Ювіляри-2023. Листопад

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів листопада.

1 листопада

125 років від дня народження Бедзика Дмитра Івановича-українського письменника, драматурга, журналіста. Народився у селі Вільхівці Сяніцького повіту (т. Польща) у бідній селянській родині. Навчався в ремісничо-будівничій школі при монастирі оо. Василіян у місті Бучач. У 1915 р. при відступі російських військ з Галичини разом з ешелоном біженців потрапив до Росії. У 1919 р. закінчив Гнідинське сільсько-господарське училище, у 1926 р. - філологічний факультет Харківського інституту народної освіти. Працював агрономом, учителем, журналістом. У роки німецько-радянської війни - кореспондент газети «Радянська Україна», з 1944 р. - директор Корсунь-Шевченківського музею військової слави. Друкуватися почав з 1924 року. Творчість Дмитра Бедзика сприймається неонозначно – частина його, особливо довоєнних, творів присвячена революції та радянському повсякденному "щасливому" життю: «Шахтарі» (1924), «Крик землі», «Хто кого» (1927) та ін., повоєнний період: «Дніпро горить» (1948), «Серце мого друга» (1964) та ін. Жив у Києві, де помер і похований 27 листопада 1982 року.

2 листопада

80 років від дня народження Боньковського Олега Віталійовича-українського художника декоративно-ужиткового мистецтва (художня обробка металу), мистецтвознавця, педагога, народного художника України. Народився у селі Вовковиї Демидівського району Рівненської області. В 1960-1963 роках навчався у Львівському державному училищі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І.Труша на відділі скульптури. У 1963-1968 роках-навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1968-1972 роках  працює художником цеху монументального мистецтва Львівського художньо-виробничого комбінату. З 1984 року — член Національної Спілки художників України. З 1992року — доцент кафедри художнього металу ЛНАМ. У 2001-2004 роках — завідувач кафедри художнього металу ЛНАМ. У 2001році отримав звання Заслуженого художника України. З 2002 року — член спілки північноамериканських ковалів ABANA. З 2002 року — доцент кафедри художнього металу. З 2020 року — народний художник України.

3 листопада

125 років від дня народження Фальківського (справж. – Левчук) Дмитра Никаноровича-українського письменника, сценариста, перекладача представника «Розстріляного відродження». Народився у селі Великі Липеси (тепер Кобринського району Брестської області) в бідній селянській родині. Батько працював робітником у цегельні. Дмитро спочатку вчився в сільській школі, потім у гімназії в Брест-Литовську, яку не закінчив, бо 1915 саме там проліг один з фронтів Першої світової війни. 1920 року Д.Фальківський добровольцем вступив до Червоної Армії, три роки відслужив у органах Надзвичайної комісії Білорусії, про що не любив згадувати. Якщо вже заходилося про це, то розповідав більш ніж стримано. Проте чимало його творів так чи інакше допомагають зрозуміти цю особливість життєвого шляху поета, бо інших автобіографічних свідчень та матеріалів надзвичайно мало. Демобілізувавшись 1923 року за станом здоров'я, переїхав до Києва, де перебував на журналістській і творчій роботі. З 1924 року друкується на сторінках журналів "Червоний шлях", "Життя й революція"‚ "Всесвіт", "Глобус" та інших. Фальківський стає членом літературного угрупування "Ланка" (з 1926 р. — МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів неокласиків та ваплітян. Для радянських ідеологічних критиків такий голос був однозначно ворожим. Психологічна й ландшафтна тема віршів Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої інтерпретувались більшовицькою критикою як невіра в соціальне будівництво. Мовляв, тоді як увесь пролетаріат, сповнений ентузіазму, самовіддано працює над побудовою соціалістичного суспільства, поет плекає настрої зневіри. Не забарилися й належні політичні висновки: Дмитра Фальківського з літератури було усунено. Виїзна сесія Московської Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха та за участю Ричкова і Ґорячова 14 грудня 1934 року засудила Дмитра Фальківського (а також Косинку, Буревія, Влизька та ін.) до розстрілу. Письменникам інкримінувавши ще й участь у терористичній діяльності. Вирок був виконаний негайно.

