Ювіляри-2023. Серпень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів серпня.

1 серпня

120 років від дня народження Майфета Григорія Йосиповича-українського письменника, літературо- та мистецтвознавця, перекладача, репресованого. Народився у місті Ромни Полтавської губ. (нині Сумська обл.) у родині священика. Здобув хорошу освіту у Полтавській духовній семінарії та фах вчителя математики у Полтавському ІНО (Інституті народної освіти) (1921-1924). У 1923-1928 роках працював вчителем математики та німецької мови у трьох школах, з 1926 року заочно навчався в аспірантурі харківського Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, де у 1930 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Творчість Мирослава Ірчана». У 1928-1932 роках викладав українську мову та літературу у Полтавському технікумі промислової кооперації, від 1932 року до 1934 року викладав історію музики і художнього читання у Музичному училищі ім. М. В. Лисенка. У 1934 році був доцентом-викладачем західноєвропейської літератури у Полтавському педагогічному інституті. Через його знайомство з Миколою Хвильовим та заарештованим Сергієм Пилипенком, літератор був заарештований 5 грудня 1934 року за ордером Полтавского відділення НКВС. За звинуваченнями в «активній участі в організованій контрреволюційній діяльності» та у «навмисному викривленні історії української літератури» він 27-28 березня 1935 року разом із багатьма іншими відомими літераторами був засуджений виїзною Військовою колегією Верховного Суду СРСР до 10 років концтаборів. До 1939 року відбував покарання у Біломор-Балтійському таборі НКВС Карельської АРСР у м. Ведмежегірськ, потім до 1946 року – у таборах Воркути. Після відбуття покарання, не маючи житла та роботи за фахом, від 1946 року жив у с. Канін Ніс на р. Печора у Комі АРСР, яке було засноване у 1940 році для будівництва Північно-Печорської залізниці ув’язненими ГУЛАГу. Григорій Майфет працював тут нормувальником будівельної контори річкового пароплавства. 25 грудня 1950 року арештований вдруге управлінням МДБ Печорської залізниці за звинуваченнями у членстві в 1930-х роках у «терористичній організації українських націонал-боротьбистів» та у «розповсюдженні на засланні антирадянських поглядів і пропаганді німецького фашизму». У 1965 році після виходу на пенсію вчений був реабілітований та поновлений у Спілці письменників України. Упродовж 1966-1968 років опубліковано 70 його кінорецензій та статті про С. Цвейга. Однак, у 1967 році КДБ перехопив текст «Ювілейних роздумів» до 50-річчя Жовтневої революції з критикою діяльності комуністичної партії та знову заборонив йому друкуватися. Зневірений у пошуках справедливості, зацькований постійними підозрами та матеріальними труднощами, Григорій Майфет 13 вересня 1975 році покінчив життя самогубством.

2 серпня

80 років від дня народження Шкраб’юка Петра Васильовича-українського письменника, публіциста, літературознавця, історика, педагога. Народився в селі Пужники Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. 1969 року закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. В Інституті від 1987 року: молодший науковий, науковий, старший науковий співробітник відділу нової історії, відтак – в.о. завідувача відділу української літератури (2015–2018), старший науковий співробітник відділу української літератури (від 2018 і дотепер). 1994 року захистив кандидатську дисертацію «Михайло Павлик і Радикальна партія». 2007 року захистив докторську дисертацію на тему: «Монаший Чин Отців Василіян у суспільно-культурному житті України». Понад 30 років співпрацював з кафедрою зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету ім. І. Франка (спецкурс “Українці в світовій культурі”) Член редколегії наукових збірників “Парадигма” (Львів), “Шашкевичіана” (Львів), “Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність” (Львів), “Добрий пастир. Богослов’я” (Івано-Франківськ). Член Спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституту народознавства НАН України.

