До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури, культури і мистецтва - ювілярів грудня.1 грудня
90 років від дня народження Романа Миколайовича Федоріва, українського письменника, прозаїка, публіциста, журналіста, громадського діяча. Народився 1 грудня 1930 року у Братківцях Тисменицького району на Івано-Франківщині. 1967 закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював у місцевій пресі. З 1967 до смерті головний редактор журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»). 1989 на велелюдному святкуванні 133-ї річниці від дня народження Івана Франка разом з письменниками Романом Іваничуком, Романом Лубківським, професором Михайлом Шалатою запропонували відновити назву села Нагуєвичі. Роман Федорів прийшов у прозу з журналістики й через журналістику. І це виразно помітно на його перших книжках — «Жовтнева соната» (1959), «Таємниця подвигу» (1961), «Колумби», «Капелан жовтого лева» (1962). Хоча критика зустріла їх загалом прихильно, але й не бралася стверджувати, що в особі автора визріває справді серйозний прозаїк. Екзальтація, відкрита дидактика, велемовність і перечуленість, романтична поляризація характерів, доведені до схематичної сухості контрасти, надуманість конфліктів — усього цього дуже важко позбувався Роман Федорів ще й у наступних книжках «Євшан-зілля» (1966) та «Арканове коло» (1967). Він писав нариси, схожі на оповідання, й оповідання, схожі на нариси. Особливо плідним був для Федоріва період від початку 70-х і до кінця 80-х. Саме тоді з'явилися книжки його есеїстики й повістей «Квіт папороті» (1970), «Колиска з яворового дерева» (1970), «Знак кіммерійця» (1972), «Яре зерно» (1974), «Танець Чугайстра» (1984). Найновіші твори Романа Федоріва — романи «Чудо святого Георгія о зміє» (в кн. «Чорна свіча від Їлени», 1996), «Лисиці брешуть на щити». Роман Федорів помер 14 березня 2001 року від інфаркту. Похований на Личаківському цвинтарі.
80 років від дня народження Ірини Онуфріївни Стасів-Калинець, української письменниці, поетеси, художниці, правозахисниці, громадської діячки. Народилася у місті Львові в родині вірних Української греко-католицької церкви, гнаної в СРСР. Батько — робітник, мати — з селянської сім'ї. Серед родичів С.-К. були люди, зв'язані з ОУН. У повоєнні роки була свідком масового вислання українців до Сибіру. З дитинства палко мріяла про незалежність України. Після закінчення середньої школи два роки працювала на виробництві. Час навчання на слов'янському відділі філологічного факультету Львівського університету припав на хрущовську «відлигу». Тодішні суспільні процеси в Угорщині й Чехословаччині збуджували думку західноукраїнського студентства. Після закінчення Львівського Університету викладала українську мову і літературу на підготовчому курсі Львівського Політехнічного Інституту. Публікувала вірші для дітей у періодичних виданнях. Під час другої хвилі брежнєвських репресій за виступи на оборону переслідуваних діячів культури 1970 звільнена з роботи. Згодом улаштувалася ткалею. Викладала мову та літературу в школі — на замінах. 12 січня 1972 заарештована у Львові. Заслання відбувала разом з чоловіком у Читинській області. Звільнили її 1981 року. З поверненням 1981 до Львова — виснажлива боротьба за прописку. Улаштуватися на роботу можна було тілько за вказівкою КДБ: довелося працювати секретарем-касиром в обласному будинку вчителя. Починаючи з 1987 бере щонайактивнішу участь у пробудженнні вільного культурного та громадського життя Львова. 1990 обирають депутатом Верховної Ради України. З травня 1990 працює начальником Львівського обласного управління освіти. 31 липня 2012 року після тривалої боротьби з важкою хворобою серце Ірини Калинець зупинилось. Похована на Личаківському кладовищі у Львові.
