Ювіляри-2023. Травень.

До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів травня.

1 травня

75 років від дня народження Балеми Миколи Опанасовича-українського хорового диригента, композитора, педагога, народного артиста України. Народився в с. Жилинці Хмельницької області. Навчався у Хмельницькому музичному училищі ім. В.І. Заремби на відділі народних інструментів, клас викладача Іллі Коробова. У 1972 році закінчив Уральську консерваторію по класу диригування (Б. Осипова) та композиції (Б. Гібаліна). З 1972 року працює в Хмельницькій обласній філармонії, а з 1975 р. стає художнім керівником і головним диригентом ансамблю пісні і танцю „Козаки Поділля”. В 1979 році головний диригент ансамблю „Козаки Поділля” Микола Балема удостоєний почесного звання „Заслужений артист України”, в 1987 році – нагороджений орденом „Дружби народів”, в 1986 році – „Народний артист України”, в 1999 році нагороджений відзнакою Президента України – орденом „За заслуги” Ш ступеня, у 2009 році – орденом “За заслуги” ІІ ступеня, а в 2005 році нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України. Микола Балема – автор понад десятка композицій, сюїт, симфонії “Україна”, опери „Вічний етап” (лібрето П. Гірника), пісень „Козацькому роду нема переводу” (на вірші П. Карася і М. Воньо), „Стоїть козак на чорній кручі”, „Ми твої, Вкраїно, козаки” (на вірші Р. Балеми), присвячених рідному місту – „Віват, Хмельницький”, „Розквітай, наш Хмельницький”, „Над Бугом Південним” (на вірші П. Карася), „Хмельницький мій батько” (на вірші М. Воньо), близько двох десятків пісень на слова Т.Г. Шевченка та інших, що складають репертуар ансамблю „Козаки Поділля”. Для дітей та молоді укладена збірка творів „Ми будуємо Україну”.

3 травня

80 років від дня народження Шипа Юрія Васильовича-українського прозаїка, поета-пісняра,
байкаря, гумориста-сатирика, публіциста, літературознавця. Народився в селі Мокра Перечинського району. У 1960-му закінчив Тур’є-Реметівську десятирічку. Через дефіцит педагогічних кадрів у селі його в групі кращих випуск­ників райвно рекомендував на посаду вчителя у віддалену гірську школу. Так у 18 років Юрій Шип стає викладачем фізкультури, виробничого навчання, небавом – української мови та літератури, а в 1961-му – студентом заочного відділення філфаку УжДУ. Він успішно поєднував педагогічну роботу, навчання, літературну творчість, громадсько-культурницьку діяльність. Юрій Васильович, крім усього, з 1972 року ще й трудився на громадській і природоохоронній нивах. Спочатку на посаді відповідального секретаря ЗОРТ захисту довкілля, а з 1992-го – головним спеціалістом управління екології та охорони природних ресурсів ОДА. Творчий набуток Юрія Шипа надзвичайно багатий жанрово, різноманітний тематикою. Сьогодні він складає 40 вагомих видань. Цікаво, що певний час його вабила наука, але літератор переміг. Час показав, що вони не помилилися. Сьогодні в особі Ю. Шипа українська література має дотепного гострослова-байкаря, гумориста, сатирика, видатного творця мініатюри, глибокого задушевного лірика, одного з найактивніших майстрів поезій духовної тематики, на слова якого написано понад 400 пісень, а ще дитячого письменника, перу якого належать збірки «Веснярики», «Як Юрасик чесним став», «Співаничок для діточок», «Усміхнена педагогіка», «Хто і що це (загадки в чотири рядки)».

