Ювіляри-2020. Квітень

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів квітня.

2 квітня

130 років від дня народження Якова Григоровича Савченка, українського поета, критика, журналіста. Народився 2 квітня 1890 року в селі Жабки (між 1928 та 2016 роками — с. Луценки), Лохвицького району Полтавської області в селянській сім'ї. Вчився в Київському університеті, проте не закінчив його. Працював у видавництві «Струмок» (Житомир), потім учителював на Сумщині. В Києві мешкав у будинку письменників Роліт. В 1920-х роках Савченко працював у київських газетах «Більшовик» і «Пролетарська правда», з 1929 року — редактором у ВУФКУ й на кінофабриці (1931—1933). У цей же період викладав теорію драми, сценарію і літератури на сценарному та режисерському факультетах Київського кіноінституту. 1933 року звільнений як з викладацької, так і з редакторської роботи «за протягування націоналістичних поглядів». Ім'я Савченка стало раз по разу виникати у показаннях письменників, заарештованих 1934-го і наступних років. Серед ночі 17 вересня 1937 року, Яків Савченко заарештований у себе на квартирі. 1 жовтня йому було пред'явлено звинувачення в тому, що «він є учасником антирадянської націоналістичної організації і за завданням цієї організації проводив проти Радянської влади шпигунську, шкідницьку і терористичну діяльність». До того ж йому не забули короткочасного співробітництва в газеті «Україна», що виходила в час Директорії в Кам'янці-Подільському. 1 листопада 1937 року Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: найвища міра покарання — розстріл. Наступного дня Якова Савченка не стало.

4 квітня

70 років від дня народження Анатолія Івановича Кичинського, українського поета, перекладача, художника. Народився в селі Преображенці Чаплинського району на Херсонщині. Після навчання у Преображенській восьмирічці закінчив Чаплинську середню школу із срібною медаллю (1967 р.), а згодом — філологічний факультет Херсонського педагогічного інституту (1972 р.) та Вищі літературні курси при Московському літінституті (1981 р.). Поет є Членом Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників, Міжнародної асоціації письменників і публіцистів та почесний член Національної спілки художників України. Анатолій Кичинський широко представлений у часописах та антологіях не лише українському читачеві, а й зарубіжним шанувальникам поезії у перекладах багатьма мовами світу. Він автор таких поетичних книг, як: "Вулиця закоханих дерев" (1976 р.), "Світло трави" (1979 р.),  "Средь белого дня" (1980 р., в перекладі російською мовою),

Землі зелена кров (1982 р.), "Листоноша — земля" (1985 р.), "Дорога завдовжки в любов" (1988 р.), "Сотвори свет" (1988 р., в перекладі російською мовою),"Повторення непройденого" (1990 р.), "В гості до мами" (1991 р.), "Жива і скошена тече в мені трава" (1999 р.), "Бджола на піску" (2003 р.), "Пролітаючи над листопадом" (2004 р.), "Танець вогню" (2005 р.), "Срібна голка і нить золота" (2010 р.), "Небажаний свідок" (2013 р.), "Жива і скошена тече в мені трава" (2013 р.). Анатолій Кичинський — лауреат літературних премій ім. Іллі Кулика (1977 р., за кн. "Вулиця закоханих дерев"), Павла Усенка (1983 р., за кн. "Землі зелена кров"), Бориса Нечерди (2000 р., за кн. "Жива і скошена тече в мені трава"), Тараса Мельничука (2012 р.) та Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2006 р., за кн. "Пролітаючи над листопадом" і "Танець вогню").