3 серпня

85 років від дня народження Мінька Олега Терентійовича-українського живописця, педагога, народного художника України. Народив­ся у 1938 році у Макіївці Донецької області. Війну родина пережила у селі Носачів на Черкащині, звідки родом був батько Олега Мінька, 1944 року повернулися у Макіївку. 1959 року вступив до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва на відділ художнього ткацтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Після закінчення інституту 1965 року працював майстром ткацького цеху Львівського художньо-виробничого комбінату, через 5 років став керівником цього цеху. З 1971 по 1982 працював художником монументального цеху Львівського художньо-виробничого комбінату. З 1982 року — старший викладач кафедри художнього текстилю Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Очолював цю кафедру. Одружений з 1959 року. Дружина Ольга Мінько в минулому талановита ткаля. Донька Ірина Мінько-Муращик — відома художниця (пастель, гобелени малих форм). Похований у родинному гробівці на 86 полі Личаківського цвинтаря.

5 серпня

130 років від дня народження Холодної Віри Василівни (у дівоцтві – Левченко)-української кіноактриси епохи німого кіно. Народилася в Полтаві. До заміжжя — Левченко. Вірі було два роки, коли родина переїхала в Москву. У 1903 році, коли їй виповнилося десять років, її віддали вчитися в приватну гімназію Перепьолкіна. Незабаром Вірочка, незважаючи на величезний конкурс, надійшла в балетне училище, хоча була досить повною і мама називала її «полтавською галушкою». Але через рік батьки забрали її з училища. З 1914 року знімалася в кіно. Перша (епізодична) роль — в екранізації «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. У 1915 році знялася у Євгена Бауера в картині «Пісня торжествуючої любові», де зіграла Олену. Ця роль принесла актрисі широку популярність. За рік вона знялася у Ханжонкова в 13 фільмах. Їй потрібно було утримувати сім’ю, так як чоловік був на фронті. У серпні 1915 року Віра вирушила на фронт — в госпіталь, виходжувати важко пораненого чоловіка. Володимир пішов на поправку і вони повернулися в Москву. У 1917 році на екран вийшов один з кращих її фільмів — «У каміна». Цей фільм мав винятковий успіх у глядачів. За 1917 рік Віра знялася ще в 11 фільмах. В кінці літа 1918 року актриса приїхала в Одесу на дозйомки фільму «Княжна Тараканова» разом зі старшою донькою Женечкою. Але знімальній групі з — за інтервенції довелося затриматися в Одесі на півроку. 8 лютого 1919 року Віра захворіла «іспанкою» — особливою формою грипу, яка ускладнилася запаленням легенів. Вона прохворіла дев’ять днів. 17 лютого 1919 року її не стало.

120 років від дня народження Гмирі Бориса Романовича-українського оперного і камерного співака (бас), народного артиста. Народився у бідній родині в місті Лебедин. З раннього дитинства заробляв на хліб, працюючи де доведеться. 1930 року вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, який закінчив 1935 року. У 1939 році закінчив Харківську консерваторію. Навчався вокалу у відомого педагога Павла Голубєва, учня славнозвісного Федеріко Бугамеллі. Водночас (від 1936 року) став виступати на сцені Харківського оперного театру. У 1939-1957роках — у Київському театрі опери та балету (з перервою). Від 19 вересня 1943року до 1 червня 1944 року працював у Кам'янці-Подільському: спочатку в переведеному сюди німцями Полтавському музично-драматичному театрі, а після визволення Кам'янця-Подільського — в міському музично-драматичному театрі. Так, 14 квітня 1944 року у Кам'янці-Подільському брав участь у постановці опери "Запорожець за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського, 30 квітня 1944 року у великому концерті, присвяченому Першотравню, виконав пісню "Эй ухнем". Виконав партії в 39 різноманітних операх. Мав голос широкого діапазону, м'якого, красивого тембру; був співаком високої вокальної культури. Відомий і як камерний співак українських і російських романсів, був прекрасним виконавцем багатьох українських народних пісень. Гастролював за кордоном, але тільки в країнах контрольованих радянською Москвою. До розвинутих країн співака радянська влада не випускала. Загалом дав майже 2000 концертів. Поховано на Байковому цвинтарі. 

