Багато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттів

ПОДЯКА

ВИСЛОВЛЮЄМО ЩИРУ ПОДЯКУ НАШИМ ЧИТАЧАМ ТА ВІДВІДУВУЧАМ ЗА УЧАСТЬ В АКЦІЯХ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ УКРАЇНИ, ПОРАНЕНИХ ТА БІЙЦІВ АТО

Родинна обрядовість


Тричі чоловік дивним буває: 
родиться, жениться та помирає.
  
Родина - це засноване на шлюбі чи кревній спорідненості об'єднання людей, які мусять поділити радощі та смуток, разом долати будь-які перешкоди, уникати можливих загроз їх стосункам, вирішувати побутові проблеми тощо.
Українці завжди вбачали у родині моральну основу життя кожної людини ( за народними уявленнями, зокрема, без дружини не можна з'являтися на той світ).
Поняття родини є одним із центральних і за наших часів. цікаві, різнобарвні й самобутні звичаї й обряди, пов'язані з життям родини.
У сімейних обрядах переплелися дії, символи словесні формули та атрибути, що з давніх часів були тісно пов'язані з магічними заходами, котрі мали на меті захистити родину від злих сил, забезпечити їй добробут, сімейне щастя, здатність мати дітей тощо. але поступово вони почали набувати розважального характеру, втрачаючи свої первісні функції.
І сьогодні в Україні ставлення й точність дотримування старовинних обрядів і ритуалів у родинному житті багато в чому залежить від конкретного випадку: регіону проживання, рівня культури особистості, її віри в необхідність і дієвість цих обрядів тощо. Tо ж нехай питома частина елементів сімейної обрядовості для когось з нас перейшла до розряду суто символічних дій і слів, будемо сподіватися, що багатюща скарбниця цікавих за змістом, яскравих за своєю мистецькою формою обрядів ніколи не піде в небуття.

Передпологові обряди
     Передпологові обряди мали сприяти нормальному перебігу вагітності, доброму самопочуттю жінки, забезпеченню повноцінності новонародженого. До цих обрядів належать, перш за все, поширені в усій Україні заборони на споживання певних продуктів, вимоги не дивитись на деяких звірів і плазунів, уникати зустрічей з каліками, сліпими, хворими й недолугими. великого значення надавали психічному стану жінки, оберігали її від нервових потрясінь, сварок, переляку. У народі вірили,що вади інших можуть перейти на дитину. Тому жінка приховувала свою вагітність якомога довше, щоб ніхто не врік і не тяжко було родити.

Народини
 (пологи, роди, родиво)     
Під час пологів відчиняли двері, всі замки, розв'язували всі вузли, щоб дитина легше вийшла на світ; породіллю ж обкурювали зіллям. Усі ці дії виконувала спеціально запрошена жінка, досвідчена у таких справах, - баба-повитуха. У різних місцевостях вона мала свою назву: на Поділлі - баба-бранка, на Полтавщині - баба-пупорізка тощо. Перед тим як прийняти пологи, повитуха - на знак того, що саме відбувається в хаті, - стелила на призьбі веретку, а на вікні ставила пляшку з буряковим борщем. Прийнявши дитину, вона відтинала пупа: хлопчику на сокирі, щоб господарем був, дівчинці на гребені, щоб доброю пряхою була. Зав'язуючи пуповину баба-повитуха примовляла: "Пуп зав'язую, розум розв'язую". Після цього немовля (хлопчика в чоловічій сорочці, дівчинку - в жіночій) клали на кожух - символ добробуту, багатства. Гуцули на честь народження дитини палили з рушниці.
Нечиста сила могла викрасти новонародженого і замінити його своєю дитиною, яку люди називали обмінком. Щоб цього не трапилося, у деяких місцевостях дитя загортали у чорну чи червону запаску, а до правої ручки прив'язували коробочку з часником або "печиною" - шматочком пічної глини. У день народження намагалися нічого не виносити з дому, тим більше продавати - "щоб дитина домівку знала".
Великого значення надавали першому купанню. Щоб дитина росла здоровою, для купання використовували освячені трави, у купіль дівчинки додавали меду, молока, щоб гарною була, хлопчика - коріння оману (дев'ясилу), щоб сильним був. Кожен, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у купіль монету на щастя.

