До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів жовтня.
2 жовтня
115 років від дня народження Івана Багряного (Івана Павловича Лозов'яги)-поета, прозаїка українського зарубіжжя. Народився в місті Охтирці на Полтавщині у родині сільського робітника-муляра. Навчався у вищій початковій школі, з 1920р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. У 1924р. вступив до Охтирської філії організації «Плуг». У 1925р. під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети». У 1926р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС. У 1929р. з’явилася збірка поезій «До меж заказаних» У 1930р. з’являється історичний роман у віршах «Скелька» 16 квітня 1932р. заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність. 16 червня 1938р. знову заарештовують. У 1944р. змушений був емігрувати в Німеччину, залишивши дружину з дітьми вдома. У 1945р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). У 1946р. кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана. Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963р.
80 років від дня народження Віталія Васильовича Ковалинського-українського письменника, редактора, журналіста, краєзнавця, історика Києва. Народився у евакуації в місті Енгельс Саратовської області у родині військового Василя Уляновича Ковалинського (1907–1989), що з перших днів перебував у діючій армії та Віри Сергіївни Ковалинської (1913–2004). Після народження Віталія мати з трьома дітьми на руках вирушила у Казахстан. З евакуаці родина повернулася 1943 року у Москву, куди перевели на службу і батька. 1948 року Віталій Ковалинський вступив до першого класу 643-ї школи у Москві. По закінченню 3 класів родина переїхала до Львова і Віталій продовжив навчання у львівській школі № 17. 1958 р. закінчив середню школу № 17 м. Львова. 1958 року переїхав до Києва. Впродовж 1958-61 рр. працює на різних роботах у організаціях Головкиївміськбуду. Впродовж 1960–1965 рр. навчається у Київському інженерно-будівельному інституті за спеціальністю інженер-будівельник. У 1967–1996 рр. працював на інженерних та керівних посадах у будівельних організаціях та Міністерстві будівництва України (корпорації «Укрбуд»). Так, у 1967–1974 рр. працював у Міністтерстві монтажних і спеціальних будівельних робіт інженером, згодом начальником відділу Головного виробничо-диспетчерського управління. 1974 р. був призначений заступником керівника трестом «Промтехмонатж-2». З 1982 по 1996 роки працював заступником начальника Головного виробничо-розпорядчого управління у Міністерстві будівництва України (корпорації «Укрбуд»). Постійно друкуватися почав у 1990 р. в газеті «Рабочее слово». Однак вперше виступив із публікаціями ще 1963 року. З червня 1997 р. працює в Музеї історії Києва — старшим науковим співробітником, завідувачем відділу (з 1998 р.). Головний редактор журналу «Купола» з 2005 р. Виступає на теми історії Києва по радіо та телебаченню, бере участь в наукових конференціях та симпозіумах, є заступником голови Клубу любителів книги «Субота у Бегемота» (з 2008 р.). Є автором або упорядником 30 окремих монографій з історії міста, понад 500 газетних та журнальних публікацій, каталогів та статей у наукових збірниках. Загалом публікації містяться у понад 40 журналах та понад 80 газетах. Помер 26 жовтня 2019 року в Києві.
3 жовтня
100 років від дня народження Анатолія Денисовича Косматенка -українського поета-байкаря. Народився 3 жовтня 1921 р. в с. Времівці на Донеччині. Після середньої школи з 1939 —го по 1947 рік, включаючи період Великої Вітчизняної війни, був на військовій службі. 1953 р. закінчив Київський університет. Працював у “Літературній Україні”, видавництві “Радянський письменник”, журналі “Дніпро”. Друкувався з 1947 р. Найбільших успіхів досяг поет у жанрі байки; першу книжку А. Косматенка (“Байки” — 1953 р.) помітив Остап Вишня і відгукнувся на неї теплою, специфічно “вишнівською” рецензією “Молодий байкар”. На прицілі в байкаря — хапуги, злодійкуваті ділки, ледарі, окозамилювачі, різні пройдисвіти тощо. Свій сатиричний суд поет чинить за моральним кодексом народу —трудівника. Помер 6 квітня 1975 р. Вийшли збірки: “Нові байки”, “Кручені паничі” (1956), “Слово” (1959), “Яка ж мораль?”, “Сміх і гнів” (1965), “Запорожець і Чорт” (1969), “Скіфська сережка” (1972), “Їжак, Троянда й Соловей” (1974), “Жагуче кохання” (1977), “Сатира. Гумор. Лірика” (1981).