7 грудня
120 років від дня народження Катерини Василівни Білокур, української художниці. народилася 7 грудня 1900 в у селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині це Яготинський район Київської області) в бідній селянській родині. Сама навчилася писати й читати. «На цьому моє початкова, середня і вища освіта закінчилося», — згадувала пізніше Катерина Білокур. У дитинстві малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже в отроцтві з книг. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалось діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки. З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати, поєднувати кольори у єдину гармонійну цілість. У другій половині 30-х — 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду — «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935), «Квіти», «Портрет племінниць». Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. В 1940 році картини Катерини Білокур експонується на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у місті Києві. 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість її творів тогочасного періоду втрачено у Москві. Після визволення села від фашистів Білокур створює одні з найкращих своїх творів — «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар колос» (1949). 50-ті роки — найбільш плідний період творчості художниці. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають представники української культури. Білокур зустрічається і листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір’ю, що забирало багато сил і здоров’я. В 1954 році в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле», які високо оцінив Пабло Пікассо. Коли всесвітньо відомий маестро побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною і додав: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї». У 1956 році Катерині Білокур присвоєно звання народного художника України. В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії», «Букет квітів», "Квіти і овочі«(1959), «Натюрморт» (1960). В останні роки вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованність в особисттому житті, хвороба матері. Померла художниця 9 червня 1961 року. А в 1977 році в селі Богданвці відкрито меморіальний музей Катерини Білокур, на території якого встановлено пам’ятник. Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історично-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко в 1983 році створила балет «Катерина Білокур», поставлено одноіменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989).
8 грудня
90 років від дня народження Юлії Леонідівни Булаховської, українського літературознавця. Народилася у Харкові, у родині професора, члена-кореспондента Академії наук СРСР, філолога-мовознавця Леоніда Арсенійовича Булаховського. Після початку ІІ Світової війни сім'я була евакуйована спочатку до міста Уфа, а в 1943 році родина перебралася до Москви. Повернувшись після війни в Україну, і оселившись у Києві, Юлія продовжує навчання у школі. Закінчивши у 1947 році із золотою медаллю школу, вона вступила на російсько-слов'янське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (польська група). Навчаючись протягом п'яти років за фахом «русистика і полоністика», дівчина ґрунтовно займалась науковою роботою і готувалась до вступу в аспірантуру за фахом «Історія польської літератури». Під час навчання в аспірантурі працювала над кандидатською дисертацією на тему «Творчість Елізи Ожешко кінця 1860-х — середини 80-х років XIX століття», яку успішно захистила у 26 років (1956). Паралельно Юлія працювала старшим редактором у Київському видавництві «Держлітвидав України» (тепер — «Дніпро»), писала наукові праці, прозові та поетичні твори. У 1985 році Юлія Булаховська захистила докторську дисертацію на тему «Польська поезія 40—70-х рр. XX ст. в її взаємодії із східнослов'янськими літературами (російською, українською, білоруською)» у Ленінградському державному університеті. У 1993 році отримала звання професора, а у 1998 — почесного академіка Академії наук вищої освіти України.
14 грудня
180 років від дня народження Михайла Петровича Старицького, українського письменника, поета, прозаїка, драматурга, перекладача, театрального та культурно-громадського діяча. Народився Михайло Петрович Старицький 2 (14) грудня 1840 в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в сім’ї дрібного поміщика. З 1851 по 1856 рр. навчався в гімназії в Полтаві. У віці 8 років у нього помер батько, відставний ротмістр, а в 1852 році померла мати і Михайло став круглим сиротою. Михайло Старицький залишився під опікою свого дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка. У 1858 році продовжив навчання на фізико-математичному, потім на юридичному факультетах Харківського університету Харків, з з 1860 року в Києві, в 1865 році закінчив Київський університет. 1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною. У 1864 році Михайло Старицький почав виступати в театральних гуртках. Перші твори Старицького були надруковані у 1865 році. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х рр. 1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком — вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів». Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»). Під тиском імперської влади Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність. У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. У 1883 та 1884 роках видавав український альманах «Рада» (вийшло два випуски). У 1885 році через низку причин залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. З 1895 року залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості. Помер у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.
