалої спроби навчатися в інституті народної освіти, вступила на навчання в Київський лісовий інститут, працювала на посаді завідуючої редакцією літератури у видавництві «Веселка». Після Німецько-радянської війни працювала в Кемерівській області завідуючою дитсадка. У 1964 році за збірку «Тисяча вікон і один журавель» письменниця нагороджена премією Лесі Українки. Також була нагороджена орденом «Знак Пошани», почесною грамотою Президії Верховної ради УРСР. Померла Л.Письменна 27 лютого 1992 року. Лариса Письменна — авторка численних творів для дітей, серед яких: збірки оповідань та повістей «Скарб Вовчої криниці» (1961), «Ненаписаний портрет» (1979), «Не за синіми морями» (1980), «Ліна» (1983); роман «Батько» (1978); збірка вибраних творів (1984); однотомник казок, повістей, оповідань «Тисяча вікон і один журавель» (1984); повісті-казки «Там, де живе Синя Ластівка» (1986). "Злочин Надії Поліщук", «Живі зустрічають світанок». Твори письменниці перекладалися російською, грузинською, естонською, литовською, німецькою, румунською мовами.
12 лютого
100 років від дня народження Кецала Зіновія Євстахійовича - українського живописця і графіка, педагога, народного художника України.
Зеновій Євстахович Кецало народився 12 лютого 1919 року в с. Добрівлянах, що біля Ходорова, в сім’ї залізничника. Проти волі батька, захотів отримати художню спеціальність. Зеновій щодня п’ять років поспіль їздив із Ходорова до Львова поїздом. Уже після третього курсу юнак поїхав з відомим художником П. Ковжуном розписувати церкву в Єзуполі. Ця довіра надихала й окриляла Зеновія, і якщо чогось ще не вмів, намагався негайно навчитися. У Львівській художньо-промисловій школі Кецало навчався впродовж 1933-1938 рр. Рік перед Другою світовою війною Зеновій Кецало навчався в Сіхульського, Дадлера і Дуніковського у Краківській Академії витончених мистецтв ім. Яна Матейка. У 1964 році Зеновій Кецало вступив до Спілки художників, а в 1979 р. влаштував першу персональну виставку. Впродовж 25 років художник очолював секцію графіки Львівської організації Спілки художників України. З 1995 року Зеновій Кецало отримує звання народного художника України. За роки невтомної творчої діяльності, крім галереї пастельних і олійних пейзажів рідного краю, Зеновій Кецало створив велику галерею портретів діячів української культури покоління «шістдесятників». 2005 побачив світ альбом Зеновія Кецала, де поряд з репродукціями 300 картин художника також каталог, який налічує кілька тисяч творів, виконаних у найрізноманітніших техніках. Творчий доробок Майстра — понад 1000 картин. Його роботи виставлялись у Нью-Йорку, Торонто, Чикаго, Перемишлі.
Зеновій Євстахович Кецало народився 12 лютого 1919 року в с. Добрівлянах, що біля Ходорова, в сім’ї залізничника. Проти волі батька, захотів отримати художню спеціальність. Зеновій щодня п’ять років поспіль їздив із Ходорова до Львова поїздом. Уже після третього курсу юнак поїхав з відомим художником П. Ковжуном розписувати церкву в Єзуполі. Ця довіра надихала й окриляла Зеновія, і якщо чогось ще не вмів, намагався негайно навчитися. У Львівській художньо-промисловій школі Кецало навчався впродовж 1933-1938 рр. Рік перед Другою світовою війною Зеновій Кецало навчався в Сіхульського, Дадлера і Дуніковського у Краківській Академії витончених мистецтв ім. Яна Матейка. У 1964 році Зеновій Кецало вступив до Спілки художників, а в 1979 р. влаштував першу персональну виставку. Впродовж 25 років художник очолював секцію графіки Львівської організації Спілки художників України. З 1995 року Зеновій Кецало отримує звання народного художника України. За роки невтомної творчої діяльності, крім галереї пастельних і олійних пейзажів рідного краю, Зеновій Кецало створив велику галерею портретів діячів української культури покоління «шістдесятників». 2005 побачив світ альбом Зеновія Кецала, де поряд з репродукціями 300 картин художника також каталог, який налічує кілька тисяч творів, виконаних у найрізноманітніших техніках. Творчий доробок Майстра — понад 1000 картин. Його роботи виставлялись у Нью-Йорку, Торонто, Чикаго, Перемишлі.
