Ювіляри 2019. Травень

До вашої уваги  інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів травня.

1 травня

90 років від дня народження Василя Никифоровича Шаройка, українського поета. Народився 1 травня 1929 року. Після смерті матері переїхав до дідуся Михайла в Україну, в село Чистопілля Херсонської області. Після школи, закінчив шкільне відділення Нікопольського педучилища, потім філологічний факультет Кіровоградського педінституту та юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. 35 років письменник пропрацював вчителем української мови і літератури та директором школи. Він дуже любить дітей і досі не може жити без спілкування з ними. Їздить школами, зустрічається зі школярами, і це приносить йому велику радість і натхнення. Василь Шаройко пише і для дітей, і для дорослих, але починав саме як дитячий письменник. Перші його книги - "Помічниці", "Де сонечко ховається" розлетілися в Україні величезним накладом.У літературних колах Василь Шаройко відомий як чесний письменник. Він ніколи не пише на з амовлення, а тільки тоді, коли його щось дуже вразить або дуже схвилює. Істини справедливості, гідності і честі Василь Шаройко доносить до наших дітей у веселій доступній формі.Переклав окремі твори багатьох російських та білоруських поетів-гумористів. Член  Національної спілки письменників України.

9 травня

100 років від дня народження Гордійчука Миколи Максимовича, українського музикознавця, фольклориста, педагога, заслуженого діяча мистецтв України. Учасник Другої світової війни. 1947 року закінчив Київську консерваторію. Працював в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії УРСР. Писав праці з історії української класичної та сучасної музики, у підручник «Українська музика» написав розділи «Українська народна музика» та «Українська радянська музика». Підготував випуск збірників «Українські народні пісні» — 1951, 1958, 1979, «Українські радянські пісні» — 1955, «Музика і час. Розвідки і статті» — 1984, монографію «Українська радянська симфонічна музика» — 1969. Підготував до друку праці М. Грінченка, П. Демуцького, М. Лисенка, П. Сокальського. Підготував захист 49 кандидатських та докторських дисертацій. Серед його учнів — Леся Дичко.

11 травня

60 років від дня народження Мідянки Петра Миколайовича, українського поета, перекладача, педагога, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився Петро Миколайович 14 травня 1959 року у с. Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області – поет, прозаїк. Працює понад тридцять років учителем української мови та літератури у Тисалівській ЗОШ 1-2 ступенів Тячівського району Закарпатської області. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Петро Мідянка автор поетичних збірок: «Поріг», «Фераметлики», «Трава Господня», «Дижма», «Срібний прімаш», «Ужгородські кав’ярні», «Ярмінок», «Вірші з поду». Окремими книжками вийшли «Ужгородські кав’ярні» чеською мовою у Празі, «Запах тирличів» словацькою мовою у Пряшеві. За поетичну книгу «Поріг» був прийнятий до Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії «Благовіст», обласної премії імені Ф. Потушняка, премії інтернет-видання «Літакцент».

13 травня

170 років від дня народження Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка), українського прозаїка, драматурга. Народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на роботу. Чиновницька служба почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році. Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» , в зв’язку з так званим Емським указом твір не був опублікований і вперше з’являється в Женеві у 1880 році. Ще за молодих років він був зв’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія». Коли 1914 року було заборонено вшанування пам’яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року.

15 травня

160 років від дня народження Саксаганського (справж. – Тобілевич) Панаса Карповича, українського театрального актора і режисера, драматурга, педагога, театрального діяча, Героя Праці. Панас Саксаганський був наймолодшою дитиною в цій славній родині. 1877 році Панас Саксаганський закінчив Єлисаветградське реальне училище. Сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під керівництвом М. Кропивницького. У 1876 році Панас, проводжаючи брата Миколу Садовського до війська, пообіцяв, що в разі загибелі брата він відомститься за його смерть. Довго не маючи звістки від брата у 1878 року пішов на військову службу. Служив у 58-му Празькому піхотному полку, розташованому у Миколаєві. Брав участь в українських виставах трупи Чернишова. Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом М. Кропивницького та М. Старицького, виконавши роль Возного в «Наталці Полтавці». З 1885 р. — у трупі М. Кропивницького, з 1888 р. — у М. Садовського. У 1890 році організував разом зі своїм старшим братом Іваном власне товариство українських акторів на паях, де працював як директор та режисер. Товариство українських акторів поставило собі за мету створити реалістично-побутовий театр, відійшовши від романтично-побутового з його мелодраматизмом та етнографізмом. На перший план вистави поставлено людину – актора. У репертуарі Товариства з’являлися нові драми І. Карпенка-Карого. Саме в Товаристві Саксаганський проявив себе як режисер. В 1907 р. помер Іван Тобілевич і Товариство припинило свою діяльність. У 1918 р. Панас Саксаганський очолював Державний Народний Театр. В цей час з’являється його перша режисерська праця з світової класики „Розбійники” Ф. Шіллера, де він грав роль Франца Моора, 1919 року — друга солідна режисерська праця «Урієль Акоста» — К. Гуцкова. Коли у 1922 році театр припинив своє існування, Саксаганський засновав новий театр – імені Марії Заньковецької. Початок 20-х рр. — сумні роки в біографії П.Саксаганського. «Пляма» творця «буржуазно - націоналістичного» театру тяжить над ним і як велику «ласку» йому дозволяють тільки періодично виступати, але кожен виступ викликає нечувані овації. Це єдине, що підтримує його тяжкий моральний стан, а матеріально – ледве зводячи кінці з кінцями, він вимушений йти пиляти дрова по червоноармійських казармах. Періодичні вистави продовжувалися до 1930 р. У 1932 р. Саксаганський грає роль Возного в «Наталці Полтавці» на святкуванні 50-річного ювілею існування українського професійного театру разом з Михайлом Донцем, Марією Литвиненко-Вольгемут та Галиною Борисоглібською. Останній раз Саксаганський виступає у театрі 12 травня 1935 р., коли в офіційно-урочистій обстановці відзначалось 75-ліття його життя й 50-ліття сценічної діяльності. Помер Панас Саксаганський 17 вересня 1940 р. у Києві.