7 серпня

90 років від дня народження Бугайова Володимира Феодосійовича-українського театрального актора і режисера, педагога, заслуженого артиста України. Народився в місті Чернігові. 1956 року закінчив Київський інститут театрального мистецтва. Упродожвж 1956—1959 років працював у Кіровоградському російському драматичному театрі імені Сергія Кірова. У 1959—1966 роках — у Донецькому обласному російському драматичному театрі у Жданові. У 1966—1868 роках — у Донецькому українському музично-драматичному театрі імені Артема. У 1968—1980 роках — знову у Донецькому обласному російському драматичному театрі.  У 1980—1984 роках — у Київському російському драматичному театрі імені Лесі Українки. У 1984—1990 роках — головний режисер Київського театру юного глядача. З 1990 року — доцент кафедри режисури драми та акторської майстерності Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Дружина — народна артистка УРСР Неоніла Білецька. Онук — актор Павло Алдошин (нар. 1987). Помер 9 квітня 2022 року. Похований в колумбарії Байкового кладовища.

9 серпня

50 років від дня народження Пономарьова Олександра Валерійовича-українського естрадного співака (тенор), композитора, поета, продюсера, народного артиста України. Народився в Хмельницькому. Навчався там же, в музичному училищі. Пізніше закінчив Львівську консерваторію за фахом "вокал". Вперше виступив на великій сцені фестивалю "Червона Рута" в Донецьку, здобувши там перемогу. Звання заслуженого артиста України Пономарьов отримав незабаром після цього, в 1993 році. У 1998-му році запустив центр "З ранку до ночі". Спеціалізація організації - озвучування, звукозапис та аранжування. У 2001 році Пономарьов став першим в Україні виконавцем, якого шість разів поспіль визнали "найкращим співаком держави" і вручили шість нагород "Золота Жар-птиця" поспіль. Був першим українцем, який прийняв участь в Євробаченні в 2003 році, в Ризі. Його пісня "Hasta la vista" зайняла на конкурсі 14-е місце. Активно підтримував Помаранчеву революцію, запам'ятався всій країні своїм виконанням гімну України на Майдані. При цьому в інтерв'ю OBOZREVATEL підкреслив, що не збирається і навіть не замислювався про можливість піти в політику, наприклад, балотуючись у народні депутати України.  У 2011-му році брав участь в двох сезонах шоу "Голос Країни". У 2011 році Пономарьова визнали найкращим виконавцем двадцятиріччя за версією музичної премії YUNA.

10 серпня

70 років від дня народження Кошмала Віктора Миколайовича-українського фотохудожника, фотожурналіста. Народився у місті Бахмачі Чернігівської області. Навчався в Середній школі № 1, яку закінчив 1970 року. В 1970–1971 році — працював на хлібозаводі вантажником, потім водієм. 1971–1973 році — проходив строкову службу в повітряно-десантних військах в Литовській СРСР. Пройшов навчання і став парашутистом-інструктором, підготував до стрибків 90 людей. В 1973 році вступає до Чернігівського Національного Педагогічного Університету на факультет ЗТД (загальнотехнічних дисциплін). В 1979 році, в зв'язку з хворобою, перейшов на заочне відділення. Пішов працювати керівником в дитячу фотостудію «Поиск». Став завідувачем фотолабораторії в Палаці піонерів, нині Палац дітей та юнацтва. В 1986 році Віктора Кошмала запросили очолити дитячу фотостудію при Станції юних техніків. Постійно бере участь в фотоконкурсах. Найкращі фотознімки були неодноразово представлені на конкурсах Національної спілки фотохудожників України, газети «День», інформаційного агентства «Укрінформ», «PHL-фотолєнта», фірми «CANON». Одружений, має 2-х доньок.