80 років від дня народження Василя Миколайовича Куща-українського художника-ілюстратора. Народився Василь Кущ в селі Лебедин, Бориспільського району. У 1971 році закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова. Педагогами з фаху у Василя Миколайовича були М. Іванов та М. Срібний. Працював у видавництві "Радянська школа", в журналі "Барвінок". В активі художника живописні та графічні твори, а також ілюстрації до книг Київських видавництв: «Радянська школа», «Веселка», «Мистецтво», «Форум», «Магістр-S», «Перун». Роботи Василя Миколайовича знаходяться в Міністерстві культури України, в Музеї історії м.Києва, приватних колекціях і державних установах України. Багато творів придбані шанувальниками мистецтва за кордоном. В.М. Кущ - учасник багатьох виставок, які проходили в Києві, містах України, а також за кордоном. Помер Василь Миколайович Кущ у 72 роки (18.09.2014 року) у місті Київ.
4 жовтня
130 років від дня народження Юрія Клена [справж. – Освальд Федорович Бурґгардт, також Бургардт-українського письменника, поета, перекладача, літературного критика. Народився у селі Сербинівка на Поділлі. 1911р. вступив до Київського університету, де дістав грунтовну філологічну освіту. Вже в 20-ті роки розкрилися ті особливості його манери письма, які зближували Юрія Клена з неокласиками: досконале володіння мистецькою формою, своєрідний панестетизм. З 1931 року живе та працює в Німеччині, тісно співпрацює з поетами, які об'єднувались довкола „Вісника” Д. Донцова. 1943 року з'являється в світ збірка поезій Юрія Клена „Каравели”, в якій автор спробував синтезувати творчі принципи київських неокласиків та ідейно-художні шукання поетів „празької школи”. Автор поєднує в єдиному естетичному вимірі трагічну античність („Антоній і Клеопатра”, „Цезар і Клеопатра”, „Шляхами Одіссея”), героїзм середньовічної лицарської доби („Жанна д'Арк”, „Вікінги”) та князівсько-гетьманську українську традицію („Володимир”, „Символ”, „Україна”). Вершинними здобутками Юрія Клена-поета є поеми „Прокляті роки” (1937) та „Попіл імперій” (1943 — 1947). Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість другої світової війни — центральні теми цих творів. Помер 30 жовтня 1947 р.
6 жовтня
140 років від дня народження Івана Антоновича Кочерги-українського драматурга. Народився Іван Антонович Кочерга в містечку Носівка на Чернігівщині. Лише 1891p. їхня родина оселяється на постійне проживання в Чернігові, де 1899р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. По закінченні університетських студій в 1903р. повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті. З 1904р виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет. 1910р. пише першу п'єсу (російською мовою) «Пісня в келиху». 1914 року І. Кочерга переїхав в Житомир. З 14 липня по 9 серпня 1929p. він друкує в газеті «Робітник» 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж за всі 1922 — 1928 pоки він пише чимало п'єс: драматична поема «Свіччине весілля» (1930; інша назва «Пісня про Свічку»), водевіль «Ліза чекає погоди…» (виданий 1931р.), п'єса «Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка», 1933). Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише 1935 року в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний хід по сценах десятків театрів. 1934 року І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами. З початку Великої Вітчизняної війни живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період створює кілька невеличких п'єс, які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не стали, однак, досягненнями автора. Повернувшись 1944 року до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944, друга редакція — 1946). Драма не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі. У повоєнні роки основні творчі сили письменник віддає роботі над драматичною поемою про Т. Г. Шевченка «Пророк» (1948). Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952року.
