Правовий компас

9, 10 та 11 грудня в нашій бібліотеці для учнів 3-х класів гімназії 178 проходили дуже цікаві заходи під назвою "Правовий компас". Ці активності дали змогу в цікавій формі закріпити знання дітей про їх права та обов'язки, вчити співпрацювати в команді. Крім того, учасники навчилися висловлювати та спокійно доводити свою думку, вислуховувати та, за потреби, коректно не приймати думку інших.

Попереджений-значить захищений

1 грудня 2019 року відмічається Всесвітній День боротьби зі СНІДом. Його мета – привернути увагу громадськості і нагадати суспільству, що ВІЛ/СНІД є однією з самих глобальних проблем людства. В нашій бібліотеці було запропоновано до уваги користувачів - виставку-застереження "Попереджений-значить захищений"

Ювіляри-2019. Грудень

До вашої уваги інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів грудня.

11 грудня

50 років від дня народження Дорош Ганни Аркадіївни, української артистки балету, педагога, народної артистки України. Народилася в м. Усть-Каменогорськ, Казахстан. 1988 — закінчила Новосибірське хореографічне училище (клас А. Никифорової). 1988—1989 — актриса Новосибірського театру опери та балету. 1989—1998 — актриса Дніпропетровського театру опери та балету. 1993 року їй було присвоєно звання заслуженої артистки України. З 1999 — солістка Київського театру опери та балету імені Тараса Шевченка. 2001 року їй було присвоєно звання народної артистки України. Викладає класичний танець в хореографічній гімназії «Кияночка». Партії: Дівчина («Весна священна» І. Стравинського); Егіна, Фрігія («Спартак» А. Хачатуряна); Жізель, Медора («Жізель», «Корсар» А. Адана); Кармен («Кармен-сюїта» Ж. Бізе — Р. Щедріна); Кітрі, Нікія («Дон Кіхот», «Баядерка» Л. Мінкуса); Ліза («Марна пересторога» П. Гертеля); Мавка («Лісова пісня» М. Скорульського); Одетта-Одилія, Аврора, Маша («Лебедине озеро»;  «Спляча красуня», «Лускунчик» П. Чайковського); Раймонда («Раймонда» О. Глазунова); Сильфіда («Сильфіда» Х. Левенсхольда)

18 грудня

75 років від дня народження Стебловської Тетяни Володимирівни, української актриси театру, народної артистки України. Народилась у Києві. У 1967 році закінчила акторський курс Київського інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенко-Карого (курс М.М. Рушковського. Деякий час працювала на сцені Художнього російського драматичного театру (Миколаїв), Дніпропетровського російського драматичного театру імені Максима Горького, а потім - в Самаркандському російською драматичному театрі. З 1980 до 1996 рік Тетяна Стебловська була артисткою Київського театру естради, який очолював В.Ю. Малахов. У цей період вона грала в мюзиклах «Шахрай мимоволі», «Серенада Сонячної долини», «Кіт Леопольд», «Ведьмин жарти». З 1996 року - актриса Молодого театру. Грає в спектаклях: Т. Іващенко «EMPTY TRASH» ( «Спалюють сміття») - Софія, астропсихолог; П. Гладилин, переклад В. Гриневича «Афінські вечори» - Анна Павлівна Ростопчина; А. Чехов, переклад А. Сіно і А. Ковалевського «Дядя Ваня» - Марина; Марія Ладо «Звичайна історія - Свиня; Джон Патрік, переклад М. Дмитренка «Моя дорога Памела ...» - Памела Кронке; М. Гоголь, М. Куліш, інсценування С. Моїсеєва «РЕхуВІлійЗОР» - унтер-офіцерша, Пташіха і ін.

19 грудня

100 років від дня народження Лукаша Миколи Олексійовича, українського поета, перекладача, лінгвіста та літературознавця. Народився в Кролевці на Сумщині 19 грудня 1919 р. на день Св. Миколая, тож назвали його Миколою, хоч друзі частіше називали його — ЛукАш. 18-річним Микола Лукаш вступив на історичний факультет Київського університету, підпрацьовував перекладачем в "Архіві давніх актів". З початком війни Миколу Лукаша погнали рити окопи довкола Києва. Далі Харків, звідти пішки до Кролевця. 1945-1947 рр. Микола Лукаш вчився у Харківському педагогічному університеті іноземних мов, пізніше викладав у ньому німецьку та французьку мови. У 1956 р. за рекомендаціями М. Пригари, М. Рильського, М. Терещенка Микола Лукаш став членом СПУ. Його всіляко переслідували, перестали публікувати, чим позбавили засобів існування. Тривалий період біля його під’їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого. Лукаш був відновлений в СПУ на хвилі перебудови 1988, практично напередодні смерти. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книги під назвою "Від Бокаччо до Аполлінера", яка вийшла 1990 і стала своєрідним пам’ятником Лукашу. Помер у серпні 1988-го, похований на Байковому кладовищі.