4 травня

50 років від дня народження Коляденко Олени Євгенівни-української хореографки, режисера, продюсера. Народилась у білорусі. У сім років разом із сім'єю переїхала до України, зростала у Сумах. Вихованням дочки займалась матір Тамара Іванівна, хореографиня, яка керувала фольклорним колективом. Однак матір була проти того, щоб дочка займалась танцями. Олена Коляденко здобула музичну освіту. У 1992—1994 роках працювала концертмейстеркою у Сумському театрі драми та музичної комедії, грала в оркестрі. У театрі познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Коляденком. У 1993 році організувала у Сумах свій перший колектив естрадного танцю «Арт-классик балет», яким керувала разом із чоловіком. Після розлучення подружжя, склад балету майже повністю залишився з Дмитром. 2000 року представила свої постановки на міжнародному фестивалі сучасного руху «Танець 21 сторіччя», де її балет отримав номінацію «Відкриття року». 2001 року— номінація «Найкраще шоу року» на фестивалі «Таврійські ігри». 2002 року Олена Коляденко започаткувала балет «Freedom», у якому вона є художньою директоркою та хореографинею. 2004 року балет представив успішну постановку «Імпровізації на музику Стінга». Відтоді колектив «Freedom» регулярно бере участь в естрадних постановках, телевізійних проєктах та зйомках в Україні й за кордоном. Зокрема, балет співпрацював із Cirque du Soleil та Франко Драгоне.

5 травня

65 років від дня народження Сидоржевського Михайла Олексійовича-українського поета, публіциста, журналіста, редактора, громадського діяча. Народився в селі Старий Солотвин, Бердичівського району, Житомирської області. Закінчив Житомирський автошляховий технікум (1978), Київський університет імені Т. Г. Шевченка, факультет журналістики (1980–1985).Журналістську кар'єру розпочав у місті Житомир. Працював кореспондентом (серпень  1985 — вересень 1986), завідувач відділу спорту (вересень 1986 — жовтень 1987), завідувач відділу листів і соціальних проблем (жовтень 1987 — жовтень 1990). Працював також головним редактором газет «Вільне слово», м. Житомир (жовтень 1990 — серпень 1992) та «Самостійна Україна», м. Київ (серпень 1992 — серпень 1993). З листопада 1993 по березень 1994 — референт директора з питань преси, Житомирського домобудівного комбінату. З березня 1994 по травень 1998 — директор ТОВ «Прес-Форум», м. Житомир. З жовтня 1994 по грудень 1996 — головний редактор газети «Прес-Форум». З травня по жовтень 1998 — завідувач відділу підприємництва і маркетинґу фундації імені Олега Ольжича та референт ОУН з питань преси. З жовтня 1998 працював у редакції газети «Українське слово»: заступник головного редактора (жовтень — грудень 1998), до листопада 2000 — в. о. головного редактора та головний редактор. Працював головним редактором журналу «Книжковий огляд», газети Нація і держава, заступником головного редактора офіційної газети НСПУ «Літературної України» та її головним редактором. Звільнився з цієї посади через конфлікт з очільником НСПУ Володимиром Яворівським. 9 жовтня 2009 побачив світ перший номер нової «Української літературної газети», очолюваної Михайлом Сидоржевським. Депутат Житомирської міської і обласної рад (1990 — 1994). Член Національної спілки журналістів (з 1988). Член Національної спілки письменників. З лютого 2012 року — секретар Національної спілки письменників України, голова Київської міської організації Національної спілки письменників України. 29 листопада 2014 обраний головою Національної спілки письменників України.

