Ювіляри-2023. Жовтень

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів жовтня.

1 жовтня

120 років від дня народження Горовиця Володимира Самійловича-американського піаніста-віртуоза українського походження. Народився, згідно офіційних довідників, у Бердичеві в родині відомого, авторитетного та заможного київського інженера Самуїла Горовиця, який у свою чергу був сином київського купця першої гільдії Йоахима Горовиця – відомого у Києві мецената. Та на превеликий жаль бердичівлян, насправді місцем народження Володимира є Київ: сучасними дослідниками, зокрема Ю. Зільберманом, знайдено метричні книги київських євреїв, в яких зафіксовано народження Володимира, його братів, сестри, дядька Олександра і батька Самуїла – всі вони народились у Києві. Родина мешкала в Києві ще з 1850-х років. Та й сам Володимир Самійлович про це стверджував у своїх спогадах. Перші кроки в музиці маленький Володимир зробив за допомогою матері — Софії Горовиць (Бодик), яка 8 років навчалась у Київському музичному училищі в класі директора училища, видатного викладача-піаніста Володимира Вацлавовича Пухальського, до якого у січні 1913 року привела свого 10-річного сина Володимира. За 7 років навчання — спочатку в училищі, а потім в консерваторії — Володимир Горовиць неодноразово виступав у так званих “публічних концертах”, куди залучали лише найталановитіших учнів. У 1918 році кілька місяців Горовиць був учнем піаніста Анет Єсипової, а в 1920 році став учнем легендарного Фелікса Блуменфельда. У 1920 році Володимир Самійлович закінчив консерваторію. У вересні 1925 року Володимир Горовиць отримав можливість виїхати до Німеччини (офіційно він від’їжджав на навчання). В Європі він швидко завоював популярність як концертуючий піаніст. Горовиць був обраний радянською владою представляти Україну на інавгураційному Міжнародному конкурсі Шопена у 1927 році, але піаніст вирішив залишитися на Заході і тому в конкурсі участі не брав. З 1928 року проживав у США (1944 року отримав американське громадянство). У 1933 році Володимир Горовиць одружився — його обраницею стала Ванда Тосканіні, донька славетного диригента Артуро Тосканіні. У цьому ж році у них народилась єдина дочка – Соня (загинула у 1975 році). Практично все життя (з перервами у 1953-1965 та 1975-1981 рр.) Володимир Горовиць вів активну концертну діяльність. Гра Володимира Горовиця відрізнялась блискучою віртуозністю та феноменальною технікою. Наприкінці життя Володимир Горовиць отримав найвищу американську нагороду — Медаль Свободи (1986). З 1962 по 1989 рр. отримав 24 премії “Ґреммі” – музичної премії Американської академії звукозапису, що є однією із найпрестижніших нагород у сучасній музиці, яку можна порівняти із премією “Оскар” у кінематографі. Володимир Самійлович на протязі життя отримав також багато інших музичних нагород та премій. Помер Володимир Самійлович Горовиць 5 листопада 1989 року в Нью-Йорку від серцевого нападу. Похований у родинному склепі свого тестя Артуро Тосканіні на кладовищі Cimitero Monumentale у Мілані (Італія).

2 жовтня

80 років від дня народження Стельмаха Богдана Михайловича -українського поета, драматурга, перекладача. Народився в селі Туркотині Золочівського району на Львівщині. Вчився в Туркотинській початковій та Куровицькій семирічній школах. З 1957 року – у Львові, де у 1960-му закінчив СП1 №22. Навчався у Львівському університеті імені Івана Франка – спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультетах. У 1964 – 1967 роках служив у лавах Радянської Армії у Красноярському краю. Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі у Рава-Руській, кореспондентом молодіжної газети у Львові, заввідділом музично-драматичного театру в Дрогобичі. В 1977 році став членом Спілки письменників України і перейшов на творчу роботу. З 1993 року Богдан Стельмах – головний спеціаліст відділу мистецтв Львівського облас­ного управління культури, з 1994-го – заступник голови Львівського міськвиконкому, директор департаменту гуманітарної та соціальної політики, з 1998-го — радник міського голови Львова. Б. Стельмах – лауреат літературних премій імені І. Котляревського (1992), імені М. Шашкевича (1994) та імені Лесі Українки (1996). Член Національної Спілки письменників України з 1977 року.

