Ювіляри-2023. Лютий

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів лютого.

1 лютого

70 років від дня народження Дворського Павла Ананійовича-українського співака (тенор), композитора, народного артиста України. Народився в мальовничому селі Ленківці Кельменецького району Чернівецької області. Навчався в музичній школі в райцентрі Кельменці Чернівецької області. Закінчив музичне училище в Чернівцях, Львівську консерваторію. У 1976 – 2005 роках – соліст Чернівецької філармонії. З 2005 року розпочав самостійну сольну кар’єру. Уперше заявив про себе, працюючи в складі вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» разом з Назарієм Яремчуком та Левком Дутківським. Це його незабутні «Стожари» облетіли всю Україну і стали улюбленим народним шлягером. Велику роль у творчому становленні артиста відіграли зустріч і знайомство з Володимиром Івасюком. Він мріяв стати оперним співаком, але задушевні мелодії славетного композитора заполонили його душу. Незабутніми в пам’яті шанувальників українського виконавця залишилися концертні програми в Національному палаці мистецтв «Україна»: «Горнусь до тебе, Україно» (1994), «Буковинське танго» (1998), «Почуття» (1999), «Стожари» (2001), «Товариство моє» (2003), «Тридцять пісенних сходинок» (2006), «Щастя моє» (2012) в Національній Львівській опері, творчі звіти перед земляками (зокрема «Автографи любові» – Буковина, Кельменці, 1996). З успіхом Павло Дворський презентував чарівну українську пісню в Лаосі, Індії, Австралії, Канаді, США, Італії, Німеччині, Чехословаччині, Румунії, Росії, Австрії, Франції, Польщі. Першим з українських матців виступив на українсько-американському фестивалі в Нью-Джерсі на сцені знаменитого Медісон Гарден Стейт. Побачили світ аудіоальбоми та компакт-диски: «Біла криниця» (1988), «Будуймо храм» (1990, 1999), «Горнусь до тебе, Україно» (1993), «Товариство моє» (1994), «Стожари» (1995), «Автографи любові» (1996), «Забута ікона» (1999), «Буковинське танго» (1999), «Почуття» (2000), «Чверть століття дарую пісні» (2001), «Так починається кохання» (2002), «Молода мелодія» (2003), «Смерекова хата» (2004), «Canzoni di passione» (2004), «Кольори любові» (2005, 2006), «Щастя моє» (2008 Америка),(2010 Україна), «Le stelle cadenti» (2012). Відомий композитор і співак – лауреат премії імені Кузьми Галкіна (1987), фестивалів «Червона рута» (1989), «Пісенного вернісажу» (1990), дипломант Міжнародного фестивалю сучасної пісні «Шлягер року» (номінації: «Краща пісня року» (щорічно з 1996 р.), «За вагомий внесок у розвиток естрадної пісні» (2000) та ін). У мистецькій колекції обдарованого Майстра багато нагород і відзнак: «Лицарський хрест слави» (української діаспори Канади, США, 1996); знак «Відмінник освіти України» (1999); орден «За заслуги» III ступеня (2001); медаль «За громадянську мужність» Української спілки ветеранів Афганістану (2001); орден «За заслуги» II ступеня (2003); почесна відзнака «За досягнення в розвитку культури і мистецтва» Міністерства культури і мистецтв України (2003); православний орден архістратига Михаїла (2006); грамота і пам’ятна медаль Верховного архієпископа Києво-Галицького Любомира за благодійну діяльність; подяка патріарха Любомира Гузара (2007). Професійно грає на акордеоні, губній гармошці, трубі. Важливими складовими успіху є працьовитість і наполегливість. Павло Дворський – майстер спорту України з настільного тенісу (2003). Брав участь у турнірах в Україні, Росії, Молдові, Естонії. Має перший розряд з футболу. Митець мріє про нові пісенні програми, запис альбому пісень у супроводі симфонічного оркестру. Девіз народного артиста: «Не зупинятися!». Павло Дворський щасливий, що пісенні родинні традиції продовжують сини Павло і В’ячеслав.

