Ювіляри-2023. Червень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів червня.

1 червня

85 років від дня народження Фіцалович Христини Павлівни-української театральної актриси, співачки (сопрано), педагога, народної артистки України. Народилася у місті Калуші, Івано-Франківської області. Батьки: Павло Миколайович Келебай та мати Стефанія Келебай (Хащівська). У сім'ї було четверо дітей — брат та три сестри. З 1945 по 1955 навчається в середній школі № 1 міста Калуша. У школі бере участь у художній самодіяльності, співає в хорі та вокальних ансамблях. Ще в шкільні роки отримує пісенну роль — образ Наталки в п'єсі Котляревського Івана «Наталка Полтавка». У 1955 році Христина Келебай запрошують для кінопроб для студії О.Довженка «Долина синіх скель», але нестача акторського досвіду не дозволила мріям збутися. Після закінчення школи Христина здає документи в Станіславський (Івано-Франківський) медичний інститут, але побачивши оголошення про те, що музичне училище ще також набирає студентів саме в цей період, самостійно вирішує спробувати свої сили. І в 1956 року поступає на деригентський відділ тодішнього Станіславського музичного училища. В 1958 році Христина Келебай одружилась з Іваном Фіцаловичем, віолончелістом, керівником струнного квартету Станіславської обласної філармонії. В 1959 році, навчаючись на чевертому курсі, Христина Фіцалович народила доньку Наталію. У 1960 році Христина Фіцалович отримує призначення на роботу до обласної філармонії на посаду солістки-вокалістки. У філармонії співає різножанрові твори: класичні арії та романси, народні, ліричні та жартівливі сучасні пісні.

2 червня

80 років від дня народження Наталії Олексіївни Григорової-української художниці-ілюстраторки. Народилася в селі Петриківці (нині селище міського типу Дніпропетровської області, Україна). 1968 року закінчила Київський художній інститут, де навчалася, зокрема, у Василя Касіяна. Працює в галузі книжкової графіки й монументального живопису. Проілюструвала книжки:«Запорожці» Івана Нечуя-Левицького (не опублікована); «Співучі колоски», «Рай» Данте Аліг'єрі (обидві — 1971); «Як окрайчик біг за хлопчиком» Дмитра Головка (1973); «Вибрані твори» Генріха Гайне (1973; Диплом II ступеня видавництва «Дніпро» Республіканського конкурсу на краще видання 1973); «Римські оповідання» Альберто Моравіа (1974); «Про гномів і сирітку Марисю» Марії Конопницької (1976). У 1998—2000 роках брала участь у розписах Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів у Києві. Учасниця міських та республіканських мистецьких виставок з 1966 року. Окремі роботи художниці зберігаються у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, Харківському художньому музеї, Кременчуцькому краєзнавчому музеї. Живе в Києві, в будинку на провулку Бастіонному № 9, квартира № 35.

3 червня

95 років від дня народження Степанкова (справж. – Волощук) Костянтина Петровича-українського актора театру і кіно, педагога, народного артиста СРСР, лауреата Державної премії України ім. О. Довженка. Народився у селі Печеськи Хмельницької області. По закінченню школи Степанков вступає до Уманського сільгоспінституту на плодово-овочевий факультет, склавши екстерном іспити за перші два курси. На талановитого юнака звернув увагу і запропонував вступити до театрального інституту Амвросій Бучма, на той час актор та режисер Київського театру ім. Івана Франка, професор Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Степанков зголосився на пропозицію Бучми і вступив до театрального інституту де й вчився на курсі Амвросія Максиміліановича на кіновідділі. 1953 — Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Від 1955 року грав у театрі ім. Івана Франка. Від 1968 — актор Київської кіностудії імені Довженка. Від 1953 року, протягом 31 року, — педагог і керівник майстерні Київського інституту ім. І. Карпенка-Карого. Від 1998 року — викладач кафедри телебачення в Київському університеті культури і мистецтв. Помер 22 липня 2004 року від раку підшлункової залози. Похований в селі Жереб'ятин Бориспільського району Київської області.