3 жовтня

90 років від дня народження Ющука Івана Пилиповича-українського мовознавця, літературознавця, перекладача, педагога, громадського діяча, заслуженого діяча науки і техніки України. Народився на території, окупованій Польщею — у с. Черників, тепер — Чорників, Володимирського району, Волинської області. Учився спочатку в рідному селі, потім — у сусідньому, середню школу закінчив у м. Устилузі. В 1951 році вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на хімічний факультет, але незабаром покинув навчання та майже рік працював на будівництві м. Нововолинська. У 1952-1957 роках навчався у Львівському державному університеті на слов'янському відділенні богемістіки (чеська мова й література), де набув спеціальності філолога-славіста й учителя української мови. Два роки потому вчителював. Навчався в аспірантурі Інституту літератури ім Т. Шевченка АН УРСР зі спеціальності "сербська література". У 1962-1964 роках працював молодшим науковим співробітником Інституту літератури АН УРСР. З 1964 року-кандидат філологічних наук (кандидатська дисертація — "Т. Г. Шевченко в літературах народів Югославії"). Працював також над дисертацією про сербського письменника Іво Андрича, але через національні переконання був звільнений з інституту. З 1967 до 1969 року завідував відділом методики мови часопису "Українська мова і література в школі" (нині -"Дивослово"). З 1969 року-викладач у Київському педагогічному інституті іноземних мов (тепер — Київський лінгвістичний університет), де спочатку викладав українську мову на підготовчому відділенні; потім викладав вступ до мовознавства на стаціонарі. З 1994 року й дотепер — завідувач кафедри слов'янської філології, а з 1996 року — проректор Міжнародного інституту лінгвістики і права (тепер — Київський міжнародний університет), викладав українську мову майбутнім журналістам. Досліджував українсько-югославські літературні зв'язки, літературу південних слов'ян тощо. Очолював товариство "Україна — Сербія". Був ведучим передачі "Як ми говоримо" на радіоканалі "Культура". 5 липня 2011 року Івана Ющука обрано головою Київського міського об'єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка. Останні роки був членом Головної ради Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Шевченка. Займав активну громадську позицію, критикуючи політику президента й уряду: "Україна ще перебуває в стані колонії. І керівники поводяться як колонізатори. І про цю землю і людей їм байдуже". На виборах до Верховної Ради 2012 року публічно підтримав Всеукраїнське об'єднання "Свобода". Помер зранку 27 березня 2021 року в Києві.

4 жовтня

65 років від дня народження Кононовича Леоніда Григоровича-українського прозаїка, перекладача, майстра детективного жанру. Народився в селі Красилівка на Київщині. У 1975 році вступив до філологічного факультету Київського університету, звідки його в 1977 році відрахували з дивним формулюванням за “небажання вивчати історію КПРС”. В 1978 році Леонід був заарештований органами КДБ за розповсюдження правозахисної літератури (самвидаву). В листопаді того ж року він отримав офіційне попередження від обласного управління КДБ за ст. 62 ч.1 Карного кодексу (розповсюдження націоналістичної літератури). З 1981 по 1985 рр. Леонід Кононович навчався на філологічному факультеті Київського педінституту іноземних мов імені Горького, звідки був також відрахований «за негативний вплив на молодіжний колектив». Працював вантажником, сторожем, слюсарем. З 1991-го по 1996 рік – в приватній охоронній компанії, з 1996-го по 2001 рік займався підприємницькою діяльністю. Одночасно з літературною працею з середини 90-х Кононович активно займається перекладами з французької, за що був відзначений стипендіями та премією Посольства Франції. В його перекладах українською були видані: Сартр, Камю, Екзюпері, Дюркгайм, Бодріар, Бланшо, Екзюпері та ін. У жовтні 2006-го його запросив Національний центр книги Франції. Під Парижем, в містечку Сарсель, де Ватикан купив замок для наукового товариства імені Шевченка, Кононович жив і перекладав книгу Моріса Бланшо “Простір літератури”.