4 листопада

60 років від дня народження Хижняк Олени Едуардівни-української артистки балету, хореографа, заслуженого працівника культури України. Народилася 4 листопада 1963 року в місті Кременчуці, Полтавської області. З 1979 по 1982 навчалася в Миколаївському вищому училищі культури. З 1983 року — артистка балету Миколаївського академічного українського театру драми та музичної комедії. В 1999 році без відриву від творчої діяльності закінчила Миколаївську філію Київського національного університету культури і мистецтв. В 2003 році почала працювати балетмейстером-постановником в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії. За цей час створила пластику та здійснила постановку хореографічних номерів до 26 вистав. Серед них «Франческа Да Ріміні», «Чудова потвора», «Ужин с дураком», «Се ля ві», «Віолінка», «А на Івана та й на Купала», «Золоте курча», «Таємничий малюк», «Чайка», «Майська ніч» та інші. З грудня 2012 року — головний балетмейстер театру.

7 листопада

80 років від дня народження Перепеляка Івана Михайловича-українського поета, прозаїка, драматурга, заслуженого діяча мистецтв України. Народився в селі Оболонь (село) Семенівського району Полтавської області.. Після закінчення школи, до 1972 року навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. З 1962 по 1966 роки служив на флоті. 1963 року був учасником бойових дій на Кубі, за що нагороджений Почесною грамотою кубинських Збройних сил, медаллю солдата-інтернаціоналіста першого ступеня і медаллю операції «Анадир» (Карибська криза). З 1972 до 1980 року завідував відділом літератури й мистецтва у Харківській молодіжці. З1980 року — член НСПУ. У 1985—1993 роках працював у газеті «Вечірній Харків». Був позаштатним кореспондентом «Комсомольской правды» та «Літературної України» (Київ). З 1993 року — почесний професор Харківського національного автомобільно-дорожнього університету. З 1997 року — почесний доктор Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. У 1994—2012 роках був Головою Харківської обласної організації Національної спілки письменників України. Завідувач сектору художньої літератури і козацького фольклору Науково-дослідного Центру козацтва імені гетьмана Мазепи, Заслужений діяч мистецтв України, доктор педагогічних наук, професор. В жовтні 2014 року 10 днів перебував у зоні АТО.

10 листопада

75 років від дня народження Каменюка Михайла Феодосійовича-українського поета, публіциста, драматурга, перекладача, громадського діяча, заслуженого працівника культури України. Народився в селі Григорівці Могилів-Подільського району в родині колгоспників. З 8 класу почав писати вірші. У 1966 році, закінчив із золотою медаллю Григорівську середню школу та вступив на філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М.Островського (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського). Армійську службу проходив після інституту в м. Єреван (Вірменія) у військах протиповітряної оборони. У 1971 закінчив університет та видав першу поетичну збірку “Чотири струни”. У цьому році отримав молодіжну літературну премію ім. М. Трублаїні. Згодом працював кореспондентом районної газети “Радянське життя” (Літинський р-н), обласної – “Вінницька правда”, республіканських газет “Молодь України” та “Комсомольское знамя”. З 1979 по 1984 років – заступник редактора і редактор Вінницької обласної газети “Комсомольське плем’я”. Робота в обласній газеті “Вінницька правда” (1975-1979 роки) відзначена обласною журналіською премією им. К.Гришина. З 1984 по 1992 роки очолював Вінницьку обласну письменницьку організацію, обирався до Ради Спілки письменників України. Загалом його стаж у журналістиці — 45 років. На початку 1990-х років Михайло Каменюк — генеральний директор Вінницької державної телерадіокомпанії, де за його ініціативи відкривається цілодобовий телевізійний канал ВДТ-6, перше на Вінниччині молодіжне радіо прямого ефіру «Сьомий континент», молодіжний театр-студія «На Парижі». Він розробив і втілив у життя проекти обласної газети «Подолія», православної газети «Віра Брацлавщини», газети Фонду «Відродження нації» — «За Батьківщину», власної приватної газети «Правий берег» та Інтернет-журналу «Чорний шлях». Був автором і керівником творчої групи з написання і видання книги «Чотири вінницькі броди», присвяченої 75-річчю утворення Вінницької області. Вірші виходили друком рідною українською мовою та іншими мовами в Канаді, Болгарії, Польщі, Молдові. З 1992 по 1994 рр. працював заступником редактора республіканської газети “Подолія”, що виходить у Вінниці. Одружений. Має двох дітей: сина і доньку.