13 серпня

50 років від дня народження Жураківської Олесі Вікторівни-української актриси театру і кіно, телеведучої, заслуженої артистки України. Народилася в Києві. З дитинства вона була артистичною і спортивною дівчинкою. Її мама була швачкою, так що в юності і Олеся спробувала освоїти професію технолога швейного виробництва. Вона закінчила технікум легкої промисловості, однак під час навчання її куди більше захоплювали цікаві заходи, ніж сидіння за швейною машинкою. В результаті Олеся Жураківська вирішила спробувати себе у творчості. Вона поїхала до Москви і вступила до театрального. У 1996 році вона закінчила ГІТІС і деякий час працювала в театрі. Потім на перше місце в житті актриси встала сім'я, і вона вирішила зробити перерву в сценічній діяльності. Чоловік був проти акторської кар'єри Олесі, що і стало однією з причин розриву. У 2002 році Олеся Жураківська розлучилася з чоловіком і повернулася додому, в Київ. Вона приєдналася до Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, де працює і донині.

16 серпня

75 років від дня народження Дудки Анатолія Свиридовича-українського театрального актора і режисера, народного артиста України. Народився в селі Личковому (нині Новомосковський район Дніпропетровської області, Україна). У 1949 році його сім'я переїхала до Дніпропетровська, де він навчився грати на баяні й успішно закінчив музичну школу. 1972 року закінчив акторське віддідення Дніпропетровське державне театральне училище, був учнем Олександра Галуна. Протягом 1972—1974 років працював у Закарпатському українському музично-драматичному театрі в Ужгороді; у 1974—1976 роках — у драматичному театрі в місті Балашові Саратовської області; у 1976—1990 роках — у Криворізькому театрі драми та музичної комедії імені Тараса Шевченка. 1988 року закінчив Вищі курси сценаристів і режисерів. У 1990—1997 роках працював у Дніпропетровському українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка; у 1997—2009 роках — у Дніпропетровському молодіжному театрі; з 2009 року — у Дніпропетровському академічному театрі драми і комедії імені Максима Горького. Помер у Києві 31 січня 2017 року під час термінової операції на серці.

17 серпня

55 років від дня народження Кузьменка Андрія Вікторовича (псевд. – Кузьма)-українського естрадного співака, композитора, поета, письменника, телеведучого, актора та продюсера, Героя України. Народився 17 серпня 1968 у Львівській області, в містечку Новий Розділ в родині вчительки музики та інженера. Саме завдяки мамі майбутня зірка стала займатися музикою, а згодом закінчив музичну школу по класу фортепіано. У 1983 році Кузьма почув по третій програмі польського радіо передачу "Вся ця доля", де прозвучала шотландська група The Exploited, яка захопила його і назавжди змусила полюбити панк-музику. Тоді у нього відкрилося друге дихання і він вирішив поширювати панк серед молоді. Так з'явилася група "Ланцюгова реакція". Для репетицій групи використовувався актовий зал школи, де навчався Кузьма. Навчався у Львівському медінституті і мав всі шанси стати стоматологом, чого дуже хотіли батьки артиста. Проте самому Андрію ця професія абсолютно не подобалася і він активно продовжував займатися музикою. Історія життя Кузьми в подальшому була тісно пов'язана з групою "Скрябін". У 2000 році Кузьма став ведучим власного хіт-параду "Гаряча сімка", який проіснував до 2002 року. У 2006 році Кузьменко проявив себе як талановитий письменник після видання його власної книги-автобіографії "Я, Побєда і Берлін". Вона мала шалену популярність, кілька разів перевидавалася. У Кузьми залишилася дружина Світлана, художниця за фахом. З нею артист одружився у 1994 році. У 1997 році у них народилася донька Марія-Барбара. Нагадаємо, Кузьма "Скрябін" був за кермом під час трагічної ДТП, його пасажирка вижила. Водій вантажівки, з якою зіткнувся співак, не постраждав.

