Ювіляри-2023. Липень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів липня.

1 липня

75 років від дня народження Білоконя Сергія Івановича-українського історика мистецтва, джерелознавця, бібліографа, заслуженого діяча науки і техніки України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (1948). Народився місті Київ, Україна в родині вчених-ботаніків. Закінчив Київський державний університет імені Шевченка, кандидат філологічних наук, доктор історичних наук. Дійсний член Української Вільної Академії наук, почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». Автор понад 1300 публікацій з історії України, наукових праць про українських істориків, мистців, мистецтвознавців, письменників, діячів Православної Церкви, а також з питань джерелознавства, історіографії та книгознавства. Досліджує історію української аристократії, культури, музейництва, втрати культурної спадщини за час правління більшовиків. Автор і науковий консультант енциклопедичних видань Києва, Москви й Торонто та науково-популярних фільмів. Є упорядником, науковим редактором і автором переднього слова до першого тому другого, чотиритомного видання Української малої енциклопедії, що вийшов 2016 року у київському Університетському видавництві «Пульсари». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2002) а книгу «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР», Заслужений діяч науки і техніки України (2007).

75 років від дня народження Ящука Петра Лаврентійовича-українського поета, прозаїка, публіциста. Народився в селі Юлинці Ланівецького району Тернопільської області. Закінчив Чернівецький медичний інститут. Лікар-терапевт, завідуючий терапевтичним відділенням лікарні №1 смт. Понінка Полонського району. Зібрав унікальні матеріали з історії ХХ ст. про винищення українського народу голодоморами та в ГУЛАГові. Друкувався в українській і польській періодиці. У 1993 році зайняв перше місце на польсько-українському літературному конкурсі. Друкувався в колективних збірках: "Полонь" (2000), "Безсоння вишень" (2000), "Осик осінній сон" (2001), "Творче Поділля. Ювілей" (2003). Вийшли друком книги: "Лірник" (1996), "До істини" (1997), "Костьол" (1997), "З портрета темряви" (1997), "Портрет темряви" у двох книгах (Київ - Нью-Йорк, 1999), поетичні збірки - "Хода" (2000), "Час прозірника" (2000). Член Національної Спілки письменників України з 2003 р., лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка 2005 року.

4 липня

125 років від дня народження Стешенко Ірини Іванівни-української театральної актриси, письменниці, перекладача. Дочка Івана Стешенка, міністра освіти України, застреленого більшовиками в Полтаві 1918 р., онука Михайла Старицького й небога Миколи Лисенка народилась в Києві. У 1915 році закінчила київську гімназію. У 1917 році Ірина Стешенко взяла шлюб з інженером Володимиром Корольовим, проте ненадовго. У 1918 році, в розпал революційних і воєнних подій, закінчила Вищі жіночі курси. У тому ж році одружується зі своїм колегою, актором Лесем Сердюком. Разом вони грали в Київському драматичному театрі ім. Тараса Шевченка, а від 1923 року — в Курбасівському театрі «Березіль». У 1927 році вони розлучилися, і Ірина Стешенко одружилася з актором, співаком, художником — Олександром Романенком з яким прожила 37 років. У 1920 році пані Орися закінчила Вищий драматичний інститут імені М.Лисенка. У 1954 році пані Орися стала членом Спілки письменників СРСР. У 1966 р. надрукували переклад «Пригод Гекльберрі Фінна» І.Стешенко. Дні відлиги перетворили салон пані Орисі на п’ятому поверсі в комунальній квартирі 32 на Пушкінській, 20, навпроти театру Російської драми в Києві на «рухівку» шістдесятників. Там щодня збиралися ті, чиї імена ми вимовляємо з трепетом. Диспути, репетиції театральної майстерні Клубу творчої молоді, кава, чай. На початку 1970-х років виключена зі Спілки письменників України за «співпрацю з дисидентами». 30 грудня 1987 р. Ірини Іванівни не стало. Поховали її на Байковому цвинтарі поряд із могилою батька Івана Стешенка, недалеко від могили дідуні — Михайла Старицького.