12 листопада

125 років від дня народження Ляшенка Луки Івановича-українського письменника, актора і режисера кіно, сценариста, репресованого. Народився в селі Житне Роменського району Сумської області. В 1930 році закінчує Київський музично-драматичний інститут ім. Лисенка (1930). Працює на Одеській (1928–1932) та Київській кіностудіях. В кіно дебютує як сценарист стрічки «В заметах» (1929). Як актор стає відомим роллю у фільмі Миколи Шпиковського «Хліб» (1930), де грає солдата, що повертається до буднів з фронтів громадянської війни. Паралельно з цим грає епізодичну роль в «Землі» (1930) Олександра Довженка, а пізніше також з’являється в довженковсьому «Щорсі» (1939). Його останньою роллю в кіно стає стрічка Івана Кавалерідзе «Григорій Сковорода» (1959). Як режисер встигає зняти наприкінці діяльності ВУФКУ фільми «Вовчі тропи» (1930) та «Степовий колір» (1931). Автор збірок оповідань і повістей «У заметах» (1930), «Оповідан­ня» (1932), «За екраном» (1961), «Панас Горнятко» (1962), «Битва з чорним бароном» (1963; 1984), «Блискавиця темної ночі» (1965; 1972), «Льодяний музикант» (1966), «Дивосил» (1970). Двічі зазнає репресій – спочатку в 1935, а потім – в 1946 році. В 1955 році – повністю реабілітований. Помер 1 грудня 1976 року в Києві.

13 листопада

85 років від дня народження Воєводіна В’ячеслава Васильовича-українського баяніста, диригента, педагога, народного артиста України. Народився в селі Дебальцеве Донецької області. У 1961 році закінчив Київську консерваторію (клас М. М. Геліса). У 1961—1971 роках викладав у Львівській консерваторії. Від 1971 року — викладач Донецького музично-педагогічного інституту, від 1991 — професор Донецької консерваторії імені Сергія Прокоф'єва, від 1997 — ректор цього вишу, завідувач кафедрою оркестрового диригування, керівник оркестру народних інструментів. 2000 року — був засновником і художнім керівником конкурсу молодих виконавців «Солов'їний ярмарок» імені Анатолія Солов'яненка. У 2000 році, на базі Луганського коледжу культури і мистецтв, заснував Конкурс молодих виконавців імені династії Воєводіних. У 2004 році випустив компакт-диск «Диригує В'ячеслав Воєводін».  У 1999-2005 роках-головний редактор збірника наукових статей «Музичне мистецтво» (у 5-ти випусках, Донецьк). Автор інструментовок і перекладень для оркестру народних інструментів. З цим оркестром підготував 26 концертних програм (12 компакт-дисків, 16 записів для фонду радіо). Помер 1 серпня 2009 року в Донецьку.