6 травня

160 років від дня народження Сокальського Володимира Івановича-українського композитора, піаніста, музичного критика. Народився  у місті Гейдельберг (Німеччина). Син І. П. Сокальського — українського економіста і статистика. Закінчив юридичний факультет Харківського університету (1885). Музичну освіту здобув у Харківському музичному училищі Російського музичного товариства: з теорії музики — у І. Кнорра, з фортепіано у І. Слатіна. Перші творчі композиції пов'язані з аранжуванням п'єс для драматичних вистав (у трупі М. Старицького). Виявив себе професійним викладачем-піаністом, диригентом. Працював концертмейстером у Харківському оперному театрі, брав участь у концертах музичного товариства як диригент власних творів. З 1882 року працював кореспондентом газети «Южный край» (Харків), де публікував свої «Музыкальные заметки». Виступав із статтями в «Известиях Санкт-Петербургского общества музыкальных собраний». Автор кількох симфонічних творів (симфонія «Драматична фантазія», «Східний марш», «Зліт соколів слов'янських»), дитячої опери «Ріпка» (1900), «Елегії» (для віолончелі з симфонічним оркестром), музично-драматичної сцени на слова О. Толстого «Князь Рєпнін»; вокально-оркестрової п'єси на слова О. Кольцова «Пісня про ліс», багатьох фортепіанних (цикл мініатюр «Малоросійські ескізи», сюїта «На лугах» та ін.) та вокальних творів (солоспіви на слова О. Пушкіна, М. Лермонтова, Г. Гейне, О. Толстого та ін.; збірник пісень «Подснежник» та ін.). Одним із визначних його творів є симфонія соль мінор, в якій він продовжив кращі традиції українського симфонізму XIX ст. Помер у 1919 році в Севастополі.

7 травня

110 років від дня народження Гоменюк Ірини Остапівни-української майстрині народного декоративного розпису, заслуженого майстра народної творчості України. Народилася в селі Родниківка Уманського району в сім’ї творчих людей. Її батько, Остап Артемович, був різьбярем по дереву, мати, Ганна Тимофіївна, замолоду розписувала хати. У двадцять років Ярина вийшла заміж, залишила село і працювала з чоловіком у сусідньому приміському радгоспі. У вільний час розписувала людям хати. Війна та повоєнні клопоти відірвали Ірину Остапівну від мистецтва. Довго не брала вона до рук своїх пензлів. Після знайомства майстрині з художником Н. Кочережком з новою силою спалахнула жага творчості. Малювала Ірина Гоменюк пензликами, які робила з лісової трави. Для кожної фарби – окремий пензлик. Серед сотень розписів майстрині – жодного повтору. Випромінюють яскраві барви розписи Ірини Остапівни – «Дзвіночки», «Весняна красуня», «Барвінок», передають радість буяння травневого квіту, неповторну красу природи такі твори: «Зустріч», «Чарівна квітка», «Схід сонця», «Балет», «Райдуга». Твори майстрині зроблені переважно на голубому або синювато-сірому фоні. Творчу наснагу Ірина Гоменюк черпала з традицій народного мистецтва. Роботи Ірини Остапівни демонструвалися на виставках у багатьох країнах,зокрема в Японії. Велика колекція зберігається в картинній галереї Уманського краєзнавчого музею. У 1988 році І.О. Гоменюк було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України. Її земний шлях скінчився 10 листопада 1989 року в Умані.

9 травня

90 років від дня народження Андріяшика Романа Васильовича-українського письменника, журналіста, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Народився в селі Королівка Борщівського району. Після закінчення школи навчався на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету, з якого через три роки пішов, аби здобути вищу освіту на факультеті журналістики Львівського університету ім. І. Я. Франка, який закінчив у 1964 році. Друкуватися почав 1957 року. Своє покликання до пера вдовольняв певний час працею у молодіжній пресі. У великій літературі дебютував романом «Люди зі страху» (1966). Продовженням першого роману стали два наступні твори – «Додому нема вороття» (1976) та «Думна дорога» (1982, перший варіант опублікований у журналі «Прапор», 1989, № 8 під назвою «Полтва»). Складністю психологічних образів, персонажів та драматичними колізіями позначені романи «Кровна справа» (1978), «Сад без листопаду» (1980), «Сторонець» (1989). У романі «Сторонець» автор створив художній образ Юрія Федковича. Роман Андріяшик постійно втілював в українську літературу так їй необхідний психологічний роман із усією складністю й драматичністю історичних колізій та доль персонажів, які уособлюють долю народу. 2004 року за сприяння видавничої ради «Бібліотека Шевченківського комітету» було видано «Вибране» Р. Андріяшика куди увійшли такі романи як «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», та «Сторонець». Органічно доповнює їх лебедина пісня письменника – неперевершена епічна оповідь «Три хрести». вори Романа Андріяшика зазнали іронічного осуду, внаслідок чого письменник на тривалий час був позбавлений можливості друку. Роман Андріяшик лауреат літературної премії «Благовіст» (1998), у 1998 році стає лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка за роман «Сторонець». Помер Роман Андріяшик 2 жовтня 2000 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