5 квітня

130 років від дня народження Никона Івановича Прудкого, українського кобзаря, бандуриста. Народився в родині матроса, що плавав по Дніпрі; родина жила бідно. Ще малим Никона відіслав батько працювати до майстра з ремонту музичних інструментів. На бандуру грати вчився в Терешка Пархоменка. 1914 року переїхав до Києва, одружився з Марією Калениченко, дружиною залізничника. Того самого року з початком війни його мобілізовано; воював під Берестям, Барановичами, Варшавою. Повернувшись із фронту, жив у Каневі, не служив ні в українських, ні в радянських військах. У 1920-х роках працював на будівництві залізничної гілки Гришене — Канів. Згодом переїхав до Черкас, працював листоношею. З 1932 року працював у Черкасах у майстерні музичних інструментів, керував гуртками бандуристів. За нацистської окупації був одним із музикантів капели бандуристів при Черкаськім театрі, деякий час очолював капелу — з червня 1942 по травень 1943 року, за наполяганням директора Кравченка. У 1950-х роках керував самодіяльними ансамблями бандуристів у Черкасах; виконував українські народні пісні й думи, пісні на вірші Т. Шевченка, у репертуарі мав понад 100 творів, з них власні: «У кінці греблі», «Черевички», «Усі гори зеленіють», «За річкою, за Дунаєм», «Кидай, Петре, жінку, а я чоловіка». 1948 року Прудкого засуджено за «недоносительство» на 5 років. 24 травня 1961 року постановою пленуму Найвищого суду СРСР, коли справу розглянув Роман Руденко, Прудкого реабілітовано. У 1970-х роках виконував музичні твори на річкових теплоходах, що курсували між Черкасами та Києвом, щонеділі — на Чернечій горі; у 1980-х зовсім осліп, жив у будинку-інтернаті в Соснівці.

7 квітня

75 років від дня народження Василя Івановича Голобородька, українського письменника, поета. Народився в селі Адріанополі на Луганщині. У 1963 році закінчив середню школу-інтернат. У 1964 вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів. Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР. Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні. У 1968–1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі. 1988 – Голобородька прийняли до Спілки письменників України. 2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Проживав у Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська. Через бойові дії на Сході України в 2014 році став вимушеним переселенцем.

8 квітня

100 років від дня народження Лесі Бризгун-Шанти, української письменниці, художниці, мистецтвознавця (Канада). Народилася 8 квітня в містечку Стражське. Дитячі роки минули у м. Гуменному, Пряшівщина, Словаччина. Закінчила середню школу в Братиславі, потім університет. У 1945 р. переїхала до м. Реґенсбург. Після переїзду до Канади, у 1948 році, мешкала у Гамільтоні. Навчалася на курсах дитячої творчості при Університеті Раєрсон та Джордж Бравн Коледж у Торонтському університеті. Вчителювала у м. Торонто. Потім закінчила бібліотекарські курси про Торонтському університеті, працювала бібліотекарем. Мешкала в Торонто (Канада), перекладала з англійської та французької мов. Член Спілки письменників України. Упродовж багатьох років секретар управи Об'єднання працівників літератури для дітей і молоді ім. Леоніда Глібова. Померла 7 грудня 2011 року в Торонто.

11 квітня

100 років від дня народження Богдана Бори (справж. – Борис Шкандрій), українського поета, журналіста, педагога, громадсько-культурного діяча. Він народився  в селі Павлівці, що на Івано-Франківщині. Старший брат його вчителював і, поза всім, допоміг Борисові освоїти й полюбити українську літературу. Борис Шкандрій здобув середню освіту в гімназії в Станіславові (теперішньому Івано-Франківську) і педагогічну в Коломиї у педучилищі. Незначний період - він вчителював. Потяг до літератури відчув десь у п'ятнадцятирічному віці. 1940 року опублікував свого першого вірша в обласній газеті. Вірш називався «Поле», але з'явився під назвою «Колгоспне поле» і то була, чи не найменша з несправедливостей, що їх спостеріг і звідав молодий Шкандрій за період після «золотого вересня». Тому, з чим він зіткнувся, не можна, було підшукати іншого визначення, крім «геноцид». Тож немає нічого несподіваного, навпаки, все закономірне в його рішучості: Борис Шкандрій вступив у лави дивізії «Галичина». Закінчив підстаршинську і старшинську школи, здобув військове звання хорунжого. Був залишений при школі, потім служив і воював. Борис Шкандрій сидів у північно-східній частині Італії, в окрузі Ріміні, де під псевдонімом видав збірки поезій «В дорозі» (1946) та «У вирію» (1947). У 1947—1949 рр. працював чорноробом у таборах для інтернованих Великої Британії. Після звільнення оселився у місті Лідс, одружився і став активно працювати в українському середовищі: один з організаторів українського шкільництва, голова Спілки українських учителів і вихователів, член Товариства українських літераторів, довголітній позаштатний працівник видань діаспори: «Українська думка», «Визвольний шлях» та ін. Автор підручника з методики викладання для шкіл українознавства (1970), статей на теми виховання та численних поезій. Один із поетів української еміграції, який оспівував героїку багатовікової визвольної боротьби українського народу.