7 жовтня
80 років від дня народження Миколи Михайловича Яненка-українського прозаїка. Народився в смт. Попільня Житомирської області. Після закінчення місцевої десятирічки два роки був літературним працівником районної газети, потім служив в армії. Далі навчався в Одеському морехідному училищі рибної промисловості і, закінчивши його, почав працювати на риболовецьких траулерах у морях Північного Льодовитого та Тихого океанів. Деякий час працював кореспондентом газети "Правда тундри" на півострові Ямал. Скрізь зустрічався з цікавими людьми, помічав красу природи, дізнавався нове про безмежний навколишній світ Півночі і Далекого Сходу. Враження від пережитого, побаченого, почутого проростали зернами творчості, просилися на папір. Став у пригоді і досвід роботи в газеті. Почав писати оповідання. Так і з'явились одна за одною у видавництві "Веселка" збірки оповідань Миколи Яненка для дітей різного віку: "Дім серед хвиль" (1976), "Подарунок гарпунера" (1977), "Дорога до північних оленів" (1979) та інші книги. Після далеких мандрівок повернувся у свою рідну Попільню. Закінчив інститут, освоївши спеціальність інженера-енергетика. Багато років працював диспетчером електричних мереж. В 1996 році житомирське видавництво "Полісся" видає книгу М. Яненка "Цвітуть в океані квіти", куди крім оповідань входить повість "Один серед снігів". А в 1997 році в цьому ж видавництві побачила світ нова книга "Хай буде шторм". І саме за ці видання Микола Яненко отримав звання лауреата премії імені Лесі Українки (1998 р.) за творчість для дітей. У 2007 та 2008 роках видавництво "Богдан", що знаходиться в місті Тернополі, випустило три нових збірки оповідань Миколи Яненка "Розповіді про море", "Розповіді про Північ", "Хай буде шторм". Окремі оповідання Яненка друкувались в різних дитячих журналах ("Піонерія", "Барвінок"), антологіях. Миколі Яненку визнання принесли книги для дітей. Проте вважати його тільки дитячим письменником було б неправильно. Своє мудре слово він промовляє і до дорослих читачів. Помер 2 червня 2020 року в смт Попільня Житомирської області.
8 жовтня
100 років від дня народження Івана Антоновича Маценка-українського письменника, прозаїка, публіциста. народився 8 жовтня 1921 року на хуторі Маценки Куликівської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії (нині в межах Шевченківської сільської ради Решетилівського району) в козацькій родині. Перед війною працював у школі, викладав російську та українську мови. Учасник німецько-радянської війни з червня 1941 року. Лейтенант, старший лейтенант. Учасник звільнення України та Білорусії в складі партизанського загону. У лавах Радянської армії штурмував Берлін, звільняв Прагу. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 2-го ступеня, Богдана Хмельницького, медалями «За взяття Берліна» та «За звільнення Праги». Після війни повертається в Кременчук. Працював на господарській роботі, викладав українську, російську мови та літератури, а також німецьку мову в середній школі. В 1950 році почав друкуватися в періодичних виданнях. 1955 року закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Шевченка. Майже 30 років працював журналістом, згодом редактором районних газет, зокрема Кременчуцької, власним кореспондентом газети «Зоря Полтавщини». Прийнятий до членів Спілки письменників у 1982 році. Член Національної спілки журналістів України. З 1995 року допомагав становленню газети кременчуцького міському та райкому КПУ «Набат», писав оповідання, повісті, нариси. Загалом вийшло друком 10 його книг оповідань та повістей. Рішенням дев’ятої сесії Кременчуцької районної ради четвертого скликання від 22 жовтня 2003 року Івану Антоновичу присвоєно звання «Почесний громадянин Кременчуцького району». Помер Маценко І.А. 5 червня 2011 року в Кременчуці.
80 років від дня народження Антоніни Іванівни Листопад [справж. – Нікітіна]-української письменниці, поетеси, публіцистки. народилася 8 жовтня 1941 р. у с. Перекалі на Рівненщині. Закінчила Дубенське медучилище й Івано-Франківський медичний інститут. За фахом лікар-невропатолог. За покликанням — поет. З 1968 року живе в м. Краснодоні на Луганщині. Член Національної спілки письменників України з 1991 р. Лауреат премій імені Василя Стуса (1993) та імені Олени Пчілки (1994). Дипломант Міжнародного Шашкевичевського конкурсу (Канада), друге місце за твір „Лицарська Голгота” (1994). Лауреат Літературного фонду Воляників-Швабинських при Фундації Українського Вільного університету в Нью-Йорку (2001), друге місце за книгу „Свячена вода”. Антоніна Листопад — організатор українського культурного центру „Калина” у Краснодоні. її вірші друкувалися в журналах української діаспори в Канаді, Америці, Австралії, Англії, Польщі. Автор книжок „Сльоза любистку” (1990), „Євшан-провидіння” (1992), „Покрова” (1994), „Біла молитва братика” (1993), „Свячена вода” (1999) та інших.
