Ювіляри-2020. Березень.

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів березня.

1 березня

140 років від дня народження Миколи Макаровича Пакуля, українського історика, педагога. Народився в Білорусії, з 1882 року жив у м. Харкові. Брав участь у революційному русі. За розповсюдження нелегальної літератури був ув’язнений на півроку. У 1910 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету з відзнакою і був залишений для підготовки до професорського звання під керівництвом проф. Н. С. Гольдіна. За свою студентську роботу «Колонат» отримав золоту медаль. У1910–1920 pp. викладав історію в середніх навчальних закладах м. Харкова, працював викладачем всесвітньої історії, потім – професором, завідувачем кафедри історії Заходу Харківського інституту народної освіти ім. О. О. Потебні. Брав активну участь у роботі ВУАМЛІН. З 1933 р. по 1953 р. працював на історичному факультеті Харківського університету професором, завідувачем кафедри історії середніх віків. У 1933–1937 pp. (з перервами) і в 1944– 1947 pp. був деканом факультету. В період Великої Вітчизняної війни (жовтень 1941 p. – квітень 1944 р.) викладав у Казахському університеті (м. Алма-Ата). Брав участь у створенні історичного факультету у Казахському університеті. Читав курс стародавньої історії, історії середніх віків, нової історії, спецкурси. У 1934 р. був затверджений у званні професора, у 1936 р. йому було присуджено ступінь доктора історичних наук (без захисту дисертації). Опублікував понад 40 наукових, науково-популярних та навчально-методичних праць. Один з фундаторів радянської медієвістики в Україні. Був членом редколегії «Трудов исторического факультета», членом спеціалізованої ради з захисту кандидатських дисертацій. Під науковим керівництвом М. М. Пакуля захищено низку кандидатських дисертацій. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. Помер і похований у Харкові на 2-му міському цвинтарі.

120 років від дня народження Федора Михайловича Малицького, українського поета, прозаїка. Народився в селі Долгобичув на Холмщині в селянській родині. Під час першої світової війни разом із батьком виїхав до Росії, працював на Тульському патронному заводі. Закінчив Білоцерківську педагогічну школу та Київський інститут народної освіти, по закінченні навчання вчителював на Бершадщині — у селі Краснопілка, та на Кубані. Перша книжка віршів «Холмщина» вийшла 1927 року; виступає також як прозаїк. Належав до літературної організації «Плуг». 1933 року арештований і засуджений до кількох років таборів — як член літературної організації «Західна Україна», зі звинуваченнями у розповсюдженні націоналістичних ідей. Агата Турчинська «у своїх свідченнях підтвердила», що Малицький, М. Кічура, М. Козоріс, Д. Рудик, Д. Загул є «прибічниками єдиної незалежної України, а їхня спілка письменників „Західна Україна“ являла собою контрреволюційну організацію, яка ставила своєю метою повалення Радянської влади і відновлення Великої соборної України». Ув'язнення відбував в Дмитровлагу. Під час Другої світової був співробітником редакції дивізійної газети «Бойовий прапор». У серпні 1959 реабілітований. Син — Юрій Малицький, перекладач, педагог.