12 квітня

90 років від дня народження Мирослава Володимировича Поповича, українського вченого-філософа, педагога, громадського та політичного діяча. Народився 12 квітня 1930 року в Житомирі. З 1930 року мешкав в місті Ізяслав. Вчився в середній школі № 1, де вчителювали його батьки — Олександра Рутківська і Володимир Попович. 1941 року на фронті німецько-радянської війни загинув батько. 1946 року Мирослав Попович, разом з братом Володимиром і матір'ю, яка під час німецької окупації працювала в друкарні «Заславського вісника», під загрозою переслідувань переїздять до діда в Народичі. 1948 — закінчив Народицьку середню школу № 1. 1948—1953 — студент філософського факультету Київського університету ім. Шевченка. 1953—1956 — директор і вчитель історії середньої школи у селищі Золотий Потік Золотопотіцького району Тернопільської області. 1956, серпень — звільнений з посади директора, переведений вчителем до школи у селі Порхова того ж району. 1956—1959 — аспірант Інституту філософії АН України. 1959 — молодший науковий співробітник реферативної групи Інституту філософії АН України. 1960 — захист кандидатської дисертації «Ірраціоналізм у сучасній французькій філософії». 1960 — присуджено науковий ступінь кандидата філософських наук. 1961 — в. о. вченого секретаря Інституту філософії АН України. 1962 — старший науковий співробітник відділу діалектичного матеріалізму. 1965 — присуджено вчене звання старшого наукового співробітника. 1966 — захист докторської дисертації на тему: «Філософський аналіз мови науки». 1967 — в.о. завідувача відділом методології, методики і техніки соціальних досліджень Інституту філософії АН України. 1967 — присуджено науковий ступінь доктора філософських наук. 1969 — завідувач відділом логіки наукового пізнання Інституту філософії АН України. 1970 — нагороджений медаллю рос. “За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина”. 1974 — присуджено вчене звання професора. 1982 — нагороджений медаллю рос. “В память 1500-летия Киева”. 1984 — завідувач відділом логіки наукового пізнання та філософських основ природознавства Інституту філософії. 1986 — завідувач відділу філософії, логіки та методології науки Інституту філософії АН України. 1989 — голова першого осередку Руху. 1992 — обраний членом-кореспондентом НАН України. 1996 — завідувач відділу логіки та методології науки Інституту філософії АН України. 1996 — нагороджений відзнакою Президента України — орденом «За заслуги» III ступеня. 2000 — присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України». 2001 — присуджена національна премія України ім. Тараса Шевченка. 2001 — виконувач обов'язків директора Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. 2001 — нагороджений премією ім. В. І. Вернадського Фонду інтелектуальної співпраці «Україна — XXI століття».2002 — лауреат шостої загальнонаціональної програми «Людина року-2001» в номінації «Вчений року». 2002 — директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України. 2003 — академік НАН України. 2003 — премія «Людина року-2003» в номінації «Вчений року». 2005 — кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня. 2005 — французький орден Почесного легіону. 2006 — відзнака НАН України «За наукові досягнення». 2008 — «Золота медаль ім. В. І. Вернадського НАН України». 2009 — Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2015 — Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня». Головний редактор наукового журналу «Філософська думка», член редколегій часописів «Вища школа», «Людина і Політика», «Наукові записки Національного університету „Києво-Могилянська академія“. Серія Філософія». Помер 10 лютого 2018 року у Києві на 88 році життя.