13 лютого
110 років від дня народження Віктора Михайловича Іванова - українського прозаїка, кінорежисера
Віктор Іванов – культовий режисер комедій 60-70-х років – кінострічок «За двома зайцями», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі». Його фільм «За двома зайцями» давно став народним, а крилаті фрази з картини знайомі кожному. За цю стрічку Віктор Іванов посмертно отримав Державну премію імені Олександра Довженка, хоч кінокритики і присудили фільму звання «провалу року». Народився Віктор Іванов 1909 року в Козятині в родині фельдшера та домогосподарки. 3 1922 року підліток Віктор, розпочав трудову біографію розсильним. У 1923-1925 роках навчався у Бердичівському ремісничому училищі, а з 1925-го по 1927-й – на залізничника в Жмеринській залізничній профшколі. Після її закінчення Віктора Іванова з дипломом помічника машиніста, направили на роботу до Вязьми. У неповні 20 років здібному спеціалісту довірили вже реверс стального гіганта. У 1929 році він отримує диплом машиніста. У 1932 році молодого перспективного працівника направляють до Московського інституту залізничного транспорту. Але у столиці юнак змінює свою робітничу долю на творчу і здає документи до Московського державного інституту кінематографії. З 1936 по 1942 роки Іванов працює асистентом режисера та лаборантом на кіностудії ім. Олександра Довженка. У 1942 році евакуйовується до Ашхабаду, де продовжує творчу діяльність на місцевій кіностудії. У 1947-1948 роках Віктор Іванов стає режисером Свердловської кіностудії. У 1949-1950 був режисером, художнім керівником Литовської кіностудії. А з 1950 і до кінця життя (помер 1981 року) режисером Київської кіностудії ім. Олександра Довженка, де поставив 13 фільмів. З 1956 року Іванов – член Спілки письменників України (за збірки віршів та збірки для дітей «Наша Наташа» (1954), «Доріжка» (1958),«Доделки-переделки», «Попади», «Сатирический патруль» (1960)).
Віктор Іванов – культовий режисер комедій 60-70-х років – кінострічок «За двома зайцями», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі». Його фільм «За двома зайцями» давно став народним, а крилаті фрази з картини знайомі кожному. За цю стрічку Віктор Іванов посмертно отримав Державну премію імені Олександра Довженка, хоч кінокритики і присудили фільму звання «провалу року». Народився Віктор Іванов 1909 року в Козятині в родині фельдшера та домогосподарки. 3 1922 року підліток Віктор, розпочав трудову біографію розсильним. У 1923-1925 роках навчався у Бердичівському ремісничому училищі, а з 1925-го по 1927-й – на залізничника в Жмеринській залізничній профшколі. Після її закінчення Віктора Іванова з дипломом помічника машиніста, направили на роботу до Вязьми. У неповні 20 років здібному спеціалісту довірили вже реверс стального гіганта. У 1929 році він отримує диплом машиніста. У 1932 році молодого перспективного працівника направляють до Московського інституту залізничного транспорту. Але у столиці юнак змінює свою робітничу долю на творчу і здає документи до Московського державного інституту кінематографії. З 1936 по 1942 роки Іванов працює асистентом режисера та лаборантом на кіностудії ім. Олександра Довженка. У 1942 році евакуйовується до Ашхабаду, де продовжує творчу діяльність на місцевій кіностудії. У 1947-1948 роках Віктор Іванов стає режисером Свердловської кіностудії. У 1949-1950 був режисером, художнім керівником Литовської кіностудії. А з 1950 і до кінця життя (помер 1981 року) режисером Київської кіностудії ім. Олександра Довженка, де поставив 13 фільмів. З 1956 року Іванов – член Спілки письменників України (за збірки віршів та збірки для дітей «Наша Наташа» (1954), «Доріжка» (1958),«Доделки-переделки», «Попади», «Сатирический патруль» (1960)).
