Ювіляри 2019. Квітень

До вашої уваги представляємо інформацію про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів квітня.

7 квітня

100 років з дня народження Омеляна Пріцака, історика, сходознавця, філолога, джерелознавця, засновника і директора Інституту українських студій Гарвардського університету, члена Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесного доктора всесвітньо відомих університетів, члена багатьох академій наук світу. Навчаючись у Львівському, Берлінському і Геттінгенському університетах, став вихованцем польської філологічної і сходознавчої (В. Котвіч, Т. Левицьки, Є. Завалинський), української історичної і сходознавчої (І. Крип’якевич, Т. Коструба, Я. Пастернак, В. Сімович, А. Кримський) та німецької мовознавчої і сходознавчої шкіл (Р. Гартман, Г.- Г. Шедер, А. фон Габаін). Омелян Пріцак став вченим світового рівня в декількох галузях науки: філологія, лінгвістика, орієнталістика, історія, і по праву належить до плеяди універсальних вчених, якими були Й.Г. Гердер, Г.В.Ф. Гегель, О. фон Гумбольдт, Б. Кроче, А. Кримський. Він зробив гідний внесок у розвиток світової орієнталістики як науковець-дослідник та як ініціатор і організатор міжнародних наукових осередків, зокрема Societas Uralo-Altaica, Ural-Altaische Jahrbücher, Permanent International Altaistic Conference. Омелян Пріцак підніс українські студії на рівень світової науки, будучи інтелектуальним лідером в утвердженні престижу української гуманітарної науки за кордоном. Він був організатором і першим завідувачем кафедри української історії ім. М.Грушевського та першим директором Українського наукового інституту Гарвардського університету. Створив власну наукову школу україністів, які вперше трактували історію України в широкому всесвітньо-історичному баченні. До чільних представників цієї школи належать О. Субтельний, П.Р. Магочій, З. Когут, Ф. Сисин, О. Андрієвська та ін.

8 квітня

70 років з дня народження Василя Овсієнка, громадського діяча, публіциста, члена

Української Гельсінської Групи, політв’язня радянського режиму. Народився в селі Ставки́ Радоми́шльського району Житомирської області. Після закінчення в 1966 школи працював у колгоспі, в 1967 — літературним працівником районної газети в селі Народичі Житомирської області 1967–1972 навчався на філологічному факультеті Київського університету. З серпня 1972 О. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю “Добош і опришки, або Кінець шістдесятників”, робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою. Заарештований 05.03.1973 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди у формі розповсюдження літератури самвидаву. 06.12.1973 разом із Є.ПРОНЮКОМ і В.ЛІСОВИМ засуджений Київським обласним судом до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки (УГС), 16.07.89 обраний головою її Житомирської філії. 30.04.90 призначений секретарем Української Республіканської партії (УРП) з видавничих справ. З 01.05.97 — заступник голови Республіканської Християнської партії (РХП). З 1990 — співголова Українського комітету „Гельсінкі-90“. Учасник експедицї з перепоховання В. Стуса, О. Тихого і Ю. Литвина в листопаді 1989 і створення в сел. Кучино Пермської обл. Меморіалу жертв тоталітаризму. В 1996 вийшла книжка нарисів-спогадів О. „Світло людей“ — про В. Стуса, О. Мешко, Ю. Литвина. Автор низки публікацій про правозахисний рух, веде велику просвітницьку діяльність. 12.01.2000 Овсієнку присуджена премія ім. Василя Стуса за публіцистику.

11 квітня

100 років від дня народження Дмитра Миколайовича Смолича, українського режисера, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка та Державної премії Грузії ім. Захарія Паліашвілі, режисер-постановник репертуарної вистави Національної опери України: опери "Борис Годунов" М. Мусоргський. Дмитро Миколайович народився 11 квітня 1919 року в родині оперного режисера Н. В. Смолича. У 1941 році закінчив оперно-драматичну студію імені К. С. Станіславського. З 1941 по 1956 рік працював режисером Київського театру опери і балету ім.Шевченко. З 1956 по 1958 рік був головним режисером Челябінського театру опери та балету. З 1958 по 1961 був режисером Одеського театру опери і балету. З 1962 по 1970 був художнім керівником і головним режисером Білоруського театру опери та балету. З 1970 року головний режисер Українського театру опери та балету.

