Ювіляри-2023. Березень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів березня.

1 березня

85 років від дня народження Брондукова Борислава Миколайовича-українського кіноактора, народного артиста України. Народився в невеликому селі Дубова, Київська область. З шести років у своєму рідному селі на всіх святах читав довгі вірші. У школі вчився добре, отримував грамоти. Десять класів закінчив лише з однією четвіркою — з хімії. Закінчив у Києві будівельний технікум у 1960. Працював виконробом на будівництві, потім на заводі «Арсенал», де грав у народному театрі. Там його побачив ректор Театрального інституту ім. І.Карпенко-Карого Микола Задніпровський, який запропонував Брондукову вступити до інституту. З 1961 по 1965 рік навчався у Театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. Брондуков був одним з найближчих друзів Івана Миколайчука, вони товаришували зі студентських часів. Як кіноактор дебютував 1962 року у фільмі Сергія Параджанова «Квітка на камені». У 1968 році — нагороджений дипломом Всесоюзного кінофестивалю у Ленінграді за найкращу чоловічу роль у фільмі «Камінний хрест». Пізніше знявся у понад 110 фільмах, в тому числі у стрічках «Афоня», «Осінній марафон», «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона», «Вас чекає громадянка Ніканорова», «Будь здоровим і прощай», «Небезпечні гастролі», «Зелений фургон», «Ми з джазу». У кіно не грав головних персонажів. Він відмовлявся від центральних ролей, якщо вони йому не подобалися і завжди міг, за його словами, з будь-якого епізоду «зробити цукерку». У 1995 році став першим лауреатом Державної премії України імені Олександра Довженка. У 1984 році пережив перший інсульт. Пізніше він переніс ще два інсульти і операцію з видалення гематоми головного мозку. Востаннє на екрані з'явився у 1997 році в картині «Хіппініада, або Материк любові», але після третього інсульту (1997) він не розмовляв і не вставав з ліжка. Постійно за ним доглядала дружина Катерина. Помер на 67-му році життя. Похований на Байковому кладовищі у Києві (ділянка № 49а).

2 березня

70 років від дня народження Зубицького Володимира Даниловича - українського композитора, диригента, баяніста, заслуженого діяча мистецтв України. Народився селі Голоскове, тепер Первомайського району Миколаївської області у сім’ї лікаря-фітотерапевта. 1968 закінчив Криворізьке музичне училище (тепер Криворізький обласний музичний коледж), клас баяна М. Потапова; 1971 — Музичне училище імені Гнесіних, клас баяна В. Мотова, (м. Москва, тепер РФ); 1976 — Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (тепер Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) як баяніст (клас В. Бесфамільнова), 1977 — як композитор (клас М. Скорика) та 1979 — як симфонічний диригент (клас В. Кожухаря та В. Гнєдаша). З 1978 — член Спілки композиторів УРСР (тепер Національна спілка композиторів України). 1976–1979 працював солістом Укрконцерту (м. Київ), дав понад 200 концертів у містах СРСР та країнах зарубіжжя. З 1980 — соліст Держконцерту СРСР, гастролював і проводив майстер-класи в Польщі, Франції, Німеччині, США тощо. Голова секції молодих композиторів Спілки композиторів УРСР (1984–1988), президент Асоціації баяністів та акордеоністів України (1988–1998). З 1995 мешкає в Італії. Веде активну творчу, концертну, викладацьку діяльність. Викладає на міжнародних курсах акордеоністів у Бельгії, Болгарії, Італії, Німеччині, Польщі, США, Чехії.

