Багато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттівБагато читаючи, ви багато дізнаєтесь. А чим більше ви дізнаєтесь, тим більше робите нових цікавих відкриттів

ПОДЯКА

ВИСЛОВЛЮЄМО ЩИРУ ПОДЯКУ НАШИМ ЧИТАЧАМ ТА ВІДВІДУВУЧАМ ЗА УЧАСТЬ В АКЦІЯХ ПІДТРИМКИ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ УКРАЇНИ, ПОРАНЕНИХ ТА БІЙЦІВ АТО

вівторок, 3 січня 2023 р.

Ювіляри-2023. Січень.

У відношенні до конкретної людини визначення ювілейних дат цілком зрозуміло: людське життя вимірюється десятиліттями, тому ювілеями прийнято називати дати, що закінчуються на 0. Також до ювілеїв відносяться "половинні" дати, тобто ті, які закінчуються на 5.
До вашої уваги інформація про видатних діячів культури та літератури - ювілярів січня.

2 січня
60 років від дня народження Олександра Казимировича Вільчинського
-українського прозаїка. Народився в селі Купчинці Козівського району, згодом родина переїхала до села Борщівка Лановецького району. Навчався у місцевій школі. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. У 1985-1990 роках працював на Одещині, у районних та обласних газетах у 1989-му вступив у Народний Рух України. На початку 1990 року переїхав до Тернополя, де працював у новоствореній газеті «Тернопіль вечірній» завідувачем відділу культури, а у 1991-1998 і 2000-2002 роках – головним редактором, займається громадсько-політичною діяльністю. У 1994-2002 роках – депутат Тернопільської міської ради. З 1995 року член Національної спілки письменників України, з 2002 – Асоціації українських письменників, з 2016 – українського ПЕН-клубу. Стипендіат «Gaude Polonia – 2005» (Польща), «Hawthornden Castle – 2016» (Велика Британія), «BCWT – 2017» (Швеція). Автор колонок у виданнях «RIA плюс», «20 хвилин», «Львівська газета», «День». З 2006 року викладач кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка.  Опублікував кілька книжок та десятки статей в українській пресі та наукових збірниках. Олександр Вільчинський автор новел, оповідань, повістей, романів. Активно включився в літературне життя на початку 1980-х у Львові. Брав участь у літературних читаннях, підготував до друку книгу оповідань. Одеський період знайшов відображення у оповіданні «Маслини на десерт», повісті «День восьмий». У 1989 році в одеському видавництві «Маяк» вийшла книжка «Що скаже батько». На початку 1990-х, коли Олександр Вільчинський переїздить до Тернополя і працює у газеті «Тернопіль вечірній», навколо редакції згуртовуються молоді тернопільські письменники та поети, які утворюють поетичне об’єднання «Західний вітер. У 90-х з-під пера Вільчинського з’являється лише кілька оповідань («Лора», «Останні лови»), і тільки на початку 2000-х він повертається до активної літературної діяльності. Впродовж наступного десятиліття виходять романи та повісті «Неврахована жертва», «Суто літературне вбивство», «Останній герой», «Віагра для мера», «Дерева на дахах», «Криївка», п’єса «На всі гроші». У 2012 році журнал «Сучасність» публікує новий роман Вільчинського, цього разу в жанрі антиутопії – «Льодовик». Олександр Вільчинський автор концепції «Тернопільська альтернатива», де означує літературний феномен, що склався на рубежі 2000-х років на Тернопільщині (домінування жанрів так званої «масової літератури» – творчість Лесі Романчук, Олексія Волков, Сергія Ухачевського та ін.), ініціатор та упорядник книжкової серії «Український детектив» у видавництві «НК – Богдан». Літературну премію «Коронація словом» Олександр Вільчинський отримував двічі: у 2002 році за твір «Суто літературне вбивство» та у 2003 році за твір «Останній герой». У 2021 році роман Олександра Вільчинського “Інші двері” отримав спецвідзнаку конкурсу “За найкраще художньо – психологічне осягнення дійсності” від доктора філологічних наук, професорки Олени Єременко. 

3 січня
110 років від дня народження Натана Самійловича Рибака-
українського прозаїка. Народився  у селі Іванівка Кіровоградської області. Навчався в Київському хіміко-технологічному інституті (1929—1931). Провідними темами творів письменника є історичні події різних часів, патріотизм, героїзм нашого народу в роки війни та ін. Натану Рибаку належать кілька збірок оповідань, нарисів, віршів, п'єси, повісті й романи, серед яких — «Гармати жерлами на схід» (1934), «Київ» (1936), «Дніпро» (книги 1—2, 1937—1939), «Помилка Оноре де Бальзака» (1940), «Зброя з нами» (1943), багатоплановий роман про підкорювачів енергії розщепленого атома «Час сподівань і звершень» (ч. 1—3, 1960—1965), «Солдати без мундирів» (1967), двотомна епопея «Переяславська рада» (книги 1—2, 1948—1953) — один із кращих творів української історичної прози, присвячений національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Чимало сил віддав журналістській роботі, виступав як публіцист, багато років брав активну участь у міжнародних форумах, конференціях і зустрічах з прихильниками миру. Як перший заступник голови Українського республіканського комітету захисту миру Н. Рибак побував у багатьох країнах, що дало йому змогу зібрати чимало матеріалів для нових книжок, тема яких стала йому органічно близькою, необхідною. За роман «Час сподівань і звершень», такий важливий за своєю тематикою особливо в наш час, Радянський комітет захисту миру відзначив Натана Рибака медаллю «Борець за мир». Загинув в автомобільній катастрофі 11 вересня 1978 p., похований у Києві.

155 років від дня народження Миколи Федоровича Чернявського-
українського поета, прозаїка. Народився у селі Торська Олексіївка (Октябрське (Добропільський район)), Бахмутський повіт Катеринославської губернії, син священика. Згодом його сім’я переїхала у Божедарівку Слов’яносербського повіту. Закінчив Катеринославську Духовну Семінарію, з 1889 учителював у Бахмутській духовній школі, 1901 — 03 працював земським статистиком у Чернігові, з 1903 жив у Херсоні і до 1919 працював там у губернію земстві, пізніше вчителював. Перші вірші Чернявського датовані 1889; окремі збірки поезій: «Пісні кохання» (1895), «Донецькі сонети» (1898), «Зорі» (1903). Крім того, він брав участь у видавництві альманахів «Дубове листя», «З потоку життя», «Перша ластівка»; друкувався в журналі «ЛНВ», «Правда», «КСт.» й ін. У 1917 році очолив товариство «Українська Хата в Херсоні». Постання української держави 1917 Чернявський привітав, але активної участи в її будівництві не взяв і по її поразці залишився під совєтами, хоч совєтським письменником теж не став і з 1933 зовсім перестав друкуватися. Пізніше був репресований, і твори його були заборонені; реабілітований по смерті Й. Сталіна. Але совєтська критика і після реабілітації закидає Чернявському український націоналізм. Довгий час помилково вважалося, що Микола Чернявский загинув у 1948 році. Лише у 1992 році пошуковці встановили справжню дату смерті письменника. Він був розстріляний опівночі з 19 на 20 січня 1938 року.