Одвідки
За давніх часів, коли утаємничені процедури завершувалися, давали певний знак: або вивішували на високій жердині сорочку породіллі, або ж розпалювали багаття. Для сусідів та родичів це слугувало сигналом, що можна відвідати породіллю, - такі відвідування називалися одвідками (провідування).
Провідування має на меті підтримати породіллю та віддати їй шану. Цю місію виконують тільки жінки. Участь чоловіків не бажана, оскільки вважається, ніби вони можуть зашкодити породіллі. З цієї ж причини не мають права відвідувати породіллю хворі та вагітні жінки. За традицією, не можна приходити з пустими руками. Тож породіллю поспішають відвідати родички та близькі знайомі, приносячи частування й подарунки (пелюшки, одяг для немовля, обрядову їжу або ж іграшки) та висловлюючи побажання здоровя матері, а також талану й щастя її дитині: "Щоб дитина була багата, як земля, дужа, як вода, щоб в коморі та в оборі всього було доволі". Для гостей влаштовується веселе застілля - нехай, мовляв, і в дитини буде така весела вдача і щаслива доля.

Кумівство
Кумівство - звичай обрання дитині "других батьків" - покровителів. Корені кумівства сягають давніх часів, коли роль батька не була ще вирішальною і рідний брат матері брав на себе обов'язки захисту і виховання дитини своєї сестри. Згодом християнська Церква виробила обряд хрещення дитини, тобто прилучення її до віри за допомогою кумів, або хрещених батьків. Хрещення відбувалося в церкві, інколи (якщо дитина хворіла) у батьківській хаті. Рідні та обрані батьки називали одне одного кумом, кумою, а для дитини вони були - хрещений батько, хрещена мати.
Кликані куми обиралися звичайним порядком: батько новонародженого приходив до заздалегіть намічених людей і, віддаючи їм хліб-сіль, прохав бути кумом чи кумою. відмовлятися в народі було не заведено. Одкупних кумів брали на заміну кликаних у тому випадку, коли дитина тяжко й довго хворіла, аби запобігти таким чином її смерті: новому кумові, в обмін на отримувані від нього гроші, через поріг або вікно подавали хворе дитя і вбирали у принесену кумом нову білизну. Стрічені куми (стрітенні, здибані, куми з дороги) - це перші зустрічні люди, яких запрошували у куми. Як правило, так робили в тих родинах, де часто вмирали діти. Стрічні куми вважалися ріднішими за кликаних, а одкупних у народі шанували найбільше.

Ім'янаречення
Ім'янаречення - давній звичай, пов'язаний з вибором імені для новонародженого. Був відомий також під назвою "Йти за іменем" і переважно поширений на Волині та Харківщині. Це найданіший спосіб вибору імені, у якому брала участь баба-повитуха. Пізніше ім'янаречення стали пов'язувати з хрещенням -"йти за молитвою". На Чернігівському Поліссі й Полтавщині ім'я обирала баба-повитуха разом з кумами; на  Наддніпрянщині й Південній Україні - тільки куми. Баба-повитуха, або ж повитуха з кумами, чи самі лише куми йшли з подарунками (хлібом, пшоном та куркою) до священника, щоб одержати ім'я для дитини. Причому воно обов'язково повинно мало сприяти щастю та добробуту новонародженого, а таким могло бути або ім'я святого, день пам'яті якого мали відзначати найближчим часом, або ім'я відомої людини.
Часом позашлюбній дитині давали негарне ім'я на знак її незаконного народження. Дуже рідко, але траплялося, що священник, перебуваючи у поганих стосунках із родиною новонародженої дитини, негарно називав її на свій розсуд. Поняття "негарне ім'я" було окремим для кожного села чи регіону, бо здебільшого асоціювалося з конкретними людьми: пияками, злодіями тощо.