19 грудня
100 років від дня народження Миколи Даниловича Руденка, українського письменника, поета, філософа, драматурга, правозахисника, громадсько-політичного діяча, Героя України. Народився в селі Юр'ївка Олександрівського р-ну Луганської області в сім'ї шахтаря. Навчання на філологічному факультеті Київського університету було перерване війною, з якої повернувся тяжко пораненим. Протягом року лікувався у госпіталі. У 1947 році видає першу книжку віршів "З походу". Успіх на поетичній ниві та помітне місце на ієрархічній письменницькій драбині і забезпечений матеріальний стан все ж не зробили його на все життя доконаним сервілістом (угодником) влади. Та під кінець 60-х доля письменника різко змінюється. Настає прозріння. З кола шанованих владою поетів він раптом переходить до дисидентів, стає критиком епохи "розвинутого соціалізму". Різко міняється характер та ідейна спрямованість творчості М. Руденка. З-під його пера виходять дослідження "Економічні монологи" і "Слідами космічних катастроф", в яких він переглядає і заперечує догми Марксової політекономії, передбачливо віщує економічні катаклізмі! Під кінець вісімдесятих, після закінчення терміну покарання, поет разом з дружиною, яка за підтримку ідей чоловіка теж перебувала у тюрмах, виїхав до Америки. Причиною виїзду тогочасна преса називала необхідність лікування. Та ясно було як Божий день—система хотіла позбавитись активного свідка і критика її неправедних діянь. Недовго Микола Руденко знаходився за кордоном, де продовжував працювати на користь Україні, звертаючись до рідного народу зі своїм палким словом правди за допомогою радіохвиль. Україна кликала його додому. І він повернувся, бо без рідної деньки, яку так щиро оспівав у своїх поезіях і яку завжди усім серцем любив, жити не міг. Із змінами в України на початку 90-х років суспільство починає усвідом —лювати значущість Руденка як людини і митця, правдивість його письменницьких і філософських уроків. Наш земляк нагороджений найвищим званням держави Герой України, він став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка та премії В.Винниченка. Він продовжує розвивати свою економічну теорію людського буття, розкриває душу в поетичному слові.
24 грудня
100 років від дня народження Святослава Йосиповича Караванського, українського поета, мовознавця, журналіста, перекладача, правозахисника, громадсько-політичного діяча. Народився в місті Одесі в сім'ї інженера. Середню школу закінчив в Одесі 1938 року. Вчився в Одеському індустріальному інституті, а з 1939 ще й на заочному підвідділі інституту чужоземних мов. У 1940 р. полишає інститут і самохіть іде до війська, щоб, відслуживши, вступити на філологічний факультет університету. У липні 1941-го частина, в якій служив Святослав, потрапила в оточення німецьких військ у Західній Білорусі. Уникнувши полону, Караванський повертається на початку 1942-го в Одесу, вступає на літературний факультет університету, де зближується з гуртком української молоді, зв'язаної з ОУН, під псевдо «Бальзак». Організовує книгарню української літератури «Основа», а виторговані гроші передає на потреби гуртка й українського театру. Його переслідує румунська сигуранца. В 1944 виїздить до Румунії, звідки в липні того ж року нелегально повертається у звільнену Одесу. Але третього ж дня після повернення, при спробі відновити зв'язок з колишніми гуртківцями, Караванський був заарештований. Під час слідства його обіцяли звільнити, якщо буде доносити про настрої студентської молоді, однак він відмовився. У 1945 р. військовий трибунал Одеського військового округу засудив Караванського до 25 років позбавлення волі. Карався в багатьох таборах — будував залізницю на р. Печорі, рубав ліс коло Магадану, добував золото на Колимі, будував магістраль Тайшет — Лена, шив одяг у Мордовії. 19 грудня 1960, після 16 років і 5 місяців ув'язнення, Караванського звільняють постановою Дубравного ВТТ (виправно-трудовий табір) — на підставі ст. 2 Указу про амністію від 17 вересня 1955 термін ув'язнення Караванського скорочений наполовину, тобто на 12,5 років. Він повертається до Одеси, працює механіком ремонту обчислювальних машин, перекладачем у редакції обласної газети «Чорноморська комуна», позаштатним кореспондентом журналу «Україна», виїздить на заробітки до республіки Комі та ін. Усього Святослав Караванський провів у неволі 31 рік. Деякий час відбував покарання з легендарним сотенним УПА Березівської сотні Карпатського куреня військової округи «Говерля» ТВ-21 «Гуцульщина» Мирославом Симчичем «Кривоніс». У листопаді 1979 еміґрував разом з дружиною до США.