14 листопада

80 років від дня народження Крюкової Неоніли Валеріївни-української актриси, майстра художнього слова, Героя України, народної артистки України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народилася під гуркіт гармат коли німці відступали з рідного села Попівки на Кіровоградщині. Закінчила Олександрійське училище культури. Після закінчення 1967 року Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого працювала у Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. Гоголя, у літературному театрі «Слово», при Спілці письменників України. З 1975 року — артистка Національної філармонії України. Всупереч заборонам підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Актриса з принциповою громадянською позицією. 1981 року разом із Галиною Менкуш Неоніла Валеріївна наважилася поставити моновиставу «Маруся Чурай» за забороненою поемою Ліни Костенко. 1984 року створила моновиставу за романом Олеся Гончара «Собор», що був заборонений свого часу радянською цензурою. Запис телеверсії моновистави здійснило творче об'єднання «Культура» 1993 року. 1986 року однією з перших виступила в Чорнобилі перед ліквідаторами аварії на ЧАЕС. У жовтні 1990-го — приєдналася до «Революції на граніті» (студентського голодування на Майдані). 2004 року — учасниця помаранчевої революції. Неоніла Валеріївна намагалася донести українське слово й дітям; її виступи пам'ятають у сотнях шкіл, куди філармонія направляла актрису з плановими виступами. З 2006-го, після травми хребта, — прикута до лікарняного ліжка і візка. 22 серпня 2008 року на своєму творчому вечорі вона майже впродовж двох годин (в інвалідному візку) читала твори українських літераторів. Нагороджена орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (18 серпня 2006). 20 серпня 2008 року присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку національної культури, натхненну творчу і життєствердну мистецьку діяльність. Померла 5 жовтня 2018 року у місті Києві після тривалої важкої хвороби. Похована 7 жовтня 2018 року на центральній алеї Байкового кладовища (ділянка № 42а) міста Києва.

15 листопада

100 років від дня народження Письменного Степана Іларіоновича-українського графіка, ілюстратора, живописця. Народився в селі Григорівці (нині у складі селища міського типу Компаніївки Кіровоградської області, Україна). Упродовж 1939—1941 років навчався у Дніпропетровському художньому училищі, був учнем Олександра Куко. Брав участь у німецько-радянській війні. З листопада 1942 року воював під Сталінградом, брав участь у Міусській та Яссько-Кишинівській операціях, в прориві оборони та ліквідації плацдарму на річці Молочній. В жовтні 1943 року був контужений, а в серпні 1944 року — тяжко поранений. Після довгого лікування в квітні 1945 року був комісований і вимушений носити слуховий апарат. Протягом 1946—1949 років продовжив навчання у Дніпропетровському художньому училищі, а у 1949—1955 роках у Харківському художньому інституті у Йосипа Дайца і Василя Мироненка. Після здобуття фахової освіти залишився у Харкові. Працював художнім редактором харківського видавництва «Прапор». Співпрацював з київськими та московськими видавництвами. Мешкав у Харкові в будинку на проспекті Правди, № 7, квартира № 262. Помер у Харкові 26 грудня 2010 року. Похований у Харкові.

17 листопада

50 років від дня народження Кіяновської Маріанни Ярославівни-української поетеси, перекладача, літературознавця, критика, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народилася у Нестерові, нині Жовква, Львівської області. 1997 року закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА. З 2001 по 2005 рік- координатор Львівського осередку Асоціації українських письменників. У січні 1999 року була учасницею акції "Січ Уяздовська" (Варшава). У 2003 році та 2008 році стипендіат програми Міністра культури Польщі "Gaude Polonia". Лауреат кількох міжнародних поетичних фестивалів, у т. ч. —— Міжнародного фестивалю у Віленіці (Словенія) - CEI Fellowship-2007, Міжнародного фестивалю "Київські Лаври" (2012) та ін. З 2011 року є засновницею та директором незалежної літературної премії "Великий Їжак", якою відзначаються автори найкращих сучасних україномовних книжок для дітей. Основною метою цього визначного й безпрецедентного для України, українського дитячого письменництва, книговидавництва й літератури в цілому, проекту — є популяризація якісної друкованої книги серед дітей та підлітків й формування європейської читацької порядності та свідомості, серед засилля піратських копій та оцифровок, та передусім —— підвищення культури читання серед молодих українців до належного та справедливого рівня ознаки престижу й високого соціального статусу. Твори Кіяновської перекладалися англійською, німецькою, італійською, шведською, азербайджанською, грузинською, польською, сербською, чеською, словацькою, словенською, литовською, білоруською та російською мовами, івритом. Як поет і прозаїк є учасницею численних антологій. Переклади публікує у періодичних виданнях, в антологіях та окремими книгами. Нагороджена Почесним знаком "За заслуги перед польською культурою" (2014). "373" визнано Книжкою року в номінації "Поезія" XVI Всеукраїнського рейтинґу "Книжка року 2014"; "ДО ЕР" визнано Книжкою року в номінації "Поезія" в Рейтинговій акції творчих спілок "Книжка року-2014". Живе у м. Львів.