10 травня

90 років від дня народження Кот Мирослави Петрівни-української майстрині декоративно-ужиткового мистецтва (художня вишивка), заслуженого майстра народної творчості України. Народилася у Варшаві в сім'ї бойка та лемкині. У 1943 її батьки переїхали до Дрогобича. В дитячі роки мати Марія навчала Мирославу вишивати, в'язати, шити одяг. У 1951 закінчила Дрогобицький державний педагогічний інститут. Викладала математику в сільських школах Дрогобицького району. З 1962 року працює викладачем кафедри математичного аналізу Дрогобицького педагогічного інституту ім. І. Я. Франка. У 1980 році розпочинає навчати вишивці студентів у рамках секції народної вишивки на базі факультету громадських професій педінституту. У 1986 році атестаційною комісією Спілки художників України Мирославі Кот було присвоєно звання Народний майстер декоративно-ужиткового мистецтва України. В цей час Мирослава Кот багато працює з фондами Дрогобицького краєзнавчого музею, вивчає бойківську вишивку. Їй вдалося відновити декілька уже забутих питомо бойківських технік вишивання, зібрати словник народних термінів, віднайти аналоги архаїчних елементів бойківської вишивки у вишивці Полісся та Лемківщини. Стараннями Мирослави Кот на базі Дрогобицького педінституту створена в 1991 перша в Україні кафедра методики та історії народних художніх промислів. У період з 1989 по 1997 рік проводиться більше 30 виставок п. Мирослави Кот, персональних та колективних (разом з учнями). За збірку колекції старовинних бойківських орнаментів одягу отримала обласну премію імені Анатоля Вахнянина в галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики й архітектури в номінації «Народна творчість». Однак грошову премію одразу ж віддала на видання книг спілки народних майстрів. Переможець ХІ конкурсу ім. Мирона Утриска. У 1995 році Мирославі Кот присвоєне звання Заслуженого майстра народної творчості України. У 2012 році сесією Дрогобицької міської ради вишивальниці присвоєне звання «Почесний громадянин міста Дрогобича». Вишивки Мирослави Кот експонуються у багатьох музеях та приватних колекціях України, Сполучених Штатів, Канади. Померла 31 грудня 2014 року на 82-ому році життя у Дрогобичі.

14 травня

110 років від дня народження Ігоря Костецького (справж. – Мерзляков Іван В’ячеславович)-країнського письменника, драматурга, історика літератури, перекладача, видавця. Народився в Києві. Його батько був педагогом вокалу. Майбутній літературний псевдонім письменника — Костецький — був прізвищем його матері. У 1928 Костецький закінчив семирічку. Він одержав театральну освіту і пізніше працював режисером в Ленінграді, Москві та на Уралі. У 1919-1924, 1940-1942 рр. жив у Вінниці. Костецький був особисто знайомий і листувався з провідними представниками західного модернізму, такими як Езра Павнд, Томас Еліот та Арнольд Шенберґ. В 1950-1960х роках Костецький був редактором ілюстрованого часопису "Україна і Світ". У кінці 50-х років заснував видавництво "На горі", що спеціалізувалося на виданні перекладної літератури українською мовою та української поезії. Костецький був одружений з письменницею Елізабет Котмаєр. Письменник помер 1983 року в м. Швайкгайм біля Штутгарта (Німеччина), похований там же. Костецький належав до засновників і чільних теоретиків Мистецького українського руху в еміграції та найяскравіших українських письменників-модерністів свого покоління. Його літературну спадщину складають оповідання, повісті, романи, п’єси, вірші, подорожня проза, кіносценарії, есеї, українські переклади творів світової літератури.