15 лютого
60 років від дня народження Євгенії Анатоліївни Кононенко - української письменниці, прозаїка, поетеси
Євгенія Кононенко народилася 17 лютого 1959 року у м. Києві. 1981 року закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка та французьку філологію Київського інституту іноземних мов 1994 р. Нині Кононенко мешкає в Києві, працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Є членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Євгенія Кононенко є автором низки новел та багатьох перекладів. Вона перекладає з французької та англійської мов. Переклади з французької поезії друкувались у "Березолі" (1992 — Ч. 3-4), "Всесвіті" (1995 — Ч. 2) та інших виданнях. За переклад антології французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова Французької Амбасади (1993). Лауреат міжнародного конкурсу "Гранослов" за книгу "Вальс першого снігу", премії журналу "Сучасність" за роман "Імітація". Розлучена, виховує дочку та сина. У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань і журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Сьогодні твори Євгенії Кононенко вже перекладено та опубліковано українською, англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, російською, польською, білоруською та японською мовами.
Євгенія Кононенко народилася 17 лютого 1959 року у м. Києві. 1981 року закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка та французьку філологію Київського інституту іноземних мов 1994 р. Нині Кононенко мешкає в Києві, працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Є членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Євгенія Кононенко є автором низки новел та багатьох перекладів. Вона перекладає з французької та англійської мов. Переклади з французької поезії друкувались у "Березолі" (1992 — Ч. 3-4), "Всесвіті" (1995 — Ч. 2) та інших виданнях. За переклад антології французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова Французької Амбасади (1993). Лауреат міжнародного конкурсу "Гранослов" за книгу "Вальс першого снігу", премії журналу "Сучасність" за роман "Імітація". Розлучена, виховує дочку та сина. У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань і журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Сьогодні твори Євгенії Кононенко вже перекладено та опубліковано українською, англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, російською, польською, білоруською та японською мовами.
100 років від дня народження Сидоренко-Малюкової Тамари Степанівни - українського композитора, педагога, музично-громадського діяча, заслуженого діяча мистецтв України
Народилась 15 лютого 1919 року в селі Красному Скадовського району Херсонської області. У 1937 році закінчила Миколаївське музичне училище по класу фортепіано. У 1946 році закінчила Одеську консерваторію по класу композиції. Учениця Орфеєва С. Д. З 1946 року — викладач Одеської консервторії, з 1964 року — доцент. У 1966 — 1970 роках очолювала кафедру теорії і композиції. У 1954 — 1968 роках та з 1976 року — голова правління Одеської обласної організації Спілки композиторів України. 1956 року написала музику до фільму «Коні не винні». Автор: балету «Чарівні черевички» (1982); 3-х симфоній (1946, 1950, 1986); камерно-інструментальних творів; 5 вокальних циклів на вірші Лесі Українки, Ф. Гарсія Лорки, С. Єсеніна; обробок народних пісень, музики до театральних вистав і кінофільмів. У 2004 році брала участь в роботі творчого колективу, що створив гімн Миколаєва.
19 лютого
80 років від дня народження Анатолія Семеновича Камінчука - українського поета, прозаїка
Анатолій Камінчук народився 1939 року в Києві в сім’ї службовця. Коли почалася війна, його батько — Семен Камінчук — пішов на фронт — в 1943 році загинув у боях під Житомиром. Мати, Марина Федорівна, разом із сином переїхала у село Луб’янку (Бородянський район Київської області) до свого батька Федора Івановича Петренка, де потім Анатолій закінчив середню школу. Після служби в армії, закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, працював учителем на Житомирщині. Писати вірші Аатолій почав ще в школі. Перший вірш надрукував у районній газеті, коли навчався у дев’ятому класі. Він називався «Десятикласнику», 1956 рік. В 1958 році газета «Київська правда» подала велику добірку віршів поета-початківця з передмовою Платона Воронька. У 1969 році вийшла перша збірка віршів Анатолія Камінчука «Свічадо», тоді ж він переїхав до Києва. Працював у журналі «Малятко», у видавництві «Дніпро», завідувачем відділу, заступником головного редактора журналу «Київ». Друкувався у журналах «Україна», «Дніпро», «Вітчизна» тощо. Анатолій Камінчук видав більше десяти збірок віршів для дітей. Вийшли друком його книжки віршів та прози, книжка оповідань, новел, етюдів та образків «Білий сніг кульбаб». Пише також статті, публіцистику, друкується в періодиці. Окремі вірші поета перекладено російською, молдавською, азербайджанською та польською мовами. Член Національної Спілки письменників України.