60 років від дня народження Матіос Марії Василівни, української письменниці, публіциста, громадського та політичного діяча, заслуженого працівника культури України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народилася в селі Розтоки, Чернівецька область в родині гуцулів. У 1982 закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури (тепер Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича). Працювала бібліотекарем університетської бібліотеки. 8 років — на Чернівецькому машинобудівному заводі. Була заступником голови Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, відповідальним секретарем «Буковинського журналу». З 1997 мешкає в Києві. Працювала помічником секретаря РНБО України. З 2003 — заступник голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Перші вірші надрукувала у 15 років. Прозою дебютувала 1992 в журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр'яна і Довгопол». Передмову до публікації написав Володимир Дрозд. 2011 — член журі літературного конкурсу «Юне слово». Заміжня. Чоловік — доктор історичних наук, професор, проректор з наукової роботи та міжнародних зв'язків НАКККіМ, Сергій Литвин. Марія Матіос – автор збірок віршів: «З трави і листя» (1982), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Десять дек морозної води» (1995), «На Миколая» (1996), «Жіночий аркан» (2001), «Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007). Велику популярність здобули її книжки: «Життя коротке» (2001), «Фуршет» від Марії МАТІОС» (2003), «Бульварний роман» (2003), «Солодка Даруся» (2004), «Щоденник страченої» (2005), «Містер і місіс Ю в країні укрів» (2006), «Нація. Одкровення» (2006), «Майже ніколи не навпаки» (2007), «Москалиця; Мама Мариця — дружина Христофора Колумба» (2008), «Чотири пори життя» (2009), «Вирвані сторінки з автобіографії» (2010), «Армагедон уже відбувся» (2011), «Вибране» (2011), «Черевички Божої матері» (2013), «Приватний щоденник. Майдан. Війна...» (2015). Марія Матіос – Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005) за роман «Солодка Даруся». Автором подання на Національну премію України імені Тараса Шевченка був Павло Загребельний, заслужений працівник культури України (2008), Лауреат літературної премії «Благовіст» та премії ім. Володимира Бабляка (в галузі публіцистики), переможець конкурсу «Книжка року 2004» за роман «Солодка Даруся», переможець конкурсу «Книжка року 2007» за роман «Майже ніколи не навпаки», переможець конкурсу «Книга року 2008» за роман «Москалиця. Мама Маріца», Гран-прі конкурсу «Коронація слова» за роман «Майже ніколи не навпаки» (2007), Почесний громадянин міста Чернівців (2008). 2009 на V Київському міжнародному книжковому ярмарку книга «Москалиця» отримала диплом першого ступеня в номінації «Бестселлер». 22 січня 2015 року Марія Матіос отримала Орден княгині Ольги III ст. за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм.

100 років від дня народження Різоля Миколи Івановича, українського баяніста, композитора, педагога, народного артиста України. Народився у місті Дніпропетровську в сім'ї робітника-гармоніста. Грати, спершу на гармоніці, за прикладом батька, він почав у 30-х роках. У 1935 році вступив до Київського музичного училища. У 1935 р. з червоноармійській самодіяльністю брав участь у концерті-рапорті майстрів мистецтв у Великому театрі. На шостий день війни, у червні 1941 року, Н. І. Різоль був покликаний в ансамбль Київського військового округу. Під час війни грав у фронтовому ансамблі. Виступав як соліст. Організатор (1939 р.), художній керівник та учасник квартету баяністів Київської філармонії. З метою підвищення виконавської техніки розробив пятіпальцевую апплікатуру на баяні, автор нарисів «Про роботу в ансамблі». А ще М. І. Різоль - видатний педагог-вихователь. З 1948 р. М. І. Різоль - викладач Київської консерваторії (з 1973 р. професор). За багато десятиліть педагогічної діяльності в Київській консерваторії ім. П. І. Чайковського, професор Микола Іванович Різоль виховав більше 100 музикантів-баяністів, і вони з честю тримають марку його виконавської школи по всьому світу. Микола Іванович Різоль помер 17 березня 2007 Похований у м. Києві на Лісовому кладовищі.

23 грудня

115 років від дня народження Кобринського Іллі Григоровича, українського театрального режисера, педагога, народного артиста УРСР, лауреата Державної премії. Народився в місті Чернівці в учительській сім’ї, закінчив факультети теології та філософії Львівського університету. 1852 року приступив до праці в Перегінському окрузі — як шкільний інспектор. З його старань в Перегінському шкільному окрузі засновано 27 шкіл, в Ціневі читальню, з 1856 одночасно був священиком у Ціневі. Дописував в газету «Зоря галицька», був позаштатним співробітником.Окрім іншого, займався збиранням етнографічних матеріалів та народної творчості Бойківщини, Буковини, Гуцульщини. Є укладачем збірника пісень і переказів Долинського округу та «Гуцульського словника», ними в своїх працях користувалися Я. Головацький та Є. Желехівський.