6 січня
110 років від дня народження Любові Іванівни Джолос
-української художниці-ілюстраторки. Народилась у Мінську в сім'ї службовця-залізничника, згодом сім'я переїхала до Ромен. У 1927 році поступила в Харківський художній технікум, який закінчила в 1930 році. У 1930—1936 роках навчалась в Харківському художньому інституті. Після закінчення інституту працювала в галузі станкової і книжкової графіки, плакату у Дитвидаві, видавництвах «Молодь», «Веселка», «Радянська школа», «Мистецтво». Від 1964 до 1966 роках була головою художньої ради з графіки при Харківському художньому фонді. Основні теми творів Любові Джолос: людина й природа, шевченкіана, подвиг радянського народу у Другій світові війні, людська пам'ять. У шлюбі з Євгеном Соловйовим народила в 1941 році сина Євгена, що теж став графіком і живописцем. Джолос — авторка естампів, ліногравюр, літографій, плакатів. Ліногравюри вона створювала у символічно-метафоричному ключі з контрастним зіставленням штрихування, використовчи м'які ритми вертикальних та горизонтальних форм, темних і світлих мас, що створюють монументальність образів. В ілюстраціях Джолос відобразила народний дух казок. У співавторстві з чоловіком оформила десятки дитячих книжок. На початку Другої світової війни ініціювала з чоловіком випуск агітвікон та плакатів. Роботи художниці зберігаються в Національних художніх музеях: Закарпатському, Харківському, Дніпропетровському, Донецькому, Запорізьському, Миколаївському, Полтавському.

125 років від дня народження Володимира Миколайовича Сосюри
-українського поета. Народився на станції Дебальцеве (Донецька область) у шахтарській родині. Батько Володимира за походженням був французом. У родині Сосюр було 8 дітей. Дитячі роки пройшли в селищі Третя Рота, на берегах річки Сіверський Донець. Родина Сосюр часто переїжджала, бо батько часто змінював місце работи, щоб утримувати багатодітну родину. З 11 років хлопець іде працювати: спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. З 1911 до 1918 року навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу. Після смерті батька (1915 р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Перша збірка поета вийшла у 1921 році і мала назву «Поезії». Після її публікації він став популярним. Протягом десятиріччя (1922—1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у “Плузі”, “Гарті”, ВАПЛІТЕ та інших. Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів. Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син Володимир. У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Лише через 5 років вона повернулася. Кажуть, що з вокзалу поет ніс Марію на руках. Разом вони прожили до кінця життя. У 1936 році поета знову приймають до Спілки письменників (у 1934 був виключений “за націоналістичі ухили”). В 1951 році він знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», яка була написана 1944 року. У 1963 році отримав Шевченківську премію (за збірки поезії “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї трудової”). Помер 8 січня 1965 року. Похований у місті Києві, на Байковому кладовищі у Києві.

85 років від дня народження Василя Семеновича Стуса-
українського поета, перекладача. Народився в хліборобській родині в селі Рахнівці на Вінниччині. Після закінчення школи навчався в Донецькому педінституті. Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті. У 1959році у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета. З 1961року викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі. У 1963 році вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури. Відтоді на батьківщині не надрукували жодного його рядка. У 1965 року одружився з Валентиною Попелюх, та народився син Дмитро. У 1970 році на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві. Дебютна збірка Василя Стуса мала назву «Круговерть», але влада заборонила її друкувати. У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева». У 1972 році разом з іншими українськими поетам його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання. В ув’язненні всі його вірші знищували. Після повернення відмовився від радянського громадянства. Його здоров’я було підірвано, він працював звичайним робітником на заводі. У 1979 році повертається та працює у Києві. У 1980 році знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. 28 серпня 1985 року його відправили у карцер, де він оголосив голодування. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року помер.

7 січня
75 років від дня народження Марії Йосипівни Людкевич-
української поетеси. Народилася в селі Нижня Липиця Рогатинського району Івано-Франківської області. Закінчила факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Працювала вчителем, журналістом, керівником обласної літстудії. Нині - редактор газети “Галицьке юнацтво“. Автор збірок “Теплі гнізда“, “Червнева повінь“, “Продовження літа“, “На Білій горі“, “Старий годинникар“, “Благослови, Маріє“, “Коротке літо в раю“, “Ностальгія за тим, що не сталося“, “Спів пташки на фруктовому дереві“, “Срібна тінь сосни“, книжок для дітей “Джмелятко“, “Левеня із міста Лева“, “Домовик Без черевик“, “Квіткова пані“, “Несподіваний скарб“, “Хто сміявся з страхопуда“, “Кольорові парасольки“, “Шайда-байда“. Активно працює з обдарованою молоддю. Багато літ керувала літературним об'єднанням “Гроно“, понад 10 років веде літературну студію “Джерельце“, з якої вийшло у світ багато талановитої молоді. Марія Людкевич — лауреат літературних премій імені Лесі Українки та Маркіяна Шашкевича, її нагороджено орденом Княгині Ольги.

9 січня
95 років від дня народження Миколи Тодосійовича Негоди-
українського поета, прозаїка. Микола Негода народився 9 січня 1928 року у селі Бузукові Черкаського району. Маленьким хлопчиком він пережив голодомор 1932–1933 років. Врятували його від голодної смерті старші брат та сестра, які відвезли його до Черкас. Протягом двох років Микола жив у дитячому будинку. Повернувшись додому, ходити до школи деякий час він не міг, бо не мав взуття. Навчаючись у третьому класі Бузуківської школи, Микола Негода написав свого першого вірша, який потрапив на очі Павлові Тичині. Невдовзі між поетом-початківцем та відомим поетом-академіком зав’язалося щире листування. З 13-ти років майбутній письменник взяв участь в партизанському русі опору гітлерівським загарбникам – був зв'язковим, а згодом - розвідником партизанського загону під командуванням Петра Дубового. Невдовзі після визволення Черкащини від німецько-фашистських загарбників у лютому 1944 року Микола Негода починає працювати літпрацівником Черкаської газети «Черкаські вісті». У 1949 році Микола екстерном склав всі екзамени і отримав шкільний атестат. Одразу вступив до Київського університету імені Т.Г. Шевченка на факультет журналістики, але потім перевівся до Московського Літературного інституту імені О.М. Горького, який закінчив у 1956 році. Його перша збірка віршів «Ростуть сини» вийшла в 1955 році ще під час навчання в інституті. У 1956 році він вступив до Спілки письменників, а з 1977 до 1988 рр. був головою Черкаської організації Спілки письменників України. Неодноразово Микола Негода обирався до обласної ради. Вершиною творчості Миколи Тодосійовича Негоди став його вірш «Степом, степом …», який поклав на музику композитор Анатолій Пашкевич. Ця пісня стала реквієм українського народу і принесла її авторам славу та любов. На слова Миколи Негоди написано немало інших відомих пісень, а саме «Летять білі чайки», «Земле моя, земле», «Над колискою сина», «За полем розлогим», «Тоне море неозоре», «Молодість ветеранів», «Чигиринська дума», «Діброва зелена» та інші. Не оминула творчість Негоди і Шевченкіани. Найкращим його твором на цю тему є драматична поема «Дума про Кобзаря». Помер у ніч проти 11 вересня 2008 на 81 році життя.

11 січня
105 років від дня народження Яра Славутича (Григорія Михайловича Жученка)
-поета українського зарубіжжя. Народився Яр Славутич 11 січня 1918 року на хуторі Жученки (старовинному запорозькому зимівнику XVII ст.) біля села Благодатного Долинського району. В сім’ї свято зберігались українські традиції, хлопчик виховувався під впливом вогненного шевченкового слова, вольниці диких степів, патріотичних оповідок діда. У 1925-1927 р.р. Григорій Жученко навчався в початковій школі в с. Благодатному, потім в початковій школі села Ново-Шевченкове, яку закінчив у 1930 році. Вже в молодшому шкільному віці хлопець почав складати вірші.  У 1930-1932 р.р. Григорій учився в Гурівській семирічці. Через примусову колективізацію та розкуркулення у 1932 році постраждала родина поета. Причиною стала відмова Жученків стати колгоспниками. 14-річного Григорія та його батька однієї ночі було арештовано, матір із доньками було геть вигнано з хутора, на який чекала жахлива руйнація. Статки сім'ї були поділені між сільськими активістами. Дорогою на заслання хлопець під Харковом вискочив з потяга (на ходу) крізь отвір, прорізаний у стелі дірявого товарного вагона й так врятувався. Протягом кількох місяців хлопець утратив діда, бабусю і наймолодшу сестричку Галю. У 1935 році сім'я Жученків, що порідшала за часів голодомору, пережила й радісну подію: повернувся батько із заслання. Влаштувався на роботу до радгоспу  конюхом і забрав туди решту родини. Григорій вирушає шукати щастя до м. Запоріжжя, де навчається на вечірніх курсах, займається самоосвітою, а водночас бере участь у ліквідації неграмотності серед робітників комбінату «Запоріжсталь». У вересні 1936 року Г. Жученко стає студентом Запорізького педагогічного інституту. Поетичний дебют Григорія Жученка відбувся в 1938 році на сторінках харківського «Літературного журналу» (вірш «Коню мій буланий...»). У зв'язку з фінсько-радянською війною вуз, де навчався поет, став виконувати функції військового шпиталю, а студентів розіслали на робочі місця. Так, Г. Жученко потрапив до села Ботеве в Приазов'ї, де вчителював кілька місяців. Улітку 1940 року йому видано диплом викладача української мови та літератури, але вже восени мобілізовано до Червоної армії і направлено на навчання до саперно-інженерної школи. Так восени 1943 року Яр Славутич потрапляє до Львова, а влітку 1944 р. виїздить на Захід. У 1945-1946 р.р. письменник був вільним слухачем Українського вільного університету в Авгсбурзі, взяв участь у заснуванні Мистецького Українського Руху (МУР). У 1948 році письменник одружується з Вірою Цибар, що була родом з Мелітопольщини. Протягом 1953-1955 рр. Яр Славутич мав студії в Пенсильванському університеті, в Філадельфії, де отримав науковий ступінь магістра (1954), а згодом доктора філософії (1955) з української літератури, брав діяльну участь у наукових конференціях, міжнародних конкурсах. У 1955-1960 рр. поет займався викладацькою роботою в Американській військовій школі мов у Каліфорнії, в Монтереї. У 1983 році Яр Славутич вийшов на пенсію, але поєднував літературну, наукову, педагогічну, видавничу, перекладацьку справу. Життя правдоносця обірвалося 4 липня 2011 року, але душа його живе у пам’яті сучасників та хвилюючих поетичних рядках.

19 січня
55 років від дня народження Андрія Михайловича Бачинського-
українського прозаїка. Народився на Івано-Франківщині (у місті Калуш). Змалечку захоплювався читанням і конструюванням. Обидва хобі й визначили подальшу долю Бачинського: моделювання — професійне навчання, а читання дало поштовх до майбутнього написання книжок. Закінчив радіо-технічний факультет «Львівська політехніка». Згодом захопився письменницькою діяльністю. У 2011 році у видавництві «Грані-Т» вийшла повість «Неймовірні пригоди Остапа і Даринки», героїв яких Бачинський фактично списав зі своїх дітей — близнюків Остапа і Даринки. У 2011 році вийшло продовження — «Канікули Остапа і Даринки». У 2014 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла дитяча повість «Детективи в Артеку, або команда скарбошукачів». У 2015 році повість Андрія Бачинського «140 децибелів тиші», що вийшла у тому ж видавництві, отримала відзнаку літературної премії «Книга року ВВС» у номінації «Дитяча книга року ВВС». Книжка присвячена темі глухонімих підлітків. Прототипами героїв книжки стали діти з калуських інтернаті. 2017 року у «Видавництві Старого Лева» вийшло продовження повісті «Детективи в Артеку» — «Детективи з Артеку. Таємниці Кам'яних Могил». Того ж року його оповідання увійшло до збірки «10 історій для хлопців», що вийшла у тому ж видавництві. 2018 року вийшла шоста книжка Бачинського — підліткова повість «Ватага Веселих Волоцюг». У 2019 році вийшла сьома книжка «З Ейнштейном у рюкзаку, що увійшла до довгого списку премії Дитяча Книга року ВВС-2019. Наприкінці 2020 вийшла чергова книжка для дітей «Трикутник Зевса». У 2022 вихід книжки «Примари Чорної діброви».