15 травня

130 років від дня смерті Манжури Івана Івановича-українського поета, фольклориста, етнографа, журналіста, лексикографа, перекладача, історика та соціолога. Народився в Харкові в сім’ї дрібного чиновника. У 1870-1872 роках Манжура – вільний слухач Харківського ветеринарного інституту, був виключений звідти як "неблагонадійний", втративши право вступу до іншого вищого навчального закладу. Відтоді Манжура мешкає в різних населених пунктах степового Півдня України, перебивається різними роботами. Постійні мандри зводять його з представниками різних верств, що дає йому змогу вести широку практичну діяльність фольклориста й етнографа. 1876 року Манжура як доброволець бере участь у російсько-турецькій війні; з місця бойових дій, що велися у Сербії, повертається пораненим. Серед його занять, що давали хоч якийсь заробіток, на перший план виходить журналістська робота, зосереджена довкола місцевої катеринославської преси та поєднувана з науковими народознавчими подорожами в віддаленіші регіони. На час поетичного дебюту в катеринославській газеті "Степь" всередині 1885 року Манжура уже є фаховим, відомим в культурних і наукових колах фольклористом і етнографом. Записи, зроблені Манжурою увійшли в чотири фольклористичні збірки. За півтора десятка літ Манжура в пошуках зразків народної словесності здійснив численні мандрівки, переважно пішки сходивши Катеринославщину, Харківщину та Полтавщину. Також інтереси інших, суміжних наук та дослідів не ігнорувалися ним у цих мандрах: рідкісними, роздобутими Манжурою екземплярами рослин, комах поповнювались колекції його знайомих – учителів Катеринослава. Був обраний дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, а 1891 року став дійсним членм Московського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. При всьому тому Манжура, мешканець то Катеринослава, то навколишніх сіл, мандрівник нерідко "сковородинського" зразка, провадив свою діяльність поза широкими літературними чи науковими колами. Поетична збірка Манжури "Степові думи та співи" побачила світ у Петербурзі 1889 року. Збірка містила 34 ліричні вірші та баладу-поему "Ренегат", а також кілька віршових гуморесок. За кілька років до своєї смерті (помер 3 (15 за н. ст.) травня 1893 р.) він встигає написати ще більше півсотні ліричних творів, де випробовує нові цікаві мотиви, пробує з них укласти збірку, озаголовлену "Над Дніпром" (залишилася невиданою). Упродовж життя поет, переважно за народними мотивами, пише гуморески та дотепні віршові оповідання казкового типу, з них також на 1888 р. укладено збірку (теж за життя не видана). У спадщині поета залишились більші обсягом поеми-"казки" "Трьомсин-богатир", "Іван Голик" та "Казка про хитрого лисовина...".

16 травня

55 років від дня народження Прохаська Тараса Богдановича-українського письменника, журналіста, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. народився 16 травня 1968 року в Івано-Франківську. У 1992 році закінчив біологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. За фахом – біолог. Учасник студентського руху 1989-1991 років. Спочатку працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва. Потім був учителем, барменом, сторожем, ведучим на радіо «Вежа», працював в художній галереї, в газеті, на телестудії. Співпрацював з львівськими газетами «Експрес» та «Поступ». У 2004 році кілька місяців прожив у Кракові, отримавши літературну стипендію польської культурної фундації «Stowarzyszenie Willa Decjusza — Homines Urbani». У квітні 2010 року Прохасько вперше відвідав США, де в нього відбулися творчі вечори у Нью-Йорці та Вашингтоні. 2011 року книгу Тараса Прохаська «БотакЄ» було визнано Книгою року. 2013 року премією «Книга року BBC» було відзначено дитячу книжку Тараса Прохаська «Хто зробить сніг», створену разом з Мар’яною Прохасько. Член Асоціації українських письменників. Зараз живе в Івано-Франківську.