2 лютого

160 років від дня народження Бордуляка Тимотея (Тимофій) Гнатовича-українського письменника, священника, просвітянського та громадського діяча. Народився в селі Бордуляки Бродського повіту (Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія) у селянській родині Гната та Єви Бордуляків. Початкову освіту здобув у народній школі в селі Станіславчик, де вчився 6 років. Згодом навчався в єдиній на той час в Галичині Львівській українській гімназії, яку закінчив 1884. За спогадами о. Тимотея, навчався у Львівській духовній семінарії (за іншими даними, закінчив богословський факультет Львівського університету). У 1888 Тимотей Бордуляк закінчив університет, одружився з Антоніною Косович із відомого священичого роду, висвятився на священика, дістав право вчителювати у школі та у липні поїхав на парафію в село Утіховичі Перемишлянського повіту. Незважаючи на великий обсяг душпастирської праці, переклав та надрукував в газеті «Діло» 1890 повість Івана Тургенєва «Годинник» («Часы»). У березні 1890 року о. Тимотей переїхав працювати на парафію в Голгочі, що на Підгаєччині, а оселився з родиною у сусідньому селі Заставці. Брав активну участі в діяльності «Просвіти», громадському житті. Організував початкові школи з українською мовою навчання в селах Носівці та Городище. Мав великий авторитет серед простого народу та священства. Був обраний Ординаторським шкільним комісаром, містодеканом Козлівського деканату, радником Митрополичої Консисторії. Під час Голодомору 1932-1933 років у Радянській Україні разом з Іванною Блажкевич організував збір збіжжя на допомогу голодуючим.Літературну діяльність розпочав у 1887. 1899 року у Львові вийшла збірка оповідань письменника «Ближні». 1903 у Києві видано книжку «Оповідання з галицького життя», в якій передруковано більшість творів першої збірки. Збірки оповідань Т. Бордуляка виходили друком частіше на Сході України — Києві, Полтаві, Харкові, Черкасах. 1953 року у Львові було видано збірку «Вибрані оповідання». 1958 у видавництві «Художественная литература» вийшла збірка «Тимофей Бордуляк. Рассказы». Письменник підтримував постійні контакти з Іваном Франком, Осипом Маковеєм, Дем'яном Гладиловичем, Іваном Белеєм, Михайлом Коцюбинським, Григорієм Величком, Володимиром Лукичем, Василем Стефаником, Андрієм Чайковським, Богданом Лепким, Василем Щуратом, Іванною Блажкевич, Володимиром Радзикевичем, Осипом Назаруком та ін. Тимотей (Тимофій) Бордуляк помер 16 жовтня 1936 року в селі Великий Ходачків на Тернопільщині.

100 років від дня народження Дзюбана Івана Феодосійовича-українського живописця, графіка, заслуженого художника України. Народився в селі Костянтинівка, Донецької області. Сім класів неповно-середньої школи закінчив у рідному селі, восьмий - у Донецьку, в 1937 році там же почав навчатися мистецтва в студії при місцевому палаці культури і того ж року вступив до Луганського художнього училища. На початку Великої Вітчизняної війни працював на Маріупольському металургійному заводі ім. Ілліча. З 1943 року і до завершення війни перебував на фронті, де був стрільцем-автоматником та кавалеристом Донського козачого кавалерійського корпусу, мав два поранення. Після демобілізації у 1947 році повернувся до Луганська і закінчив живописне відділення художнього училища. 1949 – 1955 роки – час навчання в Київському художньому інституті і закінчення його по майстерні професора В. І. Касіяна. Фах плакатиста, здобутий в інституті, визначив весь творчий шлях молодого художника, проте фах живописця, одержаний ще в Луганську, не був забутий, як не були забуті враження від села, від життя в таких індустріальних центрах, як Донецьк, Луганськ і Маріуполь, та важкі фронтові переходи з Радянською Армією від приазовських степів до австрійських Альп. Художник залишив велику кількість етюдів, які так і не стали закінченими полотнами. З 1974 року Заслужений художник України, член Спілки художників України. Брав участь у численних всесоюзних, республіканських і міжнародних виставках, у Венеції в 1960 р. Помер художник у 2008 році.

60 років від дня народження Яременка Віктора Анатолійовича-українського артиста балету, балетмейстера, народного артиста України. Народився у Києві в балетній сім'ї. Мама — балерина Ліза Литвиненко, бабуся — балерина і педагог Наталія Верекундова. 1981 — закінчив Московське хореографічне училище. З 1981 — соліст балету Національної опери України імені Тараса Шевченка. Провідні ролі: Хозе (Кармен-сюїта), Альберт (Жізель). 1986 — отримав звання Заслуженого артиста УРСР. З 1987 — Народний артист УРСР. 2000 — закінчив балетмейстерський факультет Української академії танцю (клас Анатолія Шекери). 2000—2011 — художній керівник балетної трупи, а з 2011 — балетмейстер-постановник Національної опери України. Виступав у Франції, Швейцарії, Німеччині, Японії, Італії, Іспанії та інших країнах.