Зливки 
Зливки (зливання, помити руки) - обояд очищення баби-повитухи і породіллі. згідно з християнськими уявленнями, породілля протягом 40 днів була нечистою. По закінченні цього терміну вона мала йти до церкви на вивід, молитву, щоб одержати благословіння.
Існували і суто народні зливки. Баба-повитуха наливала в миску воду, клала туди ягоди калини, щоб породілля була гарною та здоровою, зерна вівса і зливала їй воду на руки. Потім, намочивши руку у воді, тричі прикладала до обличчя жінці, примовляючи: "Зливаю свою руку, а твою душу". На закінчення лила трохи води з ягодами за сорочку породіллі та всім присутнім жінкам, щоб у них іще народжувалися діти: хто хотів хлопчика, тій кидали овес, а хто дівчинку - калину. Породілля, у свою чергу, зливала на руки повитухи, обдаровуючи її: підносила хліб, сіль, кусок полотна, хустку або намітку тощо.

Хрестини
Чи ненайбільш недоторканими залишилися хрестини - комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини та християнського світу. Спочатку дитину хрестили в церкві, а потім у родині влаштовували гостину.
У західних районах України мати не могла годувати дитину, поки та була не хрещеною. Серед гуцулів було заведено, йдучи до церкви, стелити напоріг петик (верхній одяг), на який клали дитину, кума брала її на руки і виносила у сіни. Там баба клала під поріг ніж, а кума, переступаючи поріг, подавала ніж через вікно. Після цього куми несли дитину до церкви на хрещення.
Куми шанувалися нарівні з близькими родичами. Для похресника вони були другими батьками, оскільки мали обовязок опікуватися дитиною, брати якомога більшу участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. За звичаєм, у куми обирали людей, які мали своїх дітей. Вважалося доброю прикметою, якщо кума була вагітною. Хрещені батьки повинні були мати "крижму" - біле полотно, на якому тримали дитину під час хрещення. Присутність рідних батьків на обряді була необовязковою.
Після хрестин у церкві куми й сусіди збиралися до хати новонародженого за святковий стіл. Обов'язковою стравою на гостинах була бабина каша. Закінчувалися хрестини відвідуванням кумів батьками новонародженого,  які приносили у дарунок сім хлібів і полотно. У гуцулів хрестини закінчувались тим, що хрещені батьки дарували похресникові до весілля, корову чи овець. Від цього між кумами дитини встановлювалися свояцькі стосунки.

Пострижини
Пострижини - відзначення річниці від дня народження дитини. Головною метою цього обряду було сприяти доброму здоровю та росту немовляти. На це свято запрошували бабу-повитуху та хрещених батьків.
Пострижини для хлопчика і дівчинки були різними. Хлопчика садили на подушку чи кожух, і кум, тричі перехрестивши його, вистригав похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням (рубанням, обрубуванням) і проводився двічі: через місяць після народження і в рік повноліття. У давніші часи обтинання виконували сокирою, згодом - ножицями. Дівчинці хрещена мати урочисто плела навхрест перші кіски.
Усі присутні обовязково дарували що-небудь малюку "на зубок". Обстрижене волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не відзначали дні народження.

Іменини
Іменини колись вважалися важливішими, ніж день народження, оскільки це день памяті святого, на честь якого нарекли людину, і день її духовного народження. Його ще називають день Янгола.
Напередодні варили пиво і пекли іменинні пироги й короваї. У день свята іменинник із рідними йшов до церкви. Тут замовляли молебень за здоровя, а іменинник ставив свічки і молився біля ікони свого небесного покровителя. Випічку вдень роздавали друзям і знайомим, а на завершення відбувалась святкова вечеря.
Ті, хто мають церковні імена, можуть святкувати свої іменини декілька разів на рік. Але традиційно день Янгола відносять на той день памяті однойменного святого, який іде безпосередньо за днем народження.
У 20-30 роки ХХ століття святкування іменин було офіційно заборонено, а потім ця традиція, як і багато інших, просто забулась, але зараз вона повертається.
Імя - це подарунок на все життя. Здавна існувала думка, що доля людини повязана з її імям, тому до його вибору треба ставитись відповідально.

