Ювіляри-2021. Вересень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів вересня.

1 вересня

95 років від дня народження Олександра Івановича Губарєва-українського художника-ілюстратора. Народився у місті Дніпро (колишній Дніпропетровськ). Дитинство та юність минуло серед величі Дніпра та вогнів доменних і мартенівських печей. Малювати почав у ранньому дитинстві. Основи техніки образотворчого мистецтва отримав від вчителя І. Г. Горбоносова. На долю Олександра Губарєва випало окупаційне лихоліття, що пізніше відтворив у серіях ліногравюр «Незабутнє» та «Знаки війни». З 1944 р. працював у художній майстерні воєнторгу Харківського військового округу. У 1949 р. закінчив живописний факультет Дніпропетровського художнього училища. За роботу, присвячену Богданові Хмельницькому «На Січі», отримав диплом з відзнакою. У 1955 р. закінчив графічний факультет Київського державного художнього інституту (майстерня станкової графіки Олександра Пащенка). Випускна серія автолітографій «Дніпро» удостоєна диплома із відзнакою. Співпрацював як ілюстратор у журналах «Україна», «Всесвіт», «Зміна», «Ранок», «Радянська жінка», «Барвінок», «Малятко». У доробку — понад 500 журнальних малюнків. Проілюстрував 32 книжки видавництв «Дитвидав», «Молодь», «Музична Україна».

3 вересня

70 років від дня народження Наталки Поклад (Наталії Іванівни Поклад)-української поетеси, публіциста, педагога, громадської діячки. народилася 3 вересня 1951 року на Вінниччині. Навчалась у Балтському педучилищі та Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Друкуватись почала з 1973 року. Як згадує поетеса: « Це була новела про сільське життя – власне, про мешканців моєї вулиці, надрукована в районці «Бершадський край». Я на ту пору саме закінчила Балтське педучилище і перший рік вчителювала в своїй рідній школі – Маньківській восьмирічці: вела перший класс». А з 1976 року Наталя Іванівна працює на літературній ниві - коректором у видавництві дитячої літератури «Веселка», літредактором журналу «Київ», редактором журналу «Міжнародний туризм». Автор поетичних книжок: «Акценти», «День сповіді», «Обереги надії», «Ритуальний танець волі», «Горить свіча у чорних водах», «Молоде сонце», «Всупереч», «Всього-на-всього життя», «Хліби жертовні», «Це місто - наче Господа рука», «Німбом золотим», «Голос криці», «Поезії»; для дітей: «Хрущикова наука», «Абетка», «Чарівні шовковиці», «Веселі віршики», «Ходить червень-чародій», «Ластівчин привіт», «На веселій вулиці». Член Національної Спілки письменників України (з 1988р.) та Національної спілки журналістів, обиралась головою Спілки письменників м. Києва. Входила до першого правління Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка (1988 —1991). Була серед тих, хто відроджував в Україні Союз українок. Активно виступає у пресі з публіцистичними статями. Нині Наталя Іванівна Поклад проживає в Києві, вона - активний громадський діяч, невтомно трудиться на поетичній ниві. Активна життєва позиція Наталi Іванівни Поклад — не тільки її творче кредо. На запитання: «Чому не пішла в політику?». Вiдповiдає: «Бо вважає, що її душі більш суголосні закони світу Слова». Лауреат літературних премій: Євгена Маланюка(1993), Михайла Коцюбинського(1999), «Благовіст»(2000), Марусі Бек (2002,США), Наталі Забіли (2010).