5 жовтня

150 років від дня народження Яцківа Михайла Юрійовича-українського письменника. Народився в селі Лесівці біля Станіслава (нині Івано-Франківськ) у селянській родині. Здобувши початкові знання в сусідньому містечку Лисці, М. Яцків переходить до однієї із шкіл Станіслава, а 1886 р. стає гімназистом. У гімназії він одразу примкнув до таємного гуртка, який очолював його ровесник, згодом український письменник Денис Лукіянович. На зібраннях гуртка читалися й обговорювалися книжки революційного змісту. Гімназійне начальство вчинило розправу над організаторами гуртка. Відтоді майбутній письменник пройшов суворі "університети" життя: був актором мандрівного провінційного театру, якийсь час провів навіть у монастирі, що, зрештою, дало йому багатий матеріал для майбутніх художніх творів. 1897 року прибуває до Львова й стає службовцем страхово-кредитного товариства "Дністер". У цей час розпочинається і його письменницький шлях. 1899 року в "Літературно-науковому віснику" з'являються шість оповідань молодого автора, наступного року виходить збірка "В царстві сатани", 1902 — повість "Огні горять", ще через три роки — збірка новел "Душі кланяються" (1905). Молодого письменника з прихильністю привітав Іван Франко, його перші твори високо оцінили Леся Українка та Василь Стефаник. У 1914 році немолодому вже письменникові довелося одягнути мундир солдата австрійської армії і піти воювати. І хоча він незабаром потрапив у російський полон і повернувся додому, та ж повною мірою зазнав злигоднів і жахів фронтового життя. У повоєнні роки М. Яцків працював у Львівській науковій бібліотеці (тепер Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України). Написав кілька оповідань, видав кілька збірок творів. Помер письменник 9 грудня 1961 року.

10 жовтня

115 років від дня народження Глущенко Пелагеї Іванівни-української майстрині народного декоративного розпису, педагога, заслуженого майстра народної творчості. Народилася в селі Петриківка на Дніпропетров­щині  в родині сільського столяра. Іван Глущенко майстрував скрині та віялки, розписи яких робила односельчанка Тетяна Пата, вже тоді добре відома художниця. У батька Пелагея Глущенко і стала уче­ницею Тетяни Якимівни. В ті ж роки Глущенко навчалась і в місцевій школі, де закінчила чотири класи. У 1933-у році дівчина виїздить до Дніпродзержинська, де працює на швейній фабриці. У 1937-у році Пелагея Глущенко їде до Києва – навчатися в шко­лі народних майстрів. Художниця працювала в Інституті художньої промисловості Академії архітектури УРСР (1944–46); інструктором, викладачем у Київському художньо-промисловому училищі (згодом технікум, 1947–63); керувала студією декоративного мистецтва при Київському будинку народної творчості (1950–70-і роки). Пелагея Глущенко належить до київської групи петриківських майстринь, які у 1940– 70-х роках активно застосовували здобутки традиційного малювання у галузі сучасної художньої промисловості та виробили стилістику, дещо відмінну від петриківської. Для творчості Глущенко характерна видова різноманітність. Вона працювала у галузях традиційного хатнього малювання (до 1933-о), монументально-декоративного мистецтва (настінні розписи павільйону УРСР на ВДНГ, Москва, 1938–40-і), книжкової графіки, текстилю (ескізи вибійчаних тканин, 1949), підлакового розпису дерев’яних виробів, надглазурного розпису фарфорових виробів.

12 жовтня

55 років від дня народження Цаплієнка Андрія Юрійовича-українського журналіста, прозаїка, фантаста, публіциста. Народився в Харкові. З 1985 до 1991 року навчався в Харківському інституті мистецтв, акторському факультеті (з перервою на службу у Збройних Силах). У 1995 закінчив університет міста Кальмар (Швеція), FOJO, курси підвищення кваліфікації журналістів. У 2003-2006 роках закінчив факультет журналістики Київського міжнародного університету. На телебаченні працює з 1989 року, коли був прийнятий освітлювачем на роботу в цех спецосвітлення харківського обласного телецентру. З грудня 1992 року репортер регіональної харківської телекомпанії «Оріон», в 1993 році виходить авторська програма Андрія Цаплієнка «Буря в стакане». У 1995 році в ефірі з’являється програма «Чудное мгновенье» спільного виробництва «Студії +7» та Харківської обласної телерадіокомпанії, автором і ведучим якої стає Андрій Цаплієнко. У 1995 році переходить на харківський телеканал «Приват TV», де обіймає посаду режисера і ведучого. У 1997 році переїздить до Києва, і недовго працює автором і ведучим програми «Люди» виробництва ТІА «Вікна». У 1998 році приходить на роботу на телеканал «Інтер» (Україна) спочатку ведучим програми «Утречко», а з 1999 року ведучий і керівник програм «N-ний кілометр», «На лінії вогню», «Спецкор». З 2001 року військовий кореспондент телеканалу «Інтер», вів репортажі під час конфліктів в Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Шрі-Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії. З 2007 році автор і сценарист студії документальних фільмів телеканалу «Інтер». На початку березня 2014 року, в Криму, разом з операторами телеканалу «Інтер» Володимиром Дідовим і Павлом Лисенко, репортером Оленою Механік, а також грецьким журналістом Костасом Онісенко був захоплений групою бійців самооборони Криму. В результаті нападу він і його колеги отримали важкі травми. У серпні 2014 Андрій звільнився з телеканалу «Інтер» і перейшов на «1+1».