18 серпня

80 років від дня народження Лебідь Ольги Вікторівни-української художниці-ілюстраторки. Народилася у селищі Посьєт у Хасанському районі Приморського краю. Згодом, сім’я переїхала до Новоград-Волинська, а потім у Нікополь (Україна). Живопису Ольга спочатку навчалася в гуртку образотворчого мистецтва. У 1960 році закінчила навчання у середній школі та вступила до Дніпропетровського державного художнього училища на живописно-педагогічний факультет. Отримавши освіту, Ольга у 1965 приносить свої роботи до видавництва «Веселка» та відтоді співпрацює з ними. Протягом 25 років роботи на видавництві майстринею-живописцем було оформлено понад 17 дитячих книг. Вона ілюструвала казки Андерсена, Перро й твори письменників України тиражами сто і більше тисяч примірників. Окрім того, Ольга Лебідь працювала художником-оформлювачем у Нікополі та у майстернях Художнього фонду в період між 1966 -1968 р. У 1974 закінчила навчання книжкової та станкової графіки у Василя Касіяна, Василя Чебаника при Київському державному художньому інституті. Того ж року переїхала до Миколаєва. Впродовж 1974-1991 працювала у Миколаївському художньо-виробничому комбінаті; 1978-1988 - голова секції з естетичного виховання дітей при Миколаївській організації СХУ; 2001-2005 – викладач живопису й малюнку у Миколаївській філії Київського університету культури і мистецтв.

20 серпня

85 років від дня народження Мельничука Тараса Юрійовича-українського поета-дисидента, правозахисника, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. народився 20 серпня 1939 року в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської області. Після закінчення десятирічки Тарас Мельничук працював коректором районної газети "Радянська Гуцульщина", далі — в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив у лавах Радянської армії. 1958 вступив до Чернівецького державного університету. На третьому курсі покинув навчання і поїхав за комсомольською путівкою на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, далі впродовж двох років працював теслею на будовах Красноярського краю. 1964 Тарас Мельничук поновився в університеті, з якого через півтора року був відрахований за вільнодумство. Працював у редакціях районних газет Глибокої, Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. 1967 у видавництві "Карпати" вийшла його перша збірка віршів "Несімо любов планеті". 1967 вступив на заочне відділення Московського літературного інституту. Квітень 1979 — через спровокований КДБ інцидент, за "вчинення опору працівникові міліції" (а насправді за антирадянську діяльність) Тарас Мельничук був арештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи. Останні роки прожив у Коломиї. 1994 у Коломийській друкарні ім. Шухевича побачила світ збірка поезій "Чага" (завдяки директорові друкарні Михайлові Андрусяку). Тарас Мельничук помер 29 березня 1995 року. Похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах. Щороку 19 серпня, на День міста в Коломиї вручають міську літературну премію імені Тараса Мельничука.

21 серпня

70 років від дня народження Креміня Дмитра Дмитровича-українського поета, публіциста, перекладача, педагога, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився у селі Суха Іршавського району Закарпатської області. 1975 року, по закінченні філологічного факультету Ужгородського державного університету, направлений на Миколаївщину, де викладав українську мову та літературу у Казанківській середній школі № 2. Пізніше працював у районній газеті, Миколаївському педінституті, обласній пресі, керував обласними літстудіями «Джерела», «Борвій», був заступником головного редактора газети «Рідне Прибужжя». Дмитро Kpeмiнь – пpeкpacний пepeклaдaч. Biдoмi йoгo пoeтичнi пepeклaди з гpyзинcькoї: T. Taбiдзe; Ш. Hiшнiaнiдзe, Г. Дaвтянa, H. Бoгдacapянa; з pociйcькoї мoви: A. Boзнeceнcькoгo, Б. Пacтepнaкa, Л. Гpигop’євoї, зі словацької тa з іншиx мов. У 1999 poцi yдocтoєний звaння «Гopoдянин року» в нoмiнaцiї «Культура). Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України (2010), медаллю князя Гедройця (засновника Худ.музею ім.В.Верещагіна), « Почесними відзнаками» – золотою та срібною медалями НСПУ .Неодноразовий переможець конкурсу «Краща Миколаївська книга». Нині – голова Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України, головний редактор журналу «Соборна вулиця». Член Асоціації українських письменників та Асоціації естрадних діячів України. Член Національної спілки журналістів. Був редактором літературного інтернет-журналу «Літературний Миколаїв» (litnik.org), головним редактором часопису «Соборна вулиця» (2012—2018). З 2010 року по січень 2018 року — голова Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України. Помер 25 травня 2019 в місті Миколаїв.