3 березня

135 років від дня народження Королевої Наталени Андріанівни-української письменниці, мистецтвознавця, археолога. Народилась в монастирі Сан Педро де Карденья, біля м. Бургоса, що у Північній Іспанії. Повне її ім’я за старовинним іспанським звичаєм: Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Дівчинку спочатку виховувала бабуся Теофіла, а згодом, після її смерті – маленьку Наталену відвіз до Іспанії брат матері, Еугеніо офіцер королівської гвардії. Дитина провела дванадцять років у монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Восени 1904 року 16-річна дівчина вперше приїхала до Києва. Вона вражала всіх, хто її знав, своїми знаннями з історії, археології, філософії, медицини, теорії музики; до того ж вона вже володіла, окрім французької, ще й польською, іспанською, арабською, італійською мовами – а українську, за власним визнанням, «трохи пам’ятала ще з дитинства». Далі було навчання в Київському інституті шляхетних дівчат. Згодом – рішуча відмова від вигідного шлюбу, навчання в Археологічному інституті Петербурга, захоплення театром (сценічна кар’єра не була успішною через слабке здоров’я), перебування у Західній Європі (Іспанія, Франція, Італія) та країнах Близького Сходу, участь в археологічних розкопках у Помпеях та Єгипті. Перші художні твори, написані французькою мовою, почали з’являтися в паризьких журналах у 1909 році. Перша світова війна застає Н. Королеву в Києві. Під час Першої світової війни, вступивши до Червоного хреста, перебувала на фронті як лікар у складі російської армії майже три роки. У пору національно-визвольних змагань в Україні 1917-1920 років деякий час працювала в Міністерстві закордонних справ Української Народної Республіки, а з їх драматичним перебігом виїхала разом із мачухою (батько на той час уже помер) до Чехії як репатріантка. З часом Наталена оселилась і працювала вчителькою у Празі. Тут вона зустріла – Василя Королева-Старого і одружилася з ним. Разом вони прожили все життя, і саме він надихнув Натанелу писати українською мовою. Перший такий твір, оповідання «Гріх (3 пам’ятні книжки)», був надрукований в українському тижневику «Воля» (виходив у Відні) в січні 1921 р. У середині 30-х – на початку 40-х років виходять книжки Н. Королевої, що принесли їй широке визнання і популярність: збірка легенд «Во дні они» (1935), повісті «1313» (1935), «Без коріння» (1936), збірка оповідань «Інакший світ» (1936), повісті «Предок» (1937), «Сон тіні» (1938), «Легенди старокиївські» (1942–1943). Останні роки життя письменниця жила самотня, всіма забута, заробляла на прожиття приватними уроками французької та іспанської мов. Померла письменниця 1 липня 1966 р. в Мельніку. Похована на цвинтарі Святого Вацлава, біля коханого чоловіка.

4 березня

80 років від дня народження Литвина Миколи Степановича-українського кобзаря, композитора, поета, журналіста, громадського діяча, заслуженого діяча мистецтв України. Народився в селі Федорівка Новоукраїнського (нині Добровеличківського) р-ну Кіровоградської області. Талановитий митець, він все життя боровся за національне відродження України, був заарештований за участь у напівлегальній націоналістичній організації (м. Тернопіль) та звинувачений у проведенні «антирадянської пропаганди». Як кобзар виступав у всіх областях України, у Польщі, Словаччині, Литві, США. У його репертуарі були думи, козацькі, стрілецькі та пісні на слова українських поетів, власні твори. Свого часу репортаж про Миколу Литвина та його брата зробив Василь Симоненко. В літературному доробку Миколи Степановича збірки поезій, оповідань та повістей. «Лети, павутино!» – збірка повістей, присвячена видатним українським композиторам (1990), «Струни золотії» – повість-есе, присвячена дослідженню витоків та історії українського кобзарства (1994), книги музичних творів. Василь Степанович був лауреатом Літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького (1993), Літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки (1995), Літературно-мистецької премії імені Володимира Косовського. У 1993 році Тернопільська обласна рада встановила стипендію імені М. Литвина для студентів-бандуристів, які навчаються у Тернопільському музичному училищі та студентів-тернопільців, котрі студіюють гру на бандурі у вишах України.

5 березня

120 років від дня народження Забіли Наталі Львівни-української письменниці, перекладача. Народилася в Петербурзі в сім'ї економіста. В 1918 році сім'я переїхала в Україну і оселилася в Люботині, неподалік від Харкова. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичний відділ Харківського інституту народної освіти. Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті. Перші публікації датуються 1924 роком (Кам'янець-Подільська газета «Червоний кордон», вірш «Війна війні»). Незабаром молода поетеса увійшла в союз селянських письменників «Плуг». Перший виданий збірник лірики - «ДАЛЕКИЙ КРАЙ» (1926). У 1928 році виходить віршований розповідь для малюків «Про маленьку мавпу», після чого Наталя Забіла свідомо стає на шлях творення дитячої літератури. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи в творчому доробку близько десятка невеликих за обсягом книжок. Особливу популярність здобула «ЯСОЧЧИНА КНИЖКА» (1934), яка потім неодноразово перевидавалася. Цикли віршів «ЯСОЧЧИНА КНИЖКА» та «ПРО ДІВЧИНКУ МАРИНКУ» (1956) літературознавці характеризують як одні з вершин української дитячої літератури. У роки Великої Вітчизняної війни Наталя Забіла жила і працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «БАРВІНОК». За драматичну поему «ТРОЯНОВІ ДІТИ» (1971) та фантастичну п'єсу «ПЕРШИЙ КРОК» (1968) в 1972 році Наталя Забіла першою в Україні була удостоєна премії ім. Лесі Українки. Багато з творів автора перекладено на російську та інші мови. Додатково до письменницької роботи Наталя Забіла була упорядником «ЧИТАНОК» для другого (1933) і першого (1939) класів, які згодом неодноразово перевидавалися. Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року в Києві.