25 грудня
125 років від дня народження Григорія Гурійовича Верьовки, українського композитора, хорового диригента, фольклориста, педагога, музично-громадського діяча. Народився у місті Березна Чернігівської області в родині селянина-ремісника. У 1916 р. закінчив Чернігівську духовну семінарію. У 1918—1921 рр. навчався теорії композиції в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка по класу Б. Яворського, диригування — по класу А. Орлова (1933 р. екстерном закінчив інститут як диригент). З 1919 р. працював у Народній консерваторії Товариства народного театру і мистецтв як директор і педагог, керівник самодіяльних хорових гуртків. Знавець фольклору й активний його збирач. У 1923—1929 рр. викладав у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. З 1931 р. — у Київській консерваторії (з 1947 р. — її професор). З 1941 по 1945 р. — старший науковий співробітник Інституту фольклору АН УРСР. З 1943 р. — художній керівник і головний диригент Державного українського народного хору. У 1948—1952 рр. очолював правління Спілки композиторів УРСР. Як композитор Г. Верьовка працював переважно в хоровому жанрі (хори, ансамблі, пісні, романси та ін.). Творив у галузі масової пісні та обробки народних пісень: «Карманьйола» (1921), «Нехай собі шумлять дуби» (1924), «Клятва», «За край наш багатий» (1941—1945), «Хоровод Дружба», «Пісні молоді», «За мир і дружбу», а також кантату «Ми ковалі своєї долі» (1961). Зібрання його творів у 6 томах вийшло в 1971— 1980 рр. За успіхи у творчій та концертній діяльності Г. Верьовку було відзначено Державною премією СРСР (1948), Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1968). Народний артист УРСР з 1960 року. Помер 21 жовтня 1964 р. у Києві.
27 грудня
110 років від дня народження Євгена Павловича Фоміна, українського поета. Народився в містечку Каховка Таврійської губернії (нині - Херсонська область), у родині робітника. Батько працював майстром біля сільськогосподарських машин. Мати вела домашнє господарство. У десять років залишився сиротою: батько 1919 року був розстріляний німцями, а мати померла у голодному 1921 році. Три роки Євген вів безпритульне життя. У віці дванадцяти-тринадцяти років почав писати вірші. Поетичні захоплення активно виявилися в нього під час перебування у Херсонському дитячому будинку. Євген Фомін почав друкуватися в херсонських газетах із середини 20-х років. Рано виступив з творами й у “товстих” столичних часописах, одразу був помічений тодішніми літераторами та швидко здобув визнання як один із найталановитіших молодих поетів України. У п’ятнадцятирічному віці юнак написав поему “Трипільська трагедія”, а у 16 років випустив першу збірку – «Поезії». 1927 року Євген П авлович приїжджає до Харкова, де вступає на робітфак при сільськогосподарському інституті. Згодом Євгена Фоміна зараховують до Харківського педагогічного інституту, проте він його не закінчив. 1935 року виїхав до Києва. Періодом активного розвою поетичного таланту Євгена Фоміна стали 30-ті роки. Він багато й різноаспектно працював: писав поезії, рецензії та літературно-критичні статті. Видав понад 10 поетичних книжок: “Ескізи” (1930), “Книга поезій” (1936), “Лірика” (1938, 1941), “Поеми” (1939) та ін. Чи не найвагомішим внеском Євгена Фоміна до української поезії стали лірико-філософські мініатюри, які називали “віршами-пейзажами” або “віршами-роздумами”. Поетична класика була мистецькою любов’ю Євгена Фоміна, одним із чинників власної творчості. Поет перекладав О. Пушкіна, А. Міцкевича, М. Лермонтова, М. Некрасова, Ф. Тютчева, С. Єсеніна, В. Маяковського, А. Церетелі, Д. Джабаєва, а також азійський народно-героїчний епос. Євген Павлович переймався літературною діяльністю більшу частину свого короткого життя - близько двадцяти років. Під час Другої світової війни був фронтовим кореспондентом газет. 