3 лютого

90 років від дня народження Корогодського Романа Мироновича-українського кінознавця, сценариста, літературо- та мистецтвознавця, дисидента. Народився в місті Київ.  У 1956 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка. Спілкувався з талановитими митцями, свідомими українцями Аллою Горською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Лесем Танюком, Михайлиною Коцюбинською, родинами Крип'якевичів, Калинців та іншими, що сприяло становленню його як українського літератора. За участь у дисидентському русі зазнав «опіки» спецорганів. З 1977 р. — науковець Центрального архіву-музею літератури та мистецтва. Член Національної спілки кінематографістів України. Автор сценаріїв документальних фільмів:«Анатолій Петрицький» (1970); «Гавриленко: образ світлий» (1987); «І правда нас вільними зробить» (1989); «Українці. Любов» (1992). У 1980 році підпільно прийняв хрещення у Греко-Католицькій Церкві.

70 років від дня народження Будника Миколи Петровича-українського кобзаря, бандуриста, майстра народних музичних інструментів, художника і поета. Народився 3 лютого 1953, у селі Сколобів Володарсько-Волинського району Житомирської області. Чотирнадцятирічним хлопцем пішов із села у світ в пошуках свого місця в ньому. Міняв професії, місця роботи й проживання. Довший час працював фрезерувальником на київському заводі «Арсенал». Захоплювався малюванням. З 1979 року почав навчатись кобзарській справі у відомого етнографа Івана Гончара, а з 1980 року продовжив утверджуватись як майстер кобзарських музичних інструментів та виконавець у кобзаря Георгія Ткаченка, від якого перейняв зінківську школу (харківська манера гри на бандурі), зберігаючи традиції кобзарів. Опанував увесь репертуар свого вчителя, в якому переважали думи, історичні і духовні пісні. Микола Будник був одним із засновників Київського Кобзарського цеху, з 1987 – кобзарський цех майстер, з 1993 – панотець кобзарського цеху. У 80-х роках у м. Ірпіні створив майстерню для відродження старовинних народних інструментів в якій налагодив виготовлення бандур, кобз, лір, реконструював інструменти, що давно вийшли з ужитку: давньоруські й половецькі гудки, шоломовидні та криловидні гусла тощо. Ця майстерня стала одночасно й музичною школою, де молоді ентузіасти опановують майстерність виготовлення інструментів і гри на них. Практикував та відроджував традиційні форми кобзарства в сучасних умовах, виступаючи на вулицях, майданах біля церков та соборів, на площах та інших людних місцях. Наприкінці 80-х – на початку 1990-х разом з Михайлом Хаєм та Володимиром Кушпетом інтенсивно подорожували по Україні, зокрема – Харківщині. У 1997 та 2001 році за сприяння Михайла Хая видано два аудіо альбоми – «Думи, історичні пісні, псальми, балади» (УЕЛФ) та «Гей, на Чорному морі…» (Арт-Велес – AVE 008) з записами пісень та дум у виконанні Миколи Будника. Мав своїх учнів, зокрема – Едуард Драч, Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Кость Черемський та багато інших. Помер Микола Будник 16 січня 2001 року, похований на на ірпінському кладовищі.

4 лютого

120 років від дня народження Гливенка Володимира Леонтійовича-українського графіка, заслуженого діяча мистецтв України. Народився в Єкатеринодарі. В 1929—1934 роках навчався у Київському художньому інституті у І. Плещинського. Йому належать твори в царині сатиричної газетної, журнальної і книжкової графіки. З 1941 року працював в журналі «Перець». Знаходився в окупованому Києві. Працював сторожем на Київській кіностудії, ночами на спеціально підібраних старих дошках малював ікони, покривав лаком та саджав у гарячу піч, щоб лак злегка потріскався — для придання кондиції, властивої старовинним іконам. Після «підсмажування» здавав на реалізацію в антикварний магазин на Хрещатику. Одного разу німці свого експерта на ці ікони до магазину привозили, він підтвердив, що це старожитності. Ілюстрації до книжок:«Преподобні вуха» О. Ковіньки — 1960, «Отак воно було» С. Олійника — 1963, «Приварок» Л. Грохи — 1964, «Коза на шлакбаумі» І. Немировича — 1966. 1992 — збірник народних казок «Ріпка». Його дружина, Алла Мінчин-балерина, заслужена артистка УРСР. Помер 1994 року.