21 травня

90 років з дня народження Еммануїла Миська, скульптора, художника. Мисько Еммануїл Петрович народився 21 травня 1929 року у місті Нижні Устрики, (тепер Польща). 1956 року закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Працював у галузі станкової, монументальної та меморіальної скульптури. 1957 – прийнятий в члени Спілки художників СРСР. 1962 – викладач у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. 1972 – Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка. 1978 – Народний художник УРСР. 1981 – професор. 1966-1981 – голова правління Львівської організації Спілки художників України. 1988-2000 – ректор Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (з 1994 – Академія мистецтв). У 1992 за його сприянням засновано Малу академію мистецтв у смт Підбуж Львівської області. Понад десятиліття очолював Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині ЛНАМ). Як художник Еммануїл реалізувався у всіх жанрах скульптури – станкової і монументальної, рельєфах, меморіальних дошках, медалях і плакетках. Але головною, визначальною сферою залишався скульптурний портрет. У доробку митця близько двохсот п’ятдесяти скульптурних портретів. Отримав державну премію ім. Тараса Шевченка 1972 року. Помер у Львові 12 березня 2000 року. Похований на  Личаківському цвинтарі.

22 травня

140 років з дня народження Федора Кричевського, живописця, педагога. Народився 22 травня 1879 року в місті Лебедині Сумської області. Федір Кричевський відмінно закінчив там у 1895 р. чотирирічну школу. Захоплювався малюванням і ліпленням, яке опанував в сусідньому с. Межиріч — центрі гончарства у Ворожбі, бажав учитися малярству, у цьому його підтримав граф В.Капніст, нащадок поета Василя Капніста. У маєтку графа Федір Кричевський ознайомився з галереєю козацьких портретів, колекцією живопису та графіки, багатою бібліотекою. Там Кричевський почав копіювати українські парсуни. За рекомендацією гончарів з Межиріча познайомився з художником К. Савицьким, який оцінив талант юнака, дав притулок у своєму домі й підготував до вступу на малярський відділ Московської школи малярства, скульптури й архітектури. 1896 р. Ф. Кричевський став студентом училища. 9 серпня 1902 року в Англії відбулася коронація Едварда VII. До складу делегації від російського царського дому включили Федора Кричевського. У Лондоні він замальовував церемонії коронації, відвідав лондонські музеї. У 1903 року вступив до Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Однак через хворобу печінки, хронічне безгрошів’я повернувся на батьківщину, де опановував живопис самотужки, багато працював на натурі, поселившись у родовій садибі матері І. Мясоєдова — Павленки під Полтавою. 1907 р. він відновив навчання в Академії у майстерні баталіста Ф. Рубо, паралельно відвідував скульптурну майстерню Володимира Беклемішева та студіював техніку офорту у Василя Мате. У 1910 р. створив конкурсну картину «Наречена» й отримав звання художника з правом викладати живопис та рисунок у середніх і вищих навчальних закладах. Рада академії надала йому також однорічне закордонне відрядження за рахунок академії до Австрії, Італії, Німеччини, Франції. У 1911 р. він побував у Берліні, Відні, Парижі, а також у найбільш мальовничих містах Італії. Повернувшись з відрядження, влаштувався працювати викладачем Київського художнього училища, з 1914 року став його директором. 1917 року.  Кричевський взяв участь у створенні Української академії мистецтва й був обраний її першим ректором. У 1922 р., коли академія була реорганізована в Інститут пластичних мистецтв, який у 1924 р. об’єднали з Українським архітектурним інститутом і назвали новоутворений заклад Київським художнім інститу, Кричевського запросили зайняти посаду його проректора, митець повернувся до Києва. Згодом він — декан живописного факультету цього інституту. Свого часу брав участь у створенні Спілки художників України. 1927 року Федір Кричевський написав славетний триптих "Життя" ("Любов", "Сім’я", "Повернення"). На початку ІІ-ї світової війни 1941—1945 років повернувся до Києва. Фактично ухилився від евакуації до Уфи і після окупації УРСР військами вермахту жив то у Києві, та в Шишаках. Восени 1943 р. виїхав до Західної України, а згодом емігрував до Кеніґсберґа, де влаштувався працювати креслярем на одному з місцевих заводів. Федір Кричевський помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року в Ірпені.