17 травня

115 років від дня народження та 50 років від дня смерті Первомайського Леоніда Соломоновича (справж. – Гуревич Ілля Шльомович)-українського письменника, драматурга, літературного критика, публіциста, перекладача. Народився в родині ремісника-палітурника в місті Костянтинограді (тепер Красноград) на Полтавщині, Тут і пройшли його дитинство і юність. Грамоти Ілля навчився дуже рано з розрізних абеток для шкіл, які виготовлялися в батьковій майстерні. Учився скрізь потроху: в початковій школі, в міській чоловічій гімназії і в трудовій семирічці. Багато й жадібно читав — ця пристрасть залишилась у нього на все життя, і саме завдяки читанню він, формально більш ні в яких школах не навчаючись, самотужки здобув грунтівну освіту. Працювати майбутній поет почав з шістнадцяти років: спочатку на цукроварні, потім у Зачепилівці завідував бібліотекою і хатою-читальнею. У 1925 році він переїхав на життя до міста Лубни. Вже в 1926 році молодий поет переїздить до Харкова і працює тут в редакції дитячого журналу "Червоні квіти", стає членом літературного об'єднання "Молодняк". З 1926 по 1928 рік вийшло десять окремих видань його оповідань та повістей. Перша книжка віршів "Терпкі яблука" вийшла у 1929 році. У літературу Леонід Первомайський увійшов стрімко. Така ж була і його натура — енергійна, запальна, чуйна до покликів часу. В роки Великої Вітчизняної війни Первомайський працював військовим кореспондентом газети "Правда". За збірки віршів "День народження" і "Земля" поет удостоєний Державної премії СРСР. Героїку війни поет відтворив у філософському романі "Дикий мед". Цей роман екранізований. Леонід Соломонович виступав як літературний критик, теоретик поезії і перекладач. Він переклав на українську мову твори Гейне, Війона, Петефі, Фучика, Нізамі, балади слов'янських та інших народів світу. Жив у Києві у будинку письменників «Роліті» повулиці Богдана Хмельницького. Помер 9 грудня 1973 року. Похований на Байковому цвинтарі. Ім'я Леоніда Соломоновича Первомаиського занесено в енциклопедію світової літератури.

20 травня

70 років від дня народження Білика Миколи Ілліча-українського скульптора, педагога, народного художника України. Народився в селі Топорівка Чернівецької області. У 1968-1972 роках навчався у Вижницькому училище прикладного мистецтва. 1975-1980-навчався у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. З 1986 року - Член Національного союзу художників України. З 1980 року живе і працює в Києві. У 1989 році-Керівник Міжнародного симпозіуму в Ямполі. Отримав I премію. 1991 - Лауреат Міжнародного бієнале "Львів-91". Перша премія в галузі скульптури. У 1996 році отримав звання "Заслужений художник України". З 1981 року бере активну участь у понад 50 республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках в Україні, Німеччині, Франції та США. З 1988 року брав участь у симпозіумах скульпторів в р. Ямпіль, Тернопіль, Харків, Луцьк, Бейрут (Ліван). З 1983 року створив цілий ряд монументальних і декоративних скульптур. 1994 - Герб р. Києва, бронза. 1995 - Бюст Т. Р. Шевченка, бронза, р. Гавана, Куба. 1995 - Реконструкція пам'ятника княгині Ользі, Андрію Первозванному, Кирилу і Мефодію, мармур, р. Київ. 1996 - Пам'ятник Р. Бойчуку, бронза, р. Київ. 1997 - Пам'ятник Ярославу Мудрому р. Київ. 2001 року - Пам'ятник князю Володимиру, бронза, Волинська обл. 2006 року - Монумент Героям Чорнобиля, камінь, ковані мідь, р. Черкаси. Автор пам'ятних дощок ПРО. Олесю, Б. Грінченко, П. Майбороді, П. Могилі, Р. Шульгіну, Про. Топачевскому, О.Федорову, Л. Забаште, Про. Мишакову.

