Ювіляри-2020. Вересень.

До вашої уваги-інформація про видатних українських діячів літератури, культури і мистецтва - ювілярів вересня.

2 вересня

80 років від дня народження Богдана Михайловича Сороки, українського графіка, живописця. Богдан Сорока народився у львівській тюрмі, яку в народі назвали Бригідки і провів там перші вісім місяців життя. Його батьки з 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці, а у концтаборах відбули ув'язнення 59 років. Довгі роки Богдан з батьками листувався, мав нечасті побачення. Хлопчик ріс у сім'ї дідуся – професора математики Мирона Зарицького та бабусі Володимири. Одним із учнів професора Зарицького був юний Станіслав Лем, всесвітньо відомий польський фантаст, який написав у книзі "Високий Замок" про свого вчителя, дідуся Богданка. Однокласниками були два Богдани: Сорока та Ступка. Восени 1959 р. вже після закінчення школи, Богдани-студенти розпочали свою артистичну кар'єру: були зараховані артистами мімансу до Львівської опери, брали участь у масовках, ходили на генеральні репетиції, одягалися в театральні костюми, гримувалися. Богдан Сорока 1964 р. здобув освіту художника-кераміста у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Сороку доля в образі Івана Світличного скерувала у світ графічних форм. Сталося це на початку лютого 1969-го - Богдан Сорока поїхав до Києва, де перебувала у відрядженні його наречена Любка (так пан Богдан звик називати свою дружину пані Любу). В'ячеслав Чорновіл передав через нього самвидав для Івана Світличного, який запропонував Сороці зупинитися на кілька днів у його квартирі. З 1993 р. Богдан Сорока — доцент ЛДІПДМ, 1996 р. — перший завідувач кафедри промислової графіки, де працював до 2005 р., створив кафедру промислової графіки у Львівській художній академії, приятелював із надзвичайними людьми, зібрав унікальну колекцію гуцульських трійць (свічників) і навіть знайшов у Львові живописну роботу А. Ватто, ціна якої склала п'ять мільйонів фунтів стерлінгів! Богдан Сорока виростив талановитих донь – Соломію та Устину, пишався, що Соломійка – неабияка скрипалька, а 10-річний онук Антон-Святослав Грін успішно зіграв роль хлопчика-поводиря Пітера Шемрока у фільмі "Поводир". Найкращі відходять першими туди, де лиш в один бік сліди… У чистий четвер 09.04.2015 зупинилося серце чистої, чесної людини. Відійшов один із щопти еталонних українців – Сорока Богдан Михайлович, український художник-графік.

90 років від дня народження Андрія Добрянського, українського та американського оперного та концертно-камерного співака. Народився  на околиці Львова, у міжвоєнний період період правління у Галичині Польської Республіки. Після того, як його батьки розлучилися, мати переїхала з ним та його молодшою сестрою, Звениславою, жити в центрі міста в будинку Соломії Крушельницької, видатної співачки сопрано початку 20-го століття. У цьому мистецькому середовищі молодий Добрянський познайомився з такими талановитими виконавцями як ліричний тенор Василь Тисяк, баритон Лев Рейнарович, і оперний бас Іван Рубчак. Андрій Добрянський дебютував 10 листопада 1964 року у ролі Джека Ренса у опері Пуччіні «Дівчина з Заходу» («La fanciulla del' West») у виставі оперного театру у Філадельфії. У наступному році він був обраний з числа 1300 співаків для навчання у «Програмі для молодих оперних співаків» при «Метрополітен-Опера» разом із багатьма відомими, у подальшому, співаками - зокрема із тенором Енріко ді Джузепе. Під час навчання співак, разом із трупою театру, відвідав більше десятка міст США співаючи у різних операх. протягом декількох років він часто бував щорічно, деякі на заняття тільки на одну ніч. Після закінчення «Програми» великий імпресаріо Сол Юрок запросив Добрянський 1970 дебютувати у Метрополітен-Опері знов таки у «Дівчині з Заходу» Дж. Пуччіні, але цього разу у партії Хепі його довга кар'єра в МЕТ включала прем'єру оперу Ф. Пуленка «Груди Терезія») (Les mamelles de Tirésias (1981), поновлення опери Верді Сицилійська вечірня (1974), світова прем'єра Привиди Версаля (1991), також постановки «Хованщина» (1985), Арабелла (1983), Продана наречена (1978), «Джанні Скіккі» (1974), Донька полку (1972), «Вертер» (1971), і Вільний стрілець (1971). Він брав участь у багатьох трансляціх і телепередачах із Метрополітен Опера, багато з них нині архівовані різними, зокрема платними , платні ТБ-канали телеканалами. На честь 25 - ї кар'ери у Метрополітен-опера було влаштовано великий Гала - Концерт у Лінкольн-центрі. У 1968 році він записав платівку, що її склав популярний український музикант Богдан Веселовський, під назвою Андрій Добрянський виконує піснямі Ж. Б. Веселовського. протягом багатьох десятиліть, він виступив як соліст з Нью-Йоркського хору «думка" і став художній керівник і консультант багатьох українських музичних постановках, в тому числі і українських композиторів серії в ратушу та в українському Інституті Америки, з 1980 до його смерті, Добрянський був богослужбових Кантор, а також директор по Андрій Шептицький хору в Санкт-Джордж української греко-Католицької Церкви в Нью-Йорку маленька Україна. Портрет митця можна знайти у Галереї «Метрополітен-Опера» у Лінкольн-Центр виконавських мистецтв Нью - Йорку. Його спадщина українського богослужбового співу та громадська діяльність була задокументована коротко його дітей на ПБС серії босими ногами в Нью-Йорку.