100 років від дня смерті Нижанківського Остапа Йосиповича, українського композитора, диригента, видавця, священика, громадського діяча. Народився у с. Малі Дідушичі (за ін.дан., у Стрию) на Львівщині. Навчався у Дрогобицькій гімназії та Львівській духовній семінарії, а в 1897 р. склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия. В 1885 р. заснував музичне видавництво "Музикальна Бібліотека" (1885-87), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, А.Вахнянина, М.Лисенка, П.Ніщинського, М.Вербицького, С.Воробкевича та ін. О.Нижанківський був активним пропагандистом українського хорового мистецтва, засновником і диригентом товариства "Боян" у Бережанах (1892), диригентом "Бояна" у Львові (1895-96) та Стрию (1900-14). Брав активну участь в організації та проведенні Шевченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию. О.Нижанківський був одним з організаторів української молочної кооперації в Галичині, ініціатором створення Крайового Господарсько-Молочного Союзу (Маслосоюз засн. в 1907) у Стрию. В 1918-19 рр. входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19, очолював повітовий комісаріат на Стрийщині. В травні 1919 р. О.Нижанківський був заарештований польською окупаційною владою і розстріляний без суду у Стрию. Автор багатьох хорових творів ("Гуляли", "З окрушків" на сл. Ю.Федьковича, "В'язанка слов'янських гімнів", "Наша дума, наша пісня" на сл. Т.Шевченка), численних солоспівів ("Пісня вечірня", "О не забудь", "В гаю зеленім", на вірші Т.Шевченка - "Вітер в гаю нагинає", "Минули літа молодії"), обробок народних пісень (зб. "Українсько-русинські народні пісні", 1907).

24 травня

55 років від дня народження Скрипки Олега Юрійовича, українського рок-музиканта, автора та виконавця пісень, актора, громадського діяча, заслуженого артиста України. Народився 24 травня 1964 р. у Ходженті (Таджикистан) в сім'ї українських переселенців.   У дитячому садку малий Скрипка виступав на всіх святах. У школі Олег застав таку архаїку, як пір'яна ручка і чорнильниця-непроливайка! Навчався на одні п'ятірки, причому без натуги. Особливо легко давалися йому точні науки, мова та література. Олег постійно вигравав як шкільні змагання, так і обласні олімпіади. Однак правила поведінки для нього не існували. З другого класу Олег ходив у музичну школу, де було своє коло – вони грали рок-н-рол, співали, влаштовували нехитрі бенкети. Але в дев'ятому класі все змінилося. Однокласники подорослішали, у них виникли театральні гуртки, сформувалася рок-гурт, почалися походи. Читаючи наукову фантастику, Олег мріяв стати ученим і зробити видатний винахід. У результаті в дев'ятому класі вступив в заочну школу Московського фізико-технічного інституту і з відзнакою її закінчив. Викладачі запевнили, що це чи не повна гарантія зарахування до престижного вузу.  Вперше відірвавшись від батьківського крила, Скрипка швидко став самостійним. Стипендія на РТФе була на десятку вище, ніж на інших факультетах, а групі з його спеціальністю видавали більше на двадцятку. Олегу ж за відмінне навчання платили підвищену стипендію. З 1991 року по 1996 рік Олег Скрипка разом з "ВВ" живе у Франції й гастролює країною. 1996 р. Скрипка повертається до Києва й відтоді активно концертує в Україні та за кордоном. Зіграв головну роль у новорічному мюзиклі "Вечори на хуторі поблизу Диканьки". Стає одним із співзасновників УМПО, створеної для правової підтримки музикантів і боротьби з піратами. 2004 р. Олег Скрипка стає одним із організаторів фестивалю "Країна мрій". Займається також і різносторонньою видавничою і просвітительською діяльністю. 2007 р. у проекті "Танці з зірками – 2" на телеканалі "1+1" Олег Скрипка проявив неабиякі танцювальні таланти і здобув престижне друге місце. З другою дружиною – українкою Наталкою – Скрипка живе у цивільному шлюбі та має двійко синів – Романа (2005 р.н.) і Тараса (2008 р.н.) – і маленьку донечку (2010 р.н.). Дуже хоче, щоб сини стали музикантами, але час покаже. А поки хлопці ходять до школи раннього розвитку, вчать мови, займаються плаванням. Зараз Олег з сім'єю живе у великому будинку у самому Києві, де і природа, і все, до чого може прагнути цивілізована людина: у дворі повно зелені, стоїть мангал, гойдалки для дітей, а навколо - тиша, яку порушують лише птахи, півні і собаки, і гості, які приїжджають до них дуже часто, причому з різних країн світу. Для гостей Олег готує плов – справжній, бурштиновий, розсипчастий – так смачно, як навчився у своєї мами.