Сватання

Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини) - перша зустріч сватів з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні сватів найчастіше називали старостами, але трапляються також назви "посланець", "сватач", "говорун". У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то, вибираючи старшого старосту, брали до уваги такі риси, як товариськість і дотепність. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб у разі відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши до хати з хлібом у руках і привітавшись, старости починали розмову про мисливців, які натрапили на слід куниці - красної дівиці, чи купців, які дізнаються про товар, тощо. Потім кликали дівчину і прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою та вирішальною. У разі відмови старостам підносили гарбуз або макогін. На знак згоди сватів перев'язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев'язувала хусткою. Тоді обговорювали придане.
"Прийміть мене, мамо, я ваша невістка", - такими словами два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А ще раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої. Часто до самостійного сватання дівчина вдавалася переважно тоді, коли хлопець її ошукав. У такому разі дівчина приходила до хати хлопця та, звертаючись до нього, казала: "Я бачу по тобі, що ти людина добра, що дружина твоя буде щасливою й матиме дбайливого господаря. Прошу тебе, одружитися зі мною". Таке ж прохання вона адресувала батькам парубка. Коли сватання відбувалось за допомогою свахи дівчини, та вела класичну для своєї ролі розмову про куницю та мисливця або про красну дівицю та доброго молодця.
Часто дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Проте вже наприкінці ХІХ століття ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.

Умовини
Умовини (оглядини, розглядини, обзорини, переглядини) - знайомство з господарством молодого, яке відбувалося невдовзі після успішного сватання. Цей звичай демонструє серйозність ставлення до утворення сімї, її добробуту в подальшому. Батьки парубка намагалися якомога краще подати господарство свого сина. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або інвентар. З погляду тогочасної дівчини, наречений мав бути передусім хазяїном, опріч того - врівноваженим, спокійним і непитущим, а наречена, з погляду хлопця, - працьовитоб, впраною господинею, чепурною та привітною. Найбільше цінувалася доброта. Сімейне щастя ототожнювали передусім із добрими взаєминами між чоловіком і дружиною: "Не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад".

Заручини
Заручини - це своєрідне закріплення і прилюдне оголошення остаточної згоди на шлюб.
На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Усі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах це робила мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною та подавала їм мед, який символізував єдність молодих та їхніх родичів.
Відтепер дівчина і хлопець вважалися зарученими іне мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу.
Наречений отримував барвінкову квітку, наречена - червону стрічку або квітку. У західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала в ньому. Існувало повір'я: якщо вінок згине - не буде щастя у подружньому житті.

Бгання короваю

Бгання короваю - це один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою нової родини. Випікали багато видів весільного хліба: коровай, дивень, гільце, шишки гуски, калачики. головним весільним хлібом був коровай. Бгали його у п'ятницю або в суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко в ритуалі брали участь родичі з обох сторін.
Робили коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). Щоправда, у деяких районах запрошували парне число жінок, щоб молоді весь вік прожили в парі. коровайниці мали перебувати у першому шлюбі та жити в злагоді.
Коровайниць зав'язували рушником, і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повіря, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий - розлучення, а покручений - злу долю. Тому коровайниці "улещували" коровай приказками та піснями.
Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та калачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували кровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.
Дівич-вечір
Дівич-вечір (дружбини, заграванки) - це прощальний млодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощаються з дівочою та парубоцькою громадою й отримували статус одружених господарів. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлене під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиття гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У давніші часи це робила мати. Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом.  Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) і йшли запрошувати рідню та сусідів на весілля.

Запросини
Запросини передбачали збір дружини (весільного поїзда) на запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода в національному вбранні, з квітами та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: "Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час - на весілля донас". У південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах - посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом. Як правило, запрошували родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах - усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в прислів'ї: "Просили по дорозі, щоб не були на порозі".

Вирядження молодого
Вирядження молодого - початок посадк молодих. Виряджала молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною назовні кожух та обсипаючи зерном та дрібними грішми. потім молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. зустрічала почет мати молодої, благословляла заручених на вінчання, а потім зустрічала їх після нього. Зустріч відбувалася біля порогу оселі нареченої. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. Нерідко мати зустрічала молодих у вивернутому кожусі - щоб зять був багатий. Було декілька викупів за наречену. Перший улаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) - за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях - за місце біля нареченої. Останній викуп - весільний пропій - відбувався наприкінці весілля.