18 листопада

75 років від дня народження Маковецької-Трофимчук Людмили Георгіївни-української актриси музичної комедії, співачки (лірико-колоратурне сопрано), народної артистки України. народилась в селі Олександродар Доманівського району Миколаївської області. Ще маленькою дівчинкою переїхала з батьками до Кропивницького, де її віддали до музичної школи навчатися гри на скрипці. Але співати їй подобалося більше, ніж грати. Людмила стала солісткою шкільного хору, а згодом поступила до Кіровоградського музичного училища на диригентсько-хорове відділення, яке закінчила у 1968 році. Навчалась у класі С. Дорогого. Згодом поступила до Київської консерваторії. Глядачі високо оцінили її голос, коли з 1972 року Людмила Георгіївна почала працювати в Київському національному академічному театрі оперети. Любов до пісні також не полишала Людмилу Георгіївну. Крім роботи в театрі вона також співала в концертному дуеті з Олександром Трофимчуком. В 1970–1980 роках їх концертна діяльність принесла талановитим виконавцям заслужене визнання і популярність. Фірмою «Мелодія» видано дві платівки дуету «Як надійшла любов» (1983) та «Зорі викупані в щасті» (1987). Ними наспівано понад чотири години фондових записів, серед яких є унікальні твори — народні перлини, авторські пісні, класика. Її голос звучав у багатьох країнах світу, серед яких США, Канада, Аргентина, Уругвай, Німеччина, Польща, Італія, Югославія, Англія, Австрія, Греція.

100 років від дня народження Іванченка Михайла Григоровича-українського письменника, художника, літературо- та краєзнавця, громадського діяча, репресованого. Народився у селі Гусакове, Звенигородського району Черкаської області. Пережив Голодомор та втрату батька (сотника Вільного козацтва 1918—1919), репресованого і розстріляного у 1938 році. Змалку спізнав тяжку хліборобську працю, став свідком «розкуркулення» та «колективізації», ледве вижив у Голодомор 1932—1933 років. Тоді загинули сестричка Оля та дід Софрон (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент). Михайло мріяв навчатися в художній школі, захоплювався поезією. До початку німецько-радянської війни навчався в Тальнівському агротехнікумі. Після невдалої евакуації технікуму повернувся до рідного села. Арештований поліцаями влітку 1942 року, відправлений у заґратованому вагоні до табору праці поблизу Данії. За втечу сидів у тюрмі в Клоппенбурзі, потім арбайттабір цегельні у селищі Шаррель. Співпрацював з підпільниками ОУН (СУМ). Публікував вірші в часописах «Дозвілля», «Українська дійсність» та «Голос». Навчався заочно українознавства в Українському технічному господарському інституті (м. Подєбради, Чехія). 1947 року військовий трибунал за антисталінські й антикомуністичні вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 років таборів у Заполяр'ї. Відбував покарання по штрафних та режимних зонах з вояками УПА, кубанськими та донськими козаками. Звільнився у 1953 році. Врахували заліки робочих днів (за виконання норми на 150 % знімали 2 дні терміну).  По звільненні працював художником-оформлювачем кінотеатру «Полярник» у Салехарді. Сталінські табори та багатолітні переслідування не давали можливості реалізуватися творчому генію Михайла Іванченка. Після звільнення працював під «гласним і негласним наглядом» художником-оформлювачем. Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Шість разів Михайла Іванченка як неблагонадійного звільняли з роботи. П'ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири.