27 травня

90 років від дня народження Романа Івановича Іваничука, українського прозаїка. Народився 27 травня 1929 в селі Трач (тепер Косівського району Івано-Франківської області України) в сім’ї учителя. Навчався у початковій школі в с. Трач, від 1942 року в Коломийській гімназії, перетвореній у Коломийську СШ № 1, яку закінчив у 1947 році. На бажання батька вступив на геологічний факультет Львівського університету, але покинув, оскільки прагнув здобути філологічну освіту. 1 рік пропрацював учителем початкової школи в с. Трач. У 1948 році знову вступив до Львівського університету на українську філологію, але через те, що не хотів йти до комсомолу і на свята ходив у вишиванці, на нього був написаний донос і в 1949 році Романа Іваничука виключили з університету за «антирадянську діяльність». Відслужив 3 роки в армії (в Азербайджані) і в 1953 році поновився у Львівському університеті, який закінчив у 1957 році. Поїхав працювати учителем української мови і літератури у с. Щирець Львівської області. В літературі вважав своїми учителями Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського та Ірину Вільде, також у ранній період творчості перебував під великим впливом творів Івана Керницького. У 1958 р. вийшла друком перша збірка новел «Прут несе кригу», яка принела йому визнання. У 1961 році переїхав до Львова, від 1963 працював у редактором відділу прози журналу «Жовтень». У 1968 р. вийшов друком роман «Мальви». За нього Іваничука жорстко критикувала компартійна влада, хотіли звільнити з журналу, проте роман здобув широкий резонанс. Тему наступного роману «Черлене вино» підказав відомий літературознавець Григорій Нудьга. Роман вийшов друком у 1977 році. Тут чи не вперше в українській літературі змальовано побут середньовічного Львова. За ним з’явився роман «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), який змальовує картини міського життя кінця XVI — початку XVII ст. у Львові. Обидва стали популярними. У третьому «львівському романі» «Вода з каменю» (1982) йдеться про Львів початку ХІХ ст. і юність Маркіяна Шашкевича. Наступний роман «Четвертий вимір» (1984) про одного з учасників Кирило-Мефодіївського братства Миколу Гулака вважають вершинним твором автора. У період Перебудови бере активну участь у  Товариства рідної мови. Навесні 1990 року обраний народним депутатом УРСР, брав участь у підготовці і проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року. Помер на 88-му році життя, 17 вересня 2016 року у Львові. Похований 19 вересня на Личаківському цвинтарі у Львові.

31 травня

100 років з дня народження Леоніда Махновця, літературознавця, історика, археолога, перекладача, бібліографа народився 31 травня 1919, в селі Озера, нині Бородянського району Київської області. Після 4-го курсу філологічного факультету Київського університету пішов на фронт. 1947 року закінчив Київський університет. Пройшов аспірантуру при Інституті української літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. У 1950 році захистив кандидатську дисертацію «Іван Франко як дослідник оригінальної української літератури XVI–XVIII вв.» (науковий керівник — академік М.Гудзій). В 1950–1955 роках — науковий співробітник Державного музею Т.Шевченка, в 1955–1972 роках працює в Інституті літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР, з якого був безпідставно звільнений. Тільки запрошення на роботу до Гарвардського університету змусило керівництво УРСР надати змогу йому повернутися до наукової діяльності. В 1975–1985 роках працює науковим співробітником Інститут археології НАН України Інституту археології АН УРСР. Досліджував історію літератури і культури України, в тому числі періоду Київської Русі; перекладач і коментатор «Слова о полку Ігоревім» — 1970, та «Літопису Руського» за Іпатіївським списком − 1990; уклав детальні покажчики, як-от: — іменно-особовий, географічно-археологічно-етнографічний, генеалогічні таблиці, карти та топографічні плани. Автор та співавтор більше 400 праць, упорядник та редактор видань Інституту літератури ім. Т.Шевченка.