10 березня

70 років від дня народження Петриненка Тараса Гаринальдовича-українського композитора, музиканта, естрадного співака (баритон), поета, народного артиста України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився 1953 р. у Києві. Свою музичну діяльність розпочав 1969 року з виступу на танцмайданчику з гуртом «Еней». У 1971 році Тарас Петриненко створив новий гурт «Дзвони», який 1974 року об'єднався з «Енеєм». Новостворений ВІА «Візерунки шляхів» додав до лірики «Дзвонів» (Петриненка) та фолк-року «Енея» патріотики членів спілки композиторів. На початку 1975 року гурт записав на грамстудії «Мелодії» платівку-гігант. Гурт одразу запросили до Укрконцерту, де під назвою «Гроно» він проіснував майже рік. Після служби в армії Петриненко недовго керував знаменитим ансамблем «Мрія», але після того, як йому заборонили виконувати власні пісні (зокрема, «Пісня про пісню»), він з гуртом «Чарівні гітари» переїхав до Росії. 1987 року Петриненко разом з Валерієм Смаглієм відновив «Гроно» на базі Київконцерту. У 1989 році вийшов альбом «Я професійний раб», дещо політизований і розтиражований лейблом «Кобза». Цікаво, що всі вважали «Гроно» попгуртом, хоч увесь альбом був аранжований у стилі прогресив-року. 1991 року Петриненко розпочав запис альбому «Господи, помилуй нас» для «Аудіо України», який було завершено лише через два роки. 1995 року Петриненко деякий час вів на центральному телебаченні України програму «Колискова для дорослих». Влітку 1997 рок на «Таврійських іграх — VI» Тарас Петриненко отримав Всеукраїнську премію в галузі музики та масових видовищ «Золота Жар-птиця» в номінації «Жива легенда». Наприкінці року фірма «Нова Рекордс» випустила третій сольний альбом Тараса Петриненка «Любов моя»; також було розтиражовано попередній альбом. 1999 року солісту-вокалістові концертно-творчої організації «Київщина» Тарасові Петриненку присвоєно звання Народного артиста України. 2003 року лейбл «Атлантик» зарахував Тараса Петриненка до когорти рок-музикантів і видав збірку його пісень у серії «Рок-Легенди України». Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016). Музикант і композитор Тарас Петриненко продовжує працювати над новими піснями, дає концерти в Україні та за кордоном.

14 березня

80 років від дня народження Юрченко Людмили Володимирівни-української оперної та камерної співачки (мецо-сопрано), народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народилася у Харкові, дитинство минуло в Полтаві. Там долучилася до музики, у Полтаві закінчила музичну школу й технікум легкої промисловості, спеціальність — випробувач електродвигунів. Працювала на полтавському заводі «Електродвигун». Музика зрештою перемогла. Закінчила Київську консерваторію (1969, клас Р. Разумової). Солістка Київського театру опери й балету. Одна з небагатьох оперних співачок, що бездоганно поєднують сценічну гру з музикою. Випускниця Київської консерваторії, з 1969 — в Київському театрі опери та балету, виступала 35 років. В репертуарі — понад 30 оперних партій. Маючи діапазон у 2,5 октави, однаково впевнено виконує на гранично низьких тонах партію Кончаківни у «Князі Ігорі» О. Бородіна, та легко переходить на майже сопрано в партіях Еболі — «Дон Карлос» Дж. Верді, чи Фенени — «Набукко» Дж. Верді.

16 березня

75 років від дня народження Левицького Михайла Васильовича-українського поета, перекладача, художника, громадського діяча. Народився в селі Пукеничі Стрийського району Львівської області. У рідному селі закінчив початкову, а в сусідніх Лисятичах — середню школу. Відчуваючи потяг до друкованого слова, вступив на факультет журналістики Львівського університету. Після першого курсу продовжив навчання у Дрогобичі. Закінчив у 1984 році філологічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту (нині Дрогобицький педагогічний університет). Перший вірш Михайло Левицький надрукував чотирнадцятирічним школярем у газеті «Зірка», завдяки чому його преміювали путівкою в табір «Молода гвардія» — як найкращого юного кореспондента та художника. 1979 року у львівському видавництві «Каменяр» вийшла перша книга Михайла Левицького «Мамині перепілки». У січні 1981 року він став членом Спілки письменників України. Від 1984 року проживає в Тернополі. Працював у редакції газети «Відродження» (нині «Свобода»), художньому комбінаті. Помер 11 квітня в Тернополі, похований у рідному селі.

21 березня

85 років від дня народження Василя Андрійовича Марсюка-українського поета, публіциста. Народився у місті Мар'їнці на Донеччині в шахтарській сім'ї, ріс без батька, який за політичним звинуваченням був репресований і загинув на радянській тюремній каторзі. Закінчив педагогічне училище, Київський державний університет ім. Т. Шевченка (заочно). Працював у Черкаському педінституті, але змушений піти звідти, бо за поширення самвидавської літератури і за дружні стосунки із репресованим письменником Андрієм Хименком (Химком) постійно «висів на гачку» у «компетентних органів». Після дворічного навчання на Вищих літературних курсах при Московському Літінституті тривалий час очолював Черкаське обласне літературне об'єднання, керуючи творчою студією при ньому. Переїхавши 1986 року до Києва, майже десятиліття працював на різних редакторських посадах у видавництві літератури для дітей «Веселка». Член Спілки письменників України з 1974 року.

22 березня

85 років від дня народження Савченка Віктора Васильовича-українського письменника, публіциста, драматурга, філософа, правозахисника. Народився в місті Вознесенську Миколаївської області. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут та аспірантуру. Кандидат хімічних наук, доктор філософських наук. Зазнав переслідувань за правозахисну діяльність. Реабілітований в роки незалежності. Дев'ять років очолював Дніпропетровську обласну організацію НСПУ. Двічі обирався з'їздами письменників України членом Ради та членом Президії НСПУ. Упорядкував «Антологію поезії Придніпров'я» та «Антологію прози Придніпров'я». Окремі твори друкувалися в перекладах російською, угорською, чеською, словацькою мовами. Лауреат літературних премій ім. Д. Яворницького, ім. Гетьмана І. Мазепи та «Благосвіт», нагороджений медаллю Національної Спілки письменників України «За досягнення в літературі» та орденом Святого рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня Української Православної Церкви за розбудову духовності. На всеукраїнському конкурсі «читацьких симпатій» на найкращу книжку фантастики, який тривав протягом 1989 року, посів третє місце (Диплом «Чумацький шлях»).

23 березня

60 років від дня народження Богдановича Олексія Володимировича-українського актора театру і кіно, народного артиста України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився в селі Береза на Сумщині. Батько був економістом, мати працювала вихователькою в дитсадку. Батьки хотіли, аби син вступив до медичного інституту. Проте він обрав Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, навчався на курсі у Леоніда Олійника. По закінченню у 1984 році інституту почав плідну працю у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, а згодом і в кіно. Пройшов строкову службу у військах зв'язку. 1986 року — перша кінороль у фільмі «Усе перемагає любов». 1989 року — одружився з однокласницею. 1996 року — лауреат Національної премії ім. Шевченка. 2000 року — за роль Чічікова став найкращим театральним актором року. 2004 року — найкращий актор у рейтингу «Людина року». 2006 року — народний артист України. 2018 року — орден «За заслуги» III ступеня.