65 років від дня народження Римарука Ігоря Миколайовича-українського поета, журналіста, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився в селі М’якоти Хмельницької області в сім’ї сільських педагогів. Школу закінчив на відмінно. Писати вірші Ігор почав ще під час навчання в школі, і це захоплення літературою вплинуло на все його життя. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1979). Дебютував в 1978 в журналі «Дніпро» (Дніпро). Працював у пресі та видавництвах. Головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакцією сучасної української літератури видавництва «Дніпро», член Спілки письменників України (1984), віце-президент Асоціації українських письменників. Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002). Радник міністра культури з питань книговидання (2007). У жовтні 2008 року у Львові поета збила автівка. 3 жовтня 2008 року він помер у лікарні. Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.

5 липня

125 років від дня народження Криницької Лідії Антонівни-української актриси театру і кіно, педагога, народної артистки України. Народилася в селі Потуржин Люблінська губернія, нині Люблінського воєводства, Польща. У 1922—1923 роках навчалася у Київському музично-драматичному інституті. Працювала в театрі «Березіль» Леся Курбаса. У 1926—1929, 1931—1936, 1937—1966 роках працювала у Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка. У 1962—1963 рр. викладала у драматичній студії при театрі. У 1929—1931 рр. працювала в Одеському українському театрі. Ролі у виставах: Тарасівна ("Народний Малахій" М. Куліша); Катерина Безсмертна ("Чому посміхалися зорі" О. Корнійчука); Марина ("Приїздіть у Дзвонкове" О. Корнійчука); Стеха ("Назар Стодоля" Т. Шевченка); Фенна Степанівна ("Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ’яненка); Інгігерда ("Ярослав Мудрий" І. Кочерги); Діана Михайлівна ("Не називаючи прізвищ" В. Минка); Енн Кросбі ("За другим фронтом" В. Собка); Лимериха ("Лимерівна" за П. Мирним); Пріська Притичиха, ("Повія" за П. Мирним); Ганна Андріївна ("Ревізор" за М. Гоголем); Мати ("Тарас Бульба" за М. Гоголем); Баронеса ("Між зливами" О. Штейна); Еболі ("Дон Карлос" Ф. Шіллера); Мадам де Грассен ("Євгенія Гранде" за О. де Бальзаком); Марія Тюдор (за однойм. драмою В. Гюґо).

6 липня

70 років від дня народження Савчука Володимира Ярославовича-українського хорового диригента, педагога, заслуженого діяча мистецтв України. Народився в селі Залуква, Галицького району Івано-Франківської області. 1968-1972 рр. – студент Івано-Франківського музичного училища ім. Д.Січинського, диригентсько-хоровий відділ (клас викл. Сенко І.Г.). 1972-1977 рр. – студент диригентського факультету Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка (клас доц. Небожинського І.М.).  В 1977 році після закінчення консерваторії був призваний на строкову військову службу Львівського гарнізону, де був художнім керівником і диригентом військового ансамблю пісні і танцю до 1978 року. 1978-1981 рр. працював директором Галицької ДМШ та художнім керівником Галицької самодіяльної Народної хорової капели та камерного хору РБК. 1981-1984 рр. – асистент вокально-диригентської кафедри Івано-Франківського педагогічного інституту. 1984-2000 р. – викладач Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. В 1991 році створив та очолив камерний хор “Галицькі передзвони”. 2000–2005 р. – асистент кафедри співів і диригування Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. З 2005р. – доцент кафедри співу і диригування Прикарпатського національного університету. У 2005 році отримав почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».