20 листопада

100 років від дня народження Головащенка Михайла Івановича-українського журналіста-музикознавця, редактора, критика, культурно-громадського діяча, заслуженого діяча мистецтв України. Народився 20 листопада 1923 в селі Кримках (нині Лиманського району Донецької області). Учасник німецько-радянської війни, де отримав поранення та контузії. У повоєнний час здобув музичну освіту в Станіславському (тепер Івано-Франківському) музичному училищі (клас сольного співу). У 1951–1956 роках навчався в Київському державному університеті імені Т. Шевченка на факультеті журналістики. У 1956–1958 роках – літпрацівник в газеті «Радянська культура», редактор відділу музичного мистецтва з 1958 року. у 1961–1963 роках був науковим співробітником ІМФЕ АН УРСР (Київ). Писав сценарії документальних фільмів, брав участь у радіо- і телепередачах. Помер 12 грудня 2005 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка №33).

21 листопада

85 років від дня народження Наєнка Михайла Кузьмовича-українського літературознавця, критика, драматурга, педагога, заслуженого діяча науки і техніки України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився 21 листопода 1938 року у селі Гуляйполі на Черкащині. Освіта: Лубенський сільськогосподарський технікум (1961), філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1966). 1966—1970 роках викладав українську літературу у Київському музичному училищі ім. Р. Глієра. Упродовж 1970—1973 років завідував відділом журналу «Знання та праця», від 1973 — відповідальний секретар, заступник головного редактора журналу «Українська мова і література в школі». 1977 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Проблеми розвитку української радянської новелістики в період становлення літератури соціалістичного реалізму (двадцяті роки)» та з 1979 до 1991 рр. працює старшим науковим співробітником, ученим секретарем, провідним науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. 1989 року захистив докторську дисертацію «Лірико-романтична стильова течія в українській радянській прозі» (1989). Відтоді 15 років очолював кафедру теорії літератури і компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Упродовж 1992—2001 років був деканом філологічного факультету цього університету. З 2004 до 2009 року — професор кафедри теорії літератури та компаративістики цього університету. Читав курси «Історія української літератури ХХ століття». «Історія українського літературознавства», «Теорія і практика літературної творчості», спецкурси «Романтизм», «Специфіка праці письменника». Нині — на пенсії. Має двох доньок та трьох онуків.

22 листопада

70 років від дня народження Дутчака Михайла Михайловича-українського диригента, педагога, народного артиста України. Навчався у Львівському музично-педагогічному училищі ім. Філарета Колесси. 1978 р. — закінчив Львівську консерваторію (клас Лариси Бобер). З 1976 р. — диригент, з квітня 2001 р. — головний диригент Львівського театру опери та балету ім. С. Крушельницької. 1983—1985 рр. пройшов стажування у Степана Турчака в Київському театрі опери та балету ім. Т. Шевченка. В Київському театрі диригував опери «Ріґолетто», «Травіата» Дж. Верді, «Царева наречена» М. Римського-Корсакова, «Таємний шлюб» Д. Чімарози. 1997—1998 рр. — керівник симфонічного оркестру Львівської музичної академії. Проводив майстер-класи для молодих оперних диригентів Європи та Азії у м. Бургас (Болгарія, 2009 р.). Гастролював у Польщі, Швейцарії, Катарі, Франції, містами України. Похований на 50 полі Личаківського цвинтаря.

24 листопада

75 років від дня народження Заворотнього Олексія Тимофійовича-українського актора театру і кіно, драматурга, поета, сценариста, кінорежисера, громадського діяча, заслуженого артиста України. Народився на початку весни у холодному сибірському місті Усольє Іркутської області. У 7-річному віці він разом з ними повернувся на рідну землю. Вже тут навчався у школі, де розбишакою ганяв по коридорах, ходив з друзями у табори, брав участь у художній самодіяльності. Згодом закінчив Рівненський державний педагогічний університет. Освоїв фах вчителя трудового навчання та технічних дисциплін. А ще пізніше – підвищував кваліфікацію за спеціальністю «менеджмент організації». У 1968 році вступив до Харківського інституту мистецтв на акторський факультет, курс народного артиста Радянського Союзу, професора Леся Івановича Сердюка. Сценічну мову викладав Роман Олексійович Черкашин. Після закінчення інституту працював артистом у Запорізькому обласному музично-драматичному театрі. У 1978 був запрошений у Львівський академічний театр імені Марії Заньковецької. З 1984 працював артистом у Рівненському обласному музично-драматичному театрі.