11 жовтня
55 років від дня народження Надії Симчич-українського прозаїка, драматурга, казкарки. Народилася на Вінниччині. У 1968 році родина переїхала до м. Сміли Черкаської області. У 1987 році закінчила філологічний факультет Черкаського педагогічного інституту (тепер - Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького); працювала вчителем української мови та літератури на Кіровоградщині та у м. Сміла. З 1996 року живе і працює у Києві, працює вихователем у одній із київських шкіл. Перше оповідання “Блюз на тему спеки” було надруковано в районній газеті Бобринеччини “Честь хлібороба” восени 1990 року. Твори для дітей, оповідання та інсценізації друкувалися в журналах «Малятко», «Соняшник», , «Дніпро», газеті «Шкільний світ». Багаторазово перемагала у Всеукраїнському конкурсі романів та кіносценаріїв “Коронація слова”: стала лауреатом в жанрі кіносценарію («Не зникай, Отагамо») (2000), дипломантом (фіналістом конкурсу) у жанрі роману («Мандрівник») (2004), дипломантом (фіналістом конкурсу) у жанрі драматургії («Казка Тропічного лісу, або Мальва» (2005) та «Свято Зірки, або Бажання, здійснись!» (2011), І Премія у жанрі п'єси («Хата, або Кінець епохи вишневих садів») (2012). В 2003 році п’єсу для дітей “Вирію, не зникай...” включено до Антології молодої драматургії “У пошуку театру”; в 2006 році п’єсу “Казка Тропічного лісу, або Мальва” включено до ІІІ випуску альманаху “Сучасна українська драматургія”. В 2008 році – Лауреат Першої Премії у номінації “Авторська казка” І Всеукраїнського конкурсу дитячої літератури “Золотий лелека” за збірку казок «Казки про Невидиму Силу». Автор інсценізацій за творами українських письменників: “Московіада, або ж Прощавай, Москво!”, “Свято Воскресаючого Духу”, “Дванадцять обручів весни” (за романами Юрія Андруховича); «Тіні срібної ночі» (за романом Валерія Шевчука “Срібне молоко”); «Міра + Ерік(а)» (за романом Лариси Денисенко “Забавки з плоті і крові”), «Енжі, ангел» (за романом Ірен Роздобудько «Ґудзик»).
13 жовтня
125 років від дня народження Наталії Юхимівни Вовк-української килимарниці, майстрині народного ткацтва. Народилася в селі Скопцях Переяславського повіту Полтавської губернії. З 1912 року навчалась у Скопівській навчально-показовій килимарній майстерні (викладач Євгенія Прибильська). Протягом 1935–1957 років викладала у художньо-експериментальних майстернях на території Києво-Печерської лаври. Працювала в галузі декоративного мистецтва (художнє ткацтво). Ткала гладенькі килими, «кілкові» рушники з червоними візерунками. Однією з перших взяла участь у створенні тематичних килимів за ескізами художників-пофесіоналів. Серед робіт гобелени: «Володимир Ленін» (1935, ескіз Івана Падалки, разом з Марією Щур і Ганною Сависько); «Климент Ворошилов і Семен Будьонний приймають парад Червоного козацтва» (1936, ескіз Дмитра Шавикіна, у співавторстві); «Збір яблук» (1935, у співавторстві); «Тарас Шевченко» (1938); «300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954). Брала участь у художніх виставках українського народного мистецтва у Києві, Москві та Ленінграді з 1936 року, зарубіжних з 1938 року. Твори зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Національному музеї Тараса Шевченка, Національному музеї у Львові. Виховала низку килимарниць. Померла в Києві 16 жовтня 1970 року.