13 квітня

130 років від дня народження Рити (Харитини) Петрівни Нещадименко, української актриси. За іншими даними народилась 05.10.1887 р. Народилася в селі Сердегівці (тепер Шполянського району Черкаської області) в сім'ї православного селянина. Похрещена у місцевій Різдво-Богородицькій церкві 18 жовтня 1887 року[1]. Хрещеними батьками були селянин цього ж села Кузьма Павлович Ягодинський та Катерина Кіндратівна, дружина селянина цього ж села Дем'яна Письменного. У 1914–1915 роках навчалася у театральній студії Ф. Коміссаржевського у Москві. У 1918 році вступила до «Молодого театру». У 1919–1920 і 1921–1922 роках працювала у Першому театрі Української Радянської Республіки імені Шевченка; у 1920–1921 роках — у «Кийдрамте» й у 1922–1926 роках у «Березолі». Померла у Києві 25 квітня 1926 року. Похована на Байковому кладовищі.

14 квітня

90 років від дня народження Романа Федоровича Кирчіва, українського літературознавця, фольклориста, етнографа. Народився с. Корчин, нині Сколівського району Львівської області. 1953 року закінчив Львівський педагогічний інститут. Від 1958 року працював у інституті суспільних наук АН УРСР у Львові на посаді старшого наукового співробітника відділу літератури і за сумісництвом погодинно викладав у Львівському університеті. 1961 року захистив кандидатську дисертацію «Комедії Івана Франка». 1972 року через наклепницький донос звільнений. Від 1973 року працював у Львівському відділенні Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (від 1992 року — Інститут народознавства НАН України): старший науковий співробітник, завідувач відділів етнографії та фольклористики, провідний науковий співробітник. 1980 року захистив докторську дисертацію «Український фольклор у польській літературі (період романтизму)». 2008 року отримав звання Заслуженого діяча науки і техніки України, 2012 року Роман Кирчів став лауреатом премії НАНУ ім. Ф. Колесси. Помер 7 травня 2018 року у Львові. 

16 квітня

90 років від дня народження Василя Микитовича Скрипки, українського фольклориста, літературознавця, педагога, культурно-громадського діяча. Народився в селі Базавлук Апостолівського району Дніпропетровської області. Ще коли Василько був малим, сім’я перебралися південніше в степи, у поруйноване розкуркуленням село Подидар. До школи ходив у сусідні більші села. Під час голоду 1947 року виливав ховрашків із нір – тим сім’я врятувалася. Вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, закінчив його з відзнакою і мав тверду надію на аспірантуру при кафедрі української літератури. Працював учителем. 1962 р. одружився з Галиною. Через три роки вступив в аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР. 1969 р. склав письмовий звіт як голова державної екзаменаційної комісії Кримського педінституту. У VIII його розділі йшлося про плачевне становище української мови на філологічному факультеті. 1970 вчена рада винесла постанову про невідповідність його посаді наукового співробітника і перевела його на посаду бібліоґрафа. З 1986 – доцент, згодом професор кафедри української літератури Криворізького державного педагогічного інституту (з 1999 – педуніверситет). З 1994 – голова Криворізького міського об'єднання «Просвіта» ім. Т.Шевченка. Помер 20.09 1997. Похований у с. Нива Трудова Апостолівского р-ну Дніпропетровської обл., неподалік від місця народження. Залишив трьох синів – Максима, Олеся, Романа.

18 квітня

120 років від дня народження Валентини Миколаївни Чистякової, української актриси, педагога. Народилася в родині соліста Великого театру Миколи Чистякова. Разом із батьками жила в Москві. В 1918 році родина утекла із більшовицької Москви до Києва. Валентина займалась в балетній студії на Прорізній вулиці, в будинку, де одночасно відбувалися репетиції і спектаклі «Молодого театру» під керівництвом Курбаса. Дебютувала влітку 1919 року на сцені «Молодого театру» в хорі у спектаклі «Цар Едіп». У вересні 1919 року Чистякова побралася з Курбасом (вінчання відбулося в Андріївській церкві), и назавжди пов'язала долю зі славетним режисером. Вона грала в «Молодому театрі» (1919—1920), Першому державному театрі УРСР ім. Т. Шевченка (1920), в пересувному театрі «Кийдрамте» (Біла Церква — Умань, 1920—1922). З 1922 року Чистякова — серед провідних актрис театру Леся Курбаса «Березіль» у Києві, а в 1926 році разом із театром переїхала до Харкова. В Харкові родина Курбаса та Чистякової оселилася у недоброї пам'яті славетному будинку Слово. В «Березолі» під керівництвом Курбаса актриса розкрила різні грані свого таланту: комедійні, мелодраматичні та глибоко психологічні. Головні роли: донька мільярдера («Газ» Кайзера, 1923), Оксана («Гайдамаки» за Шевченком, 1924), Ізабелла («Жакерія» Меріме, 1925), Дора («Пролог» за Поповським, 1927), Любуня («Народний Малахій» Куліша, 1928), Параня («Диктатура» Микитенко, 1930) та інші. Спробувала себе і в режисурі: «Товариш жінка» (текст колективний, 1931). В 1959—1967 роках викладала в Харківському інституті мистецтв. Чистякова — автор статей з питань акторської майстерності, спогадів про театр «Березіль» та Курбаса (надруковані в 1991—1992 рр.).