24 серпня

95 років від дня народження Лук’яненка Левка Григоровича-українського публіциста, письменника, правозахисника, політичного та громадського діяча, Героя України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівка Городнянського району Чернігівської області. З раннього дитинства багато читав, задумувався над тим, як пригнічений український народ. Після поїздки у відпустку додому в 1950 р., де побачив нужду, приниження, Лук'яненко дійшов висновку, що треба боротися за незалежну Україну і цьому слід присвятити життя. В1951-1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 - вступив на юридичний факультет Московського університету. У 1954 році одружився. Вів активне громадське життя. До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу. Після закінчення університету з 1958 працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС, з 1959 — працівник адвокатури Глинянського району Львівської області. Тут він створив опозиційну по відношенню до радянської влади "Українську Робітничо-Селянську Спілку", яка виступала за конституційне відділення України від СРСР. За це в січні 1961 він виключається з КПРС і засуджується до розстрілу «за антирадянську агітацію і пропаганду». Однак вирок замінюється тюремним ув'язненням терміном на 15 років. У 1976 Левко Лук'яненко вийшов на свободу і став одним із засновників Української гельсінської групи». У наступному році він був знову заарештований і засуджений до 10 років тюремного ув'язнення і 5 років заслання. У 1988 Левко Лук'яненко вийшов на свободу. Таким чином він провів 26 років свого життя в ув'язненні.  30.11.88 Левко Лук’яненко помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається в Україну. 2017 року група депутатів ВР України з 35 осіб порушили питання про присудження Левкові Лук'яненку Нобелівської премії Миру й відправили всі документи в Нобелівський комітет. Туди ж написав звернення й професор Микола Мушинка зі Словаччини. Документи було подано вчасно й було отримано відповідь про їх отримання. У жовтні 2018 року мало відбутися засідання Комітету, але Левко Лук'яненко не дожив до того часу, а після смерті премія не присуджується. 7 липня 2018 року помер в реанімації Київської лікарні.

25 серпня

75 років від дня народження Хоролець Лариси Іванівни-української актриси театру і кіно, драматурга, громадського і політичного діяча, народної артистки України. Народилася в Києві, і вже в 9-річному віці дебютувала в кіно, знявшись у стрічці "Партизанська іскра". Акторській майстерності навчалася в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (закінчила в 1970 році). Працювала в театрах "Слово", театрі ім. І. Карпенка-Карого, була членом Спілки письменників України. З 1988 року - Народна артистка УРСР. Хоролець була міністром культури УРСР з 7 липня 1991 року, а з 24 серпня - міністром культури України. На цій посаді працювала по 17 листопада 1992 року. Опісля була гендиректором центру "Український дім" при Кабміні, очолювала Фонд національного відродження. Була членом президії Національної ради Конгресу української інтелігенції, головою комісії з культури, аташе з культури посольства України в Німеччині. З 2017 року була постійним беззмінним головою журі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу дитячої та юнацької творчості "Гранд-талант". Померла 27 листопада 2021 року після важкої хвороби.

28 серпня

115 років від дня народження Литвиненка Валентина Гавриловича-українського прозаїка, художника-ілюстратора. Народився в місті Кременчуку в сім'ї ремісника. Змалку виявив хист до малювання, вчився в студії М.Самокиша в Сімферополі, потім на робітфаку при Харківському художньому інституті. Від 1941 року став постійно працювати в сатиричному журналі "Перець". В роки війни з гітлерівцями художник намалював багато плакатів, агітвікон, лубків, що поширювались на території України. Валентин Гаврилович все життя любив ліси й поля, зелені луки й українські річки, уважно вивчав поведінку їхніх мешканців, піклувався про чотириногих та крилатих друзів. Веселий вигадник і казкар, він часто був свідком цікавих випадків з життя тварин та пташок і розповів про них у своїх творах: "Про маленьких друзів", "Як гуртом корову рятували", "Повітряна тривога", "Золоте яєчко", "Казки та оповідання". Помер Валентин Литвиненко 1979 року в Києві.