6 вересня

80 років від дня народження Феодосія Максимовича Гуменюка-українського живописця, графіка, педагога. Народився у селі Рибчинці Він­ницької області. У 5 класі середньої школи хист до малювання помітив учитель П. Д. Матвієнко, який порадив розвиватися надалі. У 1959–1965 роках навчався у Дніпропетровському художньому училищі, у 1965–1971 роках — студент Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури імені І. Рєпіна. Перша посада за фахом — викладач Ленінградського вищого художньо-промислового училища імені В. Мухіної. У 1974 році Феодосій Максимович був серед учасників першої виставки нонконформістів у Ленінграді, у 1975 році організував та взяв участь у першій виставці українських неофіційних художників у Москві. Його життя — дивне переплетіння доріг між Росією та Україною, численні подорожі, сповнені натхнення, у пошуках нових барв. Захоплення художником творчістю Тараса Шевченка та націо­нальними мотивами не сприймалося партійною верхівкою, мали місце переслідування, через які не раз доводилося переїжджати з Ленінграда до Дніпропетровська, а потім і до Києва. Основна тема творчості Феодосія Гуменюка — Україна, її історія, народ, його герої.

8 вересня

90 років від дня народження Олександра Андрійовича Івахненка-українського художника-ілюстратора. Народився в селі Старопетрівка (Старопетрівка; нині Бердянського району Запорізької області). Вже у п'ятирічному віці майбутній художник вільно читав і малював. До початку Великої Вітчизняної війни Олександр закінчив з похвальною грамотою два класи школи. Під час війни Олександр із матір'ю, братом і сестрою два роки жили в окупованому селі. А. Івахненко самостійно за шкільними підручниками вивчав європейську літературу, історію світу, астрономію. Протягом півтора років він працював на виноградниках. Навчаючись у восьмому класі, Олександр Івахненко почав писати оповідання, повісті, які не збереглися. У 1944 році родина переїхала Івахненко до Бердянська. Навчаючись в десятому класі, Івахненко почав активну підготовку до вступу до художнього інституту. Він малював з натури, в художньому музеї імені І. Бродського копіював фрагменти картин. У 1949 році він вступив до Львівського державного інституту художньо-декоративного та прикладного мистецтва на факультет кераміки. Близько року Івахненко навчався у професора скульптури Сівер. Однак потяг до живопису переважила, і він, кинувши інститут, вступив до Дніпропетровського державне художнє училище на другий курс факультету живопису. Незабаром Олександра призвали на військову службу. До 1954 року він служив у військах зв'язку, а потім повернувся в училище. Після закінчення училища Олександр Івахненко працював у Полтавському обласному Будинку народної творчості на посаді старшого методиста з образотворчого мистецтва. Там він відкрив трирічну художню студію історії мистецтва, анатомії, рисунку та живопису і композиції, для якої сам склав програму. У 1960 році Івахненко вступив до Харківського художнього інституту на факультет живопису. Закінчив навчання в інституті в 1966 році. У 1992 році Олександру Андрійовичу Івахненко було присуджено звання заслуженого діяча мистецтв України. У 1993 році він став доцентом кафедри живопису Української академії мистецтв. Він викладав акварельний живопис на кафедрі живопису, був професором кафедри живопису і композиції, виконував обов'язки заступника завідувача кафедрою і секретаря державних екзаменаційних комісій. Олександр Андрійович Івахненко був членом художньої ради Міністерства зв'язку України, головним художнім консультантом з випуску ювілейних монет при Національному банку Україні, головою художньої журі художніх шкіл міста Києва. Помер Олександр Івахненко 8 грудня 2003.

10 вересня

75 років від дня народження Семена Фішельовича Глузмана-українського поета, лікаря, правозахисника, дисидента, громадського діяча. Народився у Києві. У 1970 р. закінчив студіювання у Київському медичному інституті. Працював у м. Житомирі, у м. Коростені, а з 1972 р. — у м. Києві. У листопаді 1971 році підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу в справі генерала Петра Григоренка, якою генерала було визнано психічно здоровим всупереч державній точці зору політичного режиму в СРСР, довів незаконність застосування проти генерала методів репресивної психіатрії, те, що він «психічно хворий» — підготована була фахівцями інституту судової психіатрії ім. В. П. Сербського. У 1972 році Семен Глузман був засуджений (головно за вказану незалежну експертизу) на 7 років концтаборів (у Пермській області) додатково йому дали 3 роки заслання (у Тюменській області). Він відбував покарання разом із Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук'яненком. Від 1982 р. — працював у Києві робітником фабрики. З 1985 року почав друкуватися та займатись професійною діяльністю. Від 1991 року — виконавчий секретар Асоціації психіатрів України. У серпні 2010 року президент України Віктор Янукович ввів Семена Глузмана у Громадську гуманітарну раду при президенті України. Семен Глузман на фоні загалом гіперкритичного ставлення до пострадянських порядків в Україні та в охороні здоров'я зокрема, схвально відгукувався про діяльність уряду Азарова, лаяв Ющенка та іронізував щодо умов утримання в тюрмі Юлії Тимошенко. Учасник ініціативи «Першого грудня» з 1 грудня 2011 рокупо 18 грудня 2012 року. Виступав на захист ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова.