Вінчання
Вінчання - це форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII - XVIII століть. Спочатку населення негативно сприймало цей обряд, оскільки він суперечив народним весільним звичаям. Повінчані молоді нерідко жили нарізно, поки не справляли традиційне весілля. Але, перeд тим як іти до церкви, молоді  просили з хлібом-сіллю у батьків благословення. На Гуцульщині вінчання звалося прощею: молодий і молода тричі обходили довкола столу і просили батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Ідучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з храму, молоді з'їдали хліб, щоб жилося багато. Під час вінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічко., а над лівим плечем молодої - перемітку.
З вінчанням пов'язано багато різних повір'їв чи то забобонів. Наприклад, вважається, що той, хто з молодих першим переступить церковний поріг або першим вступить на килимок перед аналоєм, буде керувати у домашньому житті. Погано, якщо в когось із молодят впаде обручка з руки. Обручка - тодуже давній символ життєвого кола. Здавна вважається поганою ознакою, коли під час вінчання будь-що падає на підлогу, бо воно може торкнутися тих сил, що живуть під землею, потривожити їх, а тоді вони можуть скоїти щось погане. Недобре, якщо згасне свічка: вогонь, тобто свічка - це символ життя. Як погасне свічка, так може й погаснути сімейне життя. Виходячи після шлюбної церемонії з церкви наречені мусять дати гостям цукерки, бо так підсвідомо вони задобрюють солодощами того, хто має злі, погані думки. Молоді просять Бога, щоб у день одруження та вінчання він послав їм багато сонця та короткочасного, але рясного дощу. Мовляв, тоді пара буде багатою й щасливою до кінця життя. І це природно: вода й сонце - це ті стихії, що забезпечують цикл життя на Землі. Саме тому вважається, що вони є доброю прикметою для молодят. Адже саме дощ і сонце дають нам врожай, а отже - й добробут.
Узагалі, мусимо визнати, що вінчання збагачує традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи цінності сімейного життя.

Покривання
Покривання - символізувало перехід молодої до заміжнього стану. Обряд був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Поділ весільного хліба та спільне його з'їдання молодими символізували створення нової см'ї. Цікаво, що коли вони кусають коровай, то кожен намагається вхопити більшого шматка: вважається, що переможець у цьому маленькому змаганні "головуватиме" у родинних стосунках, а отже, визначатиме характер подальшого спільного життя. Потім молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпаття зберігся обряд відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Молодий серед танцю мав виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до своєї родини. Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом вона мала двічі його зривати і тільки на третій раз корилася долі. Обряд покривання є останнім, що виконується в домі нареченої. Після нього молодий забирає молоду до свого дому, а разом і її посаг. Але все частіше цей обряд здійснюється прямо на весіллі, де б воно не відбувалося, але, як правило, наприкінці. Закінчується весілля рядженням. Весільні гості перевдягаються, з музикою йдуть селом, випрошують, а то й крадуть гусей, роблять складчину та продовжують веселощі в домі батьків молодого. Часто батьків молодих саджають у візок і везуть за співом і танком вулицею, аби "поріднилися".

Посаг
Посаг (придане) складався з двох частин: худоби і скрині. Худобу, певну суму грошей, клаптик землі виділяв батько, скриню дівчина готувала собі сама. Скриня містила постіль, рушники, одяг, а також стрічки й хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей. Закінчували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати і свахи, які дорогою показували посаг гостям і односельцям. Посаг мав свідчити не стільки про статки, скільки про працелюбність молодої.ю Якщо посаг характеризував дівчину як старанну робітницю, її почет зустрічали хлібом-сіллю. А молодий мав сплатити нареченій віно - своєрідний викуп, вартість якого дорівнювала вартості посагу.

Розхідний борщ
Розхідний борщ (калачини) відбувався, як правило, за місяць по весіллі у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьками молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по дванадцять калачів, а батьки обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками. На Карпатах був поширений обряд міни - відвідування молодими батьків дружини. Під час гостини тесть віддавав зятю те, що обіцяв (міняв) йому, коли укладав шлюбну угоду. Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й сватини - жіночу вечірку в домі молодої, куди запрошувалися свахи, гостину - відвідування молодою своїх батьків та гостей, щоб запити своє господарство.