3 вересня

90 років від дня народження Віктора Петровича Тимченка, українського поета, прозаїка. Народився в Мануїлівці Дергачівського району Харківської області. Поет, прозаїк, редактор, автор близько 20-ти книг. У 1960 році заснував Дергачівську літературну студію і тривалий час був її керівником. Віктор Петрович є директором видавництва "Крок". Почесний громадянин міста Дергачі та Дергачівського району. Протягом багатьох років Віктор Петрович є наставником творчої молоді Харківщини. З 1976-2007 рік очолював роботу з молодими авторами. З 1959 року – член Спілки письменників України. Юлія Баткіліна, поетка, засновниця літературної мистецької спільноти NETWORчі, м. Харків: "Віктор Тимченко дав путівку в життя багатьом харківським письменникам. Вважаю його своїм вчителем, власне, це та людина, до якої молодий поет міг завжди підійти, щось спитати, обговорити… Внаслідок нещасного випадку Віктор Петрович повністю втратив зір ще в дитинстві. Проте це не завадило йому здобути освіту, завідувати видавництвом, збудувати власний дім. Він опанував і сучасні технології – вправляється з комп'ютером, як не всі молоді зможуть... Його вірші – це лірична, сильна, гірка класика".
6 вересня

120 років від дня народження Миколи Федоровича Наконечного, українського мовознавця, славіста. Народився в селі Новий Тагамлик, тепер Машівського району Полтавської області. Закінчив 1923 Полтавський інститут народної освіти. Вчителював, викладав у вузах Харкова, був безпідставно звинувачений в "буржуазному націоналізмі" і звільнений з роботи. 19581070 роки - старший викладач Харківського університету. Автор посібника "Українська мова" (1928), розділу "Фонетика" в "Курсі сучасної української літературної мови" (1951), "Програми з української діалектології для університетів і факультетів мови й літератури педагогічних інститутів" (1941; 2-е вид., 1949). Досліджував також орфоепію, культуру укр. мовлення (праця "Українська літературна вимова", не опубл.), лексикографію, один з укладачів "Практичного російсько-українського словника" (1926), редактор "Російсько-українського фразеологічного словника" (укладачі І. Вирган та М. Пилинська, 1959 — 67) тощо. Виступав з рецензіями на мовозн. праці.

8 вересня

100 років від дня народження Костянтина Йосиповича Параконьєва, українського актора театру та кіно, режисера (Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України», інтернет-ресурсами. За іншими даними народився 21.09.1920 р.). Народився в селі Володимирівка Кіровоградської області в сім’ї вчителя, який згодом став священиком. Священика Параконя у 1937 році репресували і заслали на Соловки, де в тому ж році він був розстріляний. Але про долю батька Костянтин Йосипович до самої смерті так нічого і не дізнається. Аби уберегти сина від можливих ускладнень, мати віддала маленького Костю родичам в Зінов’євськ. Закінчивши з відзнакою школу, юнак, прізвище якого замінили на Параконьєв, подався в Київський інститут театрального мистецтва. Після інституту Костянтин Параконьев попросився на сцену театру рідного міста, в стінах якого ще були чутні голоси корифеїв, а серед глядачів були такі, хто бачив гру Кропивницького, Карпенка-Карого, М. Заньковецької. Не встиг молодий актор прижитися в Кіровограді, як до міста увійшли німці. Театр окупанти не закривали, лише контролювали репертуар. Параконьев дебютував в жовтні 1942 року в ролі Халяви у виставі Марка Кропивницького «Вій». Ця роль стане однією з провідних в артистичній діяльності великого актора. 22 роки актор і режисер працював у Кіровоградському театрі ім. М. Кропивницького, а в 1967 р. прийшов до Запорізького музично-драматичного, щоб стати одним із кращих у творчому колективі. Як режисер, Костянтин Йосипович надавав дії та образам аналітичної виразності і, в той же час, емоційності, ліричності. Здійснив постановку десятків вистав, серед яких «Без вини винуваті» О. Островського, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «А зорі тут тихі» за Б. Васильєвим, «Червона калина» О. Рябова, «Вій, вітерець!» Я. Райніса, «Забути Герострата!» Г. Горіна. Як актор кіно знявся в кількох стрічках на Київській кіностудії ім. О. Довженка: «Сон»; «17-й трансатлантичний»; «Дивак-чоловік»; «Повість про жінку». Не стало Костянтина Йосиповича Параконьева 29 березня 1987 р. Похований він у Запоріжжі.

9 вересня

90 років від дня народження Юрія Олександровича Гуляєва, українського та російського співака (Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України», УРЕ, ЕІУ, ЕСУ. За іншими даними народився 09.08.1930 р.). Народився 9 вересня 1930 року, у Тюмені. Навчався в музичній школі. У сьомому класі батько подарував йому двохрядну гармонію, під яку Гуляєв почав співати весь репертуар С.Лемешева, почутий по радіо та з платівок. В 1949 після закінчення школи Гуляєв вступив до Свердловського медичного інституту, але, швидко усвідомивши помилку у виборі професії, перейшов до Уральської консерваторії у Свердловську (нині Єкатеринбург) на вокальний факультет, яку закінчив по класу Ф. І. Образцовської. До четвертого курсу співав тенором і тільки пізніше відкрився його прекрасний оксамитовий баритон. На п'ятому курсі (1953) Г. був запрошений до Свердловського театру опери та балету. Кар'єра оперного співака продовжувалась у Донецькому (1955—1960) і Київському оперних театрах (1960—1975), а від 1975 і до кінця життя Г. був солістом Великого театру. В його репертуарі партії: Щорс («Щорс» Лятошинського), Листницький («Тихий Дон» Дзержинського), Онєгін («Євгеній Онєгін» Чайковського), Фігаро («Севільський цирульник» Россіні), Граф ді Луна, Ренато («Трубадур», «Бал-маскарад» Верді), Ескаміліо («Кармен» Бізе), Роберт («Іоланта» Чайковського), Папагено («Чарівна флейта» Моцарта) та ін. Помер від приступу астми 23 квітня 1986 року в Москві, похований на Ваганьківському цвинтарі.

10 вересня

80 років від дня народження Миколи Андрійовича Горбаля, українського поета, музиканта, правозахисника, громадсько-політичного діяча (Дату народження подано за ЕСУ, сайтом «Дисидентський рух в Україні», інтернет-ресурсами. За паспортом народився 06.05.1941 р. ). Народився 1941 року в селі Воловець Горлицького повіту (Лемківщина). З 1947 року родина Горбалів осіла у с. Летяче Товстенького (тепер Заліщицького) району. З 1963 року Микола Горбаль, після закінчення музично-педагогічного училища – вчитель музики у м. Борщеві. Тут вперше проявив себе як поет та композитор, його гостросюжетні поетичні мініатюри будили громадську думку. Більшість музично-пісенних творів, що виконувались у керованих ним ансамблях, були його авторства. 24 листопада 1970 року Горбаль заарештований КДБ за так звану антирадянську агітацію та пропаганду. Арешт не дав можливості закінчити інститут (вчився заочно на музпедфакультеті Івано-Франківського інституту). Творчість було визнано націоналістичною за змістом. В основу звинувачення взято авторство поеми “Дума”. Був засуджений на 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму і 2 роки заслання до Сибіру. Після звільнення 1977 року приїхав до Києва, став членом правозахисної організації (1976р., виникла Українська Гельсінська група, офіційна назва – Група сприяння виконанню гельсінських домовленостей). Всі члени групи перманентно були заарештовані, багатьом фабрикувалися кримінальні справи. Не обминула зла доля і Горбаля. 23 жовтня 1979 року його арештовано – вирок 5 років таборів суворого режиму. Після відбуття покарання 24 жовтня 1984 року, не випустивши з ув’язнення, – заарештовують втретє: знову ж звинувачений за антирадянську агітацію та пропаганду – засуджений до 8 років особливо суворого режиму і трьох років заслання. Звільнений у час так званої “перебудови” 23 серпня 1988 року одним з останніх із сумнозвісного табору ВС – 389/36-1 с. Кучино; Урал. Повернувся до Києва, з вересня цього ж року – виконавчий секретар УГС, до 1994 року – голова Київської крайової організації УРП. 1990-1994 роки – Микола Горбаль депутат Київської міської Ради. З 1994 року – народний депутат України. У 1983 році вийшла друком книга його поезій і пісень у видавництві “Сучасність” (США), “Деталі піщаного годинника”, там же видано книжечку його дитячих поезій “Коломийка для Андрійка”. Під час ув’язнення в українській періодиці Великобританії, Франції, США друкувались його правозахисні статті. У 1986 році в Німеччині у перекладі німецькою мовою вийшла добірка його поезій “Тут чекають кінця”. У 1992 році під редакцією Люби Голоти у видавництві “Український письменник” вийшла збірка вибраних поезій під тією ж назвою “Деталі піщаного годинника”. М. Горбаль є членом міжнародного літературного об’єднання ПЕН-клуб, лауреат премії імені Василя Стуса з 1992 року.

12 вересня

110 років від дня народження Любові Артемівни Дражевської, української журналістки, літературознавця, редактора, громадської діячки. Народилась в місті Харкові. Навчалася в Харківському інституті народної освіти. Була виключена як дочка репресованого з літературного факультету, потім із геологічного. Працювала геологом. Була співробітницею Центрального представництва української еміграції у Франкфурті над Майном. У повоєнний час емігрувала до США, завершила геологічну освіту в Колумбійському університеті (1958). Працювала перекладачем і редактором у «Голосі Америки» (1951–1954), пресовим референтом в УВАН (Нью-Йорк). Була куратором Патерсонського Музею в Нью-Джерсі, співредактором двотомника «Симон Петлюра. Статті, листи, документи», «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», одним із редакторів «Новин Академії» (з 1981 р.). Померла 29 квітня 2006 р. у Нью-Йорку.

15 вересня

75 років від дня народження Людмили Михайлівни Скирди, української поетеси, перекладачки, літературознавця, критика, культуролога. Народилась у місті Кіровоград в родині службовців. З 1950 року її родина проживає у Києві, де у 1968 році Людмила Скирда закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перші вірші поетеси були опубліковані в газеті “Літературна Україна” у 1962 році. У 1965 році виходить перша книга поетеси “Чекання”. У 1968 році вступила до аспірантури Київського державного університету. З 1971 року працює викладачем на кафедрі історії української літератури філологічного факультету КДУ. У 1977 році поетесу приймають до Спілки письменників СРСР і цього ж року вона отримує наукове звання доцента. З 1984 по 1988 рік Людмила Скирда вела авторську культурологічну програму “Живе слово” на УТ. З 1986 по 1988 рік вона перебуває у докторантурі, де завершує роботу над докторською дисертацією, присвяченою українській поемі. З 1988 року Людмила Скирда живе у Відні. Поетеса починає активну культурну та творчу діяльність, спрямовану на налагодження дружніх контактів з українською діаспорою, австрійською інтелігенцією та ЗМІ, читає лекції з української літератури, веде програми на австрійському телеканалі ORF. У 1994 році чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенка призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України у ФРН і вона переїздить до Бонна, де продовжує свою творчу діяльність. У Німеччині виходять її книги “В обіймах югендстилю”, “Рейнські елегії” (переклад Анни-Галі Горбач). У 1995 році творчі вечорі поетеси пройшли у великих містах ФРН – Ганновері, Мюнхені, столиці країни – Бонні. З 1997 по 2000 рік поетеса живе і працює у Києві. Видає книги “Ad astra” та “Рожевий янгол або композиції за кермом”, друкує літературознавчі статті, есеї, інтерв’ю, зустрічається з читачами у різних куточках України. З 2001 року чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенка було призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України в Японії, куди поетеса переїздить і де живе і працює до 2006 року. За цей час вона видає книги “Сад любові і сонця”, “Дзуйхіцу від сакури”, “Чарівна мушля”. У 2006 році Людмила Скирда повернулась на Батьківщину, де продовжувала плідно працювати.  У 2009 році Людмила Скирда презентує українську поезію на Всесвітньому мистецькому фестивалі – Дельфійські ігри у Чеджу (Південна Корея). У 2009-2012 роках поетеса жила і працювала в КНР разом з чоловіком Юрієм Костенком, Послом України в Китаї. Видала у Пекіні чотири книги – “Подих Китаю”, “Мелодії чотирьох сезонів”, “Голоси Піднебесної” (переклад Гао Мана). У Пекіні з’явилось й унікальне видання – художній альбом “Натхненний вірш – чаруюча картина”, у якому 25 найвідоміших художників Китаю проілюстрували вірші поетеси своїми роботами. Людмила Скирда була першою письменницею Незалежної України, перекладеної в Японії, Китаї, Кореї, Об’єднаних Арабських Еміратах та інших країнах. Людмила Скирда – автор понад 200 наукових статей і культурологічних есе, опублікованих в Україні та закордоном. Портрети Людмили Скирди писали відомі художники України: Григорій Гавриленко (1964, 1970, 1978), Віктор Зарецький (1965, 1968, 1986), Іван Марчук (1979), Павло Бедзір (1967), Ірина Макарова (1978), Микола Компанець (1979, 1985), Микола Рапай (1975). Скульптурні портрети поетеси – Макс Гельман (1968), Микола Рапай (1970, 1980). Мозаїчний портрет – Людмила Мєшкова (2005). У 1966 році Людмила Скирда зіграла роль у кінофільмі відомого українського поета та режисера Миколи Вінграновського “Берег надії”. Свої твори Людмилі Скирді присвятили Дмитро Павличко, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Юрій Щербак, Валерій Шевчук, Петро Осадчук, Юрій Рибчинський, Маріс Чаклайс, Роман Ткачук.

17 вересня

90 років від дня народження Євгена Микитовича Лисика, українського театрального художника, педагога. Народився у селянській родині. Рано втратив матір, хлопчика виховували батько і дід. У 1937 році розпочав навчання у місцевій початковій школі. Разом з батьком відвідував сільський театр, що був розташований у Народному домі. Навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (учень Романа Сельського). Відрахований з інституту 1959 року у розпал антиабстракціоністської кампанії. Через рік поновлений, однак ідеологічний тиск на митця продовжувався. 1961 року закінчив навчання. Від того ж року працював у Львівському театрі опери та балету (від 1967 — головний художник). 1967 року став лауреатом Обласної премії ім. О. Гаврилюка. 1971 відзначений Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка. 1975 року отримав звання Народного художника УРСР. Оформив близько 100 сценічних декорацій. Помер у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 67. 2005 року на могилі встановлено пам'ятник авторства скульптора Романа Петрука і архітектора Костя Присяжного. Починаючи від 1992 у Львівській політехніці студентами створено серію експериментальних проектів «Дому Лисика» — виставкового приміщення для збереження та експонування художньої спадщини митця.

19 вересня

60 років від дня народження Оксани Стефанівни Забужко, української письменниці, поетеси, есеїстки, перекладачки, культуролога, громадської діячки. Народилася в місті Луцьк. За словами письменниці, правдиве родове прізвище оригінально було не "Забужко", а "Забузькі". В Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявило КГБ, що переслідувало його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва. Закінчила філософський факультет (1977-1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему "Естетична природа лірики як роду мистецтва". Довгий час вона працювала викладачем. Починаючи з 1989 р. Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. 1992 року викладала україністику в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселера "Польові дослідження з українського сексу") залишається найпопулярнішим україномовним автором — загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях ("Panorama", "Столичные новости" тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті. Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США). Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін. Твори Забужко змогли завоювати європейські країни, та мають своїх прихильників у США. У 1985 році вийшов перший збірник віршів Забужко "Травневий іній". Оксана Забужко — член Асоціації українських письменників. У серпні 2006 року журнал "Кореспондент" включив Забужко в число учасників рейтингу ТОП-100 "Найвпливовіших людей в Україні", до цього в червні книга письменниці "Let my people go" очолила список "Краща українська книга", ставши вибором читачів Кореспондента № 1. 16 січня 2009 року Президент України В.Ющенко нагородив Оксану Забужко орденом княгині Ольги III ст. за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України. 2012 року отримала відзнаку "Золотий письменник України".

20 вересня

50 років від дня народження Дари Корній [справж. – Мирослава Іванівна Замойська], української письменниці, прозаїка. Дара Корній народилася в селі Секунь Старовижівського району Волинської області. Середню школу закінчила в селі Княже Львівської області. Вищу освіту здобула у Львові. Закінчила журналістсько-редакторське відділення Українського поліграфічного інституту. Працює у Львівській національній академії мистецтв. Дара Корній мешкає у Львові. Виховує старшу доньку Дарину, й молодшого сина Максима. Дара Корній писала спочатку для дитячої аудиторії, для журналів «Ангелятко», «Ангеляткова наука», та для підлітків (журнали «Крилаті», «Однокласник (журнал)»). Перший її великий твір опублікувало видавництво Клуб сімейного дозвілля 2010 року. Це був роман «Гонихмарник», написаний в жанрі міського фентезі. Роман приніс авторці третю премію літературного конкурсу «Коронація слова» 2010 року в номінації «роман», удостоєний відзнаки «Дебют року» від видання «Друг читача» та став лауреатом премії асамблеї фантастики «ПОРТАЛ-2011» — «Відкриття себе» імені Володимира Савченка. Після публікації першого роману Дара Корній отримала неофіційне звання «української Стефені Маєр». Другий великий твір письменниці «Тому, що ти є» — «Вибір видавців» у конкурсі «Коронація слова — 2011». Він теж написаний у жанрі міського фентезі. Третій роман — «Зворотний бік світла» — це «Вибір видавців» у конкурсі «Коронація слова 2012». На «Форумі видавців — 2012» його активно купували на стенді «Коронація слова».

22 вересня

130 років від дня народження Павла Варламовича Носача, українського кобзаря, бандуриста, композитора. Народився в селі Бовкун Таращанського повіту на Київщині у бідній селянській родині. До школи ходив, за власним визначенням, ”від куті до різдва”, тобто з вечора 24 до ранку 25 грудня, а підріс – пішов у найми. Під час Першої світової війни від тяжкого поранення втратив зір і відтоді цілком віддався пісенній творчості. Поштовхом до цього стала подія, яка відбулася в 1919 році. П. Носач був присутній на концерті Першої української капели кобзарів, які завітали до повітового містечка Таращі. Виступ колективу справив на нього сильне враження і остаточно визначив подальший життєвий і творчий шлях. Однак потрібно було, щоб пройшло ще дев’ять років, поки його мрія почала здійснюватись. У Павла Носача не було грошей, щоб придбати хороший інструмент, і не було в кого навчитись грати. У 1922 році П. Носач переїздить до Києва і згодом організовує артіль булочників з незрячих інвалідів. Із заощаджених грошей у 1928 році він купує собі бандуру. Першим учителем Павла Варламовича був Олександр Андрійович Маркевич, який теж втратив зір з часів Першої світової війни. Швидко опанувавши основи техніки гри на бандурі, молодий кобзар починає інтенсивну творчу діяльність. Слід відзначити, що в роки Великої Вітчизняної війни, в окупації, Павло Носач з кобзою сходив рідну Таращанщину і сусідні райони, викликаючи своїми піснями у людей почуття гніву і помсти до окупантів. В часи відбудови зруйнованого війною народного господарства кобзар пише пісні: ”На відбудову Києва”, ”Таращанська колгоспна”, ”Гей, злітаються орли” та багато інших. Немало пісень П. Носача увійшло до репертуару самодіяльних та професійних художніх колективів, зокрема Державного українського народного хору. Його пісні звучали по радіо, друкувались у газетах і журналах. У 1961 році у видавництві ”Мистецтво” вийшла збірка пісень П. Носача. Його пісенна спадщина (кілька десятків творів) зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. У 1950 році кобзаря було прийнято до Спілки радянських композиторів. Правофланговий у шерензі радянських кобзарів, Павло Варламович Носач вірно служив справі розвитку української культури. 20 жовтня 1966 року невблаганна смерть забрала талановитого поета і композитора, пісні якого становлять вагомий внесок у скарбницю творчості українського народу.

24 вересня

125 років від дня народження Сергія Гордійовича Карпенка, українського актора. Народився 24 вересня 1895 р. в Херсоні. Помер 29 вересня 1959 р. в Житомирі. Був актором у театрах Одеси, Дніпропетровська, Житомира (ролі у виставах «Хто сміється останнім», «Не називаючи прізвищ»). Виконував ролі простих селян і робітників. 1920 року розпочав сценічну діяльність — Херсонський театр імені Тараса Шевченка. Протягом 1921—1922 років — актор театру-студії імені І. Франка (Херсон-Черкаси). У 1922—1931 роках — актор театру «Березіль». Протягом 1933—1940 років — актор театру Червоної армії Київського військового округу, 1940—1945 — Дніпропетровського ім. Т. Шевченка, 1945—1948 — Київського українського драматичного ім. І. Франка, 1948—1959 — Житомирського українського музично-драматичного. Знявся у фільмах: «Лісова людина» (1927, Полоз); «Фата моргана» (1931).

25 вересня

100 років від дня народження Сергія Федоровича Бондарчука, українського та російського актора, режисера. Народився 25 вересня 1920 на Херсонщині, в селищі Білозерці. У 1937—1938 роках працював актором Єйського драматичного театру. Професійну освіту почав здобувати у театральному училищі Ростова-на-Дону. У 1948 році закінчив ВДІК, де навчався у майстерні С. Герасимова та Т. Макарової. Того ж року відбувся його дебют у кіно, де молодий актор зіграв у культовому для свого часу фільмі «Молода гвардія» (режисер — С. Герасимов) роль підпільника Валька. З цієї роботи почалася кар'єра С. Бондарчука у кіномистецтві. Широке суспільне визнання принесла Сергієві Бондарчуку провідна роль у фільмі «Тарас Шевченко» (1951), за яку він був відзначений Сталінською (пізніше названою Державною) премією. У 1952 став народним артистом СРСР. Світову славу принесла режисерська діяльність, розпочата наприкінці 1950-х років. Його дебютом як кінорежисера став фільм «Доля людини» (1959), що одразу ж потрактовано як етапну подію в кінематографі післясталінської доби й він засвідчив посилення гуманістичних, людинолюбних тенденцій у мистецтві. По-справжньому епохальною подією стала чотирисерійна стрічка С. Бондарчука «Війна і мир» (1966–1967), що здобула низку премій на різноманітних кінофестивалях, найпочеснішою і найвизначнішою з яких став «Оскар», вручений українцеві 1968 року. Крім того, що С. Бондарчук — режисер-постановник фільму, він також зіграв у ньому роль П'єра Безухова та написав сценарій. Наступною вагомою кінороботою Сергія Бондарчука став батально-психологічний фільм «Вони захищали Батьківщину» (1975), де зіграли зірки радянського кіно: В. Шукшин, Ю. Нікулін, Г. Бурков, В. Тихонов та інші. Лірико-філософський талант кіномислення Сергія Бондарчука втілився у стрічці «Степ» (1977), знятій за творами Антона Чехова. 1982 року у творчому поступі стається ще одна важлива подія — за значний внесок у кінокультуру його відзначають престижною Міжнародною премією Академії Сімба (Італія), підкреслюючи вагу митця для традицій європейського кіно, спрямованого досліджувати й виражати глибинні людські поривання, переживання, прагнення. У 1980 року удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У 1984 р. — знову Лауреат Державної премії. Став засновником кінематографічної династії. У 1970-ті роки справжньою кінозіркою стала його донька Наталя Бондарчук, зігравши у низці солідних теле- і кінофільмів, а нині, активну кіно- і телевізійну діяльність провадить Федір, його син.

26 вересня

80 років від дня народження Світлани Іванівни Коливанової [Коливанова-Попеску], української артистки балету, педагога. Народилася в селі Жан-Уварове Чорновського району Воронезької області. Після війни її батьки були направлені до праці в Західну Україну. В 1948 році сім'я оселилася в м. Бориспіль Київської області. В 1951 Коливанова вдало склала іспити та стала студенткою Київського державного хореографічного училища. 1958 року як найкраща учениця представляла Київ на відборі балетних училищ в Москві. У передвипускному класі блискуче станцювала провідну роль у балеті «Берег щастя» Спадавеккіа та була відзначена радянською пресою. В 1959 закінчила Київське хореографічне училище. В 1959—1960 працювала в Київському театрі опери та балету В 1960—1963 працювала в Узбецькому театрі опери та балету в Ташкенті. З 1964 — солістка в Харківському театрі опери та балету імені М. В. Лисенка. Найбільш помітними ролями танцівниці цього часу стали: донна Анна («Дон Жуан» Губаренка), Мехмене-Бану («Легенда про кохання» Мелікова), головні партії в балетах «Жізель» А.Адана, в парі з Теодором Попеску, (в сімейному житті — одружилися 1960 року — і на сцені), Кітрі «Дон Кіхот» Мінкуса, «Попелюшка» Прокоф'єва, «Баришня і хуліган» Шостаковича та інші. Про C. Коливанову знято декілька телефільмів: «Танцює С.Коливанова та Т.Попеску», «Невмираючий лебідь», «У класі та на сцені».  З 1971 до 1979 року вона обиралась депутатом міської ради, а з 1979 до 1990 — депутатом Дзержинської районної ради Харкова. З грудня 2010 є членом Експертної ради з попереднього розгляду кандидатур на присвоєння звання «Почесний громадянин міста Харкова».

27 вересня

90 років від дня народження Радомира Борисовича Василевського, українського кінорежисера та кінооператора. Народився  у Челябінську. У 1954 році закінчив операторський факультет Всесоюзного Державного інституту кінематографії, майстерню професора Бориса Волчека. Його дипломна робота — короткометражні фільми «Повість про дитячу іграшку» та «Ільменський заповідник» вийшли на екран, а «Ільменський заповідник» був відзначений призом на Міжнародному фестивалі студентських робіт.Відразу ж після інституту Василевський був запрошений кінооператором на кіностудію «Молдовафільм», де зняв перший молдавський художній фільм «Молдавські наспіви», режисера Олексія Золотницького. З 1955 року Радомир Василевський працював кінооператором-постановником Одеської кіностудії, а в 1964 дебютував як режисер-постановник. Згодом він став режисером дитячого кінематографа, дуже багато і плідно співпрацював з ленінградським письменником Радієм Погодіним, лауреатом Державної премії Росії та володарем Почесного диплому Міжнародної премії імені Г. К. Андерсена. Практично всі їх спільні роботи відзначені Призами і нагородами на республіканських, Всесоюзних та Міжнародних кінофестивалях («Крок з даху» — на МКФ в Італії, а «Що у Сеньки було» — на МКФ у Західному Берліні — приз ЮНІСЕФ) за акторські роботи 5-, 7-, 9-річних акторів, за режисуру, за образотворчу майстерність, за комбіновані зйомки, за музику.

28 вересня

110 років від дня народження В’ячеслава Ілліча Стрельського, українського історика, архівіста. Народився у Курську (Росія) у сім'ї Іллі Стрельського. Закінчив Московський історико-архівний інститут, де його вчителями були всесвітньо відомі вчені Є. В. Тарле, Ю. В. Готьє, М. В. Нечкіна. У 1936 році переїхав до Миколаєва, працював старшим науковим працівником Миколаївського обласного архіву, а згодом став його директором. У 1937—1941 роках викладав історію в Миколаївському педагогічному інституті (нині Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського), завідував кафедрою історії, згодом став заступником декана історико-філологічного факультету. На початку радянсько-німецької війни з найціннішими архівними матеріалами був евакуйований на схід. У 1942—1944 роки працював заступником начальника Архівного відділу УНКВС Омської області. Видав книги «Сибір у Вітчизняній війні 1812 року» (1942 р.) та «Сибір у Великій Вітчизняній війні» (1943). У 1944—1947 рр. — начальник Науково-методичного відділу Архівного управління НКВС УРСР, директор ЦДІА України в Києві. У 1945 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «З історії міста корабелів». З 1944 по 1982 рр. очолював кафедру архівознавства та спеціальних історичних дисциплін Київського державного університету. Був членом вчених рад історичного факультету КДУ та Інституту історії АН УРСР, ряду координаційних рад, зокрема Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, відповідальним редактором «Наукових записок Київського університету», «Вісника Київського університету» (серія історії), одним із засновників Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, головою Київської міської організації Товариства. Помер 11 серпня 1983 року у Києві. Похований в Києві на Міському кладовищі «Берківці».