16 квітня

80 років від дня народження Миколи Івановича Компанця, українського графіка, лауреата

Національної премії ім. Тараса Шевченка. Микола Іванович народився 16 квітня 1939 року у с. Рудня Броварського району Київської області. Закінчив факультет графічних мистецтв Київського державного художнього інституту. Працював художнім редактором у дитячому журналі «Барвінок» та столичних видавництвах «Дніпро» і «Веселка». Микола Компанець є провідним українським художником-графіком, який, починаючи з 70-х років минулого століття, створив низку графічних ілюстрацій до творів класиків української літератури, зокрема, «Наталка Полтавка» І.Котляревського, поезій Т.Шевченка, повістей М.Гоголя та Г.Квітки-Основ’яненка, «Забобон» Л.Мартовича, «Гуси-лебеді летять» М.Стельмаха, «Бурлачка» І.Нечуя-Левицького та ін. За вагомий внесок у розвиток вітчизняного образотворчого мистецтва, зокрема в галузі станкової та книжкової графіки, Микола Компанець був удостоєний звання «Заслужений діяч мистецтв України», народного художника України, професора кафедри графіки Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Помітним явищем у вітчизняному образотворчому мистецтві стала серія графічних творів «Земля батьків моїх» та ілюстрації до творів М.Гоголя, створені Миколою Компанцем в останні роки, і які висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2015 року за напрямом «Образотворче мистецтво» Національною академією мистецтв України. І серія графічних творів «Земля батьків моїх», і ілюстрації до творів М.Гоголя засвідчують, що Микола Компанець власною творчістю збагатив духовну скарбницю українського народу, його графічне мистецтво наповнене глибоким внутрішнім змістом та оригінальним образним вирішенням. 

19 квітня

100 років з дня народження Олександра Сегаля, хореографа, головного балетмейстера Київського театру оперети. В 1938 році закінчив хореографічний технікум. Після технікуму працював солістом балету в Київському театрі опери та балету. Але пропрацював в театрі лише рік (1938–1939), оскільки був призваний на службу в армію. Тут він служив в Ансамблі пісні і танцю Київського воєнного округу на посаді балетмейстера та соліста балету. З 1939 року — актор в двох кінострічках кіностудії ім. Довженка. Учасник Другої Світової війни, нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня та медалями. Під час війни разом з ансамблем перебував на Північно-Західному, Білоруському, Сталінградському, Донецькому і Центральному фронтах. В 1945 повернувся в столичну оперу, а згодом працював у  Державному ансамблі танцю ім. П. Вірського на посаді головного балетмейстера (1960–1980 рр). З 1980 г. — головний балетмейстер Київського театру оперети. Поставив понад п'ятдесят балетних вистав. Заслужений артист України (1957). Народний артист України (1985).

22 квітня

80 років від дня народження  Анатолія Михайленка, українського письменника, журналіста,