25 листопада

185 років від дня народження Нечуя-Левицького (справж. – Левицький) Івана Семеновича-українського письменника, етнографа, фольклориста, перекладача, педагога. Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії (нині Черкащина), в сім’ї сільського священника. Навчався у сільській школі, в 1847 році вступив до Богуславське духовне училище, яке закінчив у 1853 році і в якому викладав. Там вів вивчав латинську, грецьку та церковнослов’янську. У 1853 році І. Левицький вступив до Київської духовної семінарії. Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем. У 1861 – 1865 роках навчався у Київській духовній академії. Отримав призначення і працював учителем російської словесності в Полтавській духовній семінарії, потім у гімназіях Каліша (1866-1867), Седлеце (1867-1872), Кишинева (з 1873). З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів. Потрапляє під таємний нагляд жандармерії. Лише з 1868 починає друкуватись. 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. Він брав активну участь у суспільному житті, став членом «Громади». До кінця життя І. Левицький жив у злиднях. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер самотнім 2 квітня 1918 року. Похований на Байковому кладовищі.

27 листопада

160 років від дня народження Кобилянської Ольги Юліанівни-української письменниці та громадсько-культурної діячки. народилася у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї службовця. У 1873 -1877 рр. вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, подальшу освіту вона здобувала самотужки. З 1889 до 1891 жила в с. Димка. Пізніше вона разом з родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі. У 1894 році письменниця стала однією з фундаторок «Товариства руських жінок на Буковині». 1899 року О. Кобилянська побувала на Наддніпрянській Україні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Шевченка у Каневі. Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці довелося жити в тяжких умовах зазнаючи переслідувань з боку румунської влади. З 1927 року в Україні було розпочато видання дев’ятитомного зібрання творів Кобилянської. Того ж року на відзначення 40-річчя літературної діяльності їй була призначена урядом пенсія, що дала письменниці можливість поліпшити матеріальний стан та придбати власний будинок, в якому письменниця прожила останні роки свого життя. Померла Ольга Кобилянська 21 березня 1942 року в Чернівцях.

29 листопада

90 років від дня народження Васильєва Вадима Васильовича-українського театрального актора, народного артиста України. Народився в Краснограді Харківської області. Син — Н. Байкової. У 1953 закінчив культурно-освітній технікум у місті Олександрія Кіровоградської області. 1957–1966 — актор Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького. З 1966 до 1967 року — актор Закартпатського українського музично-драматичного театру. З 1967 — актор Чернігівського українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. Вадим Васильєв — «актор широкого творчого діапазону. Йому однаково підвладні ролі від глибокого драматично-трагедійного звучання до комедійно-гротескового.» .Заслужений артист УРСР з 1974 року. Народний артист України з 1993 року.

30 листопада

110 років від дня народження Донця Григорія Прокоповича-українського поета, літературного критика, перекладача. Народився в селі Курилівці (тепер Канівський район, Черкаська область, Україна). Навчався у Курилівській чотирирічній школі, закінчив семирічку у Каневі, навчався у Бобрицькому сільськогосподарському технікумі. 1934 року закінчив Черкаський педагогічний інститут. Вчителював у селах Курилівці, Мельники Канівського району, викладав українську мову і літературу на кордоні над Збручем у Фрідріхівській середній школі Волочиського району. Брав участь у Другій світовій війні. Нагороджений бойовими урядовими нагородами. Від 1946 року — на партійній і радянській роботі в Каневі та Києві. У 1953—1954 роках працював помічником 1-го заступника голови Ради міністрів Української РСР Олександра Корнійчука. З 1953 року жив в Києві в будинку № 14 по вулиці Червоноармійській, квартира 26. З 1962 року обіймав поса­ду вченого секретаря спочатку Урядо­вого комітету, надалі — Комітету з Державних премій Української РСР імені Т. Шевченка. Помер в Києві 27 квітня 1985 року. Похований на Байковому кладовищі.