4 березня

150 років від дня народження Івана Симоновича Копача, українського мовознавця, літературознавця, філософа, педагога, громадського та релігійного діяча. Народився в селі Грозьова, тодішнього Старосамбірського повіту на Львівщині. Навчався у гімназії при монастир отців Василіян у місті Бучачі (1881—1885). Закінчив вищі гімназійні студії у місті Дрогобичі (1889), Львівський університет (1894). Від жовтня 1891 року до вересня 1892 року відбув однорічну військову службу і став офіцером запасу. Потім студіював філософію, слов’янську та класичну філологію на філософському факультеті Львівського університету, який закінчив у 1894 році. Працював учителем гімназій у містах Тернопіль (Перша гімназія, 1897—1901) та Львів (Львівська академічна гімназія, 1896—1897 і 1901—1908), викладав у Львівському університеті. Професор Степан Шах у спогадах про Академічну гімназію згадує, що Іван Копач був “найспосібнішим інспектором у передвоєнній Шкільній Раді Краєвій і в повоєнній Львівській Шкільній Кураторії, який здобув собі своїм глибоким знанням подивугідний авторитет навіть серед поляків; був це також найталановитіший професор, якого Академічна гімназія перед І. світовою війною мала”. У 1901 році захистив докторську дисертацію і був кандидатом на посаду професора філософії у Львівському університеті, однак зайняти це місце йому, як українцеві, не судилося. Здійснив три наукові подорожі:улітку 1900 року — до Відня (вступив до віденської «Січі»), Мюнхена, Дрездена та Берліна; улітку 1901 року — до Відня та Берліна; дворічну подорож до Берліна (1903—1904) для підготовки габілітації з класичної філології у Львівському університеті. Голова товариств «Тернопільський Боян» та «Українська бесіда». У 1935 році д-ра Івана Копача обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка. Друкувався в «Записках Наукового товариства ім. Шевченка», часописі «Літературно-Науковий Вістник», виступав із публіцистичними статтями на сторінках часописів «Діло», «Зоря», «Львівські вісті», «Мета», «Руслан», «Сокільські вісти», «Учитель» (у 1907–1908 роках був редактором цього часопису) та інших. Від 1909 впродовж 20 років — шкільний інспектор у Галицькій крайовій шкільній раді та візитатор українських шкіл кураторії Львівської округи. Під час Другої світової війни, як зазначає І. Копач в автобіографії, «був у Львові і заробляв собі на прожиток по змозі науково в Українськім Видавництві, а від Х. 1942 также в Маслосоюзі як завідатель регістратури та учитель німецької мови». З вересня 1945 року Івана Копача призначили на посаду старшого викладача класичної філології Львівського державного університету імені І. Франка. Прожив 83 роки, помер 7 жовтня 1952 року у Львові, місце поховання, на жаль, невідоме.

6 березня

100 років від дня народження Валентини Данилівни Ткаченко, української поетеси. Народилася в містечку Корюківка на Чернігівщині в родині робітника. Після Харківського технікуму культполітпросвіти, відчувши потяг до літератури, вступила до Київського університету на філологічний факультет (1940–1941 ). Добра, привітна, комунікабельна, вона одразу знайшла собі друзів, особливо серед поетів-початківців, які шанобливо ставилися до її літературних обдарувань. Але і в її життя увірвалася війна. Разом із біженцями пробиралася на схід. Знайшла притулок у Саратові, де працювала на радіостанції ім. Т. Г. Шевченка: редагувала передачі, виступала перед мікрофоном. За невтомну роботу в роки Другої світової Валентина Ткаченко нагороджена медалями «Партизану Вітчизняної війни 2-го ступеня», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Після війни поетеса працювала редактором у республіканському радіокомітеті, пізніше — у видавництві «Молодь». А ще багато подорожувала. Білорусія, Причорномор’я, Прибалтика, Болгарія, Німеччина, Франція… Усе бачене і пережите лягало віршами на папір. Та де б не була поетеса — у Карпатах серед гуцулів, в болгарських другарів чи в білоруських сябрів — їй усюди вчувався плескіт Дніпровської хвилі й шепіт Чернігівських лісів. Валентину Ткаченко вважають поетесою краси природи, краси кохання (хоч її любовну лірику пронизує і гострий біль, особливо після того, як розпалася власна сім’я), людського добра, жіночості. Де б вона не виступала — у гуртожитках, у бібліотеках, у червоних кутках, — допізна тривали задушевні та щирі розмови. Декілька збірок Валентина Данилівна присвятила дітям. Найкращу серед них — «Маму дуже я люблю» (1949) — було відзначено на Всесоюзному конкурсі. Померла в Києві 19 грудня 1970 року. Похована на Байковому кладовищі (ділянка № 21). Останню збірку «Обриси» після смерті поетеси оформив її син Роман.

90 років від дня народження Павла Казимировича Добрянського, українського письменника-гумориста. Народився на Вінниччині, закінчив Вінницьку фельдшерсько-акушерську школу. Три роки працював у Мурафській дільничній лікарні, відтак вступив до Львівського медінституту, після закінчення якого керував однією з аптек м. Івано-Франківська. Його називали найкращим гумористом серед аптекарів і найкращим аптекарем серед гумористів. Однак творча натура Павла Казимировича взяла гору над здобутою медичною професією — письменник 15 років був відповідальним секретарем обласної письменницької організації. Останнім місцем роботи гумориста була посада заступника головного редактора журналу "Перевал". Павло Добрянський — лауреат першого Всеукраїнського фестивалю гумору і сатири "Вишневі усмішки" (1980), автор 20 книжок гумору, найвідоміші з яких — «Лукаві замашки», «Чоколядовий капелюх», «Веселий аптекар» та «Кіндрат Гичка увіковічнюється» — належать до золотого фонду української гумористичної літератури. У липні 2015 Павлові Добрянському відкрили пам’ятну дошку в Івано-Франківську — на будинку по вул. Шевченка, 78. Тут письменник жив і творив. Анотаційну дошку встановлено в рамках ініційованої міською радою програми "Івано-Франківськ — місто героїв".