4 червня

160 років із дня народження Владислава Городецького (повне ім'я – Лєшек Дезидерій Владислав Городецький)-архітектора, підприємця, мецената. Народився в родині польського шляхтича Владислава Городецького-старшого в селі Шолудьки Подільської губернії (нині Немирівський район, Вінницька область, Україна). Після закінчення реального училища Святого Павла в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (1890) Городецький переїхав до Києва, де жив і плідно працював впродовж майже 30 років. Архітектор займався не тільки спорудженням будівель за власними проєктами, але й здійснював технічний нагляд за будівництвом. У Києві мав посаду міського архітектора. Також Городецький був власником цементного заводу «Тон» на Куренівці і зводив більшість замовлень винятково з бетону власного виробництва. Був власником фабрики з виробництва вуглекислоти та сухого льоду в Сімферополі. Був пристрасним мисливцем і завзятим мандрівником. У Києві став членом Імператорського Товариства розмноження мисливських і промислових тварин та правильного полювання. Одним із перших його проектів була будівля тиру цього Товариства на Старожитомирській поштовій дорозі, поряд з Лук'янівським кладовищем. За життя подарував музею Товариства свої трофеї — опудала 179 екзотичних птахів та 25 тварин. У 1914 році у Польській друкарні в Києві, тиражем 500 екземплярів, вийшла друком книжка про мисливську подорож передгір'ями Кіліманджаро «У джунглях Африки. Щоденник мисливця.», яку Городецький оздобив власними малюнками. У 1920 році 57-річний В. В. Городецький разом з дружиною Корнелією Марр емігрував до незалежної Польщі. Після відновлення незалежності Польщі жив у Варшаві. У 1920­–1923 роках працював у міністерстві громадських робіт. Досягнши песійного віку у 1923 році вийшов у відставку та відкрив власне архітектурне бюро, спроба була невдала. З 1925 року очолював проєктне бюро американської фірми «Генрі Улен і К°». За його проєктом збудували водонапірну вежу й торгові ряди в Пьотркові-Трибунальському, м'ясокомбінат у Любліні, лазню в Зґєжу та будинок казино в Отвоцьку. 1928 року та сама американська компанія запросила Городецького на роботу до Персії (Ірану) на посаду головного архітектора «Синдикату зі спорудження Перських залізниць». Там він спроєктував Тегеранський залізничний вокзал. Про іншу діяльність Городецького в Ірані існує багато суперечливої та документально непідтвердженої інформації. Справді, палац «Шамс» (входить до архітектурного комплексу Са'ад-Абад у Тегерані), збудований на замовлення шаха Рези Пехлеві (за різними джерелами, у 1925–1929 або 1936–1940 роках), разюче подібний до споруди лазні в Зґєжу, побудованої за проєктом Городецького десь у 1926­–1927 роках. Однак документальні підтвердження того, що Городецький є автором палацу «Шамс» — відсутні. Владислав Городецький похований у римо-католицькій частині християнського цвинтаря Долаб у Тегерані.

5 червня

95 років від дня народження Бориса Панасовича Комара-українського прозаїка. Народився в селі Хвощевка Хорольського району Полтавської області. Хлопчик рано осиротів, втративши матір, і до 1941 року навчався в місцевій семирічній школі. У ній за завданням літературного гуртка збирав народні пісні, загадки, прислів’я та приказки. Учасник Великої вітчизняної війни, нагороджений медалями та Почесною Грамотою, а також Грамотою Президії Верховної Ради України. Після закінчення Хорольської середньої школи в 1946 році поступив в Харківський державний університет ім. М. Горького, а через рік переїхала до Києва і продовжив навчання на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював у редакціях журналів “Ранок”, “Дніпро”, “Зміна”, у видавництвах “Молодь”, “Дніпро”. Помер Борис Комар 25 січня 2018 року. Похований на Байковому цвинтарі в Києві поряд з дружиною та сином.