19 квітня

110 років від дня народження Марка Бараболі [справж. – Іван Федорович Рознійчук], українського письменника-сатирика, публіциста. За іншими даними народився 30.04.1910 р. Народився 19-го квітня (за іншими даними - 30 квітня) 1910-го року у селі Требушани (нині Ділове) Рахівського району. Іван був найстаршим серед шести дітей у сім'ї національно свідомого українця-лісоруба, якого у 1939 році було по-звірячому замордовано угорськими окупантами. Після закінчення чотирьох класів народної школи батьки віддають сина на навчання до Ясінянської горожанської школи, яку він закінчує у 1924 році. В цьому ж році стає студентом торговельної академії в Ужгороді (1924-1926) та Мукачеві (1926-1928), після закінчення якої працює у книгарнях Ужгорода та Хуста. З квітня 1934 року учителює в селах Закарпаття. 13 червня 1943 року сатирик був мобілізований в угорську армію, у складі якої з піхотним полком був відправлений на східний фронт. На початку жовтня 1944 року біля угорського міста Кіштелек потрапляє в полон. Разом з іншими полоненими знаходився у таборі м.Фокшани (Румунія), де працює перекладачем (І.Рознійчук вільно володів російською, угорською, чеською, словацькою та німецькою мовами). Згодом він із своїм земляком (пізніше відомим ученим-біологом) С.М.Стойкою переходять лінію фронту і здаються командуванню Червоної Армії. Цілих 45 років подальша доля Марка Бараболі залишалася невідомою. Тільки на початку 90-х років минулого століття, коли піднімається завіса раніше закритих архівних фондів, уточнюються обставини і місце перебування Івана Рознійчука: табір військовополонених у Новоросійську, звідки він, захворівши, потрапляє у військовий госпіталь, розміщений у станиці Пашковській Краснодарського краю. Розвинута форма малярії, туберкульоз легенів та анемія, відсутність ефективних медикаментів ускладнили його лікування: 73 лікарняні дні перетворилися в суцільні страждання письменника, які закінчилися 27 листопада 1945 року.

21 квітня

110 років від дня народження Георгія (Юрія) Семеновича Лисенка, українського режисера, сценариста. Народився у селі Валява Черкаської області. У 1929—1931 співробітник газет в Харкові і Сумах. В 1940 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва. Учасник Німецько-радянської війни. Працював у театрах Києва, Луцька, Полтави, Мелітополя. Режисер Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка (1955—1984). Очолив Театр кіноактора 1979 року при кіностудії ім. О. Довженка. Був членом Національної спілки кінематографістів України з 1961 р.