15 жовтня
100 років від дня народження Дмитра Омеляновича Луценка-українського поета-пісняра. Народився в селі Березова Рудка Пирятинського району на Полтавщині. З раннього дитинства довкола Дмитрика лунала рідна пісня. Потім настав Голодомор. Помер батько. Дивом виживши, Дмитро вирушив на Донбас. Шахтарював, навчався у гірничо-промисловому технікумі. 1938 року Дмитро Луценко вступив до Київського гідромеліоративного інституту. За два роки мобілізований до армії, служив на кордоні з Афганістаном. Під час війни був автоматником розвідувальної роти. В одному з боїв у Східній Прусії був тяжко поранений і контужений, дістав інвалідність. Після шпиталю повернувся до навчання в інституті. У повоєнні роки працював у газетах «Сільські вісті», «Молодь України», в українській редакції Всесоюзного радіо. Перша збірка віршів Дмитра Луценка — «Дарую людям пісню» — вийшла друком 1962р. Книгу щиро вітав Володимир Сосюра. З нею прийняли до Спілки письменників. На слова Дмитра Луценка писали пісні П.Майборода, Ю.Білаш, В.Верменич, І.Шамо та інші відомі композитори. У плідній співпраці народилося понад 300 пісень. У творчому доробку поета – понад десять поетичних збірок. Його твори перекладені багатьма мовами світу. 1976 року Дмитро Луценко став лауреатом Шевченківської премії – разом з І.Шамо, за пісню «Києве мій». Помер Дмитро Луценко 16 січня 1989 року – від восьмого інфаркту… Починаючи з 1990-го, в рідній Луценковій Березовій Рудці, куди він часто приїздив, відбуваються пісенні свята «Осіннє золото», під час яких виконуються пісні на його слова. 2001 року була заснована премія імені Дмитра Луценка, яку вручають найкращим співакам, композиторам, поетам. Ім’ям Дмитра Луценка названа одна з київських вулиць.
16 жовтня
90 років від дня народження Наталії Семенівни Герц-української художниці, майстрині декоративно-прикладного мистецтва.Народилася с. Кошелево Хустського району Закарпатської області. У 1954 році закінчила відділення художньої обробки дерева Ужгородського училища прикладного мистецтва. Член Національної Спілки художників України з 1968 року. Учасниця художніх виставок: обласних — з 1952 року, всеукраїнських та всесоюзних — з 1957 року, закордонних — з 1974 року. Твори закуплені Дирекцією виставок Національної Спілки художників України та Міністерством культури і мистецтв України. Народне декоративне-ужиткове мистецтво України у творчості Наталії Герц набуло трансформованого, оновленого звучання. Талант самобутньої авторки, безумовно, належить людям. Народу присвячені трепетні роздуми на тему історії рідного краю, фольклорних постатей та персонажів. Твори Наталії Герц зберігаються у музеях країни, у приватних колекціях близького та далекого зарубіжжя.
17 жовтня
85 років від дня народження Івана Федоровича Драча-українського поета, перекладача. Народився в сім’ї робітника раднаргоспу в с. Теліжанцях на Київщині. Перший вірш надрукував ще семикласником. Після закінчення школи викладає російську мову й літературу в сусідньому селі, працює інструктором райкому комсомолу, служить в армії. У 1958р. вступає на філологічний факультет Київського університету ім.. Шевченка (виключений через творчі та політичні погляди). Відновився лише на заочній формі. Працює у «Літературній газеті». У 1964р. здобуває фах кінодраматурга на Вищих сценарних курсах у Москві, працює в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. Довженка. Зближується з шістдесятниками. Працює в редакції літературного журналу «Вітчизна», в апараті Спілки письменників України. Удостоєний премії УРСР ім.. Шевченка та Державної премії СРСР. У 1989р. став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної ради. Нині очолює громадську організацію Конгрес української інтелігенції. У 2006р. удостоєний звання Героя України. Помер 19 червня 2018 року у клінічній лікарні «Феофанія» після важкої хвороби легенів.
21 жовтня
100 років від дня народження Сергія Михайловича Мушника [справж. – Мушников]-українського поета, прозаїка. Народився в місті Петропавловську (Казахстан) у сім'ї службовця. З 1924 року жив у Харкові. У 1940 році вступив до Харківського національного університету, проте через німецько-радянську війну його не закінчив. С. Мушник через хворобу очей не був військовозобов'язаний, але пішов на фронт добровольцем. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ст. та медалями. Після демобілізації працював на заводах, був на бібліотечній роботі. Входження в літературу починає відразу після закінчення війни. У 1946 році в журналі «Дніпро» друкує поезію «Чоботи», про яку пізніше на ІІ Всесоюзній нараді молодих письменників схвально відгукувалися Самуїл Маршак та Олександр Твардовський. Високо оцінили цей вірш Андрій Малишко та Леонід Первомайський, про що свідчить їхнє листування з С. Мушником. У 1955 році С. Мушник закінчив Літературний інститут ім. О. М. Горького. Був керівником літературної студії «Заводська ліра» при заводі ім. Малишева (м.Харків). У 1981 році нагороджений грамотою президії Верховної Ради УРСР за заслуги в розвитку української радянської літератури.