29 серпня

155 років від дня народження Старицької-Черняхівської Людмили Михайлівни-українського прозаїка, драматурга, перекладачки. Народилася у Києві в родині відомого письменника, драматурга, громадського діяча Михайла Петровича Старицького та Софії Віталіївни Лисенко — рідної сестри композитора М. Лисенка. Окрім домашнього навчання, Людмила здобувала освіту в пансіоні Криницької, навчалася в одній із кращих приватних жіночих гімназій Києва В. Ващенка-Захарченка. Ще в дитинстві вона склала перші казочки та вірші для молодшої сестри. В п'ятнадцять років Людмила вже писала для домашнього театру містерії віршем, у рукописному журналі гімназисток вмістила нарис "За Україну". У 1888-1893 рр. Л. Старицька брала активну участь у роботі літературного гуртка "Плеяда". Із заснуванням у 1895 р. у Києві Літературно-артистичного товариства Л. Старицька входить до його правління, допомагає організовувати літературно-художні та наукові вечори, присвячені історії та культурі українського народу. 27 січня 1896 р. Л. Старицька виходить заміж за київського лікаря Олександра Григоровича Черняхівського. Під час революційних подій 1905 р. Л. Старицька-Черняхівська бере учать у мітингах та демонстраціях, засіданнях політичних гуртків. Згодом вона входить до Української демократично-радикальної партії, а потім — Товариства українських поступовців. Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. письменниця та її рідні зазнають гонінь і переслідувань. У 1929 р. Людмилу Михайлівну та Олександра Григоровича заарештовують, звинувативши в належності до "Спілки визволень" України". Подружжя мужньо й гідно витримало слідство та й сам процес. Суд визначив їм п'ятирічне ув'язнення з наступним засланням. Після звільнення вислали до Сталіно (Донецьк). Через шість років вони повернулися до Києва. В В останні роки життя Л. Старицька-Черняхівська працює над спогадами про своє життя і людей, з якими жила, співпрацювала, зустрічалась. Остання її праця називається "Відгуки життя". 20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі. У серпні 1989 року Людмилу Михайлівну разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові посмертно реабілітував пленум Верховного Суду УРСР.

31 серпня

75 років від дня народження Тихомирова Анатолія Юрійовича-українського актора театру і кіно, театрального режисера, письменника, заслуженого артиста України. Народився в Києві. У 1963 році вступив до Дніпропетровського театрального училища, яке закінчив 1967 року, а відтак — до Російського інституту театрального мистецтва, що в Москві, який закінчив 1975 року. Фільмографія: 2019 — «Чорний ворон» — селянін; 2018 — «Виходьте без дзвінка» — Микола Богрданович; 2017—2019 — «Школа» — Ігор Сергійович (колишній директор школи, батько Алекса); 2017 — «Вікно життя-2» — Олексій Ігнатович Вербицький (батько Анастасії, вчитель математики); 2015 — «Нюхач-2» — сторож звалища — епізод (2-га серія); 2014 — «Білі вовки-2» — Левон Зурабович Басаладзе (генеральний директор заводу); 2012 — «СБУ. Спецоперація» — директор транспортної компанії; 2012 — «Спокута» — Клим Станіславович Казарін (фармацевт)

2011 — «Повернення Мухтара-7» — Микита Лімонніков («Люди та собаки» 36-а серія) та антиквар («Жива мішень» 50-а серія); 2009 — «Повернення Мухтара-5» — Леонід — епізод (51-а серія); 2008 — «Ой, мамоньки…» — епізод; 2008 — «Зачароване кохання» — епізод; 2008 — «Адреналін» — епізод; 2007 — «Гальмівний шлях» — епізод; 2007 — «Надія як свідчення життя» — епізод; 2007 — «Жага екстриму» — лікар; 2007 — «Повернення Мухтара-4» — дядя Ігоря; 2007 — «Вогні цирку» — епізод (53-а сері); 2006 — «Опер Крюк» — наркоторговець; 2006 — «Повернення Мухтара-3» — начальник АТС%; 2006 — «Випадкові зв'язки» — епізод (14-а серія); 2005 — «Моя прекрасна сім'я» — епізод; 1994 — «Російський транзит» — епізод .