7 березня

60 років від дня народження Світлани Олегівни Талан, української письменниці. Народилася на Сумщині, у селі Слоут Глухівського району в родині сільських вчителів. Закінчила восьмирічну школу в селі Перемога, Глухівського району, Сумської області, продовжила навчання у Баницькій середній школі. У 1983 році закінчила Глухівський педагогічний інститут. З п’ятнадцяти років почала працювати позаштатним кореспондентом районної газети. Багато років віддала роботі з дітьми. Працювала вихователем у дитсадку, потім – вчителем початкових класів. Наразі мешкає у м. Сєвєродонецьк Луганської області. Світлана Талан пише романи у жанрі «реальні історії», які їй підказує саме життя. Усі твори на гостросоціальну тематику, незмінним залишається одне – головна героїня її книжок – жінка-українка, сильна духом, зворушлива, ніжна, чуттєва, яка іноді помиляється, але її завжди веде за собою кохання: до чоловіка, до дітей, до батьківщини. Світлана Талан була членом журі Всеукраїнського конкурсу творчої молоді «Літературна надія Дніпра-2013» та Першого Всеукраїнського літературної премії ім.. Олександри Кравченко (Девіль). Одружена. Має дорослого сина.

8 березня

80 років від дня народження Леоніда Михайловича Осики, українського режисера, сценариста. Народився в місті Києві, у робітничій сім'ї. Закінчив 8 класів і в 15 років поїхав навчатись у художньо-театральне училище Одеси. Займався він там по класу художник-гример-портретист. Закінчивши Одеське училище, Леонід намагався вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), але не пройшов за конкурсом. Повернувся до Києва і пішов працювати викладачем гриму в Інститут театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Згодом, прийшов лист з ВДІКу від режисера С. Герасимова. У ньому йшлося, що комісія не встигла вчасно розглянути роботи абітурієнтів, а прочитавши всі, С. Герасимов дуже зацікавився твором Леоніда й запросив взяти участь у конкурсних іспитах. Юнак приїхав до Москви, з успіхом склав іспити і був прийнятий на курс С. Герасимова. Творче зростання Л. Осики було дуже стрімким. Зняв свою курсову роботу «Двоє», де в головній ролі виступила А. Лефтій (перша дружина режисера). З 1965 року працював на кіностудії ім. О. Довженка. У 1968 році створив абсолютний шедевр українського і світового кіно — «Камінний хрест», знятий за оповіданням Василя Стефаника. У 1972 році виходить стрічка «Захар Беркут». Режисер не залишив кіно добровільно, а тяжка недуга різко зменшила можливість творчої реалізації. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

9 березня

140 років від дня народження Василя Івановича Сімовича, українського вченого-мовознавця, літературознавця, видавця, громадсько-культурного діяча. Народився у багатодітній родині. Початкову освіту здобув у рідному селі, а потім у Станиславівській класичній гімназії (Івано-Франківськ). Вступив до Чернівецького університету на філософський факультет, здобув спеціальність «українська, слов'янська та класична філологія». Став найкращим учнем Степана Смаль-Стоцького. 1902—1903 — співредактор видань РУП, що друкувалися у Чернівцях (журнали «Гасло», «Селянин» та ін.) та газети «Буковина». Входив до складу Спілки В. — гуртка укладачів виданого у Чернівцях 1912 під керівництвом Володимира Кміцикевича «Німецько-українського словника». 1914—1918 — співробітник Союзу Визволення України. Разом із С. Смаль-Стоцьким, Б. Лепким, А. Чайківським проводив у таборах полонених українців (що були розташовані у таких містах Німеччини та Австро-Угощини як Раштат, Вецляр, Зальцведель, Фрайштадт) культурно-освітню діяльність. Група організовувала курси для неписьменних, читальні, театральні трупи, трикласні народні школи. У новостворених народних університетах Василь Сімович викладав основи психології, давню українську літературу, логіку, історію педагогіки. Саме під час викладання у таборах була видана «Практична граматика української мови» (1918), яка вже у 2-му виданні (1920) ввібрала елементи наукової граматики. 1920—1923 — редактор «Української Накладні» Якова Оренштайна (Берлін). 1923—1933 — професор Українського Високого Педагогічного Інституту імені Драгоманова у Празі (1925 — проректор, завідувач кафедри української мови). У 1939 році стає професором, завідувачем кафедри української мови у Львівському університеті. У липні 1941 обраний ректором, але німецька окупаційна влада не дозволила продовжити діяльність ВНЗ. У важкі воєнні 1942—1943 роки В.Сімович очолив Науковий фонд при Українському Центральному Комітеті, аби допомогти талановитим молодим студентам продовжити вищу науку у університетах Праги, Відня, Берліна. 1941—1944 — редактор «Українського Видавництва». Помер 13 березня 1944 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі (поле 5, головна алея) біля дружини Ізидори Сімович.