8 липня

85 років від дня народження Танюка Леоніда (Лесь) Степановича-українського режисера театру і кіно, письменника, перекладача, сценариста, мистецтвознавця, правозахисника, громадського і політичного діяча, народного артиста України. Народився у селі Жукин Димерського (нині Вишгородський) району на Київщині. Під час ІІ Світової війни трирічним хлоп’ям потрапив разом із батьками до німецьких концтаборів. По війні родині не дозволили повернутися до Києва, і Танюки оселилися на Волині. У повоєнні роки після закінчення школи працював ливарником-формувальником на Луцькому механічно-ливарному заводі. Захоплювався театром, навчався у культосвітньому технікумі. Обдарованого хлопця за якийся час прийняли до акторської групи Волинського обласного музично-драматичного театру. У 1963 році закінчив режисерське відділення Київського інституту театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого.Ставив спектаклі у Львівському, Одеському, Харківському драматичних театрах. 1959 року став одним із засновників та президентом Клубу творчої молоді. Через переслідування за діяльність у Клубі виїхав до Москви. У 1965—1986р.р. ставив спектаклі у театрах ім. Станіславського, ім. Пушкіна, ім.Маяковського, МХАТі та інших. У 1986-88роках–головний режисер Київського молодіжного театру. З політичних мотивів був звільнений, перебував на творчій роботі. Обирався народним депутатом України 1-5 скликань, очолював парламентський Комітет з питань культури і духовності. У 1989- 2014 роках-голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса. У 1992 році очолив Національну спілку театральних діячів України. У березні 1999 року, після загибелі Вячеслава Чорновола, був обраний заступником Голови Руху. Автор понад 600 публікацій на теми культури, політики, мистецтва; книг: «Мар’ян Крушельницкий», «Хроніка опору», «Монологи», «Парастас»; видань «Твори у 3-х томах. Слово. Театр. Життя» та фундаментальної роботи «Щоденники без купюр» у 60 томах (вийшло друком 37). Перекладав твори Шекспіра, Мольєра, Брехта, Піранделло, Апполлінера. Режисер понад 50 вистав: «Маклена Граса» і «Патетична соната» М. Куліша; «Ніж у сонці» — за І. Драчем; «Матінка Кураж» за Б. Брехтом; «Месьє де Пурсоньяк» за Мольєром; «Принц і жебрак» за М. Твеном; «Диктатура совісті» М. Шатрова та багатьох інших. Режисер картини «Десята симфонія», сценарист фільму «Голод-33», автор серії телефільмів про Розстріляне Відродження. Професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка Карого. Л.С.Танюк помер 18 березня 2016 року внаслідок тяжкої хвороби.

9 липня

70 років від дня народження Грінченка Сергія Степановича-українського баяніста, педагога, народного артиста України. Народився в місті Кременчуці Полтавської області. З дитинства проявив великий інтерес до музики. Спочатку навчався грі на баяні в Дитячій музичній школі № 1 м. Кременчука. Згодом продовжив навчання в Полтавському музичному училищі по класу баяна педагога С.П.Шкарбана, а в 1978 році закінчив Київську державну консерваторію імені П.І.Чайковського. Після закінчення був прийнятий до Національної філармонії України на посаду соліста-баяніста. Гастрольні шляхи митця пролягають до Італії, Швейцарії, США, Франції, Польщі, Німеччини та багатьох інших країн світу. Багатогранна творча діяльність музиканта високо оцінена державою. В 1990 році йому було присвоєно почесне звання „Заслужений артист України”. В 1996 році – „Народний артист України”. Він нагороджений орденом „За заслуги ІІІ ступеня”, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, срібним диском „За заслуги в баянном искусстве” Російської Академії музики імені Гнесіних. Він – лауреат Всеукраїнського конкурсу виконавців на народних інструментах (1977) та володар Золотої медалі Міжнародного конкурсу в м.Ансі (Франція, 1982). Закономірним підсумком ансамблевої біографії Сергія Грінченка стало призначення його в 1992 році художнім керівником новоствореного Квартету баяністів Національної філармонії України. В останнє десятиріччя значно активізується педагогічна діяльність артиста. З 1992 року він – старший викладач, доцент (2001) кафедри народних інструментів Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського.

75 років від дня народження Мойсієнка Анатолія Кириловича-українського поета. Народився селі Бурівка Городянського району Чернігівської області. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут. Нині професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Досліджує мову, пише чудові поетичні твори. Опублікував поетичні збірки “Приємлю” (1986), “Сонети і верлібри” (1996, 1998), “Шахопоезія” (1997), “Сім струн” (1998, 1999), “Віче мечів” (1999), “Нові поезії” (2000), „Спалені камені” (2003), „Вибране” (2006), “З чернігівських садів: нові сонети і верлібри” (2008). Упорядник двотомної антології “Золотий гомін: українська поезія світу” (1991, 1997), антології різномовної поезії України “На нашій, на своїй землі” в трьох книгах (1995, 1996). Член Національної спілки письменників України (1988), один із засновників гурту поетів-паліндромістів “Геракліт” (1991). Один із засновників гурту поетів-паліндромістів „Геракліт” (1991). Лауреат літературних премій „Благовіст” (2001), імені Бориса Нечерди (2001), імені Івана Кошелівця (2003), Почесна відзнака Національної спілки письменників України (2008, 2013).