22 травня

70 років від дня народження Могилевського Костянтина Вікторовича-українського художника монументально-декоративного мистецтва, педагога, заслуженого художника України. Народився в Ворошиловграді. У 1972 році закінчив живописне відділення Луганського державного художнього училища. У 1981 році з відзнакою закінчив Харківський художньо-промисловий інститут за спеціальністю монументально-декоративне мистецтво. З 1981 року працював як художник-монументаліст Луганського художнього виробничого комбінату. У 1988—1998 роках працював директором Луганського державного художнього училища. У 1988 році Костянтин Могилевський став членом Національної спілки художників України. Працював як у галузі станкового живопису, так і в монументальному мистецтві. У доробку художника твори різних жанрів — пейзажі, портрети, натюрморти, вітражі, мозаїка, розписи і кераміка. Учасник вітчизняних і зарубіжних художніх виставок, творчих груп в Україні, Угорщині, Хорватії. Співзасновник художнього пленеру «Намальований Ірпінь». Виконав багато вітражів як в приватних, так і державних архітектурних ансамблях. Живописні роботи знаходяться в приватних колекціях України,Угорщини, Польщі, Австрії, Хорватії, Німеччини, Швейцарії, США. 20 квітня 2020 року після важкої хвороби Костянтин Могилевський помер. Похований у місті Буча.

23 травня

125 років від дня народження Ярошенка (псевд. – Воляр) Володимира Мусійовича-українського письменника, драматурга, сценариста, театрознавця та літературного критика, репресованого. Народився на Полтавщині в сім'ї народного вчителя. По закінченні реальної школи в Лохвиці навчався в Київському комерційному інституті (до 1917 року). У 1919–1920 роках — член УКП(б). Працював в українській секції Всеукраїнського видавництва (1919). З кінця 1919 до середини 1922 року жив у Білій Церкві, був членом повітревкому, працював у місцевому відділі районної освіти. У 1922–1923 роках учителював у селі Трушки Білоцерківської округи, викладав математику. Впродовж 1923–1924 років завідував відділом «Голос села» в газеті «Більшовик», у 1924–1925 роках — відповідальний секретар редакції журналу «Глобус», завідував київським будинком літераторів. Пізніше був редактором і завідувачем сценарного відділу Київської кінофабрики ВУФКУ. У лютому–травні 1933 року перебував під арештом за підозрою в належності до української націоналістичної контрреволюційної організації. У листопаді 1936 року Ярошенка заарештовано вдруге, обвинувачено в належності до української націоналістичної терористичної організації і в липні 1937 року засуджено до найвищої міри покарання. Розстріляний.

24 травня

50 років від дня народження Лижичко Руслани Степанівни-української естрадної співачки (контральт), піаністки, диригента, продюсера, громадського діяча, народної артистки України. Народилась у Львові. З 4-х років займалась в музичній експериментальній школі та виступала зі своїми коронними номерами у вокально-інструментальному ансамблі "Обрій", де і розпочався її творчий шлях. 1977 року - дебют Руслани - виступ на Львівському фестивалі "Золота Осінь" з групою та оркестром, де отримала своє перше Гран-прі. З 7 років розпочалось професійне музичне життя наповнене концертами, конкурсами та фестивалями в дитячому ВІА "Усмішка" під керівництвом Аркадія Кузіна. Після закінчення 10-го класу математичної школи і десятирічки при консерваторії (по класу фортепіано) вступила у Львівський державний вищий музичний інститут імені В. Лисенка на факультет хорового диригування, який закінчила в 1995 році. 1993 року Руслана взяла участь в музичному конкурсі імені Володимира Івасюка і Всеукраїнському фестивалі "Тарас Бульба" та стала лауреатом на Всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики "Червона Рута-93". 1994 року отримала Гран-прі Всеукраїнського телевізійного фестивалю популярної музики "Мелодія-94". Цього ж року Руслана стала звукорежисером, продюсером та заступником директора новоствореної у Львові спеціально для професійного виготовлення аудіореклами студії "Люксен". 28 грудня 1995 року довготривала, віддана дружба Руслани із Олександром Ксенофонтовим отримала офіційний статус - вони одружились. 1999 року Руслана одержала Приз "Золота Жар-птиця" за перемогу в номінації "Краща пісня року" – "Світанок" і "Кращий кліп року" – "Світанок". 2000 року співачка стала Лауреатом Першої Всеукраїнської Загальнонаціональної програми "Людина року 2000" в номінації "Зірка естради". 2003 року за альбом "Дикі танці" вручено Платиновий диск незалежною асоціацією рекордингових компаній (Київ, Лондон). 15 травня 2004 року у Стамбулі Руслана з композицією "Wіld Dances" ("Дикі танці") перемогла на 49-му європейському музичному конкурсі "Євробачення". Того ж року їй присвоєно почесне звання "Народна артистка України". Руслана стає радником з питань молоді на громадських засадах прем'єр-міністра України. За альбом "Wild Dances" Руслана здобула нагороду "World Music Awards", у рамках якої було вперше запроваджено номінацію "World Best Selling Ukrainian Artist". Цього ж 2004 року Руслана стала "Людиною року" та одержала премію "Прометей-Престиж" за перемогу у номінації "Митець року". Восени 2004 року бере активну участь в "Помаранчевій революції", а навесні 2006 року стає Народним Депутатом України. Весною 2007 року співачка вирушає у великий благодійний тур Німеччиною разом з німецьким рок-музикантом Пітером Маффаєм (всі зібрані кошти передає дитячим лікарням). Співпрацюючи із ОБСЄ, Руслана стає Послом Доброї Волі ООН та починає активну кампанію по боротьбі із сучасним рабством. У лютому 2007 року співачка виступає на Віденському Форумі з питань торгівлі людьми та презентує свій соціальний сингл "Not for sale", як офіційно визнаний ООН гімн кампанії.

27 травня

110 років від дня народження Лагоди (справж. – Лагодзинський) Валентина Костянтиновича-українського поета, сатирика і гумориста, перекладача. Народився в селі Степанці на Черкащині в сім’ї службовця. Здобувши середню освіту (закінчив сільську школу, Корсунський педагогічний технікум), з 1930 року працював у Донецьку кореспондентом газети «Молодий робітник», редактором радіомовлення, одночасно навчаючись на літературному факультеті Дніпропетровського університету. Свої перші вірші надрукував 1930 (31 р. – за різними даними) року. Коли почалася Друга світова війна, служив на Південному, Закавказькому, Північно-Кавказькому та 1-му Українському фронтах. Військову службу поєднував із літературною діяльністю: писав вірші, заклики і звернення, саркастичні епіграми, які друкувалися у фронтових газетах і листівках. Повернувшись з армії, у 1953 році видав першу книгу поезій «Квітень». А в же у 1954 році вийшла збірка віршів «За нашими Карпатами».Паралельно працював над текстами для пісень на музику композиторів Г. Верьовки, А. Філіпенка, В. Вірменича та інших. Ним було написано близько чотирьох десятків пісень. Одна з найвідоміших – «Побажання на прощання» у виконанні славетного хору імені Григорія Верьовки. За порадою відомого українського поета Дмитра Білоуса звернувся до написання сатирично-гумористичних творів. У 1955 році побачила світ перша збірка гумору і сатири «Що посієш, те й пожнеш». За нею вийшли збірки: «Мокрим рядном» (1958), «Натхнення» (1960), «Хоч круть, хоч верть» (1962), «Бурхливий плин» (1963), «Хай буде гаразд»,«Деруни й розтягаї» (1966), «Віддамо належне» (1967), «Гаряча завивка»(1968), «Сатана у целофані» (1971), «Цвіт і тля» (1973), «Спасибі за увагу» (1976), «Вимушена посадка» (1983), «Гумор, сатира, лірика» (1983) та ін. Вони були написані у різних літературних формах: памфлети, фейлетони, гуморески, байки, жарти, пародії, епіграми, казки-небилиці.