13 вересня

90 років від дня народження Бориса Микитовича Харчука-українського прозаїка. Народився Борис Микитович в селі Лози Збаразького району. Навчався на філологічному факультеті Кременецького педагогічного інституту. Згодом його було вигнано звідти за складання пародій на керівництво вузу. Продовживши навчання в Полтавському педінституті, Харчук вступає на Вищі московські літературні курси. Деякий час працює на журналістській ниві. За три десятиліття письменницької праці на полицю стала бібліотека томів з його іменем: романів «Волинь» (у чотирьох томах, 1959-1965), «Майдан» (1970), «Хліб насущний» (1976), «Кревняки» (1984), повістей і оповідань «Йосип з гроша здачі» (1957), «З роздоріжжя» (1958), «Станція «Настуся» (1965), «Закам'янілий вогонь» (1966), «Зазимки і весни» (1967), «Неслава» (1968), «Горохове чудо» (1969), «Помста» (1970), «Материнська любов» (1972), «Школа» (1979), «Невловиме літо» (1981), «Облава» (1981), «Подорож до зубра» (1986). А ще твори, які не могли з'явитися за життя автора і лише тепер приходять до нас: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966р.), повісті «Українські ночі» (1985) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (1980-ті роки), оповідання й новели. Твори Бориса Харчука перекладені багатьма мовами світу, у тому числі російською, білоруською, вірменською, таджицькою, англійською, іспанською та німецькою. Помер Борис Микитович Харчук 16 січня 1988 року у Ризі. Похований у Києві.

14 вересня

75 років від дня народження Тетяни Василівни Цимбал-української дикторки і ведучої програм українського телебачення, народної артистки України, педагога, академіка Телевізійної академії України, професора Київського міжнародного університету. Нагороджена нагрудним знаком «Ветеран Національного телебачення України». Народилася в Києві. 1969 — закінчила факультет романо-германської філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Навчаючись в університеті, почала працювати в молодіжній редакції УТ, де брала участь у створенні програм: «Я+Ти», «Комсомольська традиція», «Комсомольські зорі». Займалася художньою телепубліцистикою (цикл програм «Через обставини, що склалися», зустрічі в Чорнобилі 1986 року, телемарафони «Дзвони Чорнобиля»). Більш як 10 років була ведучою програми «Новини кіноекрану» й кіноогляду «Все про кіно». Залишаючись обличчям Першого національного, вона погодилася на пропозицію Олександра Ткаченка прийти на оновлений «Новий канал», де стала авторкою та ведучою телепрограми «Тетянин полудень», а також була ведучою нічної програми «25 кадр». Згодом працювала в програмі «Тетянин день» на телеканалі СТБ. Також була авторкою та ведучою телепередач: «Лінії долі» та «Віра. Надія. Любов». Окрім цього Тетяна Василівна ведуча концертів і тематичних вечорів, при цьому займала посаду старшого редактора відділу публіцистики редакції суспільних проектів творчого об'єднання громадсько-політичних програм Національної телекомпанії України. 