90 років від дня народження Шевченка Володимира Микитовича, українського режисера-документаліста і кінооператора, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, лауреата Державної премії. Народився 23 грудня 1929 р. у м. Балта Одеської області. Освіта: Новосибірський сільськогосподарський інститут, операторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (1967 р.). Кар’єра: Працював кінооператором на Новосибірській студії кінохроніки (1964-1968 рр.), режисером Львівського корпункту «Укркінохроніка» (1968-1971 рр.), а з 1972 р. ‑ на «Укркінохроніці» у Києві, де знімав фільми переважно за власними сценаріями. Твори: Автор документальних кінокартин: «Кулунда. Тривоги і надії» (1966 р.), «Час, пам’ятай!» (1967 р.), «Добрий день, Львів» (1970 р.), «Давнє місто Лева» (1970 р.), «Спокута» (1971 р.), Битва за Київ» (1973 р., у співавторстві), ««Радянська Україна. Роки боротьби і перемог» (1974-1977 рр; кінотрилогія: «Початок шляху», «Вогненний шлях», «Шлях звершень»), «Україна славить героїв» (1974 р.), «Висота Максима Гуржія» (1975 р.), «Сторінки біографії» (1976 р.), «Заради миру на землі» (1981 р.), «З іменем Леніна» (1982 р.), «Ім’я твоє ‑ Севастополь» (1983 р.), «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» (1986 р.). Він також є режисером-постановником художніх фільмів «Поїзд надзвичайного призначення» (1980 р.), «Контрудар» (1985 р.), знятих на Київській кіностудії художніх фільмів. Відзнаки: заслужений діяч мистецтв колишнього УРСР з 1976 р. На ІІІ Міжнародному кінофестивалі в Італії 1987 р. запроваджено спеціальний приз пам’яті Володимира Шевченка за кращий фільм, присвячений проблемам збереження миру і навколишнього середовища. Помер від променевої хвороби 30 березня 1987 р. у м.Києві.

24 грудня

175 років від дня народження Желехівського Євгена Ієронімовича, українського лексикографа, фольклориста, громадського діяча. Народився 24 грудня 1844 року в селі Хишевичах (тепер Городоцького району Львівської області). В 1869 році закінчив філософський факультет Львівського університету. Викладав українську та в українських гімназіях Перемишля і Станіслава. Один із засновників товариства «Просвіта» у Львові. Автор 2-томного «Малоруско-німецького словаря» (1886; видання упорядкував, а 2 том завершив за матеріалами Желехівського з деякими доповненнями і видав С. Недільський). Словник містить понад 64 000 слів, уживаних як у Західній, так і в Східній Україні. Свого часу він був найповнішим джерелом для знайомства з лексикою української мови, відіграв важливу роль у поширенні нової української літературної мови в Галичині та витісненні з ужитку язичія. Застосований у словнику фонетичний правопис (т. з. желехівка), який згодом (1892) був запроваджений у школах Галичини і Буковини як обов'язковий, а також використовувався у виданнях народовців і НТШ, сприяв зближенню західноукраїнського правопису зі східноукраїнським. Желехівському належать кілька розвідок з фольклору. Помер 18 листопада 1885 року в Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Похований у Меморіальному сквері в Івано-Франківську.

31 грудня

70 років від дня народження Голоти Любові Василівни, української письменниці, журналіста, редактора, заслуженого працівника культури України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народилася 31 грудня 1949 р.в м.Кривому Розі на Дніпропетровщині. Закінчила філфак Дніпропетровського університету(1972). Працювала в обласних газетах "Прапор юності","Зоря",редактором обласного радіо в м. Дніпропетровську. З 1983 живе і працює в Києві.Завідучач редакції поезії та першої поетичної книжки видавництва "Молодь", головний редактор газети "Слово просвіти". Автор багатьох поетичних збірок,перша з яких-"Народжена в степах" побачила світ 1976 року. Нагороджена державними нагородами,лауреат літературних премій.Дружина письменника і державного діяча Павла Мовчана. Член Спілки письменників з 1977 року.

	0/0

Ювіляри-2019. Листопад

До вашої уваги інформація про видатних українських діячів літератури. культури і мистецтва - ювілярів листопада.