13 березня

60 років від дня народження Юрія Ігоровича Андруховича, українського поета, прозаїка, есеїста, перекладача. Народився 13 березня 1960 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису "Перевал" (1991—1995). Співредактор часопису текстів і візій "Четвер" (1991—1996). Віце-президент АУП (1997—1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників. У юності Юрій був лідером відомої літературної групи Бу-Ба-Бу ("Бурлеск-Балаган-Буфонада"), яка об'єднала авторів з Києва, Львова, Станіслава. Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають "станіславським феноменом". Представники цього напрямку активно розробляють поетику "карнавального" листа. На початку 90-х років разом з Ю. Іздриком починає видавати перший в Україні постмодерністський журнал "Четвер". У 1985 році за результатами публікації двох книг віршів прийнятий у СП України, у 1991 році — за ідейним переконанням виходить зі складу Союзу письменників разом з декількома колегами і стає ініціатором установи Асоціації українських письменників. Наприкінці 80-х відомий як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху. З 1991 року публікується у великих літературних журналах України. У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини ХХ століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників. Певний час був радником мера Івано-Франківська з питань культури. У 1997 році на Україні окремими виданнями вийшли чотири книги Андруховича: "Екзотичні птахи і рослини" (вірші), книга прози (романи "Рекреації" і "Московіада"), роман "Перверзія", який заслужив репутацію культового літературного твору, книга есе "Дезорієнтація на місцевості". Критики називають Андруховича "священною коровою нової української словесності". Кілька років вів рубрику "Парк культури" у загальнонаціональній щоденній газеті "День" (Київ). Редактор і укладач Хрестоматійного додатку "Малої української енциклопедії актуальної літератури" (МУЕАЛ). Автор п’ятого перекладу українською мовою шекспірівського "Гамлета" (журнал "Четвер" № 10,2000р.). Естетичні погляди "станіславської" літературної школи, лідером якої є Андрухович, відбиті на сторінках культурологічного журналу "Плерома" (заснована в 1996 р. Володимиром Ешкілевим). Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені 8 європейськими мовами, у тому числі роман "Перверзія" опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії. У російському перекладі видана — невелика збірка віршів (пров. А. Макарова-Кроткова та І. Кручика, "Дружба народів", поч. 90-х); роман "Рекреації" (пров. Ю. Ільїн-Король, "Дружба народів", № 5-2000). Головний редактор літературного альманаху сучасної польської прози "Потяг 76".Автор збірок поезій: "Небо і площі" (1985р.), "Середмістя" (1989р.), "Екзотичні птахи і рослини" (1991р.), "Пісні для Мертвого півня" (2004р.), романів: "Рекреації" (1992р.), "Московіада" (1993р.), "Перверзія" (1996р.), "Дванадцять обручів" (2003р.), книг есе: "Дезорієнтація на місцевості" (1999р.), "Диявол ховається в сирі" (2006р.), У 2007 р. вийшла книга "Таємниця". Автор перекладів українською мовою п’єси "Гамлет" Вільяма Шекспіра й американських поетів-бітників "День смерті пані День" (2006р.). Лауреат літературної премії Благовіст (1993р.), премії Рея Лапіки (1996р.), Міжнародної премії ім. Гердера (2001р.), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005р.), "За європейське взаєморозуміння" (Лейпціг, 2006р.). Родина: Батько Ігор Мар’янович (1930-1997р.); мати Ганна Степанівна (1940р.); дружина Ніна Миколаївна (1959р.); дочка Софія (1982р.) і син Тарас (1986р.). Володіє польською, німецькою мовами. Захоплення: фонотека. Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації т. зв. "станіславського феномену" та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов'язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, чеською мовами й есперанто. Письменник активно займається і громадською діяльністю. Має яскраво виражену громадянську позицію, підтримуючи європейську інтеграцію України. 10 березня 2008 року дочка Софія (письменниця, перекладачка та публіцистка), чоловік якої — відомий український поет Андрій Бондар, народила дівчинку, яку назвали Варварою.