Анатолій Камінчук народився 1939 року в Києві в сім’ї службовця. Коли почалася війна, його батько — Семен Камінчук — пішов на фронт — в 1943 році загинув у боях під Житомиром. Мати, Марина Федорівна, разом із сином переїхала у село Луб’янку (Бородянський район Київської області) до свого батька Федора Івановича Петренка, де потім Анатолій закінчив середню школу. Після служби в армії, закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, працював учителем на Житомирщині. Писати вірші Аатолій почав ще в школі. Перший вірш надрукував у районній газеті, коли навчався у дев’ятому класі. Він називався «Десятикласнику», 1956 рік. В 1958 році газета «Київська правда» подала велику добірку віршів поета-початківця з передмовою Платона Воронька. У 1969 році вийшла перша збірка віршів Анатолія Камінчука «Свічадо», тоді ж він переїхав до Києва. Працював у журналі «Малятко», у видавництві «Дніпро», завідувачем відділу, заступником головного редактора журналу «Київ». Друкувався у журналах «Україна», «Дніпро», «Вітчизна» тощо. Анатолій Камінчук видав більше десяти збірок віршів для дітей. Вийшли друком його книжки віршів та прози, книжка оповідань, новел, етюдів та образків «Білий сніг кульбаб». Пише також статті, публіцистику, друкується в періодиці. Окремі вірші поета перекладено російською, молдавською, азербайджанською та польською мовами. Член Національної Спілки письменників України.
20 лютого
130 років від дня народження Лева Миколайовича Ревуцького - українського композитора, педагога і музично-громадського діяча
Лев Ревуцький народився 20 лютого 1889 року в селі Іржавець (нині – Ічнянський район, Чернігівської області) в сім’ї попечителя сільської школи. За спогадами самого композитора, в 4 роки він вивчив ноти, а в 5 років навчився грати на фортепіано. Навчався в Прилуцькій гімназії, а у 1903 р. батьки вирішили перевести Левка до Київської приватної гімназії Г. Валькера. Незабаром він вступає до музичної школи Н. Тумановського, у фортепіанний клас М. Лисенка. У 1907 році став студентом фізико-математичного факультету Київського університету (з 1908 – на юридичному), і, одночасно, учнем в фортепіанному класі С. Короткевича в Київському музичному училищі РМТ. З 1913 року, також одночасно з відвідування університету, вчився в Київській консерваторії у Р. М. Глієра (композиція) і Г. К. Ходоровского (фортепіано). Закінчив обидва навчальні заклади в 1916 році. У цей час з’являється перша частина фортепіанної сонати (c-moll), перша симфонія в ескізах, прелюдії опусу четвертого. У 1916-1918 роках перебував у армії. У 1919-1924 роках викладав в школі і керував сільськими хорами в Іржавці і Прилуках, також працював піаністом-солістом, акомпаніатором, діловодом в залізничній амбулаторії. З 1924 року – викладач диригентсько-хорового відділення Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. У 1934-1960 роках викладав у Київській консерваторії ім. П. Чайковського (з 1935 року – професор). Під час війни, в евакуації був завідувачем кафедри історії та теорії музики, керівником класу композиції в Ташкентській консерваторії. За деякими даними, в роки репресій знищив більшу частину свого епістолярного архіву. Протягом 1944 р. – 1948 р. Лев Миколайович очолював Спілку композиторів України. Його було обрано депутатом Верховної Ради України ряду скликань. На 1950-ті роки припадає величезна робота з редагування та підготовки до друку творів М. Лисенка, яку було успішно виконано. Помер 30 березня 1977 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Талант цього сучасного танцівника важко переоцінити. Денис Матвієнко – справжня зірка свого часу та своєї справи. Він – єдиний в світі володар чотирьох Гран-прі міжнародних конкурсів артистів балету. У активі 36-річного Матвієнка вже близько десяти нагород та премій. Уродженець Дніпропетровська, Денис Матвієнко закінчив Київське хореографічне училище, а зараз - прем'єр Маріїнського театру, Заслужений артист України, Запрошений соліст Великого театру, Нового національного театру (Токіо, Японія), Ла Скала (Мілан, Італія), Гранд Опера (Париж, Франція) та Американського театру балету (Нью-Йорк, США). Матвієнко живе в Санкт-Петербурзі, але вважає себе українцем і каже, що не планує змінювати громадянство. У листопаді 2011 року Денис