1 листопада

80 років від дня народження Стригуна Федора Миколайовича, українського актора театру і кіно, режисера, педагога, народного артиста України, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Народився 1 листопада 1939 року у с.Томашівка Уманського району Черкаської області. Освіта: акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого (1961 року у В.Неллі), доцент (з 1996 року). Життєпис: Працював у Запорізькому драмтеатрі. З 1965 року – актор, а згодом художній керівник та головний режисер Львівського українського драматичного театру імені М.Заньковецької. З 1990 по 1998 роки підготував два випуски акторів при Львівській консерваторії ім.М.Лисенка. Крім роботи в театрі та кіно, викладає на акторському відділенні філологічного факультету Львівського національного університету. Постановник більше 30 вистав. Серед поставлених ним вистав ‑ «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» І.Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Маруся Чурай» Л.Костенко, «Народний Малахій» та «Маклена Граса» Миколи Куліша, «Мазепа» (трилогія) Б.Лепкого, «Ромео і Джульєтта», «Гамлет» В.Шекспіра, «УБН» Г.Тельнюкта інші. Федору Стригуну належить відкриття і сценічне втілення творчості незаслужено забутого композитора Ярослава Барнича і його оперет «Шаріка» та «Гуцулка Ксеня». За 40 років творчої діяльності зіграно більше сотні ролей у театрі, зокрема: Барильченко («Житейське море» І.Карпенка-Карого), Гурман(«Украдене щастя» І.Франка), Садовський («Марія Заньковецька» І.Рябокляча), Ричард («Річард III» В.Шекспіра), Отелло («Отелло» В.Шекспіра), Гаврило («Гаряче серце» О.Островського), Святослав («Сон князя Святослава» І.Франка), Хмельницький («Богдан Хмельницький» А.Корнійчука), Растоскуєв («Тил» М.Зарудного), Дон Жуан («Камінний господар» Лесі Українки)та інші. Фільми за його участі: «Пропала грамота», «І в звуках пам'ять відгукнеться…», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інші ‑ принесли славу кіноактора. У його творчому доробку більше 20 кінострічок.

2 листопада

50 років від дня народження Пекун Оксани Олександрівни, української естрадної співачки, телеведучої, народної артистки України. Народилася 2 листопада у місті Тернопіль. Творча біографія Оксани Пекун, як і у всіх дітей, розпочиналася саме з виступів на дитячих ранках. Потім навчання в загальноосвітнійсередній школі № 10 і музичній школі № 2 міста Тернопіль. Учасниця і перша випускниця хорової студії "Зоринка" (керівник Ізидор Доскоч). Закінчила з відзнакою Тернопільський музично-педагогічний інститут, де здобула спеціальність "Вчитель початкових класів і музики". Учасниця інститутського вокально-інструментального ансамблю "Молодість", керівник- композитор і аранжувальник Олександр Бурміцький, який написав для Оксани на вірші Олени Лайко перші пісні: "Кав'ярня кохання", "Не залишай". Саме ці пісні було відзначено дипломами фестивалю "Пісня року" та «Пісенний вернісаж». Учасниця фестивалю "Червона рута-91". Лауреат пісенного конкурсу "Доля". Дипломант конкурсу імені В.Івасюка. Переможець телевізійного конкурсу "Мелодія". Лауреат І премії Міжнародного конкурсу молодих виконавців "Романси Славутича". Лауреат ІІ премії Міжнародного фестивалю-конкурсу імені К.Шульженко. Дипломант Міжнародного фестивалю мистецтв "Словянський базар-95" (м.Вітебськ, Білорусь).

5 листопада

85 років від дня народження Муратової Кіри Георгіївни, українського кінорежисера, народної артистки України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народилася в бессарабському місті Сороки. Кіра з батьком і матір'ю в 1939 році оселилися в Бухаресті, де батьки перебували на нелегальній роботі з 1940 року до евакуації жила в Кишиневі. Кіра Муратова навчалася на філологічному факультеті Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова. А в 1959 році закінчила режисерський факультет Вдіку, де навчалася в майстерні Сергія Герасимова і Тамари Макарової. У 1961 році Кіра Муратова стала режисером на Одеській кіностудії. Як сценарист і режисер Муратова дебютувала в 1962 році, спільно зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Муратовим поставивши короткометражний фільм «Біля крутого яру», а потім, через два роки, з ним же, знявши вже повнометражну стрічку «Наш чесний хліб». Першими самостійними фільмами стали «Короткі зустрічі» (1967) та «Довгі проводи» (1971). Після скандалів з керівництвом Одеської кіностудії їй довелося виїхати з Одеси в Ленінград. Там, на «Ленфільмі» з'явилася картина «Пізнаючи білий світ» (1978). Її другим чоловіком, з яким вона познайомилася там, став художник Євген Голубенко. Читайте також "Залишиться в наших серцях": Порошенко висловив співчуття у зв'язку зі смертю Кіри Муратової Серед найбільш помітних її робіт — «Зміна долі» (1987) і «Астенічний синдром» (1989), стрічки, привернули до себе значну увагу критики і суспільства. Остання картина була удостоєна Спеціального призу журі «Срібний ведмідь» 40-го Берлінського кінофестивалю (1990 рік) і кінопремії «Ніка» за кращий ігровий фільм (1991 рік). Після прем'єри картини "Вічне повернення" Кіра Муратова заявила, що йде з кінематографа. У фільмах Кіри Муратової знімалися зірки російського кінематографа: Володимир Висоцький, Георгій Делієв, Олег Табаков, Зінаїда Шарко, Ніна Русланова, Рената Литвинова, Алла Демидова, Наталія Бузько. До багатьох фільмів Кіра Муратова сама писала сценарії. Іноді теж знімалася у фільмах. Також у режисера є звання народної артистки Української РСР (1990). Кіра Муратова нагороджена російським орденом Дружби (2004), українськими орденами Ярослава Мудрого III, IV і V ступенів (2009, 2004, 1999). Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка (2002). У 2007 р. стала лауреатом загальнонаціональної програми України "Людина року". Лауреат російської премії "Тріумф" (1995).