14 березня

80 років від дня народження Віктора Йосиповича Шовкуна, українського перекладача, письменника, редактора. Народився 1940-го року на Харківщині. Закінчив Харківський гідрометеорологічний технікум, працював за фахом у Сибіру. Потім вступив до Московського державного університету, закінчив основний курс (1967) та аспірантуру (1970) філологічного факультету МДУ, кафедра структурної та прикладної лінгвістики. Перекладав із англійської, французької, іспанської, італійської та португальської. 1970–1975 р. працював у відділі зарубіжного патентування в Київському інституті надтвердих матеріалів‚ звідки мусив піти в 1972 р. під тиском адміністрації (на яку‚ у свою чергу‚ тиснув КДБ)‚ звинувачений в українському націоналізмі‚ політичній неблагонадійності та в «небажанні допомогти органам».Був ще на кількох випадкових роботах‚ відтак почав перекладати художню літературу.У 1975–1986 і 1997–2002 рр. працював літературним редактором у журналі закордонної художньої літератури «Всесвіт»‚ м. Київ. З 1986 р. — на творчій роботі‚ професійний письменник-перекладач.

18 березня

120 років від дня народження Василя Кириловича Чапленка, українського письменника, драматурга, мовознавця, літературознавця, критика, редактора. Народився у селі Миколаївка (сучасний Новомосковський район на Дніпропетровщині). Вчився в двокласній міністерській школі з п'ятирічним навчанням. Закінчив школу навесні 1916, потім - Павлоградську вчительську семінарію (1920), учителював у с. Юр'ївка Павлоградського повіту (нині - райцентр). Продовжив навчання на літературно-мовному відділенні Катеринославського вищого інституту народної освіти, вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі українознавства (1925).Дебютував у літературі 1919 віршем у павлоградській газеті "Плуг и молот". Друкувався в катеринославських часописах "Споживач", "Зоря". Був членом літературної організації «Плуг», редколегії журналу «Зоря». 1927 року у Києві вийшла перша книжка оповідань "Малоучок".Репресований у 1929 році у справі «СВУ», відбув сім місяців ув'язнення, потім влаштувався на робітфак Дніпропетровського металургійного інституту. У 1932 р. шукав роботи в різних містах: Сталіно, Луганську, Ашхабаді, Ставрополі, П'ятигорську.У роки війни повернувся до Дніпропетровська, працював викладачем української мови у транспортному інституті. У 1943 р. виїхав до Німеччини, потім — до США (1949). Спочатку заробляв фізичною працею (на фабриці, у шпиталі), у 1952—1953 рр. був головним редактором недільного додатку до газети «Свобода», видавав часопис «Всесвіт». Заснував в УВАН «Постійну комісію для збереження літературної та мистецької спадщини В. Винниченка».Жив у Брукліні. Помер 4 лютого 1990 р. у м. Матаван (штат Нью-Джерсі).Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

19 березня

90 років від дня народження Ліни Василівни Костенко, української поетеси, культуролога, сценариста, громадської діячки. Нродилася