13 жовтня

60 років від дня народження Боклана Миколи Володимировича-українського актора театру, кіно і дубляжу, народного артиста України. Народився в Києві. У 1988 році актор закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. У тому ж році почав працювати в Київському академічному Молодому театрі. Микола Боклан не поступається старшому братові в таланті. Як і Станіслав, Микола отримав звання заслуженого артиста України. Він був провідним актором Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра в 1997-2017 роках. У 2017 році театральна кар'єра Миколи Боклана завершилася. Він пішов із професії через зміни в законодавстві, які зобов'язували актора працювати за контрактом.

14 жовтня

80 років від дня народження Кириченко Раїси Опанасівни-української співачки (мецо-сопрано), Героя України, народної артистки України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народилася  в селі Землянки. Дівоче прізвище — Корж. Працювала в колгоспі, а згодом — на Кременчуцькому автомобільному заводі, де і закінчила заочно десятирічку. Не отримувала спеціальної музичної освіти (закінчила Харьківський інститут мистецтв лише в кінці 1980-х). Одного разу в село приїхав хор Кременчуцького автозаводу, де спів телятниці Раїси Корж почув керівник колективу — Павло Отченаш. Згодом він запросив її в колектив. Починаючи з 1962 року Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії, там вона і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком. На запрошення керівника ансамблю «Льонок», Анатолія Пашкевича, сім'я Кириченко переїхала до Житомира. З часом, коли в 1968 році Пашкевич очолив Черкаський народний хор, то члени сім'ї Кириченко увійшли до його складу. У 1979 році Раїсі Опанасівні було присвоєно звання Народної артистки УРСР. У 1983 році в Черкасах для неї був створений фолк-ВІА «Росава» (керівник М. Петрина), та все ж непорозуміння з керівництвом філармонії призводять до того, що в 1987 році Р. Кириченко повертається до Полтави. Тут у неї виникла власна команда «Чураївна»; після успіху пісні «Пане полковнику» в її репертуарі з'являється все більше поп-шлягерів, вона записується в студії гурту «Фрістайл». У світ виходять два компакт-диски Раїси Кириченко — «Долі моєї село» та «Цвіте черемшина». У 1999 році за самовіддану працю, високу професійну майстерність та активну громадянську позицію її нагородили «Орденом княгині Ольги». Після довгої хвороби, в 2000 році співачка перебралася до Києва. 31 жовтня 2003 року Указом президента України «за видатний особистий внесок у справі збереження та примноження національної пісенної спадщини та багаторічну творчу діяльність» Раїсі Кириченко присвоєно звання «Герой України» з врученням Ордена Держави. 9 лютого 2005 року Раїса Опанасівна померла через хворобу серця у віці 61 року. Похована в с. Корещина Глобинського району Полтавської області (поруч з могилою її матері, як вона заповіла).

15 жовтня

90 років від дня народження Сумської (у дівоцтві – Опанасенко) Ганни  Іванівни-української театральної актриси, заслуженої артистки України. Народилася в селі Катюжанка Вишгородського району на Київщині. Українська актриса, заслужена артистка УРСР. У 1955 році закінчила Київський театральний інститут. Працювала у театрах: Кримський – 1955–57роки; Львівський театр ім. М. Заньковецької, у 1957–67роках-Запорізький театр ім. Щорса; у 1967–1980 роки-Полтавський музично-драматичний театр ім. Гоголя; у 1980–90роках-Київський театр «Будьмо»-1990–93роки. З 1993 року у Національному українському драматичному театрі. Ганна Сумська зіграла понад 150 ролей. З 1975 року-заслужена артистка УРСР; з 2006 року-Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Знакова постать». Дружина актора В'ячеслава Сумського, мама актрис театру, кіно і телебачення Наталі Сумської та Ольги Сумської.