6 листопада

100 років від дня народження Матійка Олександра Михайловича, українського поета, публіциста, журналіста, редактора, заслуженого працівника культури України. Народився в с. Ївки Богуславського району Київської області в родині хлібороба, сільського шевця. У 1938 році закінчив Богуславську середню школу № 1, Київський педагогічний інститут — факультет української мови та літератури. Працював у газеті «Сільські вісті» літературним редактором, нарисовцем, відповідальним секретарем, першим заступником головного редактора. Учасник боїв Другої Світової війни. На фронт пішов добровольцем, коли був на третьому курсі інституту, у серпні 1941 року був поранений під Києвом. Війну закінчив у Берліні. Нагороджений орденами й медалями, Грамотою Президії Верховної Ради України. Лауреат премії імені Ярослава Галана — премія присуджена Спілкою журналістів за опублікування художніх нарисів про солдатів-фронтовиків, синів України. Лауреат Літературної премії ім. П. Г. Тичини 2001 року — за збірку «Родання». Премію ім.. П. Г. Тичини Олександр Матійко отримав за книгу поезій «Родання». Слово «родання» — старовинне українське слово на означення не просто родичання, — воно вміщує в собі і заклик до самоствердження, національної свідомості, високодуховності, знання історії нації і, як результат, злагодженого життя в сучасності, ствердження культурної цілісності і національної ідентичності.  Похований на Байковому кладовищі поруч із дружиною Матійко Ганною Петрівною (1920–2012) — українським шевченкознавцем і музейником. Автор поетичних книжок: «На стріль-воді», «День починається сонцем», «Добра вість», «Житоцвіт», «Пісня з Росі», «Під високими жайворами», «Рось ожинова», «Поезії», «Солдатської мужності ніжність» (Збірка віршів поетів-фронтовиків), «Тінь бджоли», «Згасають давні перегроми»,Один з авторів «Російсько-українського технічного словника» (80 000 термінів).

11 листопада

100 років від дня народження Березіна Юхима Йосиповича (сценічний псевд. – Штепсель), українського артиста естради, актора, театрального режисера, народного артиста України. Народився в Одесі, закінчив Київський театральний інститут, де познайомився з Юрієм Тимошенком. Під час війни обидва виступали в складі ансамблю на Південно-західному фронті. Березін виконував образ кухаря Галкіна, а Тимошенко — банщика Мочалкіна. Дует Штепсель і Тарапунька з'явився у 1946, користувався надзвичайною популярністю в СРСР і проіснував 40 років. Після закінчення режисерського факультету був режисером київського Російського драмтеатру імені Лесі Українки, автором і головним режисером української республіканської естради. Народний артист УРСР (1961). Після смерті Тимошенка в 1986 деякий час виступав сам, однак великої популярності вже не мав. Пізніше виїхав на проживання до Ізраїлю. Хворів на хворобу Паркінсона, помер у Тель-Авіві 29 травня 2004. На будинку в Одесі (вул. Кінна, 29), де народився актор, встановлено меморіальну дошку.

100 років від дня народження Кусенко Ольги Яківни, української актриси театру і кіно, педагога, громадського діяча, народної артистки СРСР, лауреата Державної премії СРСР. Народилась 11 листопада 1919 року. Дитячі роки пройшли в дитячому будинку, потім - в інтернаті на Лук'янівці, де вона брала участь у театральній самодіяльності. У 1937-1941 роках навчалася на акторському факультеті Київського театрального інституту. 22 червня 1944 року на довгоочікуване запрошення від Олександра Довженка Ольга Кусенко мала прибути на кіностудію для переговорів. Молодій актрисі з перших днів війни довелось іти працювати у шпиталь на Лук'янівці. Після медичних курсів працювала молодшою медсестрою у військово-санітарному потягу. Із 1942 року вона - артистка Сталінградського фронтового театру, потім - театру 4-го Українського фронту. Провела понад 450 концертів на передовій. Із 1944 року працювала в Київському драматичному театрі (пізніше Українському державному академічному драматичному) імені Івана Франка. Із 1973 по 1987 рік очолювала правління Президії Українського театрального товариства. Народна артистка УРСР (1962), народна артистка СРСР Ольга Кусенко грала в таких легендарних виставах франківців, як "Циганка Аза", "Свіччине весілля", "Гаряче серце", "Король Лір", "Калиновий гай", "Украдене щастя", "Мартин Боруля", "Фараони", "І змовкли птахи...". Понад шістдесят ролей вона зіграла на сцені рідного театру. Багато ролей актриса зіграла і у фільмах. Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, "Знак Пошани", лауреат Державної премії. У 1963-1975 роки була депутатом Верховної Ради Української РСР 6- 8-го скликань. Померла в Києві, похована на Байковому кладовищі. На будинку по вулиці Хрещатик, 15, де жила актриса з 1950 по 1997 рік, встановлено гранітну меморіальну дошку. 