20 січня
95 років від дня народження Костя (Костянтина) Івановича Дяченка-українського поета, прозаїка. Народився в селі Драбівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області в сім'ї вчителя. У 1937 році сім'я Дяченків переїхала в Нетеребку, де майбутній письменник пішов у школу. Батько поета довго хворів ревматизмом і через декілька років помер, незабаром померла і мати. Старша сестра Марія закінчила Корсунське медичне училище, працювала в м. Корсунь-Шевченківський в РАЙВНО, в РК КПУ, потім переїхала в м. Черкаси. В 1944 році Костянтин Іванович — учасник Другої світової війни. В 1944 році він був бійцем і командиром винищувального загону по ліквідації залишків ворога після Корсунь-Шевченківського угрупування. По закінченні школи працював на залізниці черговим по станції, поїздовим диспетчером, начальником транспортного цеху цукрокомбінату. Навчався поет у Всесоюзному заочному інституті інженерів залізничного транспорту. Працював у рідній районній газеті та газеті «Вечірній Київ». Член Спілки Письменників  з 1976 р. Автор збірок сатири й гумору «Хоч і верша – аби перша» (1964), «Історія з географією» (1970), «Цвіт і цвіль» (1973), «Невчасний візит» (1982), «Веселе коло» (1988). У творах Дяченка відображено життєві комічні ситуації, майстерно використано засоби іронії та ґротеску.

24 січня

60 років від дня народження Сашка Лірника (Олександра Івановича Власюка)
-українського казкаря-лірника, сценариста. Народився Сашко Лірник 24 січня 1963 року в місті Умань, де мешкав у старому будинку родини графа Потоцького. В інтерв'ю радіостанції "Голос Свободи" підтвердив, що приблизно у 1985—1997 проживав у Росії, в Мурманську, де створив українське земляцтво. Зрештою повернувся в Україну. Нині мешкає у Києві. В 1999—2002 роках — автор і ведучий телепередачі "Казки лірника Сашка". У 2003 році диск "Казки лірника Сашка для дорослих і дітей" був визнаний найкращим альбомом України. З 2010 року — автор і ведучий програми для дітей "Світанок" на каналі ICTV. Сашко Лірник написав і поставив "Зірковий Новорічний Вертеп" на Майдані Незалежності в Києві у 2014 році[6], який визнано найкращим новорічним шоу в Україні 2014 року. У 2014 році на екрани вийшов мультсеріал "Моя країна Україна" за сценарієм Сашка Лірника — 26 серій, який він і озвучував і є головним героєм разом із своїм котом Воркотом. У2015 році очолив рейтинг найпопулярніших блогерів України на SITE.UA Єдиний артист у світі,якому дзвонять бійці з фронту з проханням розказати по телефону казки "для бліндажа". Постійно їздить на передній край фронту з концертами, організовує волонтерську допомогу. У 2016 році за волонтерську роботу і виступи на фронті отримав нагороду Генерального Штабу ЗСУ "За заслуги перед Збройними Силами України".

28 січня
95 років від дня народження Віталія Андрійовича Логвиненка
-українського прозаїка. Народився  у селі Дическуловому на Кіровоградщині. Брав участь у німецько-радянській війні. У 1946–1949 роках навчався у Миколаївському військово-морському авіаучилищі, у 1951–1953 роках — Московському військовому інституті іноземних мов. У 1962–1963 роках був головним редактором видавництва «Маяк» (Одеса). Друкуватись почав з 1952 року. У 1957 році вийшов перший роман «Літа молодії». Окремими книгами вийшли збірки оповідань і повістей «Давні роки» (1961), «Сузір'я» (1963), «Біоструми» (1970); романи «Вінчання» (1965), «Рубікон» (1966), «Важка вода» (1972), «Росава» (1975), інші книги. Ряд його творів перекладено на  інші мови. За мотивами його однойменного роману у 1980 році створено фільм «Важка вода». Помер 15 вересня 1990 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі (стара частина).

Немає коментарів:

Дописати коментар