10 липня

90 років від дня народження Каращук Катерини Семенівни-української майстрині декоративно-ужиткового мистецтва (художня вишивка), заслуженого майстра народної творчості України. Народилася у Вересочі Куликівського району Чернігівської області, в багатодітній родині колгоспника. Зі шкільних років захоплювалася рукоділлям і малюванням, мріяла стати художницею. В дитинстві хворіла на поліомієліт, який залишив слід на все життя. Закінчивши середню школу Вересоча, дівчина вирішила пов'язати своє життя з вишивкою. Вступила до Київського училища декоративно-прикладного мистецтва, де навчалася на вишивальному відділенні. Практикувалась у Львові, готувала диплом у Полтаві. 1954 року закінчила училище. Але відразу поїхати за направленням на роботу не змогла. На її долю випало ще одне випробування — важка операція. Лише за рік вона отримала можливість працювати на відомій Решетилівській фабриці художніх виробів на Полтавщині. На посаді лаборанта художньо-експериментальної лабораторії Катерина займалася творчою працею — створювала вишивки, виготовляла шаблони килимів. Вела активну громадську діяльність. У цеху фабрики читала технічний мінімум з вишивки, вела вишивальний гурток. Брала участь у республіканських та всесоюзних виставках, її роботи отримували почесні відзнаки та нагороди. Переїхавши до Прилук, 1963 року влаштувалася на роботу на панчішну фабрику імені 8 березня. Довелось панчохи та шкарпетки, іноді хустки. Творчі задуми Катерини Семенівни втілювалися в товар, якому часто присвоювали знак якості, а у музеї фабрики зберігається альбом з авторськими малюнками майстрині, які були запроваджені у виробництво. Роботу на фабриці Катерина Семенівна вимушена була залишити за рік до пенсії — все частіше нагадувала про себе хвороба. Отримала ІІ групу інвалідності. Після виходу на пенсію майже весь її вільний час заполонила вишивка. У своїй роботі майстриня використовувала різні техніки вишивання: хрестиком, рушникові шви, особливо полюбляла білу вишивку мережками. Крім рушників, вишивала полотняні сорочки, сукні, серветки. 1989 року Каращук Катерина Семенівна атестована в Києві у Будинку художника, одержала звання Майстра народного мистецтва України. 1991 року стала членом Спілки народних майстрів України. 2001 року за значний особистий внесок у розвиток української культури, вагомі творчі здобутки і високий професіоналізм Указом Президента України присвоєно почесне звання Заслуженого майстра народної творчості України.

12 липня

100 років від дня народження Мостового Петра Кузьмича-українського поета, прозаїка. Народився в селі Великий Кобелячок (у XIX ст. там був хутір Мостовий), Новосанжарський район, Полтавська область. Петро старанно навчався в школі. Мріяв стати вчителем. Після закінчення десятирічки та учительських курсів з вересня 1941 року він, за призначенням, мав працювати у Бредунівській семирічній школі (Новосанжарський район). Мирне життя перекреслила війна, вісімнадцятирічний юнак став солдатом. З липня 1941 року Петро Мостовий – курсант Харківського авіаційного училища, разом з побратимами захищав Харків і Харківську область від фашистської навали. Отримав поранення. Воював на Південно-Західному і Сталінградському фронтах, був командиром взводу снайперів 1379-го стрілецького полку 87-ї гвардійської дивізії 62-ї армії. Під час вуличних боїв у Сталінграді 19-річний лейтенант командував штурмовою групою, котра обороняла Мамаїв курган, селище Спартаківку, завод «Барикади». 28 жовтня 1942 року Петро Кузьмич був тяжко поранений у праву ногу. Після тривалого лікування його демобілізували як інваліда війни першої групи. Автор книжок для дітей "Як побились гарбузи", "Грає одуд на дуду", "Лісові радисти", "Глечики з медом", "Киця їсти подає", "Як сонечко встане", "Веселка над Сулою", "Максимко", "В саду вишневому дзвіночки", "Малий снайпер", "Ланкова", "Світанки над Сулою", "Два сонечка я знаю", "Порятує любов", "Я досі на війні".