13 листопада

130 років від дня народження Остапа Вишні (справж. – Губенко Павло Михайлович), українського письменника-сатирика і гумориста. Народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь на Полтавщині (тепер Охтирський район Сумської області). Закінчив початкову, потім — двокласну школу в Зінькові. Навчався в Київській військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. Працював фель­дшером: спочатку — в армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізни­ці. 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, але навчання не закінчив. Натомість розпочав журналістську та літературну роботу. З 1919 р. почав писати фейлетони. Цього ж 1919 р. разом з іншими ентузіастами українського відродження потрапляє до Кам’янця-Подільського, звідки повертається навесні 1920 р. Восени журналіста заарештовують, але ніяких доказів вини не знаходять, тому у квітні 1921 р. П. Губенка випускають із в’язниці. Псевдонім Остап Вишня з’явився в літературі у 1921 р. Новий письменник-дотепник став ві­домий усій Україні. Літературна спадщина Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня — усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор. На вимогу читачів їх видавали окремими збірками. До початку 1930 р. тираж книжок Вишні доходив до 2 мільйонів примірників, нечуваної тоді цифри. У грудні 1933 р. Остапа Вишню знову заарештовано. Його було звинувачено у підготовні те­рористичного акту. Письменника засудили до смертної кари, але потім вирок замінили десятьма роками ув’язнення в північних таборах. Його письменник відбував у Чиб’ю Ухто-ПечОрського табору. Остапові Вишні пощастило вижити. Тільки у 1944 р. він повертається додому і продовжує писати. Помер Остап Вишня у 1956 році.

16 листопада

60 років від дня народження Гіги Степана Петровича, українського естрадного співака (тенор), композитора, народного артиста України. Народився 16 листопада 1959 року в селі Білки Іршавського району Закарпатської області. Коли навчався в загальноосвітній школі, приватно брав уроки вокалу та гри на баяні в місцевого вчителя музичної справи Михайла Копинця, якого можна з повним правом назвати провідником майбутнього народного артиста у світ музики. Закінчивши десятирічку, він пішов працювати слюсарем до місцевої сільгосптехніки, а згодом — водієм вантажівки. Звідти — в армію, а ще через два роки, коли повернувся із війська, Степан зробив четверту спробу стати учнем Ужгородського музучилища. Цього разу йому це вдалося. Ще від 7 класу і до самого закінчення музучилища Степан Гіга був учасником ансамблю "Зелені Карпати", згодом став керівником цього колективу. В Ужгородському музучилищі Степан Гіга навчається лише три роки (1980-1983рр.) замість чотирьох — склав іспити екстерном, і в тому ж 1983 році вступає до Київської консерваторії на вокальний факультет. Навчаючись у консерваторії, Степан Гіга отримав спеціальний дозвіл Міністерства культури України про вільне відвідування навчального процесу. На ІІ курсі філармонії Степан Гіга стає солістом надзвичайно популярної того часу синтез-групи "Стожари" (при Чернігівській філармонії), одночасно працює солістом оперної студії Київської консерваторії. Після закінчення консерваторії отримав направлення на роботу солістом Національної опери, але, зваживши всі "за" і "проти", Степан відмовляється. Саме через це йому вдалося отримати диплом про закінчення вищого закладу лише через півроку. У цей час він отримує кілька пропозицій щодо подальшої роботи, в тому числі й від Волинської філармонії, де спеціально для нього була створена група "Рандеву". Однак він відмовляється і повертається на рідне Закарпаття — і в 1988 році стає солістом Закарпатської обласної філармонії. Через рік Степан Гіга створив джаз-рок групу "Бескид". У 1991 році, коли цей гурт розформували, Степан Гіга залишився без роботи. Саме тоді він вперше спробував займатись аранжуванням, почав писати пісні. З цим заняттям не розлучається до нині. Згодом створив власну студію звукозапису "GIGARecords". У 1995 році виходить перший сольний альбом співака "Друзі мої". Згодом з'явилися ще два: "Вулиця Наталі" та "Троянди для тебе". До речі, саме альбом "Вулиця Наталі" (тиражуванням займалася студія звукозапису з Калуша "6 секунд") став для Степана доленосним — у 2002 році тиражі продажу сягнули мільйонної позначки. І як результат — Степан Гіга першим в незалежній Україні отримав Золотий диск. 20 лютого 1998 року стає заслуженим артистом України, а вже за чотири роки, 28 грудня 2002 року, отримав звання народного артиста України. За 10 років Степан Гіга випустив три сольних альбоми, дві відеокасети з кліпами ("Друзі мої" та "Вулиця Наталі"), ще одну відеокасету — з врученням Золотого диску. 17 листопада 2005 року в Івано-Франківську відбулася презентація першого в Україні подвійного DVD співака. На двох дисках — І — "Вулиця Наталі", ІІ — "Троянди для тебе" — версія "живих" концертів Всеукраїнського туру, який проходив напередодні на підтримку нового альбому "Троянди для тебе". У 1989 році був створений гурт "Друзі мої" (художній керівник Павло Петренко), з яким Степан Гіга працює дотепер. Кілька років тому на базі студії "GIGARecords" співак створив Мистецьку агенцію Степана Гіги, де навчаються молоді виконавці. За заслуги перед українським народом і за розвиток української культури Степан Гіга у 2002 році був нагороджений золотим орденом князя Костянтина Острозького І ступеня, у листопаді 2005 — отримав срібний орден Андрея Первозванного ІІ ступеня, а через кілька місяців, у січні 2006-го, йому вручили золотий орден Андрея Первозванного І ступеня. Степан Гіга одружений, виховує двох дітей. Дружина Галина — колишній адміністратор Закарпатської філармонії, зараз — директор студії звукозапису "GIGARecords". Донька Квітослава і син Степан, до речі, часто гастролюють разом із татом із сольними номерами і найчастіше виконують пісні на музику батька.