7 червня

120 років від дня народження Івана Андріановича Багмута-українського прозаїка. Народився в селі Бабайківка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (тепер Царичансього району) в багатодітній родині вчителя. Вчився в місцевій церковно-парафіяльній школі, в Новомосковській чоловічій гімназії, продовжував освіту в учительській семінарії, яку закінчив у 1921 році. Деякий час він вчителював у рідному селі, а згодом переїхав до Харкова. В Харкові він деякий час продовжував навчання в сільськогосподарському інституті, але згодом залишив його і поринув у літературне життя, брав участь у письменницьких дискусіях, почав писати сам. У харківських журналах з’являються його перші статті та рецензії. Наприкінці 20-х років Іван Багмут багато подорожував. Наслідком подорожей стали публікації в харківських газетах та журналах, а скоро з'явились і книги: "Подорож до Небесних гір" (1930), "Преріями та джунглями Біробіджана" (1931), "Вибухи на півночі" (1932), "Карелія" (1933), "Верхівки засніжених тундр" (1935). Іван Багмут був членом літературних організацій "Молодняк" та "Політфронт", але його літературна діяльність перервалася влітку 1935 року. За міфічну контрреволюційну діяльність письменника засудили на шість років позбавлення волі та заслали до виправно-трудових таборів в Комі АРСР, де він працював геологом у пошуковій партії, яка обслуговувала будівництво Печорської залізниці. Звільнився письменник напередодні війни, деякий час працював там же вільнонайманим, а з початком воєнних дій пішов добровільцем на фронт. Він був розвідником на Воронезькому фронті, в лютому 1943 року письменник був тяжко поранений, втратив ногу, довго лікувався, а в лютому 1944 повернувся до Харкова. Ціною величезних зусиль І. Багмут включився в активне життя, знову став подорожувати, вирушив на Кубу, потім в Японію, Індію, по Середземному морю. Іван Багмут продовжив літературну діяльністю, видав збірки оповідань "Гарячі джерела" (1947), "Оповідання" (1951), "Шматок пирога" (1957), "Злидні" (1958), "Знак на стіні" (1961), ряд повістей, п'єси. У березні 1957 року Президія Харківського обласного суду розглянула судово-слідчу справу письменника і реабілітувала його за відсутністю складу злочину. В останні роки життя Іван Адріанович був членом правління обласної письменницької організації. За літературну творчість у 1973 був удостоєний премії імені Лесі Українки. 20 серпня 1975 року він помер.

9 червня

80 років від дня народження Василя Михайловича Довжика (Должикова)-українського поета, прозаїка. Народився в селі Пристайлове Лебединського району Сумської області. У 1962 році  закінчив Лебединське педагогічне училище  та Київський інститут театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого (у 1970 році). Поет, прозаїк, драматург, перекладач. Актор театру, кіно та естради. Радіокоментатор Українського радіо. Знімається в кіно- телефільмах.  Автор 16 книжок прози. Пише вірші. Виконує свої вірші під гітару. Співпрацює з композиторами: К.Стеценко-молодший, В.Зубицький, В.Степурко, Олена Лис, Людмила Матвійчук, створює лібрето опер,пісні. Пісні на вірші В.Довжика виконують Ніна Матвієнко, , Ніна Гура, Олег Марцинківський, О.Ткаченко (Кубань), дует Два кольори та інші майстри пісні. Лауреат літературних премій:імені Л.Українки, О.Копиленка, С.Олійника, О.Вишні, М.Старицького, В.Юхимовича,Нобельської премії(с.Нобель на Рівненщині). Член Національної спілки письменників України (з 1980 року). Лауреат Міжнародної премії за доброчинність МДФ "Українська хата"(2013). Заслужений діяч мистецтв України (2008). Важко хворів з 2020 року. У березні 2022 через російське вторгнення до України евакуювався з дружиною і неповнолітньою донькою за кордон в м. Брандис над Лабем (Чехія), де й помер вранці 30 травня.

10 червня

120 років від дня народження Микити Михейовича Шумила-українського прозаїка. Народився у селі Михайлівка Кам’янського району. Після школи закінчив Черкаський педагогічний технікум, згодом – три курси Харківського інституту соціального виховання і сценарний факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Брав безпосередню участь у Великій Вітчизняній війні, за що нагороджений багатьма орденами і медалями. Микита Шумило був і прозаїком, і кіносценаристом, і критиком та літературознавцем, і журналістом, і перекладачем. Він – член Національної спілки письменників України, автор численних книг нарисів і прози тощо. Помер Микита Михейович Шумило 8 березня 1982 року в Києві, де і був похований на Байковому кладовищі.