у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш. У 1946 р. опубліковані  перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького, але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила 1956 р., а вже наступного року вийшла перша книжка її поезій "Проміння землі". Друга збірка "Вітрила" була опублікована у 1958 р., згодом — збірка "Мандрівки серця" у 1961 р. 1962 р. збірка "Зоряний інтеграл" була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала "в шухляду". Це тоді були написані й "Берестечко", і "Маруся Чурай", і вірші, що склали книжки "Над берегами вічної ріки" та "Неповторність". У 1963 р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму "Перевірте свої годинники". У 1965 р., коли почались арешти української інтелігенції, Ліна Костенко підписувала листи протесту, а коли у Львові судили В'ячеслава Чорновола та його друзів, вона була на процесі. 1969 р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку "Поезії", до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у "самвидаві" через заборону комуністичною цензурою. Ще одна збірка "Княжа гора" була розсипана у 1972 р., що не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. 1977 р. надрукована збірка Ліни Костенко "Над берегами вічної ріки", через два роки роман у віршах "Маруся Чурай", а у 1980 р. — збірка "Неповторність". 1987 р. вийшла збірка "Сад нетанучих скульптур". За роман у віршах "Маруся Чурай" та збірку "Неповторність" поетеса отримала Державну премію України імені Т.Г. Шевченка. Збірка "Вибране" побачила світ 1989 р. За книжку "Інкрустації", видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах "Берестечко" і окремою брошурою видана лекція "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала", прочитана 1 вересня 1999 р. в Києво-Могилянській академії. 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.

21 березня

65 років від дня народження Лесі Ворониної, української письменниці, перекладачки, журналістки, члена Асоціації українських письменників. Народилася  в Києві. Онучка українського письменника Прохора Воронина. 1979 року закінчила філологічний факультет Київського університету (заочний відділ). За роки навчання встигла попрацювати кур'єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером на деревообробному комбінаті, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові та на багатьох інших роботах. Мандрувала Україною автостопом та Польщею на байдарках (це були спливи по Мазурських озерах, польських річках і річечках). Дружина Євгена Гуцала. З 1987 до 1991 року — редактор відділу літератури та мистецтва журналу «Україна». З 1991 року працює у дитячому журналі «Соняшник». З 1997 року паралельно з роботою в журналі «Соняшник» працювала коментатором у Національній радіокомпанії України. Автор і ведуча культурологічних програм «Українська культура сьогодні і завжди», «Мандрівець», «Відлуння тисячоліть». Основна тема передач — сучасний стан української мови та культури. У жовтні 1994 — березні 1995 на запрошення Міністерства освіти провінції Альберта (Канада) та Канадського інституту українських студій поїхала до Едмонтона, де взяла участь в підготовці освітнього проекту «Мова» для двомовних україно-англійських шкіл провінції Альберта. Нині — ведуча програм на Радіо Культура. На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».

22 березня

140 років від дня народження Олекси Кузьмича Коваленка, українського поета, перекладача, видавця. (За іншими даними народився 10.03.1880 р.). Народився 10 березня 1880 р. на хуторі Власовому Бирюцького повіту Воронізької губернії (тепер Олексіївський район Білгородської області), в селянській родині. У віці 17 років за участь у революційному русі на два роки був висланий до Сибіру. Пізніше кілька років жив у Калузі, з 1903 р. — у Києві. Першу поезію «Дорогому землякові П. А. Грабовському» надрукував 1900 р. у львівському «Літературно-науковому віснику». А через три роки на творчість талановитого поета звернув увагу Іван Франко і помістив його вірші у збірці «Акорд». В 1910–1911 рр. вийшло відразу три поетичних збірки О. Коваленка: «Золотий засів», «Срібні роси», «Спів солов'я». У них увійшли вірші, створені за більш ніж десятирічний період. Олекса Коваленко відомий і як перекладач. З російської на українську мову їм переведені казка П. Єршова «Коник-Горбоконик», вірш О. Пушкіна «В Сибір», комедія М. Гоголя «Ревізор», поема К. Рилєєва «Войнаровський», стаття Л. Толстого «Невже це так треба?» та ін. Завдяки Коваленку українському читачеві стали відомі вірші німецьких, бельгійських, італійських і англійських поетів. За мотивами віршів зарубіжних класиків Г. Гейне, М. Гартмана, Е. Верхарна, А. Негрі, П. Б. Шеллі та ін. Олекса Коваленко написав цілий ряд своїх творів. Найкращі твори автора пройняті волелюбними мотивами, співчуттям до народу, ідеєю національного відродження («Народний герой», «Нехай наша доля», «Фантазія», «Не Граля нам марші» та ін.). Помер Олекса Коваленко у 1927 р. Конкретна дата його смерті і місце поховання невідомі.

23 березня

120 років від дня народження Остапа Яковича Демчука, українського письменника. Народився  у с. Княжин на Житомирщині. Закінчив 1924 р. Житомирський ІНО. Друкувався з 1922 р., був членом “Плугу” і ВАПЛІТЕ. Автор збірок оповідань і нарисів “Комнезамчики” (1925), “Верболози”, “Очі”, “Пригоди на маневрах”, “Ювілей” (усі – 1930), “Чудо” (1931), “На соціялістичних рейках” (1932), роману “Чорнозем” (1933), “Повісті про мачуху” (1941). Писав також вірші, переважно агітки, які друкував з 1924 р. в “Новій Громаді” та “Плужанині”. Помер від ран 19.12.1945 р. у Франкфурті-на-Одері.

24 березня

120 років від дня народження Івана Семеновича Козловського , українського та російського співака. Народився в селі Мар'янівка біля м. Васильків. З 7 років співав у Михайлівському Золотоверхому монастирі, де він прожив близько десяти років. У цьому ж хорі співав і рідний брат Івана Семеновича, згодом відомий співак — Федір Козловський. У 1919 році він виїхав на гастролі до Європи з хором Кошиця, і коли прийшла звістка, що червона Росія окупувала Україну, відмовився (як і весь склад хору) повернутися на Батьківщину. Цей факт тривалий час лишався таємницею Івана Козловського, втім, імовірно, став причиною того, що Івана Козловського в майбутньому не випускали за кордон. Першим шкільним вчителем Івана Козловського у селі Мар'янівка став Сисой Григорович Саєнко, один з тих вчителів, що прищепив надзвичайну любов до рідної землі своїм юним учням і розгледів надзвичайний дар маленького Івасика. 1917 року Іван вступив до Київського музично-драматичного інституту, а наприкінці 1918 року почав співати в Полтавському музично-драматичному театрі. Служба в Червоній армії тимчасово перервала його артистичну діяльність. Лише один раз І. Козловський на запрошення адміністрації оперного театру замінив хворого артиста й виступив в опері Шарля Гуно «Фауст». Учасник цього спектаклю — відомий співак Платон Цесевич пророчив молодому співаку блискуче майбутнє. По закінченні служби в Червоній армії Іван Козловський співав у спектаклях Харківського і Свердловського [ru] театрів опери, а 1926 року був прийнятий у трупу Великого театру СРСР. Перший сезон у Свердловській опері був для Івана Семеновича Козловського напрочуд насиченим. Молодому співакові доводилося виступати у всьому провідному теноровому репертуарі: ліричному, меццо-характерному й навіть лірико-драматичному. Невдовзі Козловський полонив серця слухачів. Усі спектаклі за його участю відбувалися з аншлагом. Місцева газета «Уральский рабочий» постійно вміщувала захоплені відгуки на його виступи… «Козловський — Хозе правильно, з великим смаком і почуттям розвиває свою роль від початку й до кінця. Він володіє красивим, чистим голосом і чудовою сценічною зовнішністю…» Про його виступ у «Золотому півнику» йшлося: «Що стосується виконавців, то слід сказати, що найбільш цілісний образ був створений… Козловським». Короткочасна робота у Полтаві, Харкові й Свердловську дала Козловському, за його власним свідченням, надзвичайно багато і в творчому, і в життєвому плані. Саме там, відчувши увесь тягар особистої відповідальності, він став професійним актором-співаком, який вже не боявся зіткнутися з будь-якими несподіванками у майбутній роботі на столичній сцені тодішнього Радянського Союзу.

27 березня

140 років від дня народження Олександра Костянтиновича Богомазова, українського графіка, живописця, теоретика мистецтва, культурного діяча, педагога. (За іншими даними народився 27.03.1880 р., 07.04.1880 р.). Народився в сім'ї бухгалтера. Рано залишився без матері, яка покинула чоловіка й одружилася вдруге — із зальотним офіцером. Навчався в гімназії, потім, за наполяганням батька, nbsp;— у Херсонському земському сільськогосподарському училищі. Заохочуваний рідним дядьком, ходив із ним на етюди. Готувався вступати до Петербурзької академії мистецтв, але наважився 1902 року записатися до Київського художнього училища. Навчався в Олександра Мурашка та Івана Селезньова, відвідував приватні студії в Москві. Жив і працював у Києві. 1913 — одружився із київською художницею Вандою Монастирською, яка була музою і життя і творчості митця. Саме їй присвятив він свій, написаний у Боярці, новаторський трактат «Живопис та елементи» (1913—1914). 1914 — разом з Олександрою Екстер організував у Києві мистецьке об'єднання «Кільце». 1919 — співробітник Всеукраїнського відділу мистецтва Народного комісаріату освіти УРСР, керував оформленням революційних свят у Києві. 1922—1930 — професор Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Серед учнів Петро Сабадиш. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 15, ряд 6, місце 2).