23 листопада

100 років від дня смерті Євшана (справж. – Федюшка) Миколи Йосиповича, українського літературного критика, перекладача, мистецтвознавця, теоретика українського модернізму. Народився 19 травня 1889р. в містечку Войнилів Калуського повіту (нині Івано-Франківщина).  Закінчивши навчання, Федюшка успішно студіює україністику та германістику у Львівському університеті. На обдарованого студента звернув увагу професор Михайло Грушевський, допоміг з працевлаштуванням. Молодий чоловік працює в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка, згодом – у Академічному Домі, «Видавничій Спілці», секретарем НТШ, а деякий час — особистим секретарем М.Грушевського. Свої критичні статті друкує на шпальтах журналів «Бджола», «Майбуття», «Український дім». Від 1909 році в житті Миколи Євшана починається період активної творчої праці, натхненної тодішніми революційними настроями. За якийся час виходить друком його книга «Під прапором мистецтва». 1910 р. Микола Євшан вирушає до Києва. Навідується до Ганни Барвінок, Микити Сріблянського, знайомиться з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським. Під час Першої світової війни Євшан працював в українських виданнях Відня, потім добровільно пішов до війська. Воював на російському, румунському, італійському фронтах, був тяжко поранений. Таємно домовився з українськими старшинами 9-го полку, і полк у повному складі, на чолі з поручником Федюшкою, присягнув на вірність Західно-Українській Республіці. Затим поручник дає наказ заарештувати полкових офіцерів-поляків, вирушає –з полком на Перемишль і стає в обороні західних кордонів.  Невдовзі Державний Секретаріат ЗУНР запрошує Миколу Євшана до урядового часопису «Республіка». Євшанові не до вподоби хитка політика уряду, він пристає до опозиційного «Селянсько-робітничого Союзу», створеного взимку 1919 р... У виданнях опозиції — «Нове Життя» та «Народ» — гостро критикує уряд ЗУНР. З’являються чутки, що «Селянсько-робітничий Союз» готує державний переворот. М.Євшана, М. Шаповала та В. Пачовського заарештовують, але за якийся час звільняють. У лавах Української Галицької Армії, де служить керівником архіву Начальної команди. Сніжного й вологого дня 23 листопада 1919-го стрільці та старшини ховали Миколу Євшана, свого 32-річного поручника, померлого фід тифу. Тоді тиф скосив майже 10 тисяч вояків Галицької Армії… 