видавця, автора більше 30 книжок художньої прози й публіцистики, зокрема "Оливкова гілка з Рима", "Кленовий лист з Канади", "Пливе мій човен. Запах полину", "Заки море перелечу". Народився 22 квітня 1939 р. на хуторі Комуна Максимівської сільської ради Карлівського району Полтавської області. Хутір Комуна заснували 1939 року колишні комунари і створили там перший колгосп «Червоний лан», який також значився у старих довідниках. Нині це с. Володимирівка тієї ж Максимівської сільської ради. Батько письменника, Григорій Тимофійович зачинатель колгоспного руху на Карлівщині, учасник Великої Вітчизняної війни, комірник, тесля. Мати - Марія Корніївна – ланкова, спокійна, доброзичлива і моторна трудівниця колгоспу. В дитинстві Анатолій був вдумливий і не по роках серйозним. Завжди його бачили з книгами, хоч і селянської роботи не цурався – і в колгоспі виконував посильну роботу, і город саджав, полов та збирав, і по домашньому господарству все знав і все вмів. Із золотою медаллю Анатолій Григорович закінчив Варварівську середню школу, того ж року вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Вчився добре, успішно закінчив вуз у 1961 році. У 1961 – 1963 рр. – літературний працівник, завідуючий відділом обласної молодіжної газети «Київський комсомолець»; 1963 – 1964 рр. – завідувач відділом міжобласної молодіжної газети «Молода гвардія»; 1964 – 1969 рр. – завідувач відділом республіканської газети «Молодь України»; 1969 – 1977 рр. – старший редактор, завідувач відділом, Член редколегії громадсько-політичного, літературно-художнього тижневого ілюстрованого журналу «Україна»; 1977 – 1983 рр. – завідувач редакції сучасної прози видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь»; 1983 – 1984 рр. – головний редактор державного видавництва «Веселка»; 1984 – 1993 рр. – головний редактор журналу «Україна» та англомовного місячного додатку «Юкрейн». З 1993 – 2007рр. - редактор відділу літератури, культури, мистецтва і політики газети «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України». Читачі відразу оцінили його літературно-мистецькі сторінки, політичні акценти, які виходили під псевдонімом Анатолій Орчик. З 1994 року - офіційний кореспондент українського тижневика в Австралії «Вільна думка». За угодою у 1993 – 1994 роках працював головним консультантом Секретаріату Верховної Ради України, у 1993 р. Указом Президента Л.Кравчука призначений членом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення першого скликання, де був обраний першим заступником, працював до переобрання Національної ради після президентських виборів 1994 року. Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС першої категорії у 1986 році, чорнобильський інвалід II-ої групи. Помер 7 червня 2007 року. Похований в Києві.

26 квітня

80 років від дня народження Леоніда Плюща, математика, публіциста, учасника правозахисного руху, дисидента, члена Ініціативної групи захисту прав людини, члена Закордонного представництва Української Гельсінської групи. Леонід Плющ народився 26 квітня 1939 (м. Нарин, Киргизія) у робітничій сім’ї. У 1959 Леонід закінчив школу зі срібною медаллю, вступив на фізмат Одеського держуніверситету. Рік працював сільським учителем. У 1962 р. закінчив механіко-математичний факультет Київського університету. До 1968 працює в Інституті кібернетики Академії наук УРСР на посаді інженера-математика за фахом біо- і психокібернетика.За цей час відшукав собі вірну дружину Тетяну Житникову, став батьком двох синів. Активно публікувався в самвидаві, збирав інформацію до «Хроники текущих событий», розповсюджував «Український вісник», був зв’язковим між московськими й українськими дисидентами. Після того, як в 1968 році Леонід Плющ направив до «Комсомольської правди» листа з різким протестом проти недостовірного висвітлення процесу над Олександром Гінзбургом і Юрієм Галанськовим, у липні 1968 р. він був звільнений з Інституту кібернетики з «вовчим квитком». І тільки у травні 1969 Л. Плюща прийняли на тимчасову роботу робітником-брошурувальником. Скоро звільнений за те, що підписав листа до ООН. 15 січня 1972 р після кількох обшуків 33-річний Леонід Плющ був заарештований і поміщений до слідчого ізолятору Київського КДБ.  29 січня 1973 р. Закритий суд відбувся за відсутності звинувачуваного, ні дружина, ні рідна сестра Леоніда Плюща не були допущені. 

Улітку 1974 р. Міжнародний конгрес математиків у Ванкувері виступив із заявою про негайне звільнення Л. Плюща. Леонід Плющ був звільнений 10 січня 1976 р. і з дружиною і синами виїхав із СРСР. Жив у Франції, з 1977 року був закордонним представником Української Гельсінської групи. Багато часу й сил віддавав допомозі друзям, які знемагали у радянських концтаборах. Автор книги «На карнавалі історії», монографії про Тараса Шевченка, документально-аналітичного відеофільму «Із Малоросії в Україну». Помер Леонід Плющ у Франції 4 червня 2015 року.