7 лютого

70 років від дня народження Славинського (Славінський) Ігоря Миколайовича-українського театрального актора і режисера, драматурга, народного артиста України. Народився у Києві. З дитинства він займався в студії художнього слова Будинку піонерів Голосіївського (тоді – Московського) району Києва. Великою пристрастю Славинського була поезія, декламувати вірші його вчила Фаїна Ковалевська, пізніше саме вона готувала Ігоря до вступу в театральний інститут. Двічі закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого: як актор і як режисер. Навчався у майстерні Народного артиста УРСР Миколи Рушковського. Після закінчення університету почав служити в театрі російської драми імені Лесі Українки. У 1983 році перейшов до Молодого театру. Але за декілька років Ігор Славинський пішов з театру і навіть півроку працював сторожем позавідомчої охорони. Згодом Славинський надав перевагу режисерській діяльності. Славинський чотири рази ставав лауреатом премії «Київська пектораль», у 2010 році отримав премію імені Амвросія Бучми за кращу режисуру вистав «Мертві душі» і «Люксембурзький сад» в Театрі на Подолі. У 2018 році отримав звання Народного артиста України.

60 років від дня народження Самофалова В’ячеслава Михайловича-українського диригента, композитора, педагога, народного артиста України. Народився в Курську. Походить з родини музикантів. Вищу музичну освіту здобув у Київській державній консерваторії ім. П.І. Чайковського та Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського. В'ячеслав Самофалов - Лауреат Українського конкурсу (1988, Рівне) та у складі ансамблів: Лауреат I премії Міжнародного конкурсу «Citta di Castelfidardo» (1999, Італія); Дипломант міжнародни х конкурсів «Astor Piazzolla» (1999, Італія), «Coupe Mondiale» (2002, Данія). Виконавському мистецтву В'ячеслава Самофалова притаманне прискіпливе ставлення до творів як світової класики, так і творів сучасних авторів. Як артист-виконавець він володіє особливою манерою і філософським трактуванням світової та вітчизняної музичної спадщини. Професійним кредо В’ячеслава Самофалова завжди є прагнення до вершин виконавської майстерності. Маестро притаманне тонке відчуття ансамблю, досконала техніка, невпинний творчий пошук нових стилів та художніх засобів виразності. В'ячеслав Самофалов як баяніст та диригент має чисельні аудіо та відеозаписи, а саме: «Грає В'ячеслав Самофалов» (1989), два компакт-диски «Rizol Quartet» (2000), «Ukrainian Trio» (2002), «Гайда» (2003), «Симфонія Сонцю» (2005), «Piazzolla&tango» (2018). В’ячеслав Самофалов є яскравим представником української музичної культури, про що свідчить широка географія його гастрольної діяльності. Свою творчість музикант неодноразово демонстрував у концертних залах Білорусі, Польщі, Росії, Угорщини, Німеччини, Франції, Італії, Швейцарії, Голландії, Перу, Колумбії, Сальвадору, Еквадору, Коста-Ріки, Панами, Данії, Швеції; брав участь у багатьох всеукраїнських та міжнародних фестивалях.

9 лютого

85 років від дня народження Калікіна Геннадія Георгійовича-українського оперного співака (баритон), педагога, народного артиста України. Народився в селі Повалиха (сучасний Первомайський район Алтайського краю), український співак (баритон). В Харкові поступив до авіаційного технікуму. Працював техніком по встановленні в літаках радіоапаратури, по пропозиції співробітника пішов на прослуховування в консерваторію. Перебуваючи в Донецьку на гостині, відвідав оперний театр, диригент після прослуховування голосу студента відразу йому пропонує партію у спектаклі та запрошує на гастролі по СРСР — в театрі таких випадків ще не було. Виконував 32 партії. Соліст Донецького театру опери та балету. У 1967 році закінчив Харківський інститут мистецтв ім. І. П. Котляревського, по тому й надалі — соліст Донецького театру опери та балету. Помер 2006 року.