15 вересня

90 років від дня народження Миколи Мефодійовича Дьоміна-українського архітектора. Народився в Києві. У 1956 році закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. У 1961 році закінчив аспірантуру Академії будівництва і архітектури. У 1957–1975 роки — науковий співробітник, завідувач відділу Київського науково-дослідного і проектного інституту містобудування. У 1975–1986 роках — головний спеціаліст, начальник управління генерального плану Києва Головного управління міськвиконкому «Київпроект», у 1988–2000 роках — директор Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури та містобудування, нині — керівник персональної архітектурної майстерні «ТАМ М. Дьомін». Автор понад 60 значних архітектурних і містобудівних проектів, зокрема: генеральні плани м. Києва (1986, 2002), міст Донецька та Макіївки (1970), міста Гюмрі (Вірменія, 1989), концепція розвитку м. Караганда (Казахстан, 1992), схеми і проекти районного планування Київської (1972), Вінницької (1973) областей, проекти детального планування житлових районів Оболоні (1980), Троєщини (1981), Осокорків (1983) у м. Києві, проекти реконструкції готелю «Прем'єр-Палас» у м. Києві (1998–2004),житлових будинків і громадських центрів у Києві (1998–2005) та інших.

17 вересня

100 років від дня народження Софії Остапівни Гоменюк-Мельник-української майстрині декоративного розпису. Народилася в багатодітній сімї в селі Війтівка нині Родниківка, що на Черкащині. Батько був різьбярем, а мати - ткалею. Коли їй було 2 роки, помер її батько, а через рік - мати. Більшість членів сімї Гемнюків померли під час голоду 30-х років, тому Софія була відправлена до дитбудинку, де вона закінчила 9 класів. Після одруження, переїхала жити в село Кузьмина Гребля, що на Черкащині. В 1965 почала займатися декоративним розписом. Для роботи використовувала травяні пензлики. Наприкінці 1960-х у музеї Т. Г. Шевченка в Києві відбулася виставка сестер Гоменюк: Софії і Ярини, що мала великий успіх. Іван Кавалерідзе написав про виставку: Тисячоліття готували вашу появу - тисячоліття памятатимуть про Вас! Ярина і Софія Гоменюк, Ви самі не знаєте, що таке Ви є для нас, художників… В 1988 році сестрам Гоменюк було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР, а з 1992 року вона стала членом Національної спілки народних майстрів України. В 2000 році отримала премію імені Д. Щербаківського. Серед знаменитих творів: "Запрошення на весілля" 1978, "Букет делегатам зїзду" 1985, "Веселі дівчата", "Метелики на квітах" 1965, "Моє село" 1980, "Квіти літа" 1967, "Балет на льоду" 1976, "Зустріч сонця" 1971, "Осіння квітка" 1966 тощо.

18 вересня

110 років від дня народження Федора Олексійовича Мицика-українського поета, журналіста. Народився в селі Вишнопіль Уманського повіту Київської губернії, нині Тальнівського району Черкаської області Учасник 2-ї світової вій­ни, загинув на Київському напрямку. Закінчив Український інститут журналістики (Харків, 1938). Дебютував 1928 віршами у харківській газеті «Селянська правда». Працював літпрацівником газети «Соціалістична перебудова», «Колгоспник Бабанщини», у редакції київської газети «Комсомолець України» (1938), «Глос радзецкі» (1938–41) та «Безбожник» (1941). Крім газет, вірші друкував у журналі «Молодий більшовик» та «Радянська література». Залишилася у рукописі збірка поезій «З книги про друзів» (1940). Окремі твори Мицика вміщені у 5-му т. «Антології української пое­зії» (К., 1985). Перекладав з російської та польської мов.

20 вересня

100 років від дня народження Григорія Павловича Коваля-українського поета, перекладача. Народився  у місті Ічні на Чернігівщині в сім’ї ремісника. Учасник Великої Вітчизняної війни, брав участь у штурмі Берліна. Закінчив Київський педагогічний інститут, займався культосвітньою та педагогічною роботою на Закарпатті, працював у республіканській пресі, з 1957 р. – у видавництві «Радянський письменник». Перші вірші опублікував на сторінках фронтової газети. Григорій Коваль – автор численних поетичних збірок, як от: "Слово про вірність" (1955), "Гірська легенда" (1957), "Під небом України" (1962), "Росяниця" (1966), "Зелене полум'я" (1970), "Меридіани долі" (1976), "Запах трави" (1980), "Сузір'я доброти" (1981), "Зорепад" (1990), "Вибране" (1991). Збірки віршів для дітей "Жайворонкові дзвіночки" (1970), "Як комар збирав нектар" (1973), "Росинка" (1981), "Щедрий їжачок" (1989). Основні мотиви поезій Г. Коваля — війна і мир, вірність Батьківщині, любов до рідної землі, високе покликання людини-трудівника. Значне місце посідають також роздуми про щастя й красу, про природу. Помер у 1997 році. Похований у м. Ічні.