Сповіщення
Коли вмирала людина, про це сповіщали всіх родичів і односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки чи перемітки, дівчата розпускали волосся, чоловіки ходили без головних уборів. У Карпатах розкладали перед хатою покійного велике вогнище, гуцули ж сурмили у трембіти. Також у деяких місцевостях дзвонили "по душі" і всякий, хто чув, зупинявся на дорозі, кидав на хвилинку свої справи та, перехрестившись, проказував: "Царство Небесне душі померлого".

Похорон
Смерть людини завжди сприймалась як велике горе і разом із тим як звичайна необхідність: " Якби не вмирали, то б під небо підпирали". Небіжчиків обмивали і вбирали в новий одяг. Літніх людей одягали переважно у темні кольори (бойки, навпаки, вбирали покійного в біле, а гуцули завивали в біле полотно), молодих дівчат - у спідниці синього, зеленого та жовтого кольорів, які в народі вважалися жалобними. З жінок знімали усі прикраси, пов'язували хусткою або надягали намітку. Чоловіків ховали без головних уборів, але клали у труну шапку чи капелюха. Неодружених померлих вбирали у весільний одяг. Дівчат ховали у вінку зі стрічками або фаті, на руку ліпили перстень із воску, до правої руки прив'язували весільний рушник, розплітали волосся. Неодруженого ж хлопця так само вбирали у весільний одяг з квітками, рушниками, червоними хустками.
Прощатися з небіжчиком приходили всі односельці, клали йому на груди гроші, молилися, а потім віталися з ріднею. Небіжчика було заведено відспівувати.
На цвинтар покійника супроводжувала похоронна процесія: попереду несли хрест, а за ним - домовину, а далі йшли родичі й односельці. У давніші часи перед домовиною несли миску з коливом, а позаду вели худобу. Перед тим як опускати труну в могилу, родичі оплакували небіжчика. У могилу кидали три грудки землі та гроші. Закінчувався похорон тим, що після могили покійника зїдали коливо на знак згуртування всіх живих.

Проща
У день похорон присутні прощатися з покійником, ніби прощали всі його провини. Коли виносили труну з дому, то, за давньою традицією, її тричі опускали на поріг. Щоб покійник ніколи не повертався додому, швидко закривали двері, кропили свяченою водою місце, де він лежав, замітали хату або клали сокиру.
На Гуцульщині, перед тим як рушати на цвинтар, на подвір'ї усі ставали на коліна перед домовиною, а родичі померлого прихиляли голови до віка труни. Священник виголошував прощу, тобто від імені померлого прощався з рідними і близькими. Після цього сім'я покійника роздавала людям поману - пам'ятку про померлого (сердаки, сорочки, хустини тощо). По закінченні прощі на користь цсіх присутніх жертвували біле теля, лоша, ягня, а після поховання робили поману в церкві.
Труну з покійним до могили несли родичі та близькі, яким перев'язували руку білою хустиною. За давніших часів небіжчика везли на цвинтар саньми, спряженими волами, а попереду їх їхав на коні священник.

Поминки
Поминки - звичай вшанування померлого. Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев'ятий (дев'ятини) та сороковий (сороковини) дні й за рік (роковини). Крім того, щороку через тиждень після Великодня (на Поділлі - на Зелені свята) влаштовували поминки - Проводи (Гробки) в пам'ять усіх померлих предків. І сьогодні люди сім'ями йдуть до цвинтарів - прибирають могили, улаштовують ритуальне пригощання, залишають страви, квіти на стеблини "татрського зілля", яким здавна квітчали не тільки могили, а й власну оселю у клечальну суботу.
Одразу після похорону в домі померлого робили поминальний обід з обов'язковою ритуальною стравою - коливом. У гуцулів робили обід іще до похорону, коли небіжчик лежав у хаті. На стіл ставили пироги, бринзу, м'ясо, а поверх усього калачі. Запалювали свічки, священник виголошував "вічну пам'ять", після чого свічки гасили, а всім присутнім роздавали калачі. На дев'ятий день після смерті також робили поминальний обід у хаті померлого, а до церкви несли дев'ятину - сир, масло, бринзу, горох. Звичай зобов'язував рідних померлого протягом шести тижнів щонеділі приносити до церкви калачі за його душу, а через три місяці і півроку класти на могилу ритуальну страву.



Немає коментарів:

Дописати коментар