Матвієнко став художнім керівником балетної трупи Національної опери України, де завзято взявся до реалізації цікавих ідей. Тоді в репертуарі з'явилися два одноактних балети: "Клас-концерт" і "Radio and Juliet". Для постановки Матвієнко залучив Михайла Мессера та Едварда Клюга. Балет "Radio and Juliet" став першим в історії театру репертуарним балетом в стилі contemporary. Однак за рік Матвієнка нахабно усунули від виконання обов’язків. Матвієнко і далі плідно працює. Він продовжує танцювати та ставити прекрасні балетні вистави. Однією з останніх, яка стала справжнім відкриттям, привернувши увагу всього світу до українського хореографічного мистецтва, є THE GREAT GATSBY.
Лев Ревуцький народився 20 лютого 1889 року в селі Іржавець (нині – Ічнянський район, Чернігівської області) в сім’ї попечителя сільської школи. За спогадами самого композитора, в 4 роки він вивчив ноти, а в 5 років навчився грати на фортепіано. Навчався в Прилуцькій гімназії, а у 1903 р. батьки вирішили перевести Левка до Київської приватної гімназії Г. Валькера. Незабаром він вступає до музичної школи Н. Тумановського, у фортепіанний клас М. Лисенка. У 1907 році став студентом фізико-математичного факультету Київського університету (з 1908 – на юридичному), і, одночасно, учнем в фортепіанному класі С. Короткевича в Київському музичному училищі РМТ. З 1913 року, також одночасно з відвідування університету, вчився в Київській консерваторії у Р. М. Глієра (композиція) і Г. К. Ходоровского (фортепіано). Закінчив обидва навчальні заклади в 1916 році. У цей час з’являється перша частина фортепіанної сонати (c-moll), перша симфонія в ескізах, прелюдії опусу четвертого. У 1916-1918 роках перебував у армії. У 1919-1924 роках викладав в школі і керував сільськими хорами в Іржавці і Прилуках, також працював піаністом-солістом, акомпаніатором, діловодом в залізничній амбулаторії. З 1924 року – викладач диригентсько-хорового відділення Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. У 1934-1960 роках викладав у Київській консерваторії ім. П. Чайковського (з 1935 року – професор). Під час війни, в евакуації був завідувачем кафедри історії та теорії музики, керівником класу композиції в Ташкентській консерваторії. За деякими даними, в роки репресій знищив більшу частину свого епістолярного архіву. Протягом 1944 р. – 1948 р. Лев Миколайович очолював Спілку композиторів України. Його було обрано депутатом Верховної Ради України ряду скликань. На 1950-ті роки припадає величезна робота з редагування та підготовки до друку творів М. Лисенка, яку було успішно виконано. Помер 30 березня 1977 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
23 лютого
40 років від дня народження Дениса Володимировича Матвієнка - заслуженого артиста України, єдиного у світі володаря чотирьох Ґран-прі міжнародних конкурсів артистів балету
Талант цього сучасного танцівника важко переоцінити. Денис Матвієнко – справжня зірка свого часу та своєї справи. Він – єдиний в світі володар чотирьох Гран-прі міжнародних конкурсів артистів балету. У активі 36-річного Матвієнка вже близько десяти нагород та премій. Уродженець Дніпропетровська, Денис Матвієнко закінчив Київське хореографічне училище, а зараз - прем'єр Маріїнського театру, Заслужений артист України, Запрошений соліст Великого театру, Нового національного театру (Токіо, Японія), Ла Скала (Мілан, Італія), Гранд Опера (Париж, Франція) та Американського театру балету (Нью-Йорк, США). Матвієнко живе в Санкт-Петербурзі, але вважає себе українцем і каже, що не планує змінювати громадянство. У листопаді 2011 року Денис Матвієнко став художнім керівником балетної трупи Національної опери України, де завзято взявся до реалізації цікавих ідей. Тоді в репертуарі з'явилися два одноактних балети: "Клас-концерт" і "Radio and Juliet". Для постановки Матвієнко залучив Михайла Мессера та Едварда Клюга. Балет "Radio and Juliet" став першим в історії театру репертуарним балетом в стилі contemporary. Однак за рік Матвієнка нахабно усунули від виконання обов’язків. Матвієнко і далі плідно працює. Він продовжує танцювати та ставити прекрасні балетні вистави. Однією з останніх, яка стала справжнім відкриттям, привернувши увагу всього світу до українського хореографічного мистецтва, є THE GREAT GATSBY.