13 липня

85 років від дня народження Скорика Мирослава Михайловича-українського композитора, музикознавця, Героя України, народного артиста України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився у Львові (Україна). З дитинства захоплювався музикою. Після закінчення школи Скорик вступив до Львівської консерваторії, яку закінчив у 1960 році. Через 4 роки подає надії музикант закінчив аспірантуру Московської консерваторії. Його викладачем був Дмитро Борисович Кабалевський. У 1964 році Скорик починає викладати у Львівській консерваторії. Через 2 роки стає викладачем Київської консерваторії. У 1967 році Мирослав Скорик пише дисертацію «Ладові особливості музики Прокоф'єва», яка була видана в Києві через 2 роки окремою книгою, і стає кандидатом мистецтвознавства. З 1971 року — доцент, з 1985 року — професор кафедри композиції. За час своєї діяльності написав кілька концертів для симфонічного оркестру, балет «Каменярі» (1967), мюзикл «Пісні Арлекіна» (1978), чотири романсу для голосу і фортепіано на cлово Т . Шевченко (1962) та інші. Його твори звучать не тільки в Україні і Росії, але і за кордоном. Крім цього Мирослав Скорик писав музику для спектаклів і кінофільмів, естрадні пісні. Часто виступає як диригент. У 2005 році Скорик був главою фестивалю «Червона рута». Народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри композиції Львівської національної музичної академії імені М.В. Лисенко, голова Львівського відділення Спілки композиторів України, секретар Спілки композиторів України, Герой України — Мирослав Михайлович Скорик нагороджений орденами і медалями.

14 липня

80 років від дня народження Бабаєва-Кальницького Давида Вольфовича-українського актора театру і кіно, педагога, народного артиста України. Народився в Махачкалі. 1947 року його родина повертається з евакуації до Києва. 1962 року він потрапив до мистецької студії при Жовтневому палаці. 1969 закінчив Республіканську студію естрадно-циркового мистецтва. 1969—1972 — артист та художній керівник естрадного колективу Архангельської філармонії (РСФСР). У 1972—2019 роках працював у Київському академічному театрі російської драми, де зіграв понад 70 ролей, отримавши широке визнання. Також на рахунку Давида Бабаєва понад 40 ролей у кіно. Був завідувачем кафедри розмовного жанру Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв. В останні роки хворів, мав проблеми з ногами, на сцену виходив все рідше. Помер після операції 23 листопада 2019 року в Києві на 77-му році життя. Похований на родинній ділянці Байкового кладовища.

15 липня

75 років від дня народження Багірової Віри Михайлівни-української поетеси, казкарки. Народилася майбутня письменниця 1948 року в селі Слобідка-Більшівцівська Галицького району Івано-Франківської області в сім'ї робітника та службовиці. Майбутня письменниця закінчила Задністрянську СШ в 1963 р., Калушський хіміко-технологічний технікум в 1969 р. Спеціальність: хімік-технолог органічного синтезу. З 1969 по 1971 рр. навчалася в Бакинському Державному Університеті на хімічному факультеті, який не закінчила в зв'язку з народженням сина і переїздом в Україну. Працювала в Азербайджані та Україні хіміком-технологом, журналістом. В 1979 році навчалася в школі письменниці Марії Пригари в Ірпіні. З 1983 року і по сьогоднішній день почуває себе ученицею Алли Богуш –дійсного члена НАПН України, професора, завідувачки кафедри теорії і методики дошкільної освіти Державного закладу «Південноукраїнський національний Педагогічний університет ім. К. Л. Ушинського», постійно спілкується з нею. Чимало книжок письменниці мають Передмову до них пані Алли Богуш. У видавництві «Веселка» з 1978 року почали виходити друком книжки В. Багірової «Їхав автобус», «Водограй», «В'язанчик», «Бубликовий кущ», «В'язанчикова сопілка» великими тиражами по 125 000 та 150 000 примірників, а збірники творів українських письменників, де серед знаменитостей її друкували як талановиту молодь, виходили тиражами по 100 000. Після розпаду Радянського Союзу в Івано-Франківську у видавництві «Нова зоря» в 1993 р. вийшло дві книжки письменниці — «Творіння Божої краси» та «Церковна абетка» накладом у 1000 примірників. У 1996 р. обласне управління народної освіти видало поетичну збірку «Бог любить нас». 

16 липня

115 років від дня народження Барки (справж. – Очерет) Василя Костянтиновича-українського письменника, есеїста, перекладача, літературознавця. Народився у селі Солониці Лубенського повіту Полтавської губернії. Сім’я жила бідно. Василь закінчив три класи початкової школи. 1917 року вступив у Лубенское духовне училище. Барка захопився літературою, творчістю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника, також займався вивченням марксизму, та «красиві» теорії не задовольняли серце письменника. З 1927 року, після закінчення Лубенского педтехнікуму, вчителює на Донбасі. Через конфлікт із партійними чиновниками переїжджає в Краснодар, де вступає в місцевий педінститут на філологічний факультет. У 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи», яка викликала ідеологічну критику, звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і «релігійних пережитки». В 1932 р. у Харкові з’являється друга книга «Цехи» вже “ідеологічно-правильна”. У 1932 році Барка одружується з черкешенкою. Писати на замовлення поет облишив, тому обирає «добровільне поетичне мовчання», але продовжує творити «для себе». У 1940р. Василь Барка успішно захистив дисертацію у Москві. Потім читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету. У 1941 році пішов на фронт добровольцем, в 1942 році був важко поранений, опинився в окупації. Одужавши, працював коректором у газеті. У 1943 році його відправили до Німеччини. Після закінчення війни був у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі. У 1947 році перебрався до Франції. У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини під назвами «хліборобів Орфей, або кларнетізм», «Правда Кобзаря» (1961). Працював на радіостанції Свобода. Бідував, голодував, брався за будь-яку роботу (кочегар, мийник вікон). Писав статті з історії літератури, релігійні есе. Був близький до Нью-Йоркської групи українських поетів. Виявившись за межами Радянської імперії, письменник продовжувжує свою літературну роботу. Так уздовж 1946-1947 років з’являються поетичні збірники «Апостоли», «Білий світ». В 1953 році в Нью-Йорку був надрукований його перший роман «Рай». В 1958-1961 р. письменник працює над романом «Жовтий князь», що лише в 1963 році вперше вийшов у Нью-Йорку окремою книжкою. В 1958- 1988 р. виходять доробки «Океан 1» (1959), «Океан 2» (1979), поетичні збірники «Лірник», «Свідок для сонця шестикрилих» та інші. Протягом 1969-1988 років письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). Поетичну збірку «Свідок сонця шестикрилий» (Нью-Йорк, 1981), драматичну поему в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993) Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку. Помер видатний український письменник у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.

18 липня

80 років від дня народження Вольського Станіслава Францовича-українського художника декоративно-ужиткового мистецтва (гаряча емаль, ювелірна пластика), педагога, заслуженого художника України. Народився у місті Славута Хмельницької області в сім'ї педагогів Марії Францівни та Франца Людвиковича. 1966-1970-навчався в Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша. Закінчив відділ художньої обробки металу (червоний диплом). 1971-1977-навчався у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва на вечірньому відділенні. 1977-працював в ювелірній майстерні «ДІАМАНТ» художником-ювеліром. 1987-член Спілки художників. 1993-1994-запрошений в США фірмою «BRIDGE ATLANTIC CORPORATION» консультантом по емалі і ювелірних виробів. 1990-2002 — працював у Художньому фонді м. Львів. 2002-Обласна премія ім. 3еновія Флінти в області декоративно-прикладного мистецтва, за унікальні ювелірні вироби останніх років. 2003 — Державна нагорода, звання «Заслужений художник України». 2003 — викладач на кафедрі художнього металу Львівської національної академії мистецтв. 2005 — голова секції прикладного мистецтва Львівського відділення Національної спілки художників України. 2006-доцент кафедри художнього металу ЛНАМ. 2010-Нагороджений Почесним знаком — орденом Михайла Перхіна Меморіального фонду Карла Фаберже. Творчі роботи знаходяться в музеях Києва, Львова, Ватикана, а також в приватних колекціях США, Ізраїлю, Канади, Австралії, Німеччини, Голландії, України.