16 жовтня

120 років від дня смерті Косача Михайла Петровича-українського письменника, перекладача, науковця, громадського діяча. Народився місті Новограді-Волинському в родині Петра та Ольги Косачів (перша дитина), охрещений 22 липня (3 серпня) 1869 року. Початкову освіту Михайло здобув з материнських рук і вуст. Офіційну освіту почав з п'ятого класу Хелмської класичної гімназії, яку закінчив через чотири роки зі срібною медаллю. Від 1888 року Михайло — студент математичного відділу фізико-математичного факультету Київського університету. В цей же час разом із сестрою Лесею Українкою за підтримки матері Олени Пчілки засновує у Києві літературний гурток української молоді «Плеяда», головне покликання якого полягає у читанні та критиці нових творів і перекладів, створенні літератури для освіти, виданні збірок з українською белетристикою, етнографічними та історичними нарисами. З 1891 року Михайло Косач вже навчався у Дерптському (Тартуському) університеті. Водночас захоплювався літературою (опублікував у галицьких часописах новели під псевдонімом Михайло Обачний), а також фотографуванням і етнографією. 12 вересня 1893 року Михайло одружився з дочкою маминої близької подруги, письменницею, плеядівкою Олександрою Судовщиковою у Києво-Подольській Христорождественській церкві. 1894 року Михайло успішно закінчив у Дерптському університеті математичне відділення, перевівся на фізичне і незабаром завершив освіту. Навесні 1895 року захистив дисертацію з фізики на тему «Актиноелектричні явища». Викладав фізику та математику в Тартуській жіночій гімназії. Мав низку технічних винаходів, брав участь у роботі української громади в Тарту. З 1901 року дістав посаду приват-доцента катедри фізики і метеорології Харківського університету. Тут розквітнув його талант як організатора. Крім того, викладав загальну фізику у Ветеринарному інституті та в школі технічного товариства. Помер передчасно і несподівано 3 (16) жовтня 1903 року від шигельозу (тоді називали бактеріальною дизентерією) на 35-му році життя. Останні п'ять днів його минули в мареннях у харківській лікарні. Панахида відбулася 5 (18) жовтня в Антоніївській університетській церкві.

17 жовтня

90 років від дня народження Кушніренка Андрія Миколайовича-українського хорового диригента, композитора, фольклориста, педагога, народного артиста України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Народився у селі Великі Підгайці Шумського району Тернопільської області. Спочатку навчався в семирічній школі, а пізніше закінчує десятирічну школу №3 в Кременці. Після закінчення школи розпочинає трудову діяльність у Загайцівській школі вчителем музики та співу, а також керівником художньої самодіяльності рідного села. В 1953 році вступає до Львівського культурно-освітнього училища на 6-місячні курси диригентів, які закінчує в 1954 році У 1955 році вступає до Львівського музично-педагогічного училища, яке закінчує з відзнакою. В 1957 році рекомендований у Львівську державну консерваторію ім. М.Лисенка, яку закінчив в 1962 році. У тому ж році направлений Міністерством культури України на посаду художнього керівника та головного диригента Буковинського ансамблю пісні й танцю. Андрій Миколайович записав більше тисячі українських пісень у різних регіонах, з них чимало оброблено для хору і які часто виконують багато хорових колективів України. У 1992 році А. Кушніренко організовує кафедру музики при Чернівецькому університеті і стає її завідуючим. За короткий час він разом з колективом кафедри закладає надійні основи її матеріальної бази, налагоджує навчально-виховний процес. 1994 року йому надано звання професора. Нагороджений почесними званнями, мистецькими преміями та іншими відзнаками. Помер композитор 11 січня 2013 року.

23 жовтня

130 років від дня народження Козицького Пилипа Омеляновича-українського композитора, музикознавця, педагога, музичного і громадського діяча, заслуженого діяча мистецтв УРСР. Народився в селі Летичівці (тепер Монастирищенського району Черкаської області). 1917 року закінчив Київську духовну академію, у 1920 році — Київську консерватоію (клас композиції Болеслава Яворського, клас гармонії та інструментовки Рейнгольда Глієра). У 1918–1924 роках викладав у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, а також викладач співів у Першій українській гімназії ім. Т. Г. Шевченка. У 1921–1928 роках був одним з організаторів і керівників Музичного товариства імені Миколи Леонтовича. Був головним редактором журналів «Музика» (у 1923–1927 роки) і «Музика масам» (у 1928–1931 роки). У 1925–1935 роках був головою Вищого музичного комітету Народного комісаріату освіти УРСР у Харкові, читав лекції з історії української музики в музично-драматичному інституті. Від 1935 року — викладач Київської консерваторії, від 1945 року — її професор. У 1938–1941 роках був художнім керівником Української державної філармонії (під час німецько-радянської війни — в евакуації в Уфі). У 1952–1956 роках — голова правління Спілки композиторів України. Мешкав у Києві в будинку на вулиці Жовтневої революції, № 20/8, у трикімнатній квартирі № 10 на першому поверсі. Помер 27 квітня 1960 року у Києві.

25 жовтня

75 років від дня народження Гаврилюка Івана Ярославовича-українського кіноактора, режисера, сценариста, громадського і політичного діяча, народного артиста України. Народився у селі Йосипівка, нині Золочівський район (тоді Олеський район), Львівська область, Україна. Грав у народному театрі. Був актором Львівського театру імені Заньковецької, у 1970 році закінчив кінофакультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (курс Артура Войтецького). У кіно Гаврилюк почав зніматись ще під час навчання в театральному інституті, з 1967 року. Дебютував у ролі Іванка в драмі Бориса Івченка «Анничка». Першою великою роботою стала головна роль в історичній драмі «Хліб і сіль» після закінчення інституту. З 1973 року Іван Гаврилюк вже актор кіностудії імені О. Довженка. Зіграв Богдана в релігійній драмі «Покутування чужих гріхів», Сашка Івакіна у фільмі «Ті, що йдуть за горизонт», Макара Істоміна в драмі «Це сильніше за мене». Пік популярності актора припав на 1980-і роки. Тоді він зіграв головні ролі в героїчно-пригодницькому фільмі «На вагу золота», у драмах «Потрібні мужчини» та «Тепло студеної землі», історичному фільмі «Данило — князь Галицький», філософській притчі «Небилиці про Івана». З 1986 року Іван Гаврилюк — художній керівник кіновідео-об'єднання «Україна». Працював на студії Лариси Роднянської «Контакт» — актором, сценаристом і режисером. Він створив дві ліричні документальні стрічки: «Місто Коломия» та «Прикарпаття. Гори і доли» (разом з Тимуром Залоєвим). З 1991 року — генеральний директор кінофірми «Воля XX». Президент кінофестивалю «Бригантина». З 1997 року — актор, режисер, сценарист, кіностудія «Контакт». У 2002 році Іван Гаврилюк після тривалої перерви знявся в серіалі Анатолія Матешко «Критичний стан». В серіалі, на гадку всієї творчої групи, відбулось нове народження актора — він виконав роль мера міста. Працюючи над роллю соціального героя, Гаврилюк відкрив блискучі психологічні грані свого таланту.

26 жовтня

75 років від дня народження Тарасюк Галини Тимофіївни-української поетеси, прозаїка. Народилася в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області. 1968 року переїхала на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького Державного університету. Жила і працювала в Чернівцях – в обласних та міських газетах, на телебаченні, в Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича. У 90-х була організатором Товариства української мови, "Просвіти", прогресивного жіночого руху в Україні, головою Жіночої Громади Буковини, редактором першої в краї демократичної (відродженої) газети "Час". 2000 року переїхала до Києва. Працювала в часописах "Слово "Просвіти", "Вечірній Київ", "Літературна Україна". Зараз – заввідділом "Української літературної газети". Автор понад двох десятків книг. Лауреат літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (1998 р.), Всеукраїнської літературної премії імені Володимира Сосюри (1999), Премії Ліги українських меценатів (2000 р.), Державної літературної премії імені Олеся Гончара (2006 р.), Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди (2007 р.), літературно-мистецької премії ім. Ольги Кобилянської (2008 р.), літературної премії ім. Григорія Косинки (2008 р.), літературно-мистецької премії ім. І.Нечуя-Левицького (2009 р.) премії журналів "Жінка", "Німчич", "Березіль" та родини Нитченків за кращий твір року (п'ять раз). Твори перекладені на вісім мов світу. Кавалер Ордена княгині Ольги. Нагороджена медаллю "Незалежність України" Міжнародного Академічного Рейтингу популярності "Золота Фортуна", відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла. Заслужений працівник культури України.

27 жовтня

85 років від дня народження Білецької Неоніли Миколаївни-української актриси театру і кіно, народної артистки України. Народилась у Знам'янці. Представниця великої акторської династії Білецьких-Носсер (бабуся, батьки, сестра, діти, онуки та чоловік, що з ним відсвяткувала золоте весілля). Уперше вийшла на сцену театру імені Марка Кропивницького в Кіровограді 7-річною дівчинкою. У 1965 році закінчила ДІТМ (нині Російський університет театрального мистецтва), курс Ольги Андровської. В театрі працює з 1957 року. Свій творчий шлях починала в Драматичному театрі імені Кірова в місті Жданов (нині Маріуполь), потім була запрошена до Донецького українського музично-драматичного театру імені Артема. У 1971 році стала Заслуженою артисткою УРСР.  У 1978 році присвоєно звання Народної артистки УРСР.  З 1979 року працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.  У 2003 році — лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Найкраще виконання жіночої ролі» за роль Місс Клакетт у виставі «Глядачі на виставу не допускаються!». Чоловік — заслужений артист УРСР Володимир Бугайов (1933—2022). Онук — актор Павло Алдошин (нар. 1987)

30 жовтня

60 років від дня народження Гаркавої Тетяни Анатоліївни-української майстрині декоративно-ужиткового мистецтва (петриківський розпис), педагога, заслуженого майстра народної творчості України. Народилася в селі Петриківка Дніпропетровської області, Україна. Закінчила Дніпропетровське художнє училище 1982 року. Мистецтву навчалася у Ф. Панка. Працювала у Петриківській художній школі у 1983–1990 роках. Від 1983 року-в експериментальному цеху петриківського розпису, Центрі народного мистецтва «Петриківка»; від 2004 року-викладач Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Учасниця обласних, всесоюзних та міжнародних мистецьких виставок від 1983 року. Персональні виставки-у Дніпропетровську (1993, 2005). Роботи зберігаються у Дніпропетровському та Севастопольському ХМ, Дніпропетровському історичному музеї, МУНДМ.

31 жовтня

85 років від дня народження Череватенка Леоніда Васильовича-українського поета, мистецтвознавця, перекладача, сценариста, кінокритика, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився він в Дніпропетровську. Після закінчення школи поїхав працювати на Донбас, на Луганщину. Працював юнак на шахті у шахтарському місті Ровеньки на кордоні з Росією. Там він познайомився з творами Євгена Плужника,і саме цьому видатному поетові потім була присвячена дипломна робота студента Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Леоніда Череватенка. Дипломну роботу в університеті Л.Череватенко хотів писати про Валер’яна Підмогильного, але йому не дозволили. Після закінчення в 1966 році університету Леонід Череватенко потрапив на Вищі сценарні курси при Держкіно у Москві, які він закінчив у 1970 році. За брежнєвських часів діяла рознарядка, за якою вихідці з робітничих родин отримували певні пільги, тож він якраз підходив під ці параметри. Після повернення на Україну влаштувався на роботу на кіностудію імені Довженка. З кіностудії його звільнили за націоналізм - розмовляв українською мовою, а значить був небезпечним. До того ж він спілкувався тоді з багатьма видатними людьми, вигнаними звідусіль, - Г.Кочуром, В.Стусом, М.Лукашем, І.Дзюбою, Д.Паламарчуком. Багато років Леонід Череватенко жив у Бучі в батьківській хаті, збудованій власними руками. Однак, життя в нього тут складалося непросто. «Навіть установлення домашнього телефону я 20 років добивався! Працював керівником Державного департаменту кінематографії – і не міг цього питання вирішити!», - розповідав Леонід Васильович. У 2002 році Леонід Васильович Череватенко став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі». Зараз навіть важко собі уявити, що ця картина була в Україні арештована і три роки пролежала на полиці. Її не знищили лише тому, що плівки були куплені за спонсорські гроші. В останні свої дні, незважаючи на тяжку хворобу, Леонід Череватенко продовжував роботу в різних жанрах, багато виступав у пресі з питань кіномистецтва. Помер Леонід Васильович 9 травня 2014 року, залишивши про себе вічну пам’ять у прийдешніх поколіннях.