24 березня

50 років від дня народження Лани Ра (Світлани Іванівни Конощук)-української казкарки, сценаристки, прозаїка, драматурга. Народилася та мешкає у Києві. Двічі лауреатка і дипломантка Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», лауреатка VIII Міжнародного бієнале сучасної драматургії Free Theatre, лауреатка Міжнародного конкурсу кіносценаріїв (Канада-Німеччина-США-Україна); фіналістка фестивалю сценарної майстерності «Кіноскрипт», фестивалю драматургії «Тиждень актуальної п’єси», конкурсу відеопоезії CYCLOP, фестивалів «Амплуа», «Драма.Ua», французько-українського конкурсу «Тандем», фестивалю комедійного мистецтва «ГаШоТю». Твори увійшли до коротких списків Міжнародного конкурсу п’єс «Евразия», «Ремарка», «Время драмы», «Корнійчуковської премії». Авторка книжок для дітей. Казки публікувалися в періодичних виданнях України, Росії, Грузії. Авторка сценаріїв (анімація, фільми). Екранізовані стрічки мають відзнаки міжнародних фестивалів.

25 березня

70 років від дня народження Кириліної Ірини Яківни-української композиторки, музикознавця, педагога, заслуженого діяча мистецтв України. Народилася у Дрездені. Закінчила Київське музичне училище ім. Р. Ґлієра (1972; клас теорії музики В. Подвали; брала уроки композиції у Р. Верещагіна), факультет композиції Київської консерваторії (1977; клас композиції М.Дремлюги). Відтоді — на творчій роботі. Від 1999 року — доцент кафедри естрадного співу Київського національного університету культури і мистецтв. Викладач фахових дисциплін «Сольний спів», «Аранжування та основи композиції», «Студійний практикум». Ірина Кириліна не лише композитор, але й аранжувальник, автор текстів та продюсер. Її твори є в репертуарі Хору ім. Г. Г. Верьовки, капели «Думка», пісні виконували В. Білоножко, О. Білозір, А. Кудлай, Н. Матвієнко, П. Зібров, Л. Сандулеса, Т. Школьна, Р. Лоцман, А. Попова та ін. Як композитор-академіст брала участь у міжнародних форумах в Англії, Голландії, Польщі, Чехії, Югославії, Німеччині, Австралії, Японії, країнах СНД та ін.

28 березня

85 років від дня народження Лупія Олеся (Олександр) Васильовича-українського поета, прозаїка, драматурга, сценариста, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився 28 березня 1938 року в с. Нова Кам’янка Жовківського р-ну на Львівщині. Після закінчення філологічного факультету Київського державного університету (1961) працював у редакціях газет “Молодь України” та “Літературна Україна”, редагував альманах “Поезія”. Із 1991 р. – відповідальний секретар Спілки письменників України, заступник голови СПУ. У 1994 р. за роман “Падіння давньої столиці” та повість “Гетьманська булава” удостоєний Національної премії України імені Т. Шевченка. заслужений діяч мистецтв України (1998 р.) Перша збірка віршів “Віник юності” вийшла в 1957 р., потім – ще сімнадцять, серед яких найвідоміші: “Майовість”, “Перевал”, “Довголіття бджоли”, “Кольорами предків”, “Зелене весілля”, “Золоті еклоги”, а також “Милява”, “Грань”, “Нікому тебе не віддам”, “Чоловіки не відчувають болю”, “Лицарі помсти”. За сценаріями О. Лупія поставлені художні фільми “Багряні береги”, “Малуша”, “Данило – князь Галицький”. Помер опівдні 14 серпня 2022 року у віці 84 років після важкої хвороби.

30 березня

50 років від дня народження Марини Степанівни Павленко-української поетеси, прозаїка, художника-ілюстратора, педагога. Народилася 30 березня 1973 року у селі Старичі Яворівського району Львівської області в родині вчителів. Незабаром родина переїхала на Черкащину. Батько Марини Павленко був вчителем української мови та літератури. Завдяки йому вона і почала писати перші твори. З відзнакою закінчила Уманський державний педінститут (нині університет) імені П.Г. Тичини. Після навчання працює вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії, а з 2000 року Марина Степанівна стає викладачем кафедри української літератури й українознавства рідного університету. Марина Павленко ще й талановита художниця. Вона проілюструвала чимало збірок (у т.ч. й власні). Як художник-ілюстратор Марина Павленка стала відома завдяки оформленню видань своїх поетичних творів: «Чар-папороть» (2002 р.), «Душа осики» (2006 р.). За монографію «Тичининська формула українського патріотизму» Марина Степанівна Павленко удостоєна літературної премії «Благовіст».