28 березня

150 років від дня народження Юліана Олександровича Бачинського, українського письменника, журналіста, публіциста, редактора, історика, громадсько-політичного діяча. Народився він 28 березня 1870 р. в селі Новосілки в Галичині, закінчив університети у Львові та Берліні. Студентом належав до демократичної молоді. 1889 р. разом з І. Франком, М. Шухевичем, І. Гриневецьким та іншими здійснив мандрівку по Галичині. Протягом 1890-1907 р. Ю. Бачинський був одним з керівників заснованої І. Франком, М. Павликом та С. Данилевичем Українсько-Руської Радикальної партії. Підтримував політичні взаємини з М. Драгомановим. Крім політичних питань, займався економічними. В журналі «Народ» опублікував 1893 р. велику розвідку «По поводу еміграції» (ч. 4-7, 14), в якій з'ясовував причини і характер масового виїзду галицьких селян на заробітки в Канаду, США та інші країни. Згодом став одним з найавторитетніших дослідників еміграційних процесів, видав монографію «Українська еміграція в Америці» (1914) - підсумок кількарічних його досліджень. У галузі політики найпомітнішим твором Ю Бачинського є науково-публіцистична праця «Ukraina irredenta» (1893), в якій він обґрунтував свій погляд на незалежну Україну і шляхи боротьби за її побудову. Крім наукової і публіцистичної праці, Ю. Бачинський займався й літературною. Під псевдонімом «Юродивий» друкувався в газеті «Будучність» (про це свідчить архів І. Калиновича), а під криптонімом Ю. Б. - в «Письмі з Просвіти» (1908), «Календарі Просвіти» (1911) та інших виданнях. Протягом 1915-1916 Ю. Бачинський служив в австро-угорській армії, 1919 р. був на дипломатичній службі у Вашингтоні. Протягом 1921-1923 рр. жив у Відні - в одному з центрів української еміграції, пізніше - у Берліні. У цей час друкував статті на політичні теми в газеті «Український голос» (Берлін) і «Рада» (Львів). У 1931-1932 рр. сидів у польській тюрмі за політичні переконання. 26 листопада 1933 р. повернувся в Україну, жив у Харкові. Якийсь час працював у редакції «Української радянської енциклопедії». Того ж року в Харкові був заарештований органами НКВС, звинувачений у приналежності до контрреволюційної терористичної організації. 28 березня 1935 р. Ю. Бачинський був засуджений Воєнною комісією верховного суду СССР на десять років ув'язнення, з конфіскацією майна. Згодом він був знищений. 19 жовтня 1957 р. Верховний суд колишнього СССР відмінив вирок головного воєнного прокурора у справі Ю. Бачинського і виніс рішення: «Вирок Воєнної колегії Верховного суду СССР від 25 березня 1935 р. щодо ...Бачинського Юліана у зв'язку з новими обставинами, які стали відомі, скасувати...». Справу припинено у зв'язку з відсутністю складу злочину.

30 березня

80 років від дня народження Олексія Максимовича Дмитренка, українського письменника, публіциста, журналіста. Народився 30 березня 1940 р. в с. Решетилівка Полтавської обл. Закінчив Філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1966). Автор книжок: «Бо ти на землі — людина», «Весло», «Листок подорожника», «Без цього — не жити…», «Пам'ять Долини смерті», «Огонь твой будет всегда» (у співавторстві), «Чистые плесы», «Увіходимо в полум'я…», «Аист», «Політ без приземлення», «Александр Стовба», «Хвіст ящірки»; роману-пошуку «Долина смерті», а також повісті-пошуку про Тараса Шевченка «Верховіть черещаного дуба» (у співавторстві) і повісті-есе про Василя Симоненка «Згадуй зрідка черкаську осінь…». Лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, премії імені М. Островського. Помер 8 листопада 2009 року у Києві, похований на Північному кладовищі.