22 жовтня
80 років від дня народження Степана Степановича Олексенка-українського актора. Народився у у станиці Михайлівці Волгоградської області (Росія). В 1964 році закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого (курс Л. А. Олійника). Виступав на сцені Національного драматичного театру імені І. Франка. Знявся у фільмах: «Суєта» (1956, Петро), «Гамлет» (1964, Лаерт), «Фауст і Смерть» (1966, т/ф), «Безталанна» (1966, т/ф), «Десятий крок» (1967), «На Київському напрямку» (1967, Іван), «Падав іній», «Софія Грушко» (1971), «Така вона, гра» (1976, Бушуєв), «За п'ять секунд до катастрофи» (1977), «Море» (1978), «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (1979), «Київські зустрічі» (1979, новела «Сімейна драма»), «Платон мені друг» (1980, Платон), «Ми звинувачуємо!» (1985, Кузьмін), «Пароль знали двоє» (1985, Манцов), «Дім батька твого» (1986, т/ф), «Все перемагає любов» (1987, капітан), «Звинувачується весілля» (1986), «Помешкання у завулку» (1990, відео), «Війна (На західному напрямку)» (1990), Вбити «Шакала» (1991), «Стамбульський транзит» (1993) та інші. Помер 10 серпня 2006 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі поруч з могилою своєї дружини — акторки Марини Герасименко (ділянка № 49а).
24 жовтня
90 років від дня народження Наталії Михайлівни Дерегус [Лоренс]-української скульпторки. Наталія Дерегус народилася в місті Харків в родині українського живописця Михайла Дерегуса. 1957 року закінчила Київський державний художній інститут, де навчалася у майстерні М. Лисенка, І. Макогона, О. Олійника. У 1960 році вступила до Національної спілки художників України. Працює у галузях станкової і монументальної пластики. Її багатофігурні композиції відзначаються оригінальністю задуму, глибокою правдивістю, багатством художньої пластики, виразним силуетом. Її образам властиві глибокі психологічні характеристики, емоційність. Авторка пам’ятників, надгробків, меморіальних дощок, станкових композицій та портретів. Роботи зберігаються у Шевченківському національному заповіднику в місті Канів Черкаської області, Національному історично-етнографічному заповіднику «Переяслав» (м. Переяслав-Хмельницький Київ. обл.), Національному музеї історії Великої вітчизняної війни, Музеї історії Києва, Донецьку, Горлівці (Донец. обл.), Шаргороді (Вінн. обл.), Луганську тощо.
25 жовтня
120 років від дня народження Бенедикта Наумовича Норда [справж. – Левін]-українського та російського режисера, педагога. Народився в Брусилові (тоді - Київської губернії, нині - райцентр Житомирської області) в досить заможній родині. З 1913 по 1918 рік Бенедикт проходив курс навчання у київській школі образотворчого мистецтва Мурашка. У 1926 році закінчив акторське і режисерське відділення Інституту театрального мистецтва в Мінську (за іншими даними - театрального інституту в Москві (ЦЕТЕТИС)). Працював у мінському Білоруському державному єврейському театрі (БелГОСЕТ), викладав у його студії. 1930 року під час гастролей у Москві Бенедикт Норд вдостоївся позитивних відгуків у столичній пресі за популярний у репертуарі єврейських театрів спектакль «Гоп-ля, живемо!». Після ліквідації МХАТ-2 весною 1936 року, Бенедикт Норд працював переважно в Україні. З 1936 року по 1938 рік - керував кафедрою режисури Київського театрального інституту, служив у Київському театрі російської драми. Згодом був художнім керівником Державного Центрального театру юного глядача, очолював Театр Київського військового округу та Південно-західного фронту (1941 - 1946). З початку військових дій 1941—1944 років, театр показував спектаклі на фронті, але після звільнення Києва йому не судилося повернутися до свого приміщення, оскільки воно було знищене в часи окупації. У 1944‑1953 рр. театр працював в Одесі як Театр Одеського військового округу, а згодом був переведений у Львів. У 1946 – 1951 роках Бенедикт Норд – головний режисер Київського українського драматичного театру ім. І. Франка, став доцентом Київського театрального інституту. 1952 - 1963 роках Норд – режисер Харківського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, народний артист УРСР (від 1954 р.) В 1960 році Бенедикт Норд стає професором Харківського театрального інституту. З 1963 року Бенедикт Норд працював у Державному інституті театрального мистецтва (більш відомий російською мовою як ГИТИС). Помер 5 жовтня 1965 року у Москві.