19 липня

90 років від дня народження Сливинського Ореста Миколайовича-українського прозаїка, літературознавця, критика, журналіста, заслуженого працівника культури України. Народився в селі Болозві Долішній (Нижнє) Самбірського району на Львівщині. Після закінчення факультету журналістики Львівського університету імені І. Франка працював в обласних газетах. Потому О. М. Сливинський довший час працював на радіо в Дніпропетровську, а згодом на радіо Київщини. З 1960-х років Орест Сливинський публікує в газетах і часописах свої художні твори — оповідання, невеликі повісті. Працюючи в газеті «Літературна Україна» та видавництві «Радянський письменник», Орест Миколайович почав активно виступати в жанрі літературної критики, зокрема з аналітичними роздумами з приводу нових творів українських письменників на історичну тематику. З 17 січня 1990 року — член Київської міської організації НСПУ. Понад 10 років Орест Сливинський працював в апараті НСПУ, був відповідальним секретарем. Літератор помер 23 червня 2017 року. Поховали Ореста Миколайовича Сливинського 25 червня на новому цвинтарі в Боярці, де він проживав останні роки свого життя, поряд із могилою дружини Марії Олексіївни.

20 липня

60 років від дня народження Чорногуза Ярослава Олеговича-українського поета, журналіста, композитора, кобзаря-бандуриста, співака. Народився в мистецькій родині. З однорічного віку проживає з родиною в Кончі-Озерній (селище письменників), що поруч Києва. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка (1985 р.). Працював в редакції журналу "Українська культура". Видав чотири книги поезій. 28 листопада 2013 р. презентував нову книгу "Велесів гай". Член Малої Ради Всеукраїнської спілки кобзарів, член Національних спілок письменників та журналістів. Написав ряд пісень, як автор слів і музики. Особливою оригінальністю позначені його пісні серії українського міського шансону у власному виконанні.  Його поезії поклали на музику композитори Олександр Білаш, Віталій Кирейко, Віктор Охріменко та інші. Соліст Національної заслуженої капели бандуристів імені Г. Майбороди.   Переможець поетичного конкурсу Західноукраїнської мистецької спілки (2001 р.).

21 липня

70 років від дня народження Романюка Сергія Дмитровича-українського актора театру і кіно, народного артиста України. Народився в українському місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Дитинство пройшло у Новограді-Волинському на Житомирщині-сюди переселилися батьки у 1961 році. 1973 року закінчив Студію Національного українського драматичного театру ім. Івана Франка. З 1972 року-актор Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка. Зіграв у театрі та кіно понад 100 ролей. Помер 3 березня 2019 року у Івано-Франківську на 66-му році життя. В Івано-Франківську, на будинку по вул. Вагилевича 3, поряд з яким проживав останні роки актор, 28 грудня 2019 року було відкрито пам'ятну дошку Сергієві Романюку.

23 липня

70 років від дня народження Нікіфорової Надії Яківни-української художниці театру, живописця, заслуженого художника України. Народилася в селі Верхнячка, нині смт, Черкаська область. Закінчила Харківське державне художнє училище та Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії. Художниця-постановниця та художниця по костюмах Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. У творчості звертається до образів Кобзаря, копій робіт самого Шевченка, портретів історичних постатей, гетьманів України, козака Мамая, українських краєвидів. Художниця застосувала самобутню авторську техніку фрагментарного малярства при виконанні портрету молодого Шевченка. Член Національної спілки художників України (1998) та Всеукраїнського об'єднання художників «БЖ-Арт».

24 липня

65 років від дня народження Пронь Лесі Михайлівни -української поетеси. Народилася в селі Михальче, Городенківський район, Івано-Франківська область. У 1981 році закінчила Київський державний театральний інститут імені І. К. Карпенка-Карого (курс народного артиста А. Є. Гашинського). Поетка, співавторка багатьох дитячих книг. Друкувалася в газетах «Українське слово», «Наша віра», «Край», «Хрещатик», «За київським часом» та ін.; альманахах «Сонячна Мальвія» (2005), «Радосинь — 20» (2012), «Радосинь — 23» (2015); у дитячих журналах «Мамине сонечко», «Маленький Розумник», «Маленька Фея та сім гномів», «Малятко», «Джміль», «Ангелятко», «Пізнайко», «Колобочок». У співпраці з Миколою Ведмедерею створила понад два десятки пісень для дорослих і дітей. Композитор Володимир Ізотов поклав на музику тексти дитячих віршів «Зозуля», «Чудотворець Миколай», «Великоднє свято».