11 червня

70 років від дня народження Білоножка Віталія Васильовича-українського естрадного співака (баритон), педагога, народного артиста України. Народився у селі Слобода Буринського району на Сумщині. Паралельно з загальноосвітньою середньою школою закінчив музичну семирічну школу за класом акордеону. Брав активну участь у художній самодіяльності району та області. Навчався в Сумському музичному училищі на диригентсько-хоровому факультеті та у Київській Державній консерваторії за класом вокалу. Закінчивши музичне училище, Віталій працював у Чернігівській філармонії, служив в армії — у Київському військовому окрузі у десантних військах, під час служби в армії Віталій Білоножко був учасником Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу. Закінчив Київську національну консерваторію імені П. І. Чайковського. Водночас працював солістом Київського театру естради на Подолі. Від 1981 року працював солістом Держтелерадіо України. Брав участь у Днях культури України в 25 країнах світу, зокрема у США, Канаді, Китаї, Великій Британії, Франції, Угорщині, Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Японії, Сомалі тощо. У 1999 році, разом з дружиною Народною артисткою України Світланою Білоножко став засновником регулярного Міжнародного фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець», один із найпопулярніших у державі. У 2000-ні роки виступав у концертних програмах, зокрема був постійним учасником благодійних акцій і гала-концертів, в тому числі на ТБ, опікувався фестивалем «Мелодія двох сердець», паралельно викладав на кафедрі естрадного співу в Київському національному університеті культури і мистецтв.

12 червня

70 років від дня народження Задніпровського Олександра (Лесь) Михайловича-українського актора театру, кіно і дубляжу, народного артиста України. Народився у Києві. Сім'я: батько - Задніпровский, Михайло Олександрович (1924-1980), народний артист України; мати - Ткаченко, Юлія Семенівна (1928-2008), народна артистка України; дружина - Зоя Сивач, актриса Київського ТЮЗа; син - Задніпровский, Назар Олександрович (р. 1975), народний артист України. У 1975 році закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (курс А. Скибенка).  Актор Національного українського драматичного театру імені Івана Франка.

13 червня

85 років від дня народження Василя Євдокимовича Перевальського-українського художника-ілюстратора. Народився в селі Бубнів (на той час Гельмязівський район Полтавської області, зараз частина території сільради села Бубнівська Слобідка Золотоніського району Черкаської області). У 1965 році закінчив Київський державний художній інститут, де вчився у В. Касіяна, 1965–1967 — у творчих майстернях Академії мистецтв  у М. Дерегуса. З 1963 року співпрацював із провідними видавництвами України, виконував оформлення та ілюстрації до книжкових видань. У 1970–1975 роках працював художнім редактором видавництва «Мистецтво» та головним художником видавництва «Радянська школа». З 1987 по 1991 рік обіймав посаду секретаря Національної спілки художників України. У 1997–1998 роках — заступник голови Київської організації НСХУ, у 2000–2005 роках — заступник голови НСХУ. У 1967–1969 роках викладав у Київському художньо-промисловому технікумі. З 1991 року почав викладати в Національному технічному університеті України «КПІ», завідував кафедрою графіки видавничо-поліграфічного факультету. З 2003 року викладає у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, з 2004 року — завідує там кафедрою графічних мистецтв.

15 червня

120 років від дня народження Наталії Андріївни Лівицької-Холодної-поетеси українського зарубіжжя, перекладачки. Народилася на родинному хуторі біля Гельм’язіва (нині Золотоніського району на Черкащині). Дитинство до п’яти років вона провела у бабусі. Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матуральні курси 1923 р. Цього ж року вступали до празького Карлового університета, де Наталія училася в університеті на факультеті романських мов. Під час еміграції виїздили разом із іншими родинами урядовців Центральної Ради. Так доля звела Наталю з Петром Холодним, сином художника, заступника міністра освіти УНР Петра Холодного. Молоді люди покохали одне одного. Подружилася вона і з Оленою Телігою, Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком… Після Другої світової війни Наталя Лівицька мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950 року вона переїздить до США і проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка, де стає членом управи Союзу українок Америки. Вісімнадцятирічною дівчиною залишила Наталя Лівицька-Холодна Україну, з того часу пройшла поневіряння країнами: Польща, Чехія, Німеччина…Пережила поетеса і переїзд до США, втрату батька, брата, чоловіка. Упродовж 17 років Наталя Лівицька-Холодна була робітницею на фабриці. Мешкала у притулку для самотніх людей. Інколи її навідувала донька Іда Холодна —Харина, грала їй на фортепіано. Наталя Лівицька-Холодна померла 26 березня 2005 року в Канаді.