110 років від дня народження Миколи Львовича Нагнибіди-українського поета, перекладача. Народився в селі Попівка на Запоріжжі в родині сільського фельдшера. З дитинства полюбив він степ, море, мальовничу природу Придніпров'я. А ще по-справжньому тягнуло до книжки. Та вчитися багато не довелося. Життя змусило хлопця з молодих літ самостійно заробляти на шматок хліба. Нагнибіда працював слюсарем на Харківському велосипедному заводі. Саме на цей час припадають перші літературні спроби майбутнього письменника (друкуватися він почав з 1930 року, а перша поетична збірка „Дніпровська весна” вийшла в 1932 році). Потім була праця на будівництві металургійного комбінату „Запоріжсталь”, Дніпрельстану, навчання в Харківському інституті журналістики, робота в газетах і журналах, служба на Чорноморському флоті. У роки війни Микола Львович повністю віддався газетярській роботі, працював на радіомовній станції ім. Т. Г. Шевченка в Саратові, яка вела передачі на окуповану німцями Україну, писав вірші. Уже в 1943 році вийшла книга фронтових поезій „Здрастуй, Харків! З 1947 року Микола Нагнибіда повністю переходить на творчу роботу, яка увінчалася цілим рядом прекрасних збірок поезій: „Оживуть степи”, „Степ і море”, „Гірські вершини” тощо. А всього талановитий майстер залишив по собі понад шістдесят книжок своїх творів. Нагнибіда відомий і як перекладач. Особливо помітний його внесок у пропаганду в нашій країні білоруської поезії. На батьківщині Миколи Нагнибіди відкрито літературно-краєзнавчий музей його імені. Тут доволі повно представлено історію села, а також творчість Миколи Львовича. В окремому залі зібрано меблі з його київської квартири, особисті речі, які передала вдова поета, зокрема одяг, книжки з бібліотеки письменника, а також твори — від перших збірок до останніх, посмертних.

23 вересня

75 років від дня народження Тамари Миколаївни Стратієнко-української акторки, дикторки, телеведучої, педагогині, академіка Телевізійної академії України, професорки Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. Народилася у смт Димер Київської області. У 1968 закінчила Київський інститут театрального мистецтва. З цього ж часу працює диктором Українського телебачення. Ведуча программ: «Сонячні кларнети», «Майстри гумору», «І тільки музика», «Зичимо щастя»; радіопрограм «Загадки мови», «Цікаве мовознавство», «Малі таємниці великого світу», «Від суботи до суботи», «А ми до вас в ранковий час» творчого об'єднання громадсько-політичних програм Національної телекомпанії України. З 1995 року працює професором кафедри методики викладання української мови Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова.