24 лютого
60 років від дня народження Горянського Володимира Вікторовича - українського актора театру і кіно, телеведучого, народного артиста України
Горянський Володимир Вікторович народився 24 лютого 1959 року в Стаханові, Луганська область (зараз це Кадієвка), Україна, у родині Віктора Горянського. Майбутній актор навчався у Дніпровському театральному училищі, після чого ще закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого за фахом "Організація та управління театрально-видовищними підприємствами". Володимир працював у Дніпровському російському драматичному театрі ім. М. Горького, у Севастопольському театрі ЧСФ і в Театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра (тут він зайнятий і до сьогодні). Дебют Горянського в кінематографі відбувся в 1980 році з фільму Юрія Ляшенко ""Мерседес" тікає від погоні". Перші великі проекти в кар'єрі актора з'явилися в період із 2001 по 2003 роки. Це були "Вечори на хуторі біля Диканьки" (2001), "Снігова королева", "Попелюшка", "Божевільний день або Одруження Фігаро" (всі 2003). Протягом 2005-2007 років Володимир узяв участь у створенні таких картин, як "Жіноча інтуїція 2" (2005), "Аврора" (2006), "Два в одному" (2007). У проміжку часу між 2010 і 2015 роками Горянський зіграв у стрічці "Як козаки..." (2010) і знявся в серіалі "Останній москаль". Актор став "Заслуженим артистом України" в 1998 році, а в 2009 році отримав звання "Народного артиста України". Володимир Горянський був одружений із Ларисою Горянською, а зараз перебуває у шлюбі з Оленою Фейса. У нього є дочка Марія.
27 лютого
115 років від дня народження Леоніда Івановича Смілянського - українського письменника
Леонід Іванович Смілянський народився 27 лютого 1904 року на Сумщині. 1928 року закінчив Київський Інститут Народної Освіти, 1928-1931 навчався в аспірантурі при Київській філії Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Друкуватися почав з 1925, належав до літературних організацій Гарт, ВУСПП і «Молодняк». Смілянський розпочав з індустріальної тематики: «Нові оселі» (1928), «Злочин бригадира» (1930), повісті «Машиністи», «Мехзавод» (1930), «Периферія» (1933), роман «Зустрічі» (1936). Під час війни Л. Смілянським були написані «На заставі» (1941), «Топки погашені» (1941), «Підслухані новелі» (1942), «Серце» (1943). Якийсь час працював як журналіст і літературний критик. Повість «Сашко» (1950), популярна й досі серед школярів, стала останнім твором письменника про війну. Найкращим твором письменника на історико-біографічну тему є роман у двох книгах «Поетова молодість» (кн. І — 1960, кн. II — 1963). Леонід Смілянський залишив по собі досить значну і нерівноцінну мистецьку спадщину. Його перу належать і кіносценарії та ціла низка зразків «малої» прози. Леонід Смілянський помер 1966 року. Похований на Байковому цвинтарі.
Немає коментарів:
Дописати коментар