26 липня

65 років від дня народження Пагутяк (справж. – Москалець) Галини Василівни-української письменниці, перекладача, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народилася в селі Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж. У 18 років втекла до Одеси, де вчилася на штукатура-плиточника. Згодом працювала на Бориславському фарфоровому заводі, інколи доводилось стояти біля конвеєра кілька змін. У цей складний час починає писати повість «Діти». За рік вступила до Львівського національного університету. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер – Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Після отримання диплому працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Публікувалася у часописах «Дзвін», «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Книжковий клуб плюс». 23 травня 2008 році Галині Пагутяк отримала премію «Найкраща книжка 2007 р. за версією Auction.ua» (роман «Слуга з Добромиля») у рамках Київського книжкового форуму. Лауреатка Шевченківської премії з літератури 2010 року.

70 років від дня народження Лазо Сергія Васильовича-українського письменника, драматурга, композитора, заслуженого діяча мистецтв України. Народився в Житомирі. Закінчив філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту (1974). Відзначився у різних сферах мистецтва: у літературі, музиці, театрі, публіцистиці, естраді. Автор дев'ятнадцяти книжок, з яких чотирнадцять — поетичні. С. Лазо — знаний поет-пісняр. Лауреат телевізійних та радіо проєктів, фестивалів «Шлягер», «Пісенний вернісаж», «Пісня року», «Голос України» тощо. Йому, як поету і композитору, належать такі відомі пісні, як «Ні обіцянок, ні пробачень», «Ти подобаєшся мені», «Афіни-Київ-Істанбул», «Вперше», «Не йди»… Плідно співпрацює з театром. Написав багато текстів, музики, різних за формою та жанром. У 1988 році заявив про себе як драматург — в Тернопільському обласному театрі відбулася прем'єра п'єси «Вікторина», яка наступного року стала лауреатом міжнародної театральної премії «Золотий Лев». Драматичні твори, включаючи «Вікторину», вийшли окремою книжкою у Житомирі (2003), а в 2006 році в альманасі «Сучасна українська драматургія» надруковано мюзикл «Оце життя!», створений за мотивами творів Д.Стейнбека. Загалом у творчому портфелі автора вісім п'єс.

31 липня

60 років від дня народження Шишмана Івана Івановича-українського живописця, педагога, заслуженого художника України. Народився в місті Ізмаїл, Одеська область в родині нащадків болгарських переселенців. У 1985 році закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту, того ж року у педагогічному інституті відбулась його перша персональна виставка. Свій творчий шлях розпочав на посаді вчителя образотворчого мистецтва у школі села Ларжанка Ізмаїльського району, де працював протягом 1985-1991 років. У 1991 році став старшим викладачем кафедри образотворчого мистецтва в Ізмаїльському державному гуманітарному університеті, а у 2016 році — доцентом цієї кафедри. З 1993 року — член Національної спілки художників України. У 1994 році почав займатися реставрацією православного монументального живопису монастиря Святого Костянтина та Єлени, Свято-Покровського собору, а також храму Святих Жон Мироносиць міста Ізмаїла. У 1997 році виконав проект і розпис нового храму Святої Преподобної Параскеви-Петки Тирновської під Софією. Також виконував розписи Свято-Троїцького храму міста Ржищева (2004—2011) у техніці холодної енкаустики, храм Різдва Богородиці Олександрівського жіночого монастиря Одеської області (2011—2012). Брав участь у виставках болгарських художників з України та інших колективних і персональних виставках в Україні та за її межами, загалом провів 12 персональних виставок. Роботи знаходяться в приватних колекціях і музеях України, Австрії, Болгарії, Франції, Німеччини, Швеції, Фінляндії, Сербії, Ізраїлю, США та Чехії.