17 червня

50 років від дня народження Лариси Володимирівни Денисенко-українського прозаїка, теле- та радіоведучої. Народилася в місті Києві, має литовсько-грецьке коріння. Навчалася у Київському національному університеті на юридичному факультеті, пізніше в Центрально-Європейському університеті, має адвокатську практику. Книги Лариси Денисенко широко відомі українському читачу. Обіймала посаду директора департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України. Входить до числа адвокатів котрі мають право представляти інтереси громадян в Європейському суді. Також має ліцензію на адвокатську практику в Торонто та Оттаві в розгляді справ, пов’язаних із мігрантами та біженцями. Літературну кар’єру розпочала 2002 році, отримавши за роман «Забавки з плоті та крові» перемогу в конкурсі «Коронація слова». Авторка понад десятка книг, серед них має місце і дитяча література. Так, з під її пера вийшла відома дитяча книжечка «Майя та її мами», що порушує тему неповних сімей, де відсутній котрийсь з членів, діти народжуються завдяки штучному заплідненню, а батьки можуть постійно знаходиться закордоном. Книга отримала широкий розголос та підтримку серед громадських та правозахисних організацій. У 2019 році у Видавництві Старого Лева вийшла книга «Я і КонституціЯ» співавторкою якої стала Лариса Денисенко. Книга рекомендована для прочитання дітям 8-13 років та пояснює основні поняття, що таке Конституція та чому вона потрібна. Твори Лариси Денисенко порушують різні соціальні теми, взяті із життя. У своїй літературній кар’єрі авторка співпрацює з багатьма українськими видавництвами, зокрема «Кальварія», «Нора-Друк», «Клуб сімейного дозвілля», «ВСЛ» тощо. Окрім власних книг, бере участь у збірках, серед яких: «Лялька. Історія про дитинство», «13 різдвяних історій», «Сновиди».

18 червня

95 років від дня народження Сергія Петровича Плачинди (літературний псевдонім Сергій Кожухар)-українського прозаїка, публіциста. Народився на Кіровоградщині (хутір Шевченко) в родині селянина. Свідок голодомору 33-го, пережив нацистcьку окупацію. Працював токарем у механічних майстернях радгоспу, пізніше — співробітником Кіровоградської районної газети, водночас учився в середній школі. В 1953 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де й надалі працював науковим співробітником. З 1948 р. співробітничав в республіканських газетах та журналах, друкуючи нариси й оповідання. В 1959 році вийшли в світ його книжка оповідань та нарисів «Кам’яна веселка» і повість «Таня Соломаха». Плачинді також належать книжка-нарис «Брати Місяця»(1959) про творчий чин геніального українського конструктора космічних кораблів Ю. Кондратюка-Шаргея. Брав активну участь у діяльності Народного Руху України. Засновник і перший голова Української селянської демократичної партії. Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь». Був старшим науковим співробітником Національного науково-дослідного інституту українознавства. Досліджував праісторію та найдавнішу міфологію України. Помер 8 вересня 2013-го в Києві. Похований у селі Кантакузівка на Черкащині, де мешкав в останні роки.

21 червня

85 років від дня народження Мєшкової Людмили Іванівни-української художниці-керамістки, графіка, народного художника України. народилась у Полтавській області, у Великих Сорочинцях. За першою освітою — архітектор. Сорок років працювала в Зональному науково-дослідному інституті. У роки роботи познайомилась та опанувала працю з керамікою та її різновидами під керівництвом очільника відділу Федорової Ніни Іванівни. Персональні виставки майстрині вже пройшли в декількох містах світу, серед яких — Вільнюс, Лейпціг, Брюссель, Париж, Тбілісі. Керамічне панно української майстрині «Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…» нині прикрашає штаб-квартиру ЮНЕСКО в столиці Франції. Розміри панно — 55 квадратних метрів. Людмила Іванівна також створила стінописи в храмі на Салютній площі (церква Андрія Первозванного), в соборі Різдва Христового на Оболоні в Києві, у Спасо-Преображенській церкві урочища Гусинці. Її композиції визнані цілком канонічними.