27 жовтня
80 років від дня народження Миколи Григоровича Мошика-українського кобзаря, бандуриста, композитора, педагога, громадського діяча. народився 27 жовтня 1941 року в с. Засулля Роменського району і жив в славному Роменському краї на Сумщині, де перші його кроки підтримували знані Андрій Воликівський та Степан Шкурат. Мошик Микола Григорович - український бандурист, композитор, музичний педагог. Навчався у 1962-1964р.р. в студії при Державній заслуженій-капелі бандуристів України (педагог П. Іванов 1968-69), у Дрогобицькому музичному училищі (педагог О. Кир'ян-Верещинський). Закінчив у 1971р. Дніпродзержинське музичне училище (Л. Продайко) та у 1976р. Київську консерваторію (у А. Бобиря). Працював у Чернігівській та Кіровоградській філармоніях, Київському оркестрі народних інструментів, Уманському музичному училищі. З 1977р. — викладач Сумського музичного училища, з 1992р. — Сумського педагогічного інституту. У 1992р. відкрив клас бандури на музично-педагогічному факультеті Сумського державного педагогічного інституту (тепер університету) ім. А. С. Макаренка. Працював в Чернігівській та Кіровоградській філармоніях,Київському оркестрі народних інструментів. Чільне місце в його репертуарі займають пісні на шевченківську тематику,твори з репертуару кобзарів та Є.Мовчана, інших авторів. З українською піснею виступає за кордоном. Заслужений діяч мистецтв України(2008). Помер 26 травня 2021 року у Сумах від ускладнень коронавірусу.
28 жовтня
120 років від дня народження Миколи Дмитровича Покровського-українського диригента. Народився в Тульчині у родині директора комерційного училища Дмитра Івановича Покровського та доньки священика з села Війтівка Домнікії Артем'ївни (в дівоцтві — Карпович-Висоцька). Мати його мала чудовий голос, гарно співала, грала на фортепіано, чому навчила своїх дітей — Олексія, Валентину і Миколу. Дмитро Іванович викладав в єпархіальному училищі, працював директором комерційного училища, свого часу вчителював з видатним українським композитором М. Д. Леонтовичем, через що віддав Миколу до нього на навчання. Композитор довірив молодому хористу і своєму учневі місце диригента в капелі. Після трагічної загибелі Леонтовича, Микола Покровський стає керівником капели, яка згодом отримала ім'я М. Д. Леонтовича. 1921 року залишає капелу заради навчання у Києві. 1925 — закінчує Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка (клас М. А. Малька). 1924—1926 — музичний режисер театру Леся Курбаса «Березіль» у Києві. 1926—1933 — диригент оперного театру в Одесі. 1934—1940 — диригент Харківського оперного театру. 1944—1975 — головний диригент Одеського оперного театру. 1940—1941 — головний диригент Львівського оперного театру. 1941—1944 — в евакуації. Головний диригент об'єднаного Харківського і Київського оперних театрів (Іркутськ, з 1942). З 1947 — викладач, а з 1963 — професор Одеської консерваторії. Серед його учнів: Борис Гмиря, Галина Олійниченко, Белла Руденко, Галина Поліванова та інші. 1945—1965 — головний диригент і художній керівник Одеського театру опери і балету. Микола Дмитрович пішов з життя 1985 року.
29 жовтня
110 років від дня народження Івана Антоновича Цюпи-українського письменника, публіциста. Народився в селі Бірки, тепер Зіньківський район, Полтавська область, Україна. Закінчив Харківський комуністичний інститут журналістики. Працював у пресі, на видавничій роботі. Часто приїздив до Краснограда. Спілкувався з працівниками редакції райгазети, учнями шкіл, студентами середніх навчальних закладів. Як письменник формувався у Краснограді, працюючи в районній газеті «Соціалістична перебудова». Після Другої світової війни Іван Цюпа продовжує працювати в пресі — заступником відповідального редактора газет «Колгоспник України» та «Радянський селянин», заступником головного редактора журналу «Вітчизна», а потім — головним редактором журналу «Україна». В журналі "Перець» №21 за 1981р розміщено дружній шарж А.Арутюнянца , присвячений 70-річчю митця.
Немає коментарів:
Дописати коментар