25 вересня

130 років від дня народження Івана Васильовича Ткачука-українського письменника, журналіста. Народився в селі П'ядики Коломийського повіту на Галичині (нині Коломийського району Івано-Франківської області). Закінчив сільську школу, навчався в українській Коломийській гімназії, проте був виключений з неї через участь у підпільних марксистських гуртках. Під час Першої світової війни добровільно вступив до легіону Українських січових стрільців (УСС), був в австрійській армії, попав у російський полон, а з 1917 року пристав до більшовиків і лишився працювати в окупаційних установах УСРР. Брав участь в інтервенції радянських військ на західноукраїнські землі. Після демобілізації з лав Червоної армії (з 1919) залишився у Катеринославі. Працював редактором газет «Советский путь» і «Думка» в Мелітополі. Під псевдонімом Іван Чорнобиль писав у газеті «Червона правда» — видання політвідділу 1-ї Кінної армії. У 1924 редагує в Катеринославі селянську газету «Зірка», де з літа друкується сторінка літературної організації «Плуг». 1925 року з його ініціативи став виходити літературний часопис «Зоря». Призначений у січні 1928 року редактором окружної (обласної) газети «Звезда» Іван Ткачук багато зробив для українізації газети. При ньому тираж газети в липні 1928 року зріс до 45 тисяч. У 1928 році Ткачук залишає газету «Звезда», яка в листопаді 1929 року стала україномовною «Зорею» і видається нині під цим іменем. Після переїзду до Харкова був одним з організаторів письменницької організації «Західна Україна», яка гуртувала літераторів із колишньої Австро-Угорщини, що пішли на співпрацю зі сталіністами. Працював редактором у журналі «Західна Україна», у щоденній газеті «Комуніст», у видавництві ЛІМ. Був членом профспілки друкарів. 7 грудня 1933 року Іван Ткачук був заарештований органами ДПУ в Харкові. Йому висунуто звинувачення у приналежності до УВО та в підготовці терористичного замаху. «Особливою трійкою» при ДПУ 26 лютого 1934 року засуджений на п'ять років позбавлення волі у «виправно-трудових таборах, без обмеження в правах». 7 січня 1936 втік із табору, був впійманий і засуджений додатково до основного строку ще на три роки. Був звільнений у 1939 року. Після Другої світової війни Ткачук, уже важко хворий, повертається до Львова, де пробує поновити свою літературну творчість, працює над романом «Розбиті кордони». Проте цей твір так і залишився недописаний — автор помер 9 жовтня 1948 р. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 5.

26 вересня

120 років від дня народження Семена Дмитровича Скляренка-українського письменника, прозаїка, кіносценариста, журналіста. Народився в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Уже в той час він багато читав, захоплювався літературою. A пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті “Голос труда” було надруковано його перший твір — вірш “Гімн праці”. Після закінчення гімназії наприкінці 1919 року юнак повертається до рідного села, працює бібліотекарем, учителює, водночас друкується в періодичній пресі. Його поезії, нариси, оповідання публікуються в київських газетах “Більшовик”, “Селянська газета”, альманасі “Вир революції”. 1921 року Прохорівський комнезам посилає Скляренка вчитися до Київського політехнічного інституту, а через півроку його призивають до лав Червоної Армії. Відслуживши, Скляренко з осені 1924 року живе в м. Єгор'євську Московської області, де завідує клубом, керує культвідділом ради профспілок. Повернувшись у 1926 році на Україну, він працює в Черкаській окружній газеті “Радянська думка”, а з 1927 року — в київській “Пролетарській правді”. Скляренко виступає з рядом оповідань, публікує збірку оповідань “Вітер з гір”. У повісті “Матрос Ісай” (1930) письменник відтворює епізоди подій громадянської війни на Україні. З появою трилогії “Шлях на Київ” (“Шлях на Київ”, 1937; “Микола Щорс”, 1939; “Польський фронт”, 1940) автор здобуває широке визнання. Служба військовим кореспондентом під час Великої Вітчизняної війни допомогла письменникові створити повість “Україна кличе”, в центрі якої образ Сили Жердяги, одного з основних персонажів роману “Шлях на Київ”. Кращі оповідання і мініатюри, написані Скляренком у роки війни, ввійшли до збірки “Рапорт” (1945). Після війни, у 1948 році, виходить збірка його нарисів “Орлині крила” про подвиги комсомольців на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1954 році вийшов роман С. Скляренка “Карпати”. Визначним досягненням історичної романістики 50— 60-х років стали твори С. Скляренка “Святослав” (1959) і “Володимир” (1962). Скляренку не судилось завершити трилогію з історії Київської Русі — написати роман про Ярослава Мудрого: 7 березня 1962 року талановитого романіста не стало.

27 вересня

100 років від дня народження Катерини Іванівни Гловацької-української письменниці, перекладачки, літературознавиці. Народилася в мiстi Охтирцi Сумської областi в сiм'ї професора, вченого-агронома, директора селекцiйної станцiї. Переїхавши до Києва, здобула середню освiту в школі № 13, а потім вступила до філологічного факультету Київського унiверситету імені Тараса Шевченка. Війна перервала навчання. Перебувала в евакуацiї, працюючи у Ташкенті на військовому заводі. Після війни повернулася до Києва і змогла закінчити навчання в університеті. Згодом закiнчила i аспiрантуру: її вчителем був український вчений-літературознавечь Олександр Iванович Білецький. У 1957 році молодим кандидатом філологічних наук Катерина Гловацька прийшла працювати до Дитвидаву (згодом видавництво «Веселка») на посаду редактора. Вже на початку 60-х років вона очолила редакцію зарубіжної літератури видавництва «Веселка». Її ім'я найперше пов'язується з перекладацьким рухом 60-х років за збагачення мови перекладів, ініційований Миколою Лукашем та Григорієм Кочуром. Катерина Гловацька відстояла переклади своїх соратників та прогресивно мислячих перекладачів і підтримала мовний рівень перекладних видань «Веселки». У 1971 р. Катерині Гловацькій довелося піти з видавництва, через новий виток утиску української словесності. З 1971 року і до виходу на пенсію Катерина Гловацька викладала зарубіжну літературу та бібліографію на посаді доцента у Київському інституті культури.

30 вересня

125 років від дня народження Ярослава Васильовича Барнича-українського композитора, диригента, скрипаля, педагога, громадського діяча. Народився в селі Балинці поблизу Коломиї нині Снятинського району Івано-Франківської області в сім'ї директора школи. У 1906—1914 роках навчався в Коломийській гімназії. 1914 року добровольцем вступив до легіону Українських січових стрільців. У жовтні 1915 року склав гімназійний іспит зрілості у Відні. Разом із Михайлом Гайворонським Ярослав Барнич організував струнний квартет Українських січових стрільців, до складу якого увійшли Антін Баландюк і Роман Лесик. 1916 року Барнич став диригентом Українського театру товариства «Бесіда» у Львові (керівник А. Будзинський). Було поставлено «Хату за селом», «Гриця», «Наталку Полтавку», «Катерину», «Гальку» та інші. 1921 року працював у мандрівній трупі «Українська театральна дружина» Василя Коссака (Коломия, Чортків, Збараж), а також у Театрі Б. Овчарського (Львів). У 1921—1924 роках диригував в Українському театрі товариства «Бесіда» під керівництвом Йосипа Стадника. 1924 року Барнич закінчив Львівський вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка (викладачі Е. Зуна, О. Ясеницька-Волошин, Василь Барвінський). Ще декілька років пішло на пошуки роботи: в Ужгороді був диригентом оркестру місцевого театру, в Самборі вчителював. В 1929 р. — переїзд до Станиславова (нині Івано-Франківськ), вчительська праця в школах, гімназіях, семінарії сестер Василіянок, державному Музичному інституті ім. С. Монюшка, польській Вищій школі ім. Ф. Шопена, диригування тамтешнім «Бояном». Це був особливо творчий період композитора. Одружився з акторкою Ярославою Рубчак, став батьком Ірини. Впродовж 15-ти років (1951—1966) Ярослав Барнич працював художнім керівником та диригентом Українського хору імені Тараса Шевченка (Клівленд, США) й провів з ним понад 100 великих імпрез (концертних виступів та сценічних постановок). Отримав звання «Почесний громадянин м. Вінніпега» (Канада, 1961 р.) за концертну програму до відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку. В 1966 р. діаспора широко відзначила 70-річчя композитора, вручивши йому «Золоту батуту» зі слонової кістки та золотим окуттям. Своє вітання і благословення надіслали ювілярові Папа Римський Павло VI, глава УГКЦ Йосиф Сліпий. 23 квітня 1966 року було оголошене «Днем Барнича» у штаті Огайо. 1 червня 1967 року Ярослава Барнича не стало. Похований у Клівленді (Огайо, США).