24 червня

125 років від дня народження Олени Журливої (Олени Костівни Котової)-української поетеси. Народилася в місті Сміла на Черкащині в багатодітній сім'ї сільського вчителя. Закінчивши початкову школу, екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет (за конкурсом атестатів) Вищих жіночих курсів у Києві, який закінчила 1922 року, одержавши диплом кандидата філологічних наук. Опісля вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда. 1914 року майбутня поетеса була заарештована царською поліцією за участь у демонстрації в день відзначення пам'яті Т. Г. Шевченка. У молодості вона чудово співала й гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. А в театральний сезон 1929-1930 роках її було запрошено до столичної Харківської опери. Та все ж основним її покликанням була поезія. Олену Журливу було арештовано 1938 року в Москві. Кілька місяців тривало слідство, і лише 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки. 27 лютого 1957 року в зв'язку з реабілітацією президія правління СПУ поновила Олену Журливу в лавах Спілки письменників з 1934 року і сприяла виданню збірки її вибраних поезій. Померла Олена Журлива 10 червня 1971 року в Кіровограді.

26 червня

105 років від дня народження Василя Павловича Бережного-українського прозаїка, перекладача. Народився в Бахмачі Чернігівської області. Освіту здобував у місцевій школі, потів вступив до Українського технікуму журналістики що в Харкові. По закінченню цього навчального закладу в 1937-му працював редактором у різних газетах. Коли розпочалася німецько-радянська війна, Василя відправили на фронт у танкові війська. Він взяв участь у кривавих боях під Гродно та Барановичами (Білоруська операція 22 червня – 9 липня 1941 року, стратегічна оборонна операція Червоної армії). Отримав тяжке поранення. Проте в жовтні 1943-го знову воював на Першому Білоруському фронті. По закінченню війни отримав бойові нагороди. У повоєнні роки Василь продовжив журналістську діяльність, працював у редакціях “Молодь України”, “Дніпро”, “Вітчизна”, “Україна”. У 1952-му Василь Бережний, закінчивши Київський університет імені Тараса Шевченка, поринув у літературну працю. З-під його пера з’явилися рецензії, статті, оповідання та повісті. Проте найбільшої популярності він зажив саме як науковий фантаст. Василь Павлович усе життя прожив у Києві. Разом із дружиною Любов’ю Флоріанівною виховував дітей та онуків, був дбайливим батьком і дідусем. Ще однією пристрастю письменника були шахи. Частенько організовував турніри, партнерами в грі були друзі та літератори, зокрема відомий український перекладач Микола Лукаш, ботанік Михайло Доленго та поет Леонід Миколайович Вишеславський. Помер Василь Павлович Бережний 19 березня 1988 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

28 червня

60 років від дня народження Басалаєвої Євгенії Олександрівни-української піаністки, мистецтвознавця, педагога, громадського діяча, народної артистки України. Народилася у місті Алма-Ата (тоді столиця Казахської РСР, нині Алмати) в родині музикантів. У 1971 – 1978 роках навчання в КССМШ ім.М.В.Лисенка. У 1978-1982 роках - навчання в Державному музичному училищі ім.Р.М.Глієра. У 1982–1987 роках закінчила з відзнакою Київську державну консерваторію - (клас фортепіано Віталія Сєчкіна). Після закінчення була розподілена Міністерством культури України на роботу до Київської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського (НМАУ ім. П.І.Чайковського). 1986 року розпочалась багаторічна творча співпраця з видатним скрипалем, маестро Богодаром Которовичем. У 1992 р. митці одружились. У шлюбі народився син Антон Которович. У 1990 - 1993 роках піаністка взяла участь у ряді міжнародних конкурсів інструменталістів , отримала спеціальні нагороди, дипломи та Гран Прі кращого піаніста конкурсу, а також звання лауреата міжнародних конкурсів. У 1993-94 роках – професор Сіднейської консерваторії (Австралія). 1996 р. закінчила цільову асистентуру-стажування кафедри камерного ансамблю НМАУ ( клас Людмили Цвірко) і продовжила викладацьку роботу на кафедрах сольного фортепіано та камерного ансамблю НМАУ , з 1998 року - посада доцента, з 2009 року -- посада професора. У 2007 - 2013 роках - звідувач кафедри камерного ансамблю НМАУ за конкурсним обранням. З 1996 року по 2018 рік-солістка , директор з творчих питань Національного камерного ансамблю "Київські солісти".