1942 року вийшла нова поетична збірка “Кров за кров”. Того ж року, за найпоширенішою версією, працював у прифронтовій зоні Донбасу й опинився в оточенні. Нелегально перебрався до Києва, де мешкав у своїх знайомих, але був заарештований Гестапо. За спогадами В. Соколова - сокамерника Євгена Фоміна, поет сам розповів йому про те, як опинився у полоні: “Брав участь у боях під Луганськом, звідки, потрапивши у вороже оточення, він прийшов до Києва розшукувати партизанське підпілля, проте його виказав провокатор”. Німецька влада пропонувала співпрацю й життя. Євген Фомін відмовився. Не все із соціодуховного життя Євгена Фоміна тих часів до кінця прояснене. До імені й образу поета у повоєнний час ставилися з підозрою. Проте факт залишається фактом: на тридцять другому році життя його було страчено: це сталося у ніч на 5 (за деяким джерелами - 7) листопада 1942 року у Бабиному Яру.
29 грудня
100 років від дня народження Олексія Федоровича Фіщенка, українського графіка. Народився в місті Умань Черкаської області. Учасник Другої світової війни. 1953 року закінчив Одеське художнє училище (керівник майстерні – П. Кановський). 1959 року закінчив навчання у Київському художньому інституті (майстерня станкової графіки О.С. Пащенка). Член Спілки художників УРСР з 1960 року. Учасник виставок: обласних – з 1952 року, республіканських – з 1957 року, зарубіжних – з 1959 року. Перша персональна виставка відбулась 1963 року. Заслужений діяч мистецтв України з 1969 року, народний художник України (з 2000 року). Твори митця зберігаються у численних музейних, галерейних та приватних зібраннях в Україні та за кордоном. Лінорізи Фіщенка вирізняються яскравою своєрідністю творчого почерку, неповторною авторською технікою виконання, що створює відчуття об’ємної, бархатистої фактури. Добір кольору завжди надзвичайно ретельний та виважений, він набуває самодостатнього значення, насичуючи композиції емоційно та психологічно, відповідно до поставлених завдань. У серії ліногравюр 1960-70-х років, присвяченій красі Карпатських гір, палітра кольорів життєрадісно яскрава, контрасти звучать голосним гармонійним акордом. Вражає, як за допомогою сміливого зіставлення кольорів, що ллються широкими звивистими струмками, та ритму округлих площин зображено могутні гребні гір.
30 грудня
140 років від дня народження Марка Олександровича Петлішенка, українського актора, режисера. Народився на хуторі Сочеванов поблизу с. Мар'янівки Витязівської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині — Бобринецький район Кіровоградської області). Є рідним братом Івана Мар'яненка. Батько Марка і Івана — Олександр Лукич Петлішенко — рідний брат М. Л. Кропивницького, молодший його років на вісім. Він мав прізвище своєї матері Петлішенко. При підтримці свого дядька Марко почав займатись театром і досяг значної популярності. У 1890-1900-х працював у театральних трупах і товариствах, очолюваних Марком Кропивницьким, Панасом Саксаганським і Іваном Карпенком-Карим. З 1910 до 1915 виступав у театрі Миколи Садовського та Товаристві українських акторів під керівництвом І. О. Мар'яненка з участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського (1916). Згодом Марко Петлішенко грав на сценах Полтави (Театр «Рух», 1924) і Харкова (Театр імені І. Франка, Харківський червонозаводський державний український драматичний театр (1928—1933), Театр Ленінського комсомолу, ТЮГ (1934—1937), знімався в українському кіно. У 1938 був репресований.
Немає коментарів:
Дописати коментар