24 квітня

100 років від дня народження Дмитра Григоровича Білоуса, українського поета, критика, перекладача, педагога, громадського діяча. Народився в селі Курмани на Сумщині в багатодітній селянській родині. Крім Дмитра, у сім’ї були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надія, Микола. Навчався на робітфаці в Харківському університеті, звідки добровольцем пішов на фронти Великої Вітчизняної війни. Був тяжко поранений. По видужанню працював у Москві на радіостанції "Радянська Україна", "Партизанка", в республіканському радіокомітеті. Згодом закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (1945 р.) та аспірантуру при кафедрі української літератури (1948 р.). Дмитро Білоус був членом Спілки письменників України (1947 р.). Працював відповідальним секретарем журналу "Дніпро", у видавництві "Молодь". Керував поетичною студією при Кабінеті молодого автора, яку закінчили багато згодом гарних українських поетів. Протягом 1958 р. - 1959 р. працював у Болгарії, яку полюбив навіки. З 1968 р. завідує кабінетом молодого автора при Спілці письменників України, веде радіопрограму "Диво калинове". Друкуватися розпочав 1935 р., писав гуморески до радіожурналу "Сатиричний залп", друкувався в журналі "Перець". Є автором збірок гумору та сатири, книжок для дітей, спогадів про видатних людей. Твори Дмитра Білоуса перекладені білоруською, болгарською, литовською, латиською, російською, узбецькою та іншими мовами... Займався перекладами, зокрема, перекладав з білоруської, болгарської, литовської, російської мов.За участь в естетичному вихованні дітей та молоді,багаторічну роботу в журі Всеукраїнського фестивалю мистецтв "Майбутнє України-діти", нагороджений медаллю "За доброчинність" Міжнародного доброчинного фонду "Українська хата".

25 квітня

120 років від дня народження Вероніки Олександрівни Черняхівської , української поетеси, перекладачки. Народилася у Києві. Її мати – відома письменниця й громадська діячка Людмила Старицька-Черняхівська, донька Михайла Старицького, а батько – Олександр Черняхівський, професор-медик Київського університету Св. Володимира. Писати поезії і перекладати Вероніка Черняхівська почала рано. Досі вважалося, що дебютувала вона в альманасі “Гроно” (1920), але вдалося виявити її антибольшевицький вірш “Мати” у Кам’янець-Подільській “Новій Думці” (1919). Переклала також “Місячне сяйво” Джека Лондона (1927), “Олівера Твіста” Чарльза Діккенса (1929), “Прорість (Жерміналь)” Еміля Золя (1929), вірші французьких, німецьких та іспанських поетів. У жовтні 1929 р. Вероніку Черняхівську вперше арештували у “справі СВУ”. Проте у січні 1930-го її звільнили. Вдруге її арештували 9.01.1938 р. і звинуватили в “шпигунській контрреволюційній діяльності”. Приводом послужило те, що в 1928–1929 рр. Вероніка, працюючи у Наркоматі охорони здоров’я референтом-перекладачем, разом із батьком перебувала у відрядженні в Німеччині. Там вона вийшла заміж за німецького підданого Теодора Геккена. Незабаром вони розлучилися, але цей шлюб виявився фатальним. 21.09.1938 р. В. Черняхівську засудили до розстрілу. Вирок виконали 22.09.1938 р.

26 квітня

130 років від дня народження Миколи Костянтиновича Зерова, українського поета, критика, перекладача, літературознавця, педагога. Народився в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова. По закінченні Зіньківської школи, навчався в Охтирській та Першій київській гімназіях (1903–1908). У 1909–1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. 1912 року з’явилися перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». До 1917 року вчителював у Злотопільській, а з 1917 — в 2 Київській гімназії. У 1918–1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). 1920 року одружився із Софією Лободою; вийшли «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. 1920–1923 працює вчителем в Баришевці, куди переїжджає з сімєю. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. 1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. 1923 року створена літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з лідерів якої був Зеров. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. 1924 року надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка» Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Побачила світ збірка статей «До джерел». 1928-1929 рр.— приїзд до Полтави, зустріч з Г. Мафетом, О. Ковінькою. У 1929 виходить збірка статей «Від Куліша до Винниченка». Зеров передає свій архів до Всенародної бібліотеки України, складає бібліографію своїх творів. Наприкінці 1934 Зерова було остаточно звільнено з університету, фактично йому заборонили займатися науковою та літературною діяльністю. Він не мав матеріального забезпечення й був змушений шукати будь-яку роботу або залишити Україну. Водночас він довідався про те, що за сфабрикованими звинуваченнями було засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька. Переживши ще одну трагедію, — смерть десятилітнього сина — М. Зеров переїжджає до Москви. У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року Зерова було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Згодом М. Зерова було засуджено на 10-річне ув’язнення, відправлено до Карелії 9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Зеров разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року.