26 листопада

55 років від дня народження Троїцького Владислава Юрійовича, українського театрального актора, режисера, драматурга, телеведучого, заслуженого діяча мистецтв України. Народився 26 листопада 1964 року в м. Улан-Уде (Росія). В 11 років переїхав з батьками в Україну. Закінчив Київський політехнічний інститут (радіотехнічний факультет, 1987), а також аспірантуру при ньому (1990). Пізніше, 2002 р., закінчив також Російську Академію Театрального Мистецтва (в минулому — «ГИТИС»), режисерсько-акторський факультет, курс Б. Юхананова. У 1994 році заснував Центр сучасного мистецтва "Дах", з того часу - продюсер, художній керівник, режисер, актор ЦСМ «ДАХ». З 1996 по 2000 рр. при ЦСМ Дах працює заснована Владом режисерсько-акторська «Школа». З 2003 по 2006 рр. викладав у Київському Державному університеті кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого (акторський курс Л. Танюка). У 2004 р. створив етно-хаос гурт «ДахаБраха». У 2007 р. заснував аудіо-музично-візуально-театральний фестиваль "ГОГОЛЬФЕСТ". У 2012 створив фрик-кабаре «Dakh Daughters». У 2014 створив проект NOVAOPERA. У 2017 створив лялькове кабаре ЦеШо. Працював як режисер у театрах Угорщини, Польщі, Швейцарії, Німеччини. Учень В.Оглобліна, КЛІМа, Б.Юхананова, І.Лисова, В.Більченко, А.Бартєньєва. Лауреат премії «Київська пектораль» (2001 і 2002 рр.). Заслужений діяч мистецтв України (2014). Офіцер Ордену Мистецтв і Літератури (2018). Живе і працює в Києві.

28 листопада

70 років від дня народження Поплавського Михайла Михайловича, українського культуролога, режисера-постановника, педагога, продюсера, співака, громадського та політичного діяча, народного артиста Ук­ра­їни. Народився 28 листопада 1949 року в селі Мечиславка, Ульяновського району, Кіровоградської області у сім'ї колгоспників Михайла Романовича (1923–1999)[3] і Меланії Григорівни (1925–2011) Поплавських. 1967–1968 — учень ПТУ, м. Горлівка. 1968 — машиніст електровозу шахти № 6, м. Кіровське Донецької області. З 1969 р. — служба в лавах збройних сил СРСР. 1971–1973 — директор Великотроянівського сільського будинку культури. 1973–1975 — директор Ульяновського районного будинку культури Кіровоградської області. 1975–1979 — студент, голова профкому, КДІК. 1979 — заступник директора Республіканського будинку народної творчості УРСР. Навчався в аспірантурі Академії педагогічних наук СРСР. З 1985 р. — ст. викладач, доцент, професор, завідувач кафедри, декан факультету. У 1990 році захистив докторську дисертацію «Соціально-педагогічні основи організації дозвілля учнівської молоді» в Ленінградській Академії культури. 1993–2015 — ректор Київського державного інституту культури.

29 листопада

120 років від дня народження Косинки (справж. – Стрілець) Григорія Михайловича, українського письменника, журналіста, перекладача. Народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці на Київ­щині в бідній селянській родині. 1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному й працював писарем. 1914 р. Григорій пере­їхав до Києва, де доводилося працювати й вчитися на вечірніх гім­назійних курсах. Під час визвольних змагань брав участь у бойо­вих діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в’язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшовикам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підпи­сом «Г. Косинка», що став псевдонімом письменника. 1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з’ялялися на сторінках багатьох часопи­сів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів». Г. Косинка часто виступав на літературних вечірках з читан­ням своїх творів, що, за свідченням багатьох сучасників, він робив із неперевершеною майстерністю. Г. Косинка був членом київського літературного об’єднання письменників-попутників «Ланка» (з 1926 р.— МАРС — Майстерня Революційного Слова), до якого входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Осьмачка та ін. У 1920-1930-ті рр.виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників. 5 листопада 1934 р.Г. Косинка був заарештований і 18 грудня то ж року розстріляний.

30 листопада

70 років від дня народження Стельмаха Ярослава Михайловича, українського драматурга, кіносценариста, прозаїка, перекладача, заслуженого діяча мистецтв України. Народився 30 листопада 1949 р. в Києві в родині відомого українського письменника Михайла Стельмаха. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, Вищі літературні курси в Москві та аспірантуру. Працював викладачем у вищих навчальних закладах, перекладачем. Ярослав Стельмах відомий насамперед як драматург. Серед його п'єс є твори для дітей: «Шкільна драма», «Вікентій Прерозумний» та інші. П'єси «Привіт, Синичко!» та «Запитай колись у трав» входили до репертуару багатьох театрів колишнього СРСР. Займався Ярослав Стельмах і перекладацтвом. Він також писав оповідання, повісті для дітей: «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» та інші. Твори Стельмаха відзначаються захопливим сюжетом, тонким гумором, яскраво змальованими постатями маленьких героїв. Жив в Києві на Печерському узвозі, 8. Загинув 4 серпня 2001 року в автомобільній катастрофі. На Бориспільській трасі старенький автомобіль «Жигулі», в якому Стельмах їхав до себе на дачу, раптово втратив керування, врізався в автобус «Ікарус», вилетів на узбіччя і загорівся. Похований в Києві на Байковому кладовищі поруч з батьком.