80 років від дня народження Зюзькіна Олександра Дмитровича-українського хорового диригента, педагога, музично-громадського діяча, народного артиста України. Народився в селі Молотовка Кокчетавської області, Казахстан. 1975 — закінчив у Владивостоку Далекосхідний інститут мистецтв (викладач Є. Герцман) і викладав там до 1980 року. З 1980 працював з самодіяльними хоровими колективами та викладав музику в школах Бориспільського району Київської області. 1987—1989 — директор Дитячої музичної школи в м. Борисполі. 1989 у селі Велика Олександрівка Бориспільського району створив та очолив академічний хоровий колектив, який з 1991 року став народною академічною хоровою капелою ім. П. Чубинського. З капелою, яка стала лауреатом багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів, володарем бронзової медалі 5-ї Всесвітньої хорової олімпіади в австрійському м. Ґрац, гастролював в багатьох країнах світу. Також з 1990 очолював створено ним же Великоолександрівську школу мистецтв та ремесел. З 2007 — диригент та художній керівник Бориспільського муніципального камерного хору. Помер 28 грудня 2016 року в селі Велика Олександрівка Бориспільського району Київської області.

10 лютого

70 років від дня народження Іщенко Валентини Володимирівни-української бандуристки, педагога, заслуженого працівника культури України. Закінчила Чернігівське музичне училище, Сумський педагогічний інститут (1985). Від 1972 працювала концертмейстером ансамблю бандуристів «Десна» Чернігівської філармонії; від 1974 – викладач Чернігівської музичної школи № 1. Водночас від 1975 – у складі тріо бандуристок «Журавка», з яким гастролювала в Білорусі, Італії, Латвії, Литві, Молдові, Німеччині, Польщі, РФ, Чехії, Швеції. Засновниця (1990) і керівниця зразкової капели хлопчиків-бандуристів «Соколики», яка є лауреатом міжнародних і всеукраїнських конкурсів і фестивалів. Авторка музичних творів для дітей, обробок народних пісень, перекладів та аранжувань для бандури класичних творів, оркестровок для ансамблів бандуристів. Від 2000 очолює Чернігівську організацію Національної спілки кобзарів України. Організаторка Всеукраїнських фестивалів і концертів юних бандуристів «Кобзарський майдан у Чернігові» (2005, 2007, 2009), «Кобзарська юнь України» (Чернігів, 2007, 2009, 2011).

12 лютого

70 років від дня народження Завгороднього Миколи Володимировича-українського театрального актора, народного артиста України. Народився в селі Велике Краснодарського краю. 1980 — закінчив Державний інститут театрального мистецтва (клас професора Л. Д. Михайлова) у Москві. На запрошення Михайла Водяного з молодою дружиною Наталією Завгородньою був запрошений до Одеського театру музичної комедії. З 1980 — соліст-вокаліст Одеського театру музичної комедії ім. М. Водяного. Ролі: Бабс («Донна Люция» О. Фельцмана); Барон Зетта («Весела вдова» Ф. Легара); Болеро («Жирофлє-Жирофля» Ш. Лекока); Емсі («Кабаре» Дж. Кендера); Зупан, Естергазі («Маріца» І. Кальмана); Попандопуло («Бал на честь короля» Е. Митницького); Удря («Безіменна зірка» М. Самойлова); Черговий («Кажан» Й. Штраусса).

13 лютого

75 років від дня народження Жолдака Богдана Олексійовича-українського письменника, сценариста, драматурга, педагога. Народився в Києві, батько — письменник Жолдак Олесь Іванович, мати — поетеса Єва Устимівна Нарубіна. Закінчив Спеціалізовану Школу № 87. Закінчив філологічний факультет Київського Національного університету ім. Т. Шевченка (1972). Був ведучим кількох телевізійних програм на УТ-1 та каналі «1+1» і щотижневої радіопередачі на першому каналі Національного радіо «Брехи — літературні зустрічі з Богданом Жолдаком». 2004 року взяв участь у виданні антології Страйк ілюзій, до якої увійшла його п'єса Чарований запорожець. Працює на кіностудії «Рось» при АТ "Компанія «Рось», викладає сценарну майстерність на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Був членом Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України й об'єднання «Кінопис». Оптимістично дивився на потенціал українського мистецтва, своєю вірою надихав співрозмовників і студентів, які у нього навчались. Дружина Ірина — викладачка музики; їхня донька Дарина Жолдак (1981—2012) — відома українська кураторка мистецьких проектів і галеристка. Богдан Жолдак — двоюрідний брат драматурга Валерія Жолдака і двоюрідний дядько режисера Андрія Валерійовича Жолдака. Помер 31 жовтня 2018 року після прочитаної для студентів лекції в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого в результаті відриву тромбу.

14 лютого

60 років від дня народження Білецької Тетяни Миколаївни-української артистки балету, народної артистки України. Народилася у Києві. 1982 року закінчила Київське державне хореографічне училище (клас Г. М. Кирилової). 2000 — закінчила Українську академію танцю як балетмейстер-репетитор (клас Е. М. Стебляк). З 1982 — артистка Національної опери України імені Тараса Шевченка. Балерина лірико-романтичного плану. Виступала у Франції, Італії, Канаді, Японії, США, Швейцарії, Іспанії, Португалії, Німеччині, Арґентині, Бразилії, та ін.

15 лютого

70 років від дня народження Хостікоєва Анатолія Георгійовича-українського актора театру і кіно, театрального режисера, антрепренера, громадського діяча, народного артиста України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився в місті Києві. Батько осетин, мати — українка. Громадянин України. Освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, який закінчив 1974 року за спеціальністю «актор театру і кіно». З 1974 по 1976 та з 1977 по 1978 роки — актор Львівського театру ім. М. Заньковецької. Відслужив у лавах радянської армії з 1976 по 1977 роки. З 1978 по 1980 — актор Київського академічного російського театру ім. Лесі Українки, з 1980-го — актор Київського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. У 1999 році разом з Богданом Бенюком засновує Театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв». Депутат Київської міської ради 2006—2011 років скликання. 

16 лютого

100 років від дня народження Заневчик-Менкуш Ярослави Михайлівни-української майстрині декоративно-ужиткового мистецтва (художня вишивка), майстра народної творчості України. Народилася. в селі Пустомити Львівської області в селянській родині. У 1939 році вона отримала середню спеціальну освіту у Фаховій кравецькій школі „Труд“. Згодом у 1940-1941 роках навчалася у Львівському зоотехнікумі. Їй було всього шістнадцять, коли почалася німецько-польська війна 1939 року. Невдовзі, більшовицька окупація змінилася німецькою. З новою силою насунулися арешти, переслідування, почався голод. На той час Ярослава Менкуш працювала друкаркою в місцевому уряді в Пустомитах, а також вчителювала в сільськогосподарській школі. 1942 року Ярослава знайомиться з членом ОУН Іваном Білим, а в квітні 1944 року вони одружуються. Та недовго тривало їхнє подружнє життя. У вересні того ж 1944 року Іван Білий загинув в нерівному бою в селі Сайків Миколаївського району Львівської області. Того самого року народжується їхня дочка Галина. Ярославі загрожує арешт. Вона змушена переховуватися і жити зі своєю маленькою донькою напівлегально. Коли дитині виповнюється три роки, мати віддає її під опіку своїй тітці, а сама йде в підпілля. Лише через 11 років вона зможе признатися дочці, що вона її справжня мати. Зі смертю Сталіна 1953 р. Ярослава Менкуш виходить на волю. Їй вдається влаштуватися на роботу у Львівський будинок моделей спочатку кравчинею, а тоді модельєром. 1965 р. вона була заарештована разом із групою шестидесятників і засуджена Львівським обласним судом на два з половиною роки суворих таборів. Згодом Верховний суд скоротив цей присуд до одного року. Ярослава Менкуш відбуває покарання в поселенні Явас, що в Мордовії. 1967 р. Ярослава Менкуш виходить заміж за Антона Заневчика. Ярослава починає конструювати свої моделі, виробляти свій стиль верхнього одягу, де поєднувалися б давні народні традиції та сучасні тенденції моди. 1978 року вона бере участь у виставках у м. Львові і Києві. 1984 року відбулася її перша персональна виставка в Музеї народної архітектури і побуту м. Львова „Шевченківський гай“. Серед експонатів були представлені свити, сердаки, кептарі, вишиті сорочки, сукні, тощо. У колекції Ярослави Менкуш-Заневчик є також цінні експонати народного одягу: сорочки, запаски, крайки, тощо, які вона зібрала по селах України і реставрувала. 1990 року вона разом зі своїм чоловіком, який долучається до роботи над свитами, а також художницею Оленою Стахурською їде до Канади, де спеціально для них було організовано 26 художніх виставок одягу та вишивки. У 1991 році, після повернення в Україну, вона активно включається в роботу громадських організацій і стає членом Союзу українок, Ліги українських жінок, Спілки політв’язнів, Братства УПА, Об’єднання народних майстрів при Будинку народної творчості. У 1991-2010 рр. Ярослава Менкуш-Заневчик організовує персональні виставки в Стрию, Дрогобичі, Трускавці, Дубні, Бориславі та інших містах. Серед нагород художниці – численні грамоти, дипломи, подяки.

17 лютого

80 років від дня народження Недашківської Раїси Степанівни-української актриси театру і кіно, громадського діяча, народної артистки України. Народилася селі Старі Вороб'ї, Малинський район, Житомирська область. Шкільну освіту здобула у Києві (вчилася у середній школі № 87). В дитинстві Раїса Недашківська захоплювалася танцями, була солісткою хореографічного ансамблю Палацу піонерів, де її зустрів кінорежисер Віктор Івченко, який шукав юну актрису для втілення образу Мавки у фільмі «Лісова пісня». 17-річна школярка отримала цю роль; на час виходу фільму на екрани (1960) стала студенткою Київського театрального інституту (курс В. Івченка). Закінчивши інститут у 1965 році, знімалася у численних кінофільмах (загалом понад 60 фільмів), переважно — виробництва Київської кіностудії імені О.Довженка. 1980–1993 — працювала в Київському молодіжному театрі, на сцені якого грала у виставах «Сірано де Бержерак» (Роксана), «За двома зайцями» (Секлета) та інших. Творець декількох моновистав (зокрема, «Канте Хондо» за Ф. Гарсія Лоркою, «Щастя» за Лесею Українкою), численних літературно-драматичних композицій. У 1994—2001 роках — художній керівник Театру «Під зоряним небом» у приміщенні Київського планетарію. Проводить значну громадську роботу як перша заступниця голови правління Національної спілки театральних діячів України. Активно підтримала Євромайдан, поширює об'єктивну інформацію про події в Україні серед російського театрального загалу.

18 лютого

90 років від дня народження Мірошниченко Тетяни Кузьмівни-української театральної актриси, народної артистки України. Народилася в селі Пашкове, тепер Барвінківського району Харківської області. У 1952—1956 р навчалася в Харківській консерваторії. 1952 року при вступі вразила приймальну комісію власними віршами. Закінчила 1956 року Харківський інститут мистецтва ім. І. Котляревського. Працювала в Запорізькому українському музично-драматичному театрі ім. М. Щорса з 1956 — на запрошення Володимира Магара. Уже в перших ролях (Живка — «Під зорями балканськими» О. Левади, Варя — «Одна ніч» Б. Горбатова, Таня — «В шуканні радості» В. Розова) проявила вміння глибоко розробляти характер, з чарівною безпосередністю передавати почуття і думки героїнь. Наступні роботи — Наталка Полтавка (п'єса І. Котляревського), Маруся Богуславка (п'єса М. Старицького), Харитина («Наймичка» І. Карпенка-Карого) відкрили високий професіоналізм і велику силу внутрішнього світу артистки. Широке визнання аудиторії і критики отримала роль Кассандри в однойменній драмі Лесі Українки. В останні роки життя Мірошниченко створила образи тьоті Моті — «Слобожанський анекдот» за п'єсою М. Куліша, Бабусі — «Вісім люблячих жінок» Р. Тома, Бернарди — «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки. Протягом багатьох років викладала курс сценічної мови в музичному училищі ім. Майбороди. Захист рідної мови та культури — був громадянською позицією Тетяни Мірошниченко. Упродовж двох років очолювала обласну організацію Товариства «Просвіта». Протягом вісімнадцяти років була депутаткою міської ради. Очолювала обласну організацію «Меморіал». Померла 15 грудня 2009 року.

20 лютого

75 років від дня народження Цибульського Адама Миколайовича-українського актора театру і кіно, театрального режисера, народного артиста України. Народився 1948 року в селі Бичківці Чортківського району Тернопільської області. Закінчив Теребовлянське культурно-освітнє училище (1968, нині вище училище культури). Від 1968 — актор Тернопільського обласного музично-драматичного театру (нині академічний обласний драм театр). Від 1974 — актор Київського музично-драматичного театру ім. П. Саксаганського, від 1976 донині — актор Львівського музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича (м. Дрогобич). Як режисер здійснив постановки казок “Розбійник Гуцик-Буцик”, “Кобиляча голова”, “Недоторка”, “Курочка ряба”, “За дорогоцінним скарбом”, “Попелюшка”, “Світлофор-Моргайко”, “Підступний сірничок”, “Спасибі, Барбі”, “День народження кота Леопольда”, “Чарівниця Акварина”, “Котигорошко”, “По щучому велінню”, “Троє поросят”, “Золотий ключик”, “Кіт у чоботях”. У 1994 році присвоєно почесне звання “Заслужений артист України”, у 2011 році присвоєно почесне звання “Народний артист України”. Знімався у кіно та фільмах.

22 лютого

65 років від дня народження Кузьми Бориса Івановича-українського архітектора, живописця, графіка, народного художника України. Народився 22 лютого 1958 року в с. Нове Давидково Мукачівського району Закарпатської області. У 1980 році закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Педагоги з фаху – В. Кравцов, Т. Максим’юк. Член Національної Спілки художників України з 1995 р. Лауреат обласної премії ім. Й. Бокшая та А. Ерделі в галузі образотворчого мистецтва. Заслужений художник України (2004). Борис Кузьма є продовжувачем і патріотом закарпатської художньої традиції. Колір у роботах митця є беззаперечною домінантою, що будує настроєву лінію, наштовхує на асоціації, відіграє роль символу і творить образ. Графіка Бориса Кузьми поліхроматична: тут, як і в малярстві митця панує фактура, живописний мазок.

23 лютого

60 років від дня народження Москальця Костянтина Вілійовича-українського письменника, перекладача, літературного критика, музиканта, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився у селі Матіївка біля Батурина на Чернігівщині. Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві. Один із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську, працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії "Не журись!", виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Автор слів і музики відомої в Україні пісні "Вона" ("Завтра прийде до кімнати..."). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997). Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею. Проза Костянтина Москальця перекладена англійською, німецькою та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе. Лауреат премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Стуса (2004), ім. В. Свідзінського (2004), ім. М. Коцюбинського (2005), ім. Г. Сковороди "Сад божественних пісень" (2006), "Глодоський скарб" (2010).

24 лютого

100 років від дня народження Фролової Клавдії Павлівни-української театральної актриси, прозаїка, літературознавця, критика, педагога. Народилася в селі Сеньково Орловської області. Вчилася в школах Рудьки і Китайгорода, захоплювалася літературою і театром, ставила самодіяльні вистави і грала в них. Пережила часи німецько-фашистської окупації у хуторі Куньша в Краснодарському краї, куди евакуювалася з родиною у 1941 року. Закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету. Доктор філологічних наук, професорка. Авторка книжок: “Андрій Головко” (у співавторстві), “Розвиток образної свідомості в українській радянській ліриці”, “Аналіз художнього твору”, “Естетичні категорії в українській радянській ліриці”, “Морально-естетичні пошуки в сучасній українській ліриці”, “Субстанції незримої вогонь”, “Теория и методика применения эстетических категорий в литературоведческом анализе”, “Ярина” (посібник з народознавства), “Цікаве літературознавство” та ін.

28 лютого

65 років від дня народження Сандулеси (Сандулесу) Лілії Василівни-української і молдавської естрадної співачки (альт), народної артистки України. Народилася в селі Маршинці, Новоселицького району, Чернівецької області. На професійній сцені почала співати в 1977 в чернівецькому філармонійному ВІА «Жива вода». Через три роки, в 1980 разом з Олександром Сєровим перейшла у волинську філармонію (ВІА «Світязь», «Серпанки»), але через рік їхні шляхи розійшлися. Влітку 1982 року на Всеросійському конкурсі виконавців у Сочі Сандулесу була третьою, та вже у вересні 1982 вона перемогла на конкурсі артистів естради України в Чернівцях (випередивши сестер Ротару, Олександра Сєрова, Віталія Білоножка і Павла Дворського). В 1984 році Сандулесу запросили до Київського мюзик-холу, де у неї з'явилася можливість регулярно записуватися на радіо (згодом її прізвище почало вимовлятися українською мовою — Сандулеса). В 1985 році вона з піснею Володимира Бистрякова «Гончарный круг» пройшла до фіналу всесоюзного телефестивалю «Пісня року»; фірма «Мелодія» випустила її міньйон «Спочатку ти». В 1988-му повернулася на Буковину співати з власним гуртом «Селена». В 1990-му вона повертається до столиці — в театр «Етюд». В 1992 об'єднується в дуеті з Іво Бобулом. Найвідомішіми спільними піснями стали «А липи цвітуть» та «Берег любові». Дует багато виступає за кордоном, де й виходить їхній компакт «Берег любові». Згодом у репертуарі Сандулеси з'явилися драматичні пісні — «Несу свій хрест», «Зраджене кохання». Після десяти років спільного творчого, а потім і сімейного життя Сандулеса розлучилася з Іво Бобулом. У 2004 році вийшов її сольний компакт з невибагливою назвою «Співає Лілія Сандулеса». На початку 2006-го Лілія Сандулеса повернулася на помешкання до Чернівців.