Ігри наших бабусь і дідусів

Хто не любить гри? Їх люблять всі і діти, і дорослі, які колись теж були дітьми. Деякі ігри передаються з покоління в покоління, живуть багато років, змінюються їх назви та правила. Останнім часом, на жаль, традиції гри втрачаються, але на зміну їм приходять нові - віртуальні. Хлопчики та дівчатка, я запрошую вас зануритися в дитинство своїх бабусь і дідусів. Відкрити для себе незвичайний світ ігор, в які грали наші бабусі і дідусі. Познайомитися з іграми які стали народними.

"Секретики"

А от спільними забавками з тих, правила яких визначалися у процесі гри, були, умовно кажучи, «секретики» і «халабуди». Дітям дуже подобається всіляка утаємниченість – скарби, шифровки, явки-паролі... З радісним нетерпінням викопували ямку, зі справжнім благоговінням складалися туди цукеркові обгортки, фольгу, квіткові пелюстки й листя, ягоди горобини, шматочки пластмаси та інший дуже важливий і потрібний дріб’язок. А потім усі ці скарби урочисто закривали уламком скла й засипали землею. Найголовнішим було запам’ятати місце схованки, щоб за деякий час викопати «секретик» з таким трепетом і захопленням, ніби це справжнісінький скарб. І як гірко ставало, якщо його не було на місці! А могли приховувати і «шпигунські» матеріали (звісно, це було більше для хлопців – карти, схеми диверсій та інші чоловічі забавки). І ці схованки потрібно було знайти, послуговуючись підказками. Якими само – визначали учасники гри (зараз би сказали квесту).

"Халабуда"

Щодо халабуд (хаток, споруд, яким і назву відразу не добереш), то куди там заокеанським Томам і Кевінам з їхніми схованками у печерах чи на деревах до наших хлопців і дівчат! Здавалося б, звичайнісіньке поле кукурудзи, куди батьки не дозволяють ходити, щоб не заблукали. Але саме це вабить, і от уже двійко-трійко відчайдухів зайшли подалі, з’єднали кілька стебел у пучечок, щоб утворили конус, – і халабуда готова. Про тих, хто жив біля лісу чи гаю, годі й казати – сам Бог велів з гілля (можна було його присипати, щоб утворилася майже справжня землянка) спорудити собі схованку до смаку. А що вже в ній робити – діти завжди знайдуть.

"Квач"

Одна з найпоширеніших – квач (інші назви – салки, доганялки). Той, хто водив, мав наздогнати одного з інших гравців і «заквачити» його, тоді вони мінялися ролями. Варіантів цієї гри було кілька, згадаємо деякі з них. Квач з «будиночком» – те саме, тільки виділяється зона (пісочниця, коло на асфальті тощо), куди гравці можуть забігти й перепочити, там «салити» не можна, але й сидіти довго в «будиночку» теж. «Вище ноги від землі» – щоб уникнути «засолювання», потрібно застрибнути на що-небудь і задерти ноги вгору. Щоправда, за правилами задирати ноги теж довго не можна. А був ще й кольоровий квач, це коли той, хто водив, вигукував якийсь колір, і гравці мали доторкнутися до будь-чого саме такого кольору. Коли тому, хто водив, набридало довго ганятися за іншими гравцями, він вигукував «сіро-буро-малиновий» або «картато-смугастий», і тоді нарешті міг наздогнати когось із спантеличених товаришів.

"Вибивний"

Почесне місце серед вуличних ігор посідали розваги з м’ячем. Звичайно, і футбол, і волейбол, і піонербол мали своїх прихильників. Але були й інші ігри.

От, приміром, вибивний. Щоб у нього грати, потрібна ділянка більш-менш рівної землі, якою не їздять машини, і м’яч. А ще – хоча б п’ятеро охочих пограти. Двоє ставали одне навпроти другого, інші ставали між ними в лінію. Потрібно було вибити м’ячем гравців з цієї команди. Якщо хтось із гравців примудрявся спіймати м’яча в повітрі, він міг повернути товариша, якого вже вибили, або залишити «життя» собі про запас. Коли в команді залишався один гравець, він мав ухилитися від м’яча стільки разів, скільки йому років. Якщо це вдавалося, то перемагала команда гравців, і всі поверталися на поле. Якщо ні – святкували ті, хто вибивав, і всі разом вирішували, що робити далі.

"Зіпсований телефон"

Коли на вулиці темніло, наставала пора посиденьок та розваг, які не вимагали біганини. Серед них – зіпсований телефон, гра, яку багато хто з дорослих людей і донині згадує навіть у розмовах про серйозні бізнесові справи. Діти сідали в рядок і одне одному переказували пошепки, якнаймога тихіше, якесь слово чи навіть речення. Кожний наступний чув щось інше-своє, і часто до останнього доходило аж ніяк не те, що казав перший. Насправді нагадує деякі наші дорослі ситуації, за винятком того, що тепер це не весело й не цікаво.

«Халі-хало»

Грати може скільки завгодно людина. Вибирають ведучого. У нього м'яч. Все розташовуються навколо нього або просто на лавочках. Ведучий загадує слово. Наприклад: «Це фрукт на« а »починається, на« с »закінчується». Можна згадувати фільми, імена і т. Д. Ускладнювати завдання в залежності від вікової групи. Хтось швидко називає відповідь. Ведучий кидає м'яч об землю, кричить: «хали-хало» і тікає. Людина, який вгадав слово, повинен зловити м'яч і, піймавши, сказати «стоп» ведучому. Потім, зробивши п'ять кроків, він кидає м'яч в ведучого. Якщо потрапив, починає водити сам, якщо немає, ведучий залишається.

"Гаряча картопля"

Учасники стають в коло. Завдання кожного гравця – зловити м’яч – «гарячу картоплю» і якомога швидше кинути його іншому гравцеві, щоб не обпекти руки. Хто з гравців «обгорів» (не зловив м’яча, м’яч вислизнув з рук, затримав м’яч у руках більше однієї секунди) присідає в середину кола. Гра продовжується. Гравці всередині кола, пересуваючись навприсядки, намагаються доторкнутися до м’яча, який летить в повітрі. Кому це вдасться – стає на місце гравця, котрий кидав м’яча, а той сідає всередину кола. Якщо діти старші 10 років, м’яч можна не кидати, а відбивати.

"Резиночка"

Два гравці стають «в резиночку». Один гравець стрибає (виконує ряд вправ) - по черзі на всіх рівнях. У нас зазвичай кожну вправу виконувалося на всіх рівнях по черзі, після чого переходили на наступну вправу і починали його стрибати з 1 рівня - так гра була різноманітніше. Іноді стрибати по-іншому - все вправи відразу виконувалися спочатку на 1, потім на 2,3 і так далі рівнях. На 5-6-7 рівнях складні вправи скасовувалися.