1 травня
100 років від дня народження Нонни Кронидівни Копержинської, української актриси театру та кіно. Народилася в Києві. Коли їй було два роки, в неї помер батько. Потім Нонна з мамою-лікарем переїхали жити на Донбас у невелике місто — Димитров (нині Мирноград), а пізніше, коли її матір перевели на роботу до Києва, Нонна в 1938 році вступила до театрального інституту. Вона потрапила на курс до Амвросія Бучми. А згодом її помітив Олександр Довженко і в 1939 році зняв у своєму фільмі «Щорс». У 1941 році почалася Німецько-радянська війна і Нонні довелося залишити навчання. Закінчила вона його вже після війни. З 1946 року і до кінця життя актриса працювала у театрі імені Івана Франка, створюючи незабутні сценічні образи. Вдруге Нонна дебютувала в картині «Украдене щастя» (1952), але народна слава до неї прийшла після ролей у фільмах «За двома зайцями» (1961) і «Королева бензоколонки» (1963). Голос видатної акторки впізнавали і любили шанувальники радіовистав «Театр перед мікрофоном». Померла 10 червня 1999 року. Похована поруч зі своїм чоловіком, театральним режисером Павлом Шкрьобою на Байковому цвинтарі Києва.
75 років від дня народження Василя Івановича Зінкевича, українського співака, Героя України (2009). Народився 01 травня 45 у с. Васьківці Хмельницька області. Став першим мужчиною-солістом в суто жіночому тоді вокальному ансамблі "Смерічка". Це сталося в 1968 році - через три роки його знав весь Радянський Союз - "Червона рута" стала кращою піснею в країні. В фіналі наступної "Пісні-72" звучав "Водограй", через рік самодіяльну "Смерічку "запросили в філармонію... Ось це Зінкевичу вже не сподобалося - через два роки виснажливих гастролів він залишив професійну сцену. Та виявилося, що без пісні вже не прожити -в 1977 році він повертається на велику естраду, вже як соліст волинського ВІА "Світязь". "Ти - моя весна", "Любов цвіте один раз", "Світ без тебе" дуже швидко роблять Зінкевича знову найпопулярнішим співаком в Україні. Та на всесоюзну арену його вже не пустили, та й запланована (після присвоєння йому в 1980 році звання Заслуженого артиста України) платівка так і не з'явилася. З 1985 року Зінкевич вже Народний артист - на той час в скарбничку української музики він вніс чимало популярних пісень: "Ясні зорі", "Кличу тебе", "Забудь печаль", "Сонце в небі", "Скрипка грає", "Хай щастить", "Тече вода", "Музика", "Ніби вчора", "Крізь літа". Останнім часом метр дуже прискіпливо ставиться до поповнення свого репертуару, записуючи не більше двох пісень на рік, досить довго працюючи над кожною з них. Серед записів останніх років - еврігріни "Два кольори", "Ясени", "Червона рута" та нові пісні "Наснись мені люба", "Серед гір високих". В 1994 році Зінкевичу присвоєна Державна премія Т.Г.Шевченка. У 1997 році нагороджений орденом Миколи Чудотворця, 20 серпня 1999 р. одержав від Президента орден за заслуги 2-го ступеня. 4 жовтня 2001 р. від головного редактора газети "Голос України" за результатами конкурсу серед читачів отримав звання "Золотий голос України", що засвідчело вручення йому "золотого пера", 30 вересня 2001 року Луцький міский голова присвоїв йому звання почесного громадянина Луцька. 24 травня 2002 року у Києві Міжнародним центром культури і мистецтв була відкрита "Алея зірок" де Зінкевичу була вручена Зірка України (орден №1). Сини Василя Зінкевича - Василь та Богдан продовжили шлях батька на естраді, кожен з них став лідером відомих в молодіжній тусовці хіп-хопових колективів - відповідно "Тартак" та "Основний показник".
3 травня
120 років від дня народження Миколи Федоровича Яковченка, українського актора театру та кіно. Народився Микола Федорович 1900 року в містечку Прилуки Полтавської губернії (нині — Чернігівська область) у міщанській багатодітній родині Яковченків. Вчився у міській єврейській гімназії, де натхнення до навчання не було. Сюди Микола Яковченко вступив 1916 року після Прилуцького початкового училища. Відмінні оцінки мав лише з Закону Божого та поведінки, однак із цікавістю вивчав латину, німецьку та французьку мови. Після народження другої доньки Юнони, потрапляє під набір військовозобов’язаних, відтак стає учасником Радянсько-фінської війни (30 листопада 1939 р. — 13 березня 1940р. ). Був нагороджений медалями «За оборону Сталінграда» та «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Брав участь у звільненні Будапешта. 1950 року з театром гастролює у Польщі — Кракові та Лодзі. Після гастролів потрапляє на лікування до Львівської психоневрологічної лікарні. На межі безробіття опиняється після чергового «зриву». Сергій Параджанов називав його українським Чарлі Чапліном. Микола Федорович грав на сценах: Лубен, Прилук, Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова. З 1927 року — актор Київського академічного театру ім. Франка. Зіграв багато яскравих ролей у кіно. Фільми «За двома зайцями», «Ніч перед Різдвом», «Максим Перепелиця», «Мартин Боруля» та багато інших стали бестселерами і класикою кінематографії, а ролі Миколи Яковченко розібрані на цитати. У 1946 році помирає єдина кохана дружина Тетяна Марківна. Після її смерті у нього на руках залишилися дві доньки – Ірина та Юнона. Життєвий удар спичинив прихильність до міцного напою. Часто його бачили в ресторанчику «Театральний». Якось на зйомках фільму Івана Пир’єва «Наш спільний товариш» (1962 р.) Яковченко спробував накласти собі на обличчя грим. Пир’єв на це відповів: «Миколо, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз в сто років, та й то на Великдень. Не псуй!». Вільно володів грецькою мовою (вивчив у прилуцькій гімназії). Коли в 1967 році до Києва приїхала грецька трагедійна актриса Аспасія Папатанасіу, що виступала у виставі «Антигона» Софокла, Микола Федорович привітав іноземну гостю і спілкувався з нею її рідною мовою. В січні 1970 року прийшла ще одна біда — від раку померла 36-річна дочка Ірина. Невдовзі покінчив з собою і її чоловік. Але цей український Чаплін прожив насичене і цікаве життя, хоч доля принесла йому чимало страждань. Заслуженим артистом Микола Яковченко став у 1943 році, звання народного артиста отримав 1970 року.Помер 11 вересня 1974 року під час операції з видалення апендициту. Останніми словами актора, котрі почули співробітники лікарні: «клоун йде на манеж». Похований у Києві на Байковому кладовищі, йому встановлено два пам’ятники: у Києві та в рідних Прилуках.
6 травня
90 років від дня народження Юрiя Івановича Коломийця, українського поета (США). Народився 6 травня 1930 року в Кобиляках, на Полтавщині (за іншими даними — на хуторі Коломийці, Кобиляцький район). З 1943 року — в еміграції. Після Другої світової війни перебував спершу в Західній Німеччині, а від 1947 року жив у Бельгії, в місті Льєж. Працював там шахтарем, а потім учився в інженерно-технічному інституті в Льєжі. Переїхав у 1952 році до США, оселився у Чикаго. Після переїзду до США закінчив технічну освіту в Чикаго, де працював інженером. У 1952–1955 роках перебував у Кореї у лавах американської армії. У шістдесятих роках дебютував на сторінках «Нових поезій». У 1984 році нагороджений Премією Антоновичів за свою другу збірку «Білі теми». Після неї, у вісімдесятих роках, поет кількаразово друкував свої вірші в часописі «Сучасність» (Мюнхен). Остання поетична добірка поезій Юрія Коломийця з'явилася на сторінках журналу «Світо-Вид» (Київ-Нью-Йорк) 1990 року. Помер 2 січня 2017 року в Чикаґо.
7 травня
75 років від дня народження Олександра Івановича Коваля, українського кінорежисера, кінооператора, сценариста, майстра документа-лістики, педагога (Дату народження подано за ЕСУ, сайтом Національної академії мистецтв України. За іншими даними народився 05.07.1945 р.). Народився в селі Жердова Київської області в родині селянина. Працював слюсарем на заводі (1961—1963), освітлювачем на студії «Укркінохроніка» (1963—1966), на Західно-Сибірській та Далекосхідній студіях хроніки (1968—1969). З 1969 р. — оператор і режисер Української студії хронікально-документальних фільмів. Закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (1971). Викладав у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Був членом Національної спілки кінематографістів України. Олександр Коваль зняв низку документальних стрічок, серед них «Сектор мовчання», «Маланчине весілля», «Гамлет з хепі-ендом». Був нагороджений державною премією імені Шевченка 1991 року, премією імені Довженка у 2006 році, мав звання Народного артиста України.
8 травня
90 років від дня народження Омеляна Дмитровича Довганича, українського історика, журналіста, літературознавця, видавця, краєзнавця, педагога, громадського діяча. Народився в селі Нижнє Селище Хустського району. Закінчив Хустську середню школу № 2 (1949), відділення журналістики Вищої партійної школи (м. Київ) (1956), аспірантуру при Ужгородському державному (тепер національному) університеті (1966). У 1997 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Проблеми історії Закарпаття напередодні та в роки Другої світової війни (1938-1945 рр.)». Трудову діяльність розпочав у вересні 1949 р. коректором хустської районної газети (тепер «Вісник Хустщини»). Далі служив строкову службу в лавах радянської армії (1950-1952), працював штатним пропагандистом Хустського райкому партії (1952-1953). Після закінчення ВПШ був затверджений редактором великоберезнянської районної газети «Радянське село», де пропрацював до листопада 1961 р. У 1961-1968 рр. перебував на партійній роботі в Ужгороді, у 1968-1972 рр. – головний редактор республіканського видавництва «Карпати» в Ужгороді. У 1972 р. перейшов на роботу на історичний факультет Ужгородського університету. Працював на кафедрі СРСР та УРСР, а з 1992 р. – на кафедрі нової і новітньої історії та історіографії (до 1995 р.). З січня 1993 р. – керівник штатного науково-редакційного відділу (робочої групи) обласної книги «Реабілітовані історією». За 45 років творчої дослідницької роботи опублікував з проблем історії Закарпаття періоду Другої світової війни, Карпатської України, возз’єднання Закарпаття з Українською РСР, історії університету, рідного села Нижнє Селище та репресованих громадян області 57 окремих видань.
16 травня
125 років від дня народження Тодося (Теодосія, Феодосія) Степановича Осьмачки, українського поета, прозаїка, перекладача, педагога, громадсько-політичного діяча (США). Народився Тодось Осьмачка в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд. Але революція внесла свої корективи. З 1920 року він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет). У студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки» (МАРС), до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, В.Підмогильний. Перша збірка поезій Т.Осьмачки «Круча» з’явилася друком 1922 року, засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», писав С.Єфремов у «Історії українського письменства». Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові. 6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілгрім Стейт Госпітал» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося. 7 вересня 1962 року на 67 році життя Тодось Осьмачка помер.
19 травня
110 років від дня народження Миколи Олександровича Сарми-Соколовського, українського бандуриста, кобзаря, поета, художника, священника. Народився в родині священика УАПЦ 19 травня 1910 року. Навчався в Миргородській художньо-керамічній школі імені Миколи Гоголя де його вчителем був Фотій Красицький. В Миргороді перейняв гру на бандурі від кобзаря Івана Яроша, з яким кобзарював. В 1929 р. арештований Дніпропетровським ГПУ. На початку 1930 р. засуджений на 5 років заслання на Соловки за причетність до СУМу. Покарання відбував в Карелії (УСЛОН, УСЛаг, БЕТБАТЛаг). Здійснив втечу з-під варти й під вигаданим прізвищем навчався у Київському художньому інституті. Під час евакуації ешелон на якому знаходився Соколовський був розбомблений й Микола був вимушений повернутися до Полтави. У Полтаві він був пов'язаний з місцевим оунівським підпіллям, яке очолював міський голова Федір Борківський. У 1942 р. навчався на Пастирських курсах Української Автокефальної Православної Церкви, єпископом Мстиславом Любачівським рукоположений в диякони, а єпископом Сильвестром — у священики. Отримав прихід у буковинському селі. Наприкінці 1944 р. знову арештований кагебістами, але втік при перевезенні в'язнів. Приєднався до Івано-Франківського підпілля ОУН і активно діяв у ньому понад два роки. У травні 1948 р. потрапив у засідку кагебістів, трибунал засудив його до страти. Сидів у камері смертників 15 років. Далі розстріл замінили на 25 років ув'язнення. На каторзі сам виготовив собі бандуру (а згодом ще кілька), грою та співом розважав друзів-каторжан. Згодом навчив їх кобзарського мистецтва, спершу таємно, а потім (після смерті Сталіна) уже дещо вільніше. Спільно політв'язні виготовили ще кілька бандур і створили ансамбль бандуристів ГУЛАГу м. Інти. В цьому ансамблі серед інших грав Степан Мацура, а керував ним згодом бандурист Олег Гасюк. На засланні була також створена капела бандуристів каторжан, заснована братами Богданом і Романом Жеплинськими та хормейстром Надією Цюцюрою в селищі Торба Зирянського району Томської області. В цій капелі грала-співала, розважаючи друзів по нещастю, Наталія Сінгалевич (1911–1998), яка на каторжних роботах Сибіру відбула 16 років покари, тільки за те, що була дружиною славного бандуриста Галичини Юрія Сінгалевича. Сприяв створенню Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, первинних організацій Української республіканської партії, Народного руху України. Останні роки життя був священником УАПЦ у Новомосковську.
22 травня
100 років від дня народження Миколи Григоровича Гринька, українського актора (Дату народження подано за біографічним довідником «Мистецтво України», ЕСУ. За іншими даними народився 30.04.1920 р.). Народився в сім'ї акторів. Юнак мріяв стати актором, але його плани зруйнувала війна — Миколу призвано на фронт. На фронті у своїй частині створив ансамбль самодіяльності, який гастролював як фронтова бригада. За активну участь у художній самодіяльності та комсомольську роботу нагороджено медаллю «За бойові заслуги». Після війни став помічником режисера, а з 1946 року — провідним актором драматичних театрів Запоріжжя та Ужгорода. З 1955 — актор та художній керівник Київського естрадного оркестру «Дніпро». З 1963 — актор кіностудії ім. Довженка. Дебютував у кіно 1951 року в ролі Бунтаря у фільмі Ігоря Савченка «Тарас Шевченко». Першою по-справжньому серйозною роботою стала роль солдата-американця у фільмі О. Алова та В. Наумова «Мир тому, хто входить» 1961 року. Картина отримала спеціальну нагороду журі на Венеційському кінофестивалі, а Гриньку присудили особливий приз «За рекламу автомобілів фірми „Студебеккер“» — власне автомобіль цієї фірми. З 1961 року Микола Гринько повністю «перемикається» на кіно. Але на «рідній» кіностудії ім. Довженка його не вважали за «свого» актора, знімали дуже мало, не запропонували жодної головної ролі. Його сценарій до «Украденого щастя» Івана Франка пролежав у студійних кабінетах 6 років і його покладено «на полицю». Дуже несподіваною роботою Миколи Григоровича стала роль А. П. Чехова у фільмі Сергія Юткевича «Сюжет для невеличкого оповідання» (1969), про історію створення п'єси «Чайка» та її провал на сцені Александринського театру. Особливо помітні Гринькові роботи у фільмах Андрія Тарковського. Тарковський уперше побачив Гринька в картині «Мир тому, хто входить», довго розшукував його і з того часу називав своїм талісманом. У Тарковського Гринько дебютував у фільмі «Іванове дитинство» 1962 року. Ця картина здобула найвищу нагороду Венеційського кінофестивалю — «Золотого лева». Потім були «Андрій Рубльов» (1966), «Солярис» (1972), «Дзеркало» (1974), і одна з найкращих робіт Гринька — роль Професора у «Сталкері» (1979). У 1970-х режисери відкрили нову грань таланту актора: величезне почуття гумору, потяг до імпровізацій та відмінну пластику. Особливо ці якості помітні в дитячих фільмах, де він чудово рухався і співав. Багато поколінь знають і люблять його як тата Карла з фільму-казки Л.Нечаєва «Пригоди Буратіно». Були ще й «Автомобіль, скрипка і собака Ляпка», «Пригоди Електроніка». Була в Гринька заповітна мрія: зіграти Дон Кіхота. На жаль, запрошення від Резо Чхеїдзе надійшло тоді, коли Гринько віком та станом здоров'я вже не міг узятися за роль. Дон Кіхота він все ж зіграв — коротенький, на хвилинку епізод у фільмі «Пригоди у місті, якого немає». Микола Гринько помер 10 квітня 1989 від лейкозу. Його дружина Айше Чулак-огли продала всі цінності, які в неї були, щоб встановити йому надгробний пам'ятник на Байковому кладовищі. Залишила тільки дві обручки: подарунок чоловіка та подарунок батька.
75 років від дня народження Юрія Євгеновича Рибчинського, українського поета, драматурга, сценариста, одного із основоположників сучасної української естрадної пісні. Народився у Києві на Подолі. У 1967 році закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка. З 1970 — на творчій роботі. Позаштатний радник Президента України з питань культури (квітень 1997 — січень 2000). Серйозно поезією він захопився в 1960-ті роки. То був період високого піднесення й розквіту літературного жанру. Навчаючись у Київському університеті, Рибчинський друкує свої поезії в періодичних виданнях. Коли Юрію було вісімнадцять років, його твори з'явилися в популярному журналі «Юність» та газеті «Комсомольская правда». Відтоді ім'я Ю. Рибчинського стало відомим далеко за межами України. З роками зростали популярність й авторитет Ю. Рибчинського, розширювалося коло композиторів, з якими він працював. Автор текстів до пісень композиторів: Володимира Івасюка («Кленовий вогонь», «У долі своя весна»), Ігоря Поклада («Осіння пісня», «Дикі гуси», «Чарівна скрипка», «Тече вода», «Зелен-клен»), Ігоря Шамо («Три поради»), Миколи Мозгового («Минає день», «Знов я у гори йду», Г.Татарченка («Віват, король…») та багатьох інших. Загалом на пісні покладено понад 150 віршів Рибчинського. Його пісні в різні часи виконували: Ніна Матвієнко, Ярослав Євдокимов, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, Анісімови Любов і Віктор, Таїсія Повалій, Йосип Кобзон, Наталія Бучинська, Наталія Могилевська, Руслана Лижичко, Павло Зібров, Тамара Гвердцителі, Валерій Леонтьєв, Олександр Малінін, Володимир Мулявін, Лоліта Мілявська, та інші. Поета по праву називають одним з основоположників української естрадної пісні. Юрій Рибчинський пише для «зірок», але також наділений талантом відкривати нові імена. Автор лібрето «Пізня середа» (1975), «Товариш Любов» (1977), «Брехуха» (1976), рок-опери «Біла ворона. Жанна д'Арк» (1991), опери «Біла ґвардія». У 2007 відбулася прем'єра рок-опери «Парфумер», лібрето до якої написав Юрій Рибчинський.
25 травня
100 років від дня народження Зиновія (Зіновія) Павловича Штокалка, українського бандуриста-віртуоза, композитора, письменника, лікаря. Народився в місті Бережани. Закінчив Бережанську гімназію в 1938 році. У вільний від навчання час юнак збирав музичний фольклор Західної України (свідченням є збережений зошит із записами народних пісень за 1936 р.), займався фотографуванням, радіотехнікою, спортом. У Бережанах Зіновій почав опановувати гру на бандурі у Юхима Клевчуцького. Навчався у Львівському медичному інституті (1939—1941). Від 1944 — у таборі для переміщених осіб у Німеччині. Медичні студії закінчив у Мюнхені (1951) в Університеті Людвіга-Максиміліяна. Еміґрував до США (1952). Працював у лікарні Метрополітен; згодом — на дільниці у Брукліні. У 1940-х pp. був студентським діячем у Мюнхені (редактор тижневика «Студентські Вісті», 1946—1948). Штокалко відомий також як визначний виконавець дум на бандурі, соліст і член управи Капели Бандуристів ім. Шевченка в Америці. Вивчав гру на бандурі у Юхима Клевчуцького в Бережанах та в Юрія Сінгалевича у Львові та деякий час був під впливом виконання харківського бандуриста Григорія Бажула. Штокалко концертував з групами й індивідуально в Україні, Німеччині та США. Від 1939 разом з Юрієм Сінгалевичем і Ф. Якимцем входив у Львові до тріо бандуристів. Зібрав та опрацював понад 300 дум і балад, козацьких, стрілецьких, повстанських та інших пісень. Автор «Кобзарського підручника» (К. — Едмонтон, 1992), багатьох пісень і дум, історично-теоретичної праці про бандуру. Залишив звукозаписи козацьких та інших дум у супроводі бандури. Бандуру зробив майстер Семен Ластович.
29 травня
110 років від дня народження Сави Овсійовича Голованівського, українського поета, прозаїка, драматурга. Народився 29 травня 1910 року в селі Єлизавєтградці (нині - Олександрівського району) в родині робітника млина. Закінчив семирічку, профтехнічну школу та Одеський сільськогосподарський інститут. У двадцяті роки вийшли його перші збірки поезій "Кіньми залізними", "Одверто", "Василь Найда", "Рапортую", "Книга поем", "Так починалася пісня", "Фронтовики", головною темою яких була героїка громадянської війни. Згодом, уже в тридцяті, Сава Голованівський, один з наймолодших учасників Першого Всесоюзного з'їзду радянських письменників, продовжує плідно працювати на ниві літератури. З'являються не тільки нові вірші, а й балади, поеми, пісні, які увійшли до збірок "Тисяча друзів", "Дружба мого покоління", "Зустріч Марії", "Перша книга", "Вибране", "Книга визнань", "З листів про дорогу". У цей період Голованівський звернувся і до драматургії, 1934 року він написав першу п'єсу "Смерть леді Грей", а у 1939 році - драматичну поему "Поетова доля", присвячену 125-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. Постановка цієї п'єси в Київському театрі ім. І.Франка стала справжньою подією театрального життя України. З перших днів війни з фашистами Сава Голованівський пішов на фронт військовим кореспондентом. Як воїн і поет Сава Овсійович пройшов фронтові дороги з честю. Мав два поранення, отримав нагороди, серед яких - ордени Червоного Прапора та Вітчизняної війни II ступеня, медалі... Приніс із фронтових доріг і нові твори - бойові, закличні, пристрасні поезії, нариси, кореспонденції. Вміщувані у фронтовій пресі, вони були насичені безпосереднім вражейням з полів жорстоких битв. Тоді ж, під час війни, особливої популярності набула його "Пісня про мою Україну", покладена на музику композитором І. Віленським. Перу Сави Голованівськогс належать і книги статей "Часопис", "Від нашого кореспондента", "Меморіал". Окремі його твори перекладено російською, польською, чеською, німецькою, англійською та іншими мовами.
Багато зробив письменник у галузі художнього перекладу. Голованівський перекладав твори О.Пушкіна, М.Некрасова, Байрона, Гете, Гейне, Гюго, Міцкевича, Словацького, В.Маяковського та багатьох інших відомих поетів. Його творча спадщина велика та різнопланова, вона засвідчує широкий діапазон творчих інтересів автора. Його завжди приваблювали багатогранні прояви людської особистості. Він незмінио прагнув живим словом брати участь у справах сучасників. Пішов з життя Сава